Раді Вас бачити!

Чи це прохолода басейну остаточно прояснила мої думки. Чи те що Еля перша написала.

Але нарешті в голову прийшло усвідомлення: треба терміново їхати в Київ. Саме там, ховалися відповіді на всі мої запитання.

Переодягаючись, я відчував, як усередині зростає тривога: я не був упевнений, чи вийде в мене взагалі з'ясувати бодай щось і вирішити це заплутане питання. Проте залишатися на місці й просто чекати я не міг — це було вище за мої сили.

Я швидко зібрав речі в дорогу, коротко кинув Ніні Степанівні, що терміново їду по роботі в столицю, і закинув сумку на пасажирське сидіння автівки. У мене є лише два дні, бо в понеділок я повинен бути в Одесі. Сеанс психотерапії ніхто не відміняв.

Тільки-но я від’їхав від воріт, як салон розірвав дзвінок. На екрані висвітилося:

"Тато".

Голос у динаміках звучав незвично задоволено й навіть бадьоро:

— Пашо, привіт. Справу зроблено. Документи для твоєї Елі повністю готові, я все підписав. Хлопці вже завезли папери в ректорат.

— Дякую, тату. Дуже виручив.

На секунду в трубці повисла тиша. Батько миттєво зчитав мою інтонацію.

— Що за голос? Ти не радий, чи що?

— Та ні, радий, просто... — я запнувся, підшукуючи слова. — Ти подзвонив трохи невчасно. Навалилося купа всього по роботі. Якраз виїжджаю на Київ, треба терміново закрити кілька питань.

— На Київ? — батько хмикнув, але розпитувати не став. — Зрозуміло. Щасливої дороги.

— Давай, тату.

Він скинув виклик.

Мене звичайно, радує, що тато так швидко все зробив. Але це трохи невчасно, враховуючи мій раптовий від'їзд.

Можливо, її вже повідомили?

Я глянув у дзеркала і різко вивернув руля, щоб заскочити в перший поворот. Спочатку, заїду в кав'ярню.

Всередині панував справжній пообідній гамір: натовп клієнтів, черги біля стійки, метушня. Еля, наче маленька заклопотана русалочка, готувала каву, навіть не помічаючи мене.

Я одразу зрозумів — розмови зараз не вийде. Просто підійшов ближче і привітався.

Вона здригнулася і здивовано підвела на мене очі.

— Привіт — енергійно відповіла вона і почала робити каву.

Вирішив не відволікати її.

— Я думав поговорити, але бачу що ти не маєш часу. —Вона розгублено, глянула на мене. Із запитанням в очах. — Я напишу.

— Добре. — єдине що сказала і швидко пішла в підсобку.

Через секунду вона вийшла з упаковкою молока.

— Гарного дня, Віра.— підморгую їй, — я напишу. Бувай.

— І тобі вдалого дня. — вона так щиро і радісно це промовила, що моє серце стислося.

Чи правильно я зчитую її емоції?

Чи це знову ілюзія?

І я бачу лише те, що хочу бачити?

Добре, що Елі ще нічого не повідомили з університету щодо практики, і я подумки подякував небесам за цю тишу.

Сів у машину і написав її повідомлення:

"Нам треба буде дуже серйозно поговорити. Будь ласка, візьми вихідний у вівторок. Для мене це важливо." — натиснув відправити.

Уже летячи по трасі в бік столиці, я зателефонував власнику того самого елітного панорамного ресторану на даху. Попросив про особливу послугу.

Приїхавши в столицю, я одразу поїхав до штабу. Хотів непомітно підключитися до серверів СБУ. Адже якщо Мирон передавав інформацію не з роботи, цифровий слід він мав залишити, хоча б десь. Хлопці зустріли мене так, ніби ми не бачилися роки. Дехто навіть не розумів, чого я приїхав, але не став розпитувати. Микита завів мене в кабінет і залишив самого зі вже відкритими доступами.

На те, щоб знайти хоч щось, пішло довгих чотири години. Після чого я ліг на дивані й заснув. Прокинувшись вранці, я знову почав шукати — все більше цифрових слідів. Так, Мирон справді професіонал, але дещо він все-таки пропустив.

Я знайшов ІР-адресу, з якої скидали дані. Виявилося, це та сама квартира, куди ми їздили. Але як таке можливо? І чому ми тоді не змогли нічого знайти? Це виглядало так, ніби хтось спеціально підкидав мені докази.

