Раді Вас бачити!

Паша.

Я чекаю коло будинку Ані, занурений у свої думки, в голові крутяться одні й ті самі питання.

Раптом у тишу вривається рівний гул мотора — під'їжджає знайома машина Матвія. Він вистрибує з-за керма, швидко оббігаючи капот. Відчиняє пасажирську дверку.

І ось з'являється вона. Аня. Її обличчя освітлює посмішка — справжня, тепла.

— Аня, — вона простягає руку.

— Павло. Але ти вже це знаєш. А я знаю, хто ти, — кажу я, не втримуючись підморгую, щоб хоч трохи розрядити обстановку.

Її очі... Вони не просто красиві. В них є глибина і якась таємниця, яка затягує.

Її погляд прямий, гострий, вона дивиться прямо в очі, намагаючись прочитати написане між рядками. Потім ледь помітно посміхається, розвертається і йде до будинку.

Ми з Матвієм, йдемо слідом.

У квартирі пахне кавою і чимось солодким. Аня пропонує напої, але всередині мене все горить від нетерпіння побачити то досьє. Вона, ніби відчувши мою нетерплячку, без зайвих слів простягає папку.

"А вона...мабуть, справжній професіонал", — промайнуло в голові.

Ми з Матвієм розкриваємо папку. Спочатку — нічого незвичайного, стандартні дані, про мене, про наші зустрічі з Матвієм. Але коли я перегорнув сторінку, дихання перехопило. Хтось ніби навмисно, вставив туди інформацію про мого брата. Мої очі пробігають по рядках, а потім широко розкриваються від шоку. Я підвожу погляд і бачу в очах Матвія, те саме приголомшення. За роки, ми навчилися читати думки один одного без слів.

— Цього не може бути, — його голос знижений, але в ньому відчувається збентеження. — Ти ж усе перевіряв? Як таке взагалі можливо?

— Матвій, я сам нічого не розумію, — видихаю я, відчуваючи, як холодний піт виступає на спині. — Але треба перевірити все ще раз. І з’ясувати, хто джерело цієї проклятої інформації. Подивись, скільки тут викривлених фактів!

Всередині починає закіпати лють Безвідповідальність Каспера, колишньої легенди розвідки, який раніше перевіряв кожну дрібницю, а тепер сліпо вірить усьому... Що з ним сталося? Я б зараз із задоволенням тикнув його носом у ці помилки, але час не той.

— Ти ж розумієш, що якщо є хоч мільйонна надія, що Яр живий... я мушу це з'ясувати, — голос звучить напружено, але рішуче.

— Звичайно, розумію. Поїдеш зараз? Чи залишишся з нами на вечерю? — питає Матвій

— Поїду зараз. Спробую пробити щось по своїй базі.

— Добре. Іди, попрощайся з Анею, а я на хвилинку у вбиральню.

Заходжу на кухню. Аня стоїть біля плити, і в цю мить вона проста, спокійна дівчина, що готує вечерю. Мабуть, саме це й побачив у ній Матвій.

— Аня, дуже дякую, — починаю я. — Інформація... дуже цікава. Мені потрібно її перевірити.

Вона обертається, і її погляд стає серйозним.

— Що за цікава інформація, поділишся? — вона запитально вигнула брову, очікуючи моєї відпрвіді.

— Інформація про брата. Якщо є хоч надія, що він живий, я повинен знати, де він. Усі питання — на сеансі.

— Добре. Послухай, Паша.— каже спокійно, без нотки хвилювання — У моєму кабінеті є камери. Я б не хотіла, щоб керівництво знало, що ми... знайомі.

"Вона права. Якщо Каспер дізнається про наш зв’язок — нам усім кінець."

— Не хвилюйся, Ань, я знаю, що робити. Ще раз дякую, мені треба йти.

— Можливо, залишишся на вечерю?

— Вибач, не сьогодні.

Вона з розумінням киває і знову повертається до роботи.

Я розвертаюся і йду. У коридорі вже чекає Матвій. Я знаю, що він може розповісти Ані все, але я хочу зробити це сам. Мені цікава її реакція, її незалежна, професійна оцінка.

— Нічого їй не розповідай, — кажу я йому. — Я сам.

Прощаюся і виходжу.

Дорога додому здавалася вічністю. Кожен червоний сигнал світлофора, кожна повільна машина попереду виводили з себе.

Інформація з досьє обпікала розум — брат, Яр, якого я вважав загиблим...

Могла бути надія? Мізерна, але надія.

У своєму кабінеті я першим ділом знайшов останню фотографію Ярослава. На ній він сміявся. Руки тремтіли, коли я скидав це фото своїм людям у Київ. Офіційні структури розвідки я не чіпав — там кожен крок залишав слід. Натомість я відправив знімок закритому приватному агентству, з яким працював таємно від усіх. Для цих хлопців не існувало закритих дверей та дозволів; якщо їм давали завдання, вони отримували доступ до потрібних серверів і камер за лічені хвилини.

