Раді Вас бачити!

Нора

— Воно живе.

​Я дивлюся на екран свого ноутбука. Код, з яким я щойно працювала, миттєво втрачає сенс.

​— Мам, повтори останню фразу.

— Ти мене чула.

— Ти сказала: «тіло живе». Це суперечить самому визначенню слова «тіло».

​Боже, невже я це чую? Так, це може бути цікава пригода. Треба збиратися.

​У слухавці чути чиєсь іще дихання. Дихання, яке не належить мамі.

​Якщо мама каже, що в неї на столі лежить живий мрець, отже, закони біології щойно зламалися, і мені треба брати рюкзак.

​— Норо, просто приїжджай. Службовий вхід. У нас обмаль часу.

Вона скидає виклик.

​Я немов би завмираю. Не знаю, як зробити перший крок. Дивлюся на свій телефон.

​Мозок одразу перемикається в режим вирішення проблеми. Вивезти людину з моргу. Камери на поверсі, камери на виході, електронний журнал доступу. Швидко накидаю безрозмірне худі, затягую волосся в тугу косу і кидаю ноутбук у сумку. Разом із цим машинально прихоплюю старий спортивний одяг тата.

​Поки їду нічним містом до судово-медичного відділення, прокручую в голові архітектуру їхньої мережі. Я знаю цю систему камер. Рік тому я сама допомагала їхньому місцевому сисадміну латати в ній дірки, бо він був надто лінивим. Мені не треба бути геніальною хакеркою з кіно, достатньо використати старий бекдор і просто «підвісити» запис на сервері на кілька хвилин.

​Службові двері моргу відчиняються. Мама зустрічає мене в коридорі. Вона бліда, але тримається прямо.

Я мовчки йду за нею в залу.

​Різкий запах хлорки і формаліну звично б'є в ніс. Я зупиняюся на порозі.

Посеред кімнати, під яскравим білим світлом хірургічних ламп, сидить чоловік. Живий. З кисневою маскою на шиї, босими ногами і сірим від виснаження обличчям. Він виглядає паршиво, але я миттєво впізнаю ці риси.

​Зависаю. Переводжу погляд на маму.

— Це Леон Рейв.

​Я ледве не давлюся слиною, адже він справжній красунчик. І він відомий, його знають всі. В університеті всі дівчата про нього говорили. Боже, оце круто, я з ним познайомлюсь.

​Мама щільно зачиняє за мною двері.

— Так. — дивиться на мене так уважно, а я зависаю. Я ніколи не зависала на хлопцях. Але ж це не звичайний хлопець.

— Той самий Леон Рейв?

— Інших у мене сьогодні немає.

— Мам, його смерть зараз у всіх новинах. Уся стрічка забита. Його команда вже випустила некролог.

— Я в курсі, Норо.

​Чоловік на столі... Тобто цей красунчик, нарешті повертає голову в мій бік. Що я бачу? Його очі каламутні, але він чіпляється поглядом за мене.

Ух...треба брати себе в руки.

— Приємно, що хоч хтось мене впізнає без бирки на нозі, — хрипить він. 

​Уважно розглядаю його. Зірка автоспорту. Мільйонні контракти, натовпи фанатів, а зараз він сидить на столі в морзі і намагається жартувати, щоб приховати відчай.

​О боже! Голий! Він тут голий. Добре, що я взяла одяг нашого тата.

Здається мама помічає як я його розглядаю, і їй це не подобається. Ще б пак, я ніколи не говорила про хлопців, і ніколи ні з ким не зустрічалася.

​Стягую рюкзак із плеча, дістаю спортивні штани й футболку та мовчки кидаю їх на край столу. Він ловить їх трохи здивованим поглядом, але одразу починає натягувати на себе. Рухи даються йому важко, руки добряче тремтять, проте він вдягається.

​— Ти збиралася його розрізати? — питаю, дістаючи ноутбук.

