Раді Вас бачити!

Пісня, яку співав соліст, мала сенс. У словах був біль, щось справжнє, не таке, як у хітах з радіо. Натовп навколо підспівував. Фанатки з витягнутими руками захоплено пищали, їхні тіла рухалися в такт музиці.

Дівчата, прокладаючи собі шлях крізь натовп, рушили вперед, до імпровізованого майданчика. Я йшов за ними, відчуваючи, як енергія юрби передавалася й мені. Ми підійшли до якихось хлопців, що стояли трохи осторонь.

Ельвіра підвела мене до високого хлопця.

— Знайомтеся, це Павло, — промовила вона, і я помітив, як її погляд на секунду опустився вбік. — А це Макс. Мій... друг.

Макс не посміхнувся. Він простягнув руку — долоня жорстка, погляд прямий і повний неприхованої ворожості. Я знав такі погляди. Так дивляться на чужака, який зазіхає на їхню територію. 

"Ти тут ненадовго, мажоре", — читалося в його очах. Я лише ледь помітно кивнув, стиснувши його руку рівно настільки, щоб він відчув: я не просто гість у цій грі.

— А он там, за ударними — Руслан. — показала Ельвіра, ніби не помічаючи наших напружених дивоглядок із Максимом.

 Я кинув погляд на музикантів. Вони грали дійсно вміло, голос соліста пробирав до мурашок. Але мій погляд затримався на Руслані. Його обличчя, вкрите краплями поту, здавалося таким знайомим. Він був вражаюче схожий на свого батька, Пилипа Івановича. Я завжди думав, що в Симеренка лише одна дитина — донька. Дуже проблемна донька.

Мабуть, син Симеренка не настільки проблемний, як його сестра, тому я ніколи про нього не чув. Але тепер, дивлячись на нього, я розумів — у цій сім'ї кожен живе у своєму божевіллі.

Мої похмурі роздуми раптово зруйнував рух біля плеча. Еля, підхопивши ритм запальної пісні, почала пританцьовувати. Її тіло рухалосься легко та відчайдушно, ніби вловлювало саму суть музики. Навколо хтось підспівував, хтось просто кричав від радості.

І ця атмосфера — енергія щасливої, безтурботної молоді — прокотилася по мені хвилею тепла. Це було те, про що я мріяв, коли був зовсім юним. Коли замерзав у брудних окопах, рятував життя поранених хлопців і бачив стільки смерті, що її образ випалювався навіть на внутрішній стороні повік. Я навіть найлютішому ворогові не побажав би пережити таке. Але, дивлячись на цих щасливих людей, я відчув глибокий, тихий спокій. Це було доказом. Доказом того, що мій вибір колись був правильним.

Еля зупинилася і подивилася на мене здивовано, намагаючись розшифрувати емоції на моєму обличчі. Я й сам не знав, що вона там бачила — чи біль, чи спокій, чи навіть здивування.

Вона підвелася навшпиньки, її тепле дихання торкнулося моєї щоки.

— Тобі що, не подобається? — прошепотіла вона. — Чи це не твого рівня розваги?

Мене почало злити те, що вона надто часто натякає на мій статус. Імпульсивно, майже не контролюючи себе, я обхопив її за талію й різко притягнув до себе. Наші тіла стикнулися.

— Я б тобі показав, якого рівня мої розваги, — мій голос пролунав низько і глухо, — але боюся, ти, як завжди, втечеш.

Вона не відштовхнулася. Її очі спалахнули.

— Ти якийсь збоченець. Що я тобі не скажу — ти все переводиш до сексу.

— Еля — я ледве помітно посміхнувся, проводжаючи поглядом багрянець, що залив її шию. — Мені подобається хід твоїх думок. Але я мав на увазі стрибки з парашутом. Або скелелазіння.

Тільки тут я помітив, що на нас дивляться. Хлопці з її компанії, особливо Макс. Його погляд був важким і зосередженим. Я відпустив її талію, і Еля обернулася. Щось невимовне промайнуло між нею та Максом. Зрозуміло. Мабуть, Еля подобається цьому Максу.

Коли через кілька пісень музика змінилася на повільну, я не міг втратити момент. Простягнув руку.

— Потанцюємо?

Вона кивнула, вклавши свою долоню в мою. Я притягнув її до себе, одна рука міцно лежала на її талії, інша — тримала її руку. Вона не напружилася, не відсторонилася. Її тіло довірилося мені, рухаючись у такт музиці.

Вона дихала рівно, але я відчував, як швидко б'ється її серце — там, де моя долоня лежала на її талії. Вона не боялася. Вона... чекала?

Макс не зводив із нас очей. Його щелепа була стиснута, а кулаки — в кишенях. Якби погляди вбивали, я б упав замертво.

 Я притулився щокою до її скроні, вдихаючи аромат, що піднімався від її шкіри. Ваніль — тепла й солодка, як спогад. Гострий, земний присмак кориці. А під усім цим — нотка кави. Міцної й непоступливої. Прямо як вона.

Я заплющив очі на мить. Уперше вона пахла кавою там, у кав'ярні. Тепер цей запах став її частиною. Або вона стала частиною цього запаху.

Я вдихав її запах — ваніль, кориця, кава. Але тепер до нього додався присмак металу. Присмак брехні. Вона притулилася до моєї скроні, і я на мить повірив у цей спокій. Аж поки не побачив її відображення у склі вітрини поруч: вона не заплющила очей.

Вона дивилася прямо туди де стояв Макс, і в цьому погляді було стільки болю і торжества, що мені стало холодно.

Вона використовувала мене.

Що ж, Ельвіро, ти вибрала небезпечну іграшку. Я підіграю тобі. Але в кінці цієї гри переможець буде лише один. І це буде не Максим.

❤️❤️❤️ Дякую мої любі читачі, за увагу до моєї творчості ❤️ ❤️ ❤️ 

Підписуйтесь на мене, щоб не пропустити нові розділи ❤ ❤ ❤