"Скануйте всі камери Києва", — коротко наказав я.

Сам я вп'ялився в екрани, підключившись до одеських камер. Очі вже сльозилися від екранів, але знахідок не було. Жодного збігу. Пустота. Нічого.

Потрібно зайти з іншого боку. Його бригада. Останнє завдання. Побратими, точно побратими.

Я поринув у архіви, шукаючи дані про Ярову бригаду. База видала список: десять імен. Більшість з них числилися загиблими, або безвісти зниклі. Але двоє... Двоє вижили. Один з них, Вадим Мельниченко, досі мешкає в Одесі.

Мене скосило: Як таке можливо?

Де вони були все цей час?

Чому інформація про цих двох пройшла повз мене?

Невже хтось навмисне це приховував?

Не думаючи про час, я набрав номер Вадима. У трубці після довгих гудків пролунав сонний голос:

— Алло?

— Мельниченко Вадим? Я Грінченко Павло. Брат Ярослава.

Тиша. Важка й гнітюча.

— Яр? — на тому кінці знову повисло мовчання.

— Ти був із ним на останньому завданні. Що ти пам’ятаєш? — запитав я, можливо, трохи різко через шалену напругу.

Вадим завагався:

— Нас привезли в госпіталь... Я сам був у повній відключці, два тижні під крапельницями, ледве викарабкався. А потім, коли прийшов до тями, лікарі сказали, що Яра забрала дружина. Я сам тоді був шокований, звідки в нього дружина? Але мені було так хреново, що я не став нічого з'ясовувати... Вибач.

— Яка дружина? У нього не було дружини, — перебив я, стискаючи зуби.

— Я не знаю! Мені що сказали, те я й знаю. Це було давно, я нічим не допоможу, — майже виправдовуючись, буркнув Вадим і кинув слухавку.

Я відкинувся на крісло, вдихаючи повітря повними легенями. Дружина? У Ярослава не було дружини. Навіть дівчини не було.

Закрив очі, і з пам'яті сплив образ. Його подруга Елена Руда. Її нав'язлива, майже маніакальна прив'язаність до брата. Вона його обожнювала, але це була якась хвороблива любов. Вони перестали спілкуватися після того, як я випадково почув її розмову з її братом Мироном. Вона говорила, що була б не проти, якби Яр повернувся інвалідом — щоб завжди був поруч, тільки її. Я розповів братові, і він розірвав із нею всі зв'язки.

Можливо... це вона? Але де ж вона зараз?

Саме час про це дізнатися.

Я ввів дані, що відкривали доступ до закритих баз.

"Руда Елена Данилівна".

Інформація, що виринула на екрані, викликала нудотну хвилю в животі: вона одружена, проживає за кордоном, але ім'я чоловіка було приховане спецкодом. Це було занадто підозріло. Соцмережі — нуль... Відсутність будь-якого сліду лише підсилювала мою підозру.

Чи може вона бути тією самою "дружиною", що забрала Ярослава з госпіталю? Але як вона змогла б це зробити без допомоги зсередини?

Невже їй допомагав Мирон, її брат? І знову купа запитань...

Потіючими долонями я продовжив пошук:

"Мирон Рудий".

І... знайшов. Працює в розвідці, у Києві. Нарешті один пазл встав на місце. Мирон міг підкинути Касперу компрометуючу інформацію на мене, щоб відвести удар від своєї родини. Але хто ж тоді замовник? Хто стоїть за всім цим?

Вирішую перевірити, з ким контактує Мирон останнім часом. Виявляється, що йому досить часто дзвонять з одного й того самого номера, але абонент за цим номером не зареєстрований — зашифрований супутниковий зв'язок.

Хто цей абонент?

Невже це Ярослав?

Що сталося в тому госпіталі? Може, він злий чи ображений на мене? Чи це він намагається виставити мене зрадником?

Запитань, більше ніж відповідей.

Зневірившись, я відклав розслідування до ранку.

Втома валила з ніг, але сон не йшов. Розум благав про відпочинок, але думки кружляли, як скажені.

О шостій ранку я прокинувся від раптової ідеї, наче від пострілу: фото Елени! Пробити по базах через моїх хлопців!

Я знайшов наше старе спільне фото, де було її обличчя, виділив його, зробив чіткішим і відправив у Київ із запитом на перевірку по всіх камерах спостереження столиці. Для мого закритого агентства це було питанням кількох годин.

Поки чекав, спробував відволіктися, випити каву. Коли спустився на кухню, згадав про Елю. Чорт. Я вчора через усе це пекло навіть не написав їй "на добраніч", хоча раніше ніколи не забував. Для неї, з її тотальною недовірою до світу, моє раптове зникнення після того, як я назвав її "своєю", може здатися черговою зрадою. Подумає, що погрався і кинув. А я менше за все на світі хочу, щоб вона знову закрилася у своїй мушлі. Потрібно буде вдень обов'язково запитати, як її справи.

