Раді Вас бачити!

Ельвіра.

Ми з Максом та Ігорем (Руслан на місяць зник на Мальдівах із родиною) вирушили святкувати його успіх — Максима взяли на практику в один з найкращих готелів міста.

Все починалося чудово: розслаблена атмосфера, сміх, коктейлі. Я не можу сказати, що перебрала — ні, це було не те...

Я навіть не помітила, коли і куди Макс зник. Пам'ятаю тільки, як він нахилився до Ігоря, щось шепнув, а потім подивився на мене — і в цьому погляді раптом з'явилося щось незнайоме, майже розгублене. Ніби він сам не розумів, що відбувається. А за хвилину його вже не було за столиком.

А потім до мене почав чіплятися Ігор. Його дотики були нав'язливими, а слова... його слова вдарили мене наче підступний удар:

— Максим дозволив робити з тобою все, що я тільки захочу...

Холод пройшов по спині. Він уже тягнув мене з-за столика, силою, що була прихована під маскою банальності, оголосивши, що замовив для нас VIP-кабінку. Світ перетворився на плямистий тунель, паніка стисла горло, коли він повільно тягнув мене кудись.

І раптом — видіння чи марення? Паша.

Чи це алкоголь так грає зі мною?

Я пам'ятаю його обличчя: зле, з розширеними зіницями. Він щось кричав Ігорю, але музика все заглушала. Потім Ігор зник — просто розчинився в натовпі. А Паша взяв мене за плечі, міцно, але не боляче. Його губи рухалися:

"Ти мене чуєш? Я виведу тебе".

Далі — провал. Чорна, бездонна пустота.

Я прокинулася вранці у великій, залитій сонячним світлом кімнаті. Тіло боліло так, ніби його переїхали асфальтовим катком, двічі. У роті пустеля. У голові — густий туман, і лише уривчасті спогади: рука Ігора, що міцно тримала, жах, що підступав до горла... і злий Паша.

Я була в чиїйсь великій чоловічій футболці. Від неї, від усього повітря в кімнаті, віяв знайомий запах... Я намагалася його впізнати, але паніка була швидшою. Я сіла на ліжку, охопивши голову руками.

Це будинок Ігора?

О Боже мій, який жах... він що, використав мене?

Я починаю напружувати мізки і думаю, що якби в нас був секс, я б обов'язково відчула якісь симптоми, бо це ж перший раз. Але в голові була лише порожнеча та відчуття зради, гірше за фізичний біль.

Я впала обличчям у подушку, і сльози самі полилися з очей — гарячі, гіркі, від безсилля. Потім, зібравши всю волю в кулак, я знову сіла. Треба тікати. За всяку ціну.

Голова крутилася, коли я підвелася, але я змусила себе рухатися. Оглянула кімнату. Кілька дверей. Перші, що я відчинила, привели у ванну. Я підійшла до дзеркала. У відбитті на мене дивилася незнайомка — з розмазаною тушшю, блідим, змученим обличчям. Швидкий душ змив піт і запах чужого парфуму, але не відчуття бруду.

Замоталася в рушник і пішла шукати свій одяг. Але знайшла лише сумочку.

Обшукала шафу — пусто. Заглянула під ліжко — тільки пара чоловічих кросівок. У ванній на гачку висів халат, але не мій. Сукні не було. Невже її викинули? Чи вона залишилася в клубі? Сором обпік щоки. Я знову вдягла ту ж футболку. Яка пахла чимось заспокійливо-знайомим.

Телефон показував більше двадцяти пропущених дзвінків від Макса. Серце стиснулося від болю, але зараз було не до нього. Я не хотіла нічого читати, нічого чути. Лише бігти.

Я вийшла з кімнати. Униз вели широкі сходи. Знизу долинали голоси. Мені треба було знати, чий це дім. Остання надія, що це не Ігор.

Я зійшла на кілька сходинок і завмерла.

У холі стояли троє чоловіків. Один із них, той, що стояв спиною... Я впізнала поставу, лінію плечей.

Паша.

Серце зупинилося, а потім закалатало з неймовірною силою. Мені не здалося. Він був у клубі. Він бачив мене в такому стані... з Ігорем. Він виконав свою обіцянку — бути поруч, коли я наважуся покликати. Але я не кликала. Він просто прийшов. Сам.

І від цього стало ще гірше.

Бо тепер я не могла навіть уявити, як подивлюся йому в очі. Що він думає про мене? Сором, гарячий і нестерпний, обпік щоки. Я використовувала його, щоб бути поруч із Максом, а Макс... А можливо, він нічого не знав. Можливо, його забрала Ліза, і він просто не міг повернутися. Але факт залишався фактом: мене залишили. Але не Паша.