— Я збиралася зробити свою роботу, — жорстко відповідає, та свердлить мене поглядом. Я знаю цей погляд. Це означає, що буде серйозна розмова. — А тепер нам треба придумати, як вивезти його з цієї будівлі. Бо той, хто перевіряв його картку п'ять хвилин тому, скоро зрозуміє, що розтин так і не почався.

​Ситуація — повний абсурд. Я знаходжуся в морзі з мамою-патологоанатомом і всесвітньо відомим гонщиком, який формально мертвий. І зараз ми будемо його викрадати.

​— Чудово, — відкриваю ноутбук. — Якраз думала, чим зайнятися в п'ятницю ввечері.

Швидко підключаюся до внутрішньої мережі. Сисадмін тут справжній лінтяй, паролі не змінювалися мабуть із минулого року. На екрані з'являються сірі квадрати з відеокамер. Коридори. Ліфти. Службовий вихід.

​Система безпеки тут просто смішна. Але камер достатньо, щоб нас одразу помітили. І куди ми потягнемо цього ледве живого гонщика?

​— Ми не можемо просто вийти через двері, — заявляю, не відриваючись від монітора. — На кожному кроці камери. І охоронець на першому поверсі не спить, дивиться якийсь серіал і п'є каву.

​Мама підходить ближче, зазирає в екран.

— Нам потрібне офіційне прикриття.

​Я швидко перевіряю електронний журнал відділення.

— О. Є варіант. Транспортування. За п'ятнадцять хвилин одне тіло мають перевезти до довгострокового сховища в іншому крилі. Я можу змінити маршрут у графіку і «підвісити» камери на нашому шляху до вантажного ліфта і стоянки.

​Отже, ми справді це робимо. Викрадаємо живу людину з моргу під виглядом мертвої. За це точно дають реальний термін. Цікаво, у в'язниці є нормальний інтернет?

​Мама киває. Відходить до стіни і дістає з шафи щільний чорний мішок. Кладе його на вільну каталку.

​Леон, який щойно сяк-так натягнув татову футболку, дивиться на цей мішок так, ніби йому пропонують лягти в кислоту.

​— Ви серйозно хочете покласти мене в мішок для тіла? — спирається на стіл, щоб не впасти.

— Маєте кращу ідею? — мама навіть не дивиться на нього, розправляючи цупкий матеріал.

— Так. Двері.

— Ви п’ять хвилин тому впали, намагаючись дійти до підлоги.

— Не бачу зв’язку, — огризається він.

​А в нього є характер. Хоча зараз він виглядає так, ніби знепритомніє будь-якої секунди. Зірка світового спорту сперечається з моєю мамою через мішок для трупів. Суцільний сюрреалізм. Стоп...здається вони не подружилися....Хм...а це цікаво. Хоча знаючи маму – не дивуюся.

​— Ви не дійдете навіть до коридору, — абсолютно спокійно відповідає мама. — Лягайте. Я не буду застібати до кінця, залишу місце для дихання. Зверху накинемо простирадло. Для охорони це буде виглядати як звичайне транспортування.

​Леон дивиться на каталку. Потім переводить погляд на мене. Я лише знизую плечима, мовляв, вона має рацію.

​Мені його навіть шкода. Він щойно прокинувся від власної смерті, намагається усвідомити, що сталося, а ми знову пакуємо його в мішок для трупа. Для психіки це ще той удар.

​Чую як він важко зітхає. Незграбно зсувається зі столу. Ледве тримається на ногах, але від допомоги відмовляється. Сам лягає на каталку і забирається в мішок.

​Я бачу, як він напружується. Обличчя стає ще сірішим, на вилицях ходять жовна. Це дуже неприємно психологічно. Він буквально лягає у власну труну.

​— Якщо я там задихнуся, — хрипить, поки мама повільно підтягує блискавку, ховаючи його тіло, — я вам цього не пробачу.

