Раді Вас бачити!

Мою увагу привертає те, як Максим, запрошуючи Лізу, поглядає на нас. Я так і знав — Еля йому подобається. Але чи подобається він їй?

Чорта лисого, хлопче. Вона моя. Тому я демонстративно притискаю її до себе сильніше.

— Послаб хватку, а то ще ребра зламаєш, — видихнула вона, і її подих обпік мою шию.

— Не знав, що ти така ніжна, — пролунав мій голос. Зі знайомою іронією, за якою ховалася справжня боротьба. Але я послухався. Долоня розслабилася, лишившись на її талії.

— А хто цей Максим? І ще один мажор? — Я нахилився ближче, так що мої губи майже торкалися її вушка — Бачу, тобі на таких хлопців щастить.

Я відвів голову, щоб подивитися їй просто в очі. Шукав у них ту вразливість, яку вона так старанно ховала. Вона постійно каже мені, що я мажор, якийсь не такий, що я з паралельної реальності. А сама дружить із такими, як я.

— Максим ніякий не мажор, — випалила вона. Її погляд спалахнув, а губи склалися в тонку ниточку. — В нього прості батьки, і всього він добився сам. Ми вчимося в паралельних групах. Він чуйний. Добрий. Справжній друг, який ніколи не образить, не підставить...

Вона на мить зупинилася, немов шукаючи слова, що більш гостро влучать у мене.

— Просто друзі в нього такі... мажори. Я і сама іноді не розумію, навіщо він з ними. Руслан ще хоч нічого собі, а от Ігор з Лізою... вони ж повні егоїсти. Думають тільки про себе.

Кожне її слово було викликом, кинутим мені в обличчя. І у відповідь мої пальці непомітно зсунулися з талії трохи нижче, ледве торкаючись.

— Для чого, для чого? Мабуть, вигоду шукає — що тут незрозумілого? — вирвалося в мене. Голос звучав різкіше, ніж я планував. У горлі стояв гіркий присмак ревнощів. — Можливо, він не такий уже й хороший, як ти його вважаєш?

Еля знову почала його виправдовувати й захищати. Мене це почало дуже сильно дратувати.

— Макс не такий... Він завжди поруч, коли важко... Підтримує... 

Вона розповідала про його доброту, а я бачив лише те, як його погляд повільно ковзав по її фігурі, немов рука. Це дратувало ще більше. 

— Гаразд, — рішуче обірвав я, нахиляючись так, щоб мої губи торкнулися її скроні. Подих гарячий — він змусив її здригнутися. — Можливо, він і чудовий друг. Пізніше познайомиш нас, і я сам у всьому розберуся. А зараз...

Я відвів обличчя, щоб подивитися їй в очі, наповнивши погляд темним, обіцяючим вогнем.

— А зараз я заберу тебе звідси. У набагато краще місце. Але спочатку треба дістатися до моєї машини. Повертатися в цій набитій коробці я не буду. Замовлю таксі..

Мої пальці легенько, майже непомітно ковзнули по її спині.

— А ти... попрощаєшся зі своїми друзями.

Я не хочу відпускати її до нього. Не хочу бачити, як він торкнеться її руки на прощання. Але я також знаю — він мені не рівня. Хоча той голод у його очах... Він тривожить. Змушує тіло напружитися, як перед боєм.

Це не втеча. Це тактичний маневр. Я йду викликати таксі не через шум, а тому, що мені потрібна хвилина на самоті, щоб стерти зі свого обличчя ту дику злість, що горить у грудях. 

Ми приїхали до одного з висотних будинків у центрі. Мало хто знає, що на його даху є затишний майданчик із прозорими стінами — звідти відкривається неймовірний краєвид на місто. Я буваю тут часто. Але сьогодні вперше привіз сюди когось.

На першому поверсі є ресторанчик, в якому можна замовити їжу і її привезуть прямо на дах. Але вирішую, що для Ельвіри це буде занадто пафосно, тому по дорозі я зупинився біля одного з кафе і узяв нам сендвічі і каву. 

— Мало хто знає, що тут, на самому верху, — почав я, заглушуючи двигун. — Одне з тих місць... що варті секрету.

Ліфт із м'яким гуркотом поніс нас угору. Я не відривав погляду від неї. На останніх поверхах обережно взяв її за плече.

— Заплющ очі, — попросив я. — Довірся мені.

Вона спробувала заперечити, промимрила щось нерозбірливе, але послухалася. Повіки опустилися. Я міг бачити, як під ними бігають зіниці, намагаючись пробити темряву. Ліфт зупинився, і з легким дзижчанням розсунулися двері. Повело хвилею прохолоди, насиченої нічними запахами й далекими звуками міста.

Я взяв її руку, вивів із ліфта на дах. Її пальці стиснули мої, шукаючи опори. Я вів її повільно, обережно — до самого парапету. Місто розгорталося перед нами: безмежне море вогнів, беззвучне й величне. Коли я підвів її до краю, дозволив відкрити очі. Вона відкрила їх — і я побачив у них жах, здивування й захоплення.

— Вваааав — видихнула вона, ледь чутно.