Він, як і обіцяв, був поруч.

І це роздирало мене зсередини.

Коли я зійшла вниз, усі троє завмерли. Один із чоловіків, незнайомий, протягнув руку для знайомства. Його погляд був допитливим, але не ворожим.

— Вітаю, я Матвій, старший брат Павла.

Брат? У голові щось клацнуло. Який ще брат? Паша згадував лише Ярослава. Ця нова інформація не влізала в мою розбиту, переповнену жахом голову. Але сил розпитувати не було зовсім.

Я ледь торкнулася пальцями руки Паші.

— Вітаю, — видихнула я, відчуваючи, як горять вуха. — Мені вже пора. Паша, ти покажеш мені вихід?

Мої слова пролунали тихо і безпідставно. Паша мовчки кивнув, взяв мою руку в свою тверду долоню і вивів на подвір'я. Його дотик, замість заспокоєння, викликав нову хвилю сорому. Він бачив мене такою... безпорадною і голою...

— Послухай, давай я тебе зараз завезу додому, — він говорив швидко, дивлячись кудись повз мене. — Мені потрібно поговорити з хлопцями, у нас давно заплановані справи. А потім я приїду, і ми... обговоримо те, що вчора сталося.

— Добре, — прошепотіла я. — Я хотіла б перевдягтися...

— Твоя сукня розірвана.

Я здивовано глянула на нього, але розпитувати чому? як? не стала. Боялася почути відповідь.

Поки він пішов, я залишилася сама на порозі цього незнайомого розкішного будинку. Думки закрутилися з новою силою. Що я говорила вчора? Що він міг почути? А потім уява намалювала жахливу картину: він бачив мене оголеною. Він переодягнув мене у цю футболку.

Тепер я зрозуміла, чому запах у кімнаті був таким знайомим — це був його запах, запах безпеки.

А яке вийшло феєричне знайомство з цим Матвієм?

Господи, що вони про мене подумали? Напевно, вирішили, що я просто ще одна нічна пригода, одна з багатьох. Тому Паша так поспішно випровадив мене, навіть не представивши. Звичайно, у такого, красеня, таких дівчат, як я, повно. Мабуть, кожну ніч нова. А я, дурна, наївна, думала, що для нього я особлива... В очах щипає від нових сліз, але я стиснула кулаки. Я не буду зараз плакати.

Я сиджу в машині й ненавиджу себе. Кожен міліметр цього довбаного шкіряного сидіння, кожен вдих, кожен стукіт власного серця — все це нагадує мені, яка я ідіотка.

Паша мовчить. Я теж. Футболка пахне ним — зеленим деревом і чимось гіркуватим. Вона величезна на мені, і я відчуваю себе маленькою дівчинкою, яка заблукала й не знає, як повернутися додому. Я хочу чимшвидше в гуртожиток. В порожню кімнату. Зачинити двері. І щоб ніхто — НІХТО — мене не бачив.

Але я вирішую розпитати, як потрапила до нього.

Він розповідає. Про Ігоря. Про те, як я ледве стояла. Про те, що він забрав мене, коли побачив, що Ігор тягне мене в кабінку. Я чую його голос, але слова доходять не одразу. Бо в голові — каша. Обривки. Темрява. І його обличчя. Чому я пам'ятаю тільки його розгніване обличчя?

— Це ти... ти мене переодягав?

Я питаю, а всередині мене щось кричить. Бо якби це був хтось інший — я б не питала. Я б просто знала гіршу відповідь. Але він. Він... просто переодягнув мене. І заспокоював, коли я плакала.

Я не пам'ятаю того плачу. Але я йому вірю.

Він вибачається. ВИБАЧАЄТЬСЯ.

— Тобі нема за що вибачатись, — ледве видавлюю я, і голос трясеться. Всередині мене щось роздирає — злість. На себе. На Ігоря. На Макса. На вчорашній вечір, якого я не пам'ятаю. Але найбільше — на те, що я змусила його, Пашу, почуватися винним.

Він не винен. Він єдиний, хто не винен.

Він виконав обіцянку. Був поруч. І від цього мені стало ще гірше, тому що я не заслуговую на це. Тому що я використовувала його. Тому що тепер я — тягар, який він витягнув із клубу, як якусь річ.

Я хочу сказати більше. Хочу пояснити, що це я маю просити вибачення за те, що він вплутався в мій бруд, за те, що я взагалі туди пішла з Максимом, який, можливо, навіть не знав, що задумав Ігор. Але я не можу. Слова застрягають у горлі. Я просто хочу вийти з цієї машини, зайти в гуртожиток, зачинити двері кімнати — впасти на ліжко і плакати. Плакати, поки не скінчаться сили. Плакати, поки не перестану відчувати цей сором, який роз'їдає мене зсередини.