— Якщо ми вас не вивеземо, вас уб'ють по-справжньому, — відрізає вона і залишає щілину біля його обличчя. — Мовчіть і не рухайтеся.

​А потім накидає зверху біле простирадло. Леон повністю зникає з поля зору. Тепер переді мною стоїть звичайнісінька каталка з невідомим трупом. Нічого підозрілого.

​— Готово, — натискаю клавішу на ноутбуці і ховаю його в сумку. Кадри з камер у потрібних нам коридорах завмирають. — Я зробила що могла. У нас є рівно сім хвилин, поки охорона не зрозуміє, що картинка зависла. Пішли.

Коліщата каталки огидно скриплять по кахлях. Ми виходимо в напівтемний коридор. Від цього звуку аж мурашки по тілу, здається, що його чути на всю будівлю.

​Мама штовхає каталку з рівною спиною, але я бачу, як вона стискає ручку. Раптом ловлю на собі її швидкий, оцінюючий погляд. Вона ще там, у секційній, помітила, як я розглядала Леона, поки він натягував футболку. Звісно, їй це не сподобалося. У її світі я — ідеальна донька, схиблена виключно на криміналістиці, алгоритмах та серверах. Здається вона шокована такою моєю реакцією. А що я?

​Так, мам, я визнаю, він дуже привабливий. Але зараз трохи не час для виховних бесід.

Коридор здається нескінченним. Лампи над головою блимають, кидаючи довгі тіні на біле простирадло. Під ним мішок з трупом, але в ньому жива людина, якій зараз катастрофічно бракує кисню. Від цієї думки стає справді моторошно. Ніби ми веземо бомбу, яка от-от вибухне і рознесе нас усіх.

​Ми майже доходимо до вантажного ліфта, коли бічні двері відчиняються.

Назустріч виходить охоронець. Той самий, з першого поверху.

​Дідько. Тільки не це.

​— Марто? — він здивовано зупиняється, тримаючи в руці паперовий стаканчик з кавою. — Ви ще тут? Я думав, ваша зміна закінчилася.

— Транспортування в третє крило, — мамин голос лунає абсолютно спокійно. — Довгострокове зберігання.

​Охоронець наближається до нас. Помічає мене і тепло всміхається:

— О, Норо, як справи? Давно тебе не бачив тут.

​І раптом, просто з якоїсь безглуздої звички, він спирається рукою на край нашої каталки. Прямо біля того місця, де лежить нога Леона.

​Я перестаю дихати.

Під простирадлом щось ледь помітно сіпається.

​Ні. Ні-ні-ні. Тільки не рухайся.

​З-під мішка лунає ледве чутний шепіт:

— ...двадцять... перший...

​Охоронець хмуриться.

— Що це було?

​Я різко б'ю ногою по металевій ніжці каталки, створюючи гучний брязкіт, і хапаюся за живіт.

— Це мій шлунок! Не їла з самого ранку. Та була зайнята сильно навчанням, — швидко торочу, щоб відвернути його увагу. — Давно не заїжджала. Сьогодні захотілося заїхати до мами. А як ваші діти?

​Охоронець миттєво відсмикує руку від каталки, переключаючись на мене.

— Та ростуть, — полегшено зітхає. — Восьмий і дев'ятий рік уже. Школа, уроки, гуртки... Сам не помічаю, як час летить.

— Розумію, — енергійно киваю я, вдаючи щирий інтерес. 

— Добре, везіть тіло.

​Відступає вбік, звільняючи нам дорогу до ліфта.

— Доброї ночі, Марто. Бувай, Норо.

— І вам, — відповідаємо ми з мамою майже хором.

​Закочуємо каталку в кабіну. Двері повільно зачиняються.

Я притуляюся спиною до холодної стіни і нарешті видихаю.

— Це було дуже близько.

​Мама нічого не каже. Вона швидко відкидає простирадло і різко тягне вниз блискавку на мішку, відкриваючи обличчя Леона.