Вона несвідомо відступила на крок, притискаючись до мене, шукаючи захисту від цієї раптової безодні. Її тіло, раніше розслаблене, напружилося, кожен м'яз був насторожі.

— Це... круто... — прошепотіла вона, не відводячи погляду від провалля. — І... страшно.

Вона зробила крок назад, а потім знову підійшла ближче. Її долоні сперлися на прозору стіну, крізь яку розгорталася вся велич нічного міста.

— Така краса... — її голос — це злегка тремтячий видих, змішаний із захватом і жахом. — Ти не уявляєш, як мені страшно, але... краєвид просто бомбезний.

 — Хочеш, можемо сісти прямо тут? Посмакувати кавою, з'їсти сендвічі? — моє питання виринуло з темряви позаду неї.

— Звичайно, хочу, але... — вона обернулася до мене. — На що ми сядемо? Столики он там. — показала рукою в бік. — А ще... — вона рефлекторно обхопила себе руками, і її тіло злегка затремтіло. — Тут занадто вітряно. Бр-р-р...

Це невелике тремтіння, ця мимовільна вразливість — сильніша за будь-які слова. Вона здавалася такою крихкою на тлі цього гігантського міста.

— Будь тут. Я зараз.

Я розвернувся і пішов через дах. 

Я кивнув охоронцеві. Слів не потрібно — мене тут знають. Привілеї, які я отримав за одну стару послугу.

Охоронець допоміг перенести невеликий столик. Я взяв два стільці та, що важливіше, два м'які пледи. Справді вітряно, але ця краса того варта.

Еля все ще стояла й дивилася в далечінь — мабуть, на море. Звідси його видно дуже добре.

Коли ми підійшли, вона розвернулася й здивовано подивилася на мене й охоронця. Я накинув їй на плечі м'який плед. Мої пальці на мить затрималися на її ключицях — я відчув, як вона злегка здригнулася від дотику.

— Ну що, так краще? — мій голос пролунав тихо.

— Який сервіс, дякую, Пашо, — видихнула вона. На її губах грала зворушлива посмішка. Я пильно подивився їй в очі, намагаючись розгадати: цей блиск — від краси краєвиду чи від того, що поруч я?

Ми сіли. Я дістав сендвічі й каву. Вона відпила ковток, і з її губ зірвався низький стогін.

— М-м-м... Смачно. Це я тобі, як експерт, кажу.

— Знаєш, тебе легко здивувати, — я нахилився ближче. — Тобі тут подобається?

— Звичайно, легко здивувати. Ти, мабуть, щодня в такі місця ходиш. А я ще ніколи не була в подібному місці. А цей краєвид... — показала рукою. — Я б тут жила. Якби не холод.

— Якщо захочеш, можемо переночувати. Коли потеплішає. Або взяти спальники, — кинув я, немов випадково, спостерігаючи за її реакцією з-під повік.

Вона миттєво спалахує, наче її торкнулися розпеченим залізом.

— Ти про що? Я сказала це, не подумавши! Я не збираюся з тобою тут спати! Я взагалі не збираюся з тобою спати! Губу закатай!

Я не стримую усмішку. Вона така передбачувана у своїх спалахах.

— Та я не пропонував тобі секс. Просто провести ніч. А в тебе лише одне на думці, — легко відповів я, насолоджуючись тим, як рожевіє її шкіра.

— Ага, так я тобі і повірила! Ви, чоловіки, думаєте лише одним місцем, коли поруч гарна дівчина...

— Еля, — різко, але м'яко перебив я. — То ти... не проти спати зі мною? Просто... не сьогодні? — Я наголошую на кожному слові, дозволяючи їй відчути двозначність. — Смілива дівчинка.

— Що?! — вона видихнула, і в її очах знову спалахує полум'я, але тепер у ньому менше гніву і більше збентеження. — Ти знову перекручуєш мої слова! Вмієш зіпсувати момент. А все так добре починалося...

Вона, надувшись, відвертається до скла, хапає сендвіч. Настають сутінки, і місто починає світитися інакше — глибше, таємничіше.

Спочатку мовчав, теж дивився на місто, вирішив, дати їй заспокоїтися. А потім нарешті заговорив:

— Розкажи про себе. Навчання подобається?

— Навчання, мені дуже подобається, хоча поступала я без особливого бажання. В серпні у нас має бути практика і я надіюся, що мене візьмуть в якийсь з готелів, я одна із кращих в групі, тому думаю, я буду в списку тих, хто буде навчатися в готелі, або рестроні, а хто буде навчатися заочно– в дома. Бо як виявилося, не всі хочуть брати студентів на практику.

Еля розповідала мені це, а я думав: якщо її не візьмуть на практику в якийсь готель, доведеться домовлятися з батьком. А мені цього найменше хочеться.

Я не пам'ятаю, коли востаннє сидів ось так — просто з дівчиною, пив каву, дивився на вогні. Без плану, без цілі. Тільки її голос і вітер угорі.

❤️❤️❤️ Дякую мої любі читачі за увагу до моєї творчості ❤️ ❤️ ❤️