— Залиш собі, тобі пасує зелений — русалко.

Останнє його слово змушує мене посміхнутися. Крізь сльози. Крізь біль. Крізь ненависть до себе.

Раніше я ненавиділа це прізвисько, але зараз мені навіть подобається. Бо це означає, що він не ображається. Що між нами є місток. Що він не думає про мене як про ще одну нічну пригоду.

Принаймні мені хочеться в це вірити.

— Дякую, — шепочу я.

І виходжу з машини.

Йду до входу в гуртожиток. Не обертаюсь. Бо якщо обернусь — я, здається, розвалюся на шматки прямо тут, на сходах. Ключі тремтять у руках. Сходинки — одна, друга, третя. Коридор. Двері.

Нарешті.

Я закриваю двері. Притуляюся до них спиною. Сповзаю вниз.

І плачу. Нарешті вільно, нарешті не тримаючись.

В голові крутяться Пашині слова:

"Вибач, я не думав, що для тебе це така проблема…"

Я плачу, впиваючись у його футболку.

Він виконав обіцянку. Він був поруч. І мені від цього так боляче, тому що я не знаю, як йому віддячити. Тому що я звикла, що мене кидають. А він — ні.

Обіцяю собі: я подзвоню. Можливо, не сьогодні. Але подзвоню. І скажу йому все.

Я впала на подушку, і з мене хлинули сльози — гіркі, безнадійні. Не знаю, скільки я плакала, але врешті-решт, виснажена, я занурилася в неспокійний сон.

Прокинулася я в сутінках. У кімнаті було похмуро, як і в моїй душі. Я сіла на ліжку, намагаючись зібрати спогади докупи, наче уламки розбитої вази. Потім взяла телефон. Екран був засипаний повідомленнями від Макса.

Де ти?

Куди поділася?

Що сталося?

Відпиши, я хвилююся.

Чому не береш трубку?

Десятки повідомлень. Останнє було сьогодні після обіду. Він просив вибачення. Писав, що його забрала Ліза, бо йому раптом стало зле, а коли він отямився, мене вже не було. Він не знав, що задумав Ігор.

"Мені дуже соромно, що в мене такий друг" — додав він.

Я повірила. Можливо, тому, що дуже хотіла вірити. Можливо, тому, що в його очах вчора, справді була розгубленість, а не зрада.

Я почала аналізувати все, що сталося, і раптом відчула себе такою дурною. Я ображалася на всіх. І навіть на Пашу. Хоча він врятував мене. Мені стало соромно за свою поведінку в машині і в нього в дома. Зібравши всю свою мужність, я написала йому.

"Дякую тобі за допомогу. Мені дуже соромно за все. Хочу загладити провину. Пригощу тебе кавою в середу, після четвертої?"

Ми трохи попереписувалися. Звичайно, Павло запитав, чи дізналися я щось про те, чи мені щось підсипали. Мені самій це було страшенно цікаво.

"Завтра я вже все знатиму", — подумала я з надією. — "Макс обіцяв, а він завжди дотримувався слова. Так, він помилився. Один раз. Але хто не помиляється? Всі ми не святі. Невже можна перекреслити роки дружби через одну помилку, тим більше коли він шкодує і намагається все виправити?"

Але найстрашніша думка, від якої стискалося серце, була про те, що могло б статися, якби не Паша. Ця думка відчувалася важким каменем на душі: виходить, тепер я йому винна. І він може просити що завгодно... Я знаю, що Паша не такий. Він довів це вночі. Але мій минулий досвід, мій страх усе одно шепоче: тепер ти винна. А що, як він попросить те, чого я не готова віддати?

З цими невеселими думками я намагаюся заснути, але сон не йде. Мене переслідує кошмар: до мене знову простягає руки Ігор, його обличчя спотворене хижацькою посмішкою. Я біжу від нього темними, безкінечними коридорами, ноги завалюються, дихання бракує... Але цього разу поруч нікого немає.

Я кликаю Пашу, але він не приходить.

Прокидаюся, з калатаючим серцем і відчуттям повної втоми. Ніби цілу ніч справді бігала.

"Добре, що це був лише сон" — думаю я, вкутуючись в зелену футболку, яка все ще пахне ним.

Але в голові свердлить інша думка: А що, якщо колись він не прийде? Що, якщо наступного разу Паші поруч не буде?

І тоді я розумію, що маю стати достатньо сильною, щоб рятувати себе сама.

Але не сьогодні.

Сьогодні я просто чекаю на середу.

❤❤❤ Дякую вам мої любі читачі, за увагу до моєї творчості ❤ ❤ ❤