Він жадібно хапає повітря. Дивлюся в його очі, і вони такі дикі. Також волосся прилипло до мокрого чола.

​— Темрява... — хрипить він, дивлячись кудись крізь нас. — Чужі голоси... Солодкий запах...

Що він несе? Який запах?

​Мама хапає його за плече.

— Леоне. Ви тут. Ви з нами. Ми вже їдемо.

​Він кілька разів кліпає, повертаючись до реальності. Міцно стискає щелепи, намагаючись опанувати себе, і злегка киває.

​Я бачу, яких надлюдських зусиль йому коштувало не розірвати мішок зсередини і не зіпсувати наш план. Все-таки ми справились, і охоронець нас не спіймав на гарячому.

Вантажний ліфт тихо спускається на підземну парковку. Двері розсуваються. Тут прохолодно і відчутно вогко.

​Мама швидко котить каталку до свого універсалу, припаркованого в темному кутку. Я йду поруч, постійно озираючись. Здається, що з-за кожної бетонної колони зараз хтось вийде.

​— Допоможи мені, — тихо каже мама, відкриваючи задні дверцята машини.

​Вона розстібає блискавку, і Леон обережно вибирається з мішка. Він ледве тримається на ногах, важко спирається на кузов авто і прискорено дихає. Ми вдвох допомагаємо йому залізти на заднє сидіння. Він одразу відкидається на спинку і заплющує очі, повністю виснажений цим коротким переходом.

​Я сідаю на пасажирське спереду, кидаю сумку з ноутбуком у ноги. Мама сідає за кермо і заводить двигун.

​— Куди ми їдемо? — питаю, коли ми виїжджаємо з парковки на нічні вулиці.

— За місто. У старий будинок, — дивиться на дорогу, але я помічаю, що вона напружена.

​Зависаю на мить.

— У будинок тата?

— Так.

​Серйозно? Ми не були там роками. Після смерті тата мама майже туди не їздить. Там досі стоять його старі коробки, якісь документи, речі. Це місце завжди було для неї надто важким емоційно, вона уникала його. Чому саме туди?

​Але раціональна частина мого мозку одразу дає відповідь. Це справді ідеальне сховище. Будинок стоїть на відшибі, про нього мало хто знає з її нинішніх колег, там немає сусідів, які б ставили зайві питання. Там зараз найбезпечніше.

​Дістаю ноутбук із сумки і відкриваю. Екран підсвічує салон машини.

— Треба перевірити систему. Зніму зациклення з камер, щоб сисадмін не помітив втручання, коли вранці перевірятиме логи.

​Пальці швидко бігають по клавіатурі. Я заходжу в мережу моргу, оновлюю сторінку статусу відділення.

І руки завмирають над клавішами.

​Що за дідько...

​— Мам, — починаю панікувати.

— Що там? — вона навіть не відриває погляду від дороги.

— Зникнення тіла вже помітили. Статус у базі щойно змінено на «відсутній». Хтось підняв тривогу набагато раніше, ніж мала прийти наступна зміна.

​Чую, як Леон на задньому сидінні різко вдихає. Злегка обертаюся і бачу, що він розплющує очі. Совається.

​— Це ще не все, — продовжую, переглядаючи логи доступу до відеосервера, і всередині все холоне. — Хтось отримав доступ до камер моргу всього через три хвилини після того, як ми виїхали з парковки. Анонімне підключення. Той самий ідентифікатор, який перевіряв картку Леона перед розтином.

​У машині повисає важка тиша. Чую як Леон намагається відновити дихання. Важко йому. 

​Він знає. Той, хто це зробив, справді перевіряє, що сталося, і він робить це прямо зараз. Він точно бачив, що каталка поїхала до ліфта, і він зараз складає всі факти докупи.

​Ми щойно викрали "труп" з моргу. І, схоже, хтось уже знає про це.