А ще потрібно дізнатися, що задумала Ліза.

Я набрав Влада. Він зняв трубку з першого дзвінка.

— Що, є новини?

Я коротко розповів Владові про брата, госпіталь і родину Рудих. Дав відповіді на всі його "як" і "чому", і нарешті перейшов до справи, заради якої дзвонив:

— Потрібна твоя допомога. Скину номер. Одна розбещена дівчинка потребує... Так би мовити... переконання. Дізнайся, навіщо і чим вони накачали Елю на вечірці. Ти ж прекрасно знаєш, як це зробити.

— Твою мать, Грінч! — його голос пролунав різко. — Я думав, справа серйозна, загроза життю, а ти знову про свою дівчину! Може, тому ти й не помічаєш, що за тобою хвостом ходять?

— Влад! — я ледве стримувався, відчуваючи, як закипаю всередині. — Не нагнітай. Ти допоможеш, чи будеш мене життя вчити?

— Допоможу, не закипай, — проворчав він. — Але сподіваюся, твоя Еля того варта.

— Не сумнівайся. Дзвони, як буде інформація.

Я скинув номер, відчуваючи, як закіпаю всередині.

Зробив собі бутерброд і випив лимонад.

"Добре, що Ніна Степанівна не бачить цього"— промайнула в голові думка.

Піднімаючись у кабінет, я відчував, що пазл починає складатися. Але чи сподобається мені та картина, що вийде?

Нарешті! На моніторі з'явилося те, що я так довго шукав. Інформація з Києва. Камера спостереження біля тієї самої квартири зафіксувала Елену. Моя підозра виявилася вірною. За Мироном уже почали стежити наші люди. Тільки б він не помітив і не втік разом із сестрою... Інакше я можу ніколи не дізнатися, що сталося з Ярославом. Мабуть, Мирон у всьому допомагає Елені. Але мене найбільше цікавило: чи причетний до всього цього сам Ярослав?

Раптом у голові спалахує геніальна ідея. А що, якщо спробувати знайти...

Рудого Ярослава Петровича?

Те, що я побачив, шокувало мене. Така людина дійсно існувала. Більше того, вона активно вела соцмережі. Я зайшов в Instagram, відкрив профіль... і не повірив власним очам. На першій же фотографії був мій брат. Він обіймав Елену, а вона цілувала його в щоку. На його обличчі було щире, безтурботне щастя.

Цього не може бути. Я не вірю. Я відчував, як земля спливає з-під ніг, а голова іде обертом. Я почав шалено гортати стрічку. Фотографій багато, але жодної геолокації — судячи з усього, знімали в якомусь закритому заміському селищі. На кожному знімку він посміхався. Наче не було ні війни, ні зникнення, ні моїх страждань.

А потім я знаходжу те, що шматує моє серце на шматки. Фото в аеропорту "Бориспіль". Він з Еленою, у терміналі. Підпис: "Це найкращий мій день народження... Я повернувся додому..."

Він у Україні. Повернувся п'ятого листопада — у свій день народження.

Всередині мене щось ламається. Я відчуваю, як лють і біль наповнюють кожну клітину мого тіла. Я закриваю всі вкладки, і відкидаюся на спинку крісла. Виконую дихальну практику, щоб не розтрощити все.

Я не розумію... Що сталося? Де його дім? Чому він не дав про себе знати?

Невже, нас навмисно зіштовхнули лобами, змусивши його повірити, що я ворог, а мене — в його смерть. Ми ж були такі близькі... Він завжди захищав мене. Навіщо йому ця сторінка, ця нова особа?

У відчаї я з силою вдарив кулаком по столу і вибіг з кабінету. Мені потрібно було терміново вийти, подихати, зібрати думки до купи, щоб не розтрощити все навколо.

Я вийшов на задній двір, скинув футболку й шорти і стрибнув у басейн. Холодна вода обпекла шкіру, на мить заглушуючи хаос у моїй голові.

Я виринув, жадібно ковтаючи ротом повітря, і спирався ліктями на бортик басейну. Краплі води стікали по обличчю, змішуючись із гарячим потом. Треба дихати.

Просто дихати.

Поруч, на шезлонгу, завібрував телефон. Я підтягнувся, виходячи з води, і взяв його до рук, залишаючи мокрі сліди на екрані. Спершу подумав, що це знову Влад чи нові координати з Києва від моїх хлопців.

Але на екрані висвітилося повідомлення від Елі:

"Привіт. Як у тебе справи?"

Пальці злегка тремтять, коли я відкриваю наш чат.

"Привіт, русалочко. У мене все нормально. Вибач, що не написав учора — завалило терміновою роботою по самі вуха. Як твої справи?".

Натискаю "відправити". Повідомлення зависає на мить у статусі відправленого, і я блокую екран, дивлячись на небо. Пазл збирався, і картина мені зовсім не подобалася.