Другу половину дня ми стежили за Мироном, але він поводився надто спокійно — гуляв із сім'єю, ніби нічого не сталося.

В неділю я вже сидів у салоні автомобіля й заводив двигун, збираючись повертатися в Одесу ні з чим, коли різкий дзвінок Микити пролунав у тиші салону.

— Паша, камера зафіксувала Елену біля "Новуса" на Академмістечку. Вона з Мироном, ми слідкуємо за ними.

Я ввів координати в GPS, глянув на екран — і завмер. Сорок хвилин у пробках, якщо пощастить. А вони там були п'ять хвилин тому. До того часу, коли я доїду, від них залишиться лише теплове світло, що розсіялося.

Це дурна справа.

Я видихнув, відкинувся на сидінні й заспокоїв пульс. Потім дістав ноутбук, підключився до кураторського доступу й розгорнув перед собою сітку київських камер.

Вони зникли. Не просто пішли — розчинилися. Ось останній кадр: Елена з Мироном завертають за ріг, а далі — нічого. Жодна камера в радіусі кілометра їх більше не взяла. Ніби земля розступилася.

Я сидів і тупо дивився на монітор, поки до мене повільно доходило, наскільки безглуздо я потратив ці вихідні. Даремна гонитва, спалена субота й неділя, нуль результату.

Мирон не просто так працює в розвідці стільки років. Він знає, як ховатися від камер, як вибирати "сліпі зони", як замітати сліди, не залишаючи навіть електронних крихт. І я, першокласний аналітик, повівся як салага, який гасає містом наосліп.

Вчасно зателефонував Микита й повернув мене до реальності.

— Паша, вона щойно "блимнула" в іншому кінці міста. Сьогодні ми їх не наздоженемо. Повертайся в Одесу, не ламай дров.

Він мав рацію. Я закрив ноутбук, завів двигун і поїхав геть.

Коли я вже виїжджав на одеську трасу, телефон завібрував знову. На екрані висвітилося ім'я Матвія. Він, звісно, не міг всидіти на місці й чекав на результати моєї божевільної поїздки.

— Ну що там, Паш? Є успіхи? Знайшов щось у Києві? — з ходу запитав він напруженим голосом.

— Нічого втішного, Матвію, — видихнув я, вдивляючись у дорогу попереду. — Елена дійсно в місті. Вона контактує з Мироном, камери їх засікли разом. Але вони професійно петляють і ховаються, я не зміг вийти на прямий контакт. Питань стало тільки більше.

— Чорт... — тихо лайнувся Матвій. — Гаразд, тримайся там. Головне, що ми тепер точно знаємо, де шукати нитки. Обережно на дорозі.

— Давай, бувай, — я вимкнув зв'язок.

Дорогою назад у голові по колу крутилися одні й ті самі нав'язливі думки. Що за гру вони ведуть? Де вони ховають Ярослава? І чому брат раптом перестав викладати нові знімки? Я раз у раз зупиняючись на заправках, оновлював його сторінку в Instagram — але там панувала тиша.

До Одеси я доїхав далеко за північ, повністю знесилений. Гарячі струмені душу змили дорожній пил, але виявилися безсилими проти важкого відчуття поразки й безсилля.

Я ліг у ліжко, але сон не йшов. Я вдивлявся в темряву стелі, і мій розум знову повернувся до нашого п'ятничного листування з Елею.

Вона відписала мені в п'ятницю у вечері. Сказала, що взяла вихідний на вівторок.

Вона жодним словом не обмовилася про практику — отже, університет дійсно мовчав усі вихідні. Дзвінок буде саме в понеділок.

Я заплющив очі, відчуваючи, як калатає серце. Так, моя поїздка до Києва провалилася. Я не дізнався правди про брата, не розплутав цей клубок зради, і невідомість продовжувала випалювати мене зсередини. Але попри цей хаос, я чітко знав одне: завтра я зустрінусь з Елею. Чого б мені це не коштувало.

Бо саме Еля... ця тендітна, поранена життям дівчина, стала для мене чимось більшим, ніж просто захопленням. Вона була моїм єдиним рятівним кругом. Тільки думки про неї, про її голос, про її пальці, що довірливо залишалися в моїй долоні, тримали мене зараз на поверхні цього чорного омуту. Завтра я зроблю її щасливою.