Раді Вас бачити!

Нора

Минуло шість днів відтоді, як ми побачили ту фотографію першого чотирнадцятого номера. Ці шість днів ми живемо нашим новим, можна навіть сказати, параноїдальним життям у маєтку Крейна, в тому окремому крилі, яке він для нас виділив. Охорона тут цілодобова, і за межі території без супроводу не дозволяється виходити нікому. Мені навіть здається, що тут сміття викидають під конвоєм.

​Мама досі офіційно відсторонена від роботи. Вона числиться у відпустці за адміністративний рахунок, поки триває внутрішня перевірка щодо зникнення тіла Леона. Їй уже кілька разів телефонували з лікарні та з поліції, але офіційних обвинувачень поки ніхто не висував. Проте я бачу, як це її гризе. Вона однозначно хвилюється. Це ж було все її життя останнім часом. Робота для неї — все, а тепер вона в підвішеному стані, і незрозуміло, що чекає на нас завтра. І так дивно, що розслідування щодо Леона ведуть, але воно ані на краплину не просувається. Скоріш за все, «Другий вирок» усе це гальмує.

​Холту стало набагато краще. Він уже самостійно ходить, нормально їсть, розмовляє, хоча все ще швидко втомлюється. Організм повільно відходить від наслідків препарату, адже він набагато старший за Леона.

​А от Леон... Леон оживає просто на очах. Тіло відновлюється, температура нарешті нормалізувалася, і він більше не нагадує блідого привида, якого ми тоді витягли з моргу. Щоправда, особистий лікар Крейна категорично забороняє йому будь-які фізичні навантаження. Але, звісно ж, Леон слухає лікарів так само, як і всіх інших — тобто ніяк. І в цьому весь Леон.

Сьогодні спускаюся на кухню, коли сонце ще тільки-но зійшло. І ще в коридорі чую дивні звуки. Збите дихання. Леон.

​Він упирається рукою в стіну та намагається робити розтяжку. Якби наш лікар на це подивився, у нього точно стався б інфаркт.

​— Ти це серйозно? — зупиняюся поруч із ним, вимогливо вперши руки в боки.

​Видно, що Леон не очікував застати тут мене чи взагалі будь-кого о такій порі. Тому обертається різко, і в його очах на мить прослизає щось схоже на переляк.

​— А що таке?

— У тебе ж поранення.

— Я знаю. І що з того?

— А те, що ти зараз робиш усе для того, щоб не дати йому нормально затягнутися. Шви ж можуть розійтися! — буквально пропалюю його поглядом.

​А він натомість впивається своїми гарними очима в мене. Повільно закінчує свій підхід, витираючи спітнілий лоб долонею.

​— У мене взагалі-то через два тижні мав бути тренувальний заїзд.

​— Леоне, тебе офіційно поховали, — дивлюся на нього максимально виразно.

​Він лише незворушно знизує плечима:

— Це всього лише тимчасова технічна проблема. Прикра помилка в системі, яку ми дуже скоро виправимо.

​— Ага, — киваю. — Отже, просто маленька бюрократична незручність.

​Я багатозначно закочую очі, але... ловлю себе на тому, що щиро рада бачити його саме таким. Зухвалим, впертим, живим. Він знову стає схожим на того Леона, якого я бачила на екранах до всієї цієї дивної історії. І мені страшенно подобається бачити його не зламаною жертвою чийогось кривавого експерименту, а впевненим молодим чоловіком.

​«Так, чудово, Норо, — різко осмикую сама себе. — Саме цього тобі зараз найбільше бракувало для повного щастя. Тільки й не вистачало, що запасти на офіційно мертвого гонщика, за яким полює таємний синдикат убивць. Ти не могла придумати нічого кращого?»

Джуліан подбав про те, щоб ми не випали з реального життя. Влаштував для нас із Тео захищені канали зв'язку через складну систему захисту, щоб ми могли дистанційно навчатися.

​Тож саме зараз я сиджу на онлайн-лекції з криміналістики, а поряд зі мною за сусіднім монітором Тео намагається відшукати людину, яка сім місяців тому воскресла в машині швидкої допомоги. Ех, ось таке складне життя.

​— Отже, хто скаже, яка основна помилка під час роботи з місцем злочину? — лунає з динаміків нудний голос викладача.

​Я саме тягнусь до мишки, щоб увімкнути мікрофон і відповісти, як за моєю спиною виростає Леон із чашкою кави.

​— Залишити свідка живим? — абсолютно серйозно підказує.

​Я відсмикую руку від мікрофона і розвертаюсь до нього, подумки радіючи, що не встигла ввімкнути звук. «Ну чому він такий нахабний, але при цьому ж красунчик?»

​— Ще одне слово, і я перевірю це правило на тобі, — всміхаюся та шепочу до нього.

​А він лише незворушно п'є свою каву далі.

— Я вже був мертвим, ти нічим мене не зможеш вразити.

​А потім розвертається і йде далі. А я відчуваю непереборне бажання жбурнути йому вслід щось важке.

​— Як же мене це все дістало, — раптом поряд стогне Тео. Відривається від свого екрана і розтирає втомлені очі.

​— Ти про Леона? — співчутливо перепитую.

​— Ні, про професора Гарріса! — обурюється. — Він вимагає здати курсову до п'ятниці. Я тут, бляха, розкопую підпільну мережу професійних убивць, а він погрожує мені недопуском до сесії через нездачу роботи. Де взагалі в цьому світі якась справедливість, га?

​Мені лишається тільки пирхати. Наше життя — це якийсь божевільний трагікомічний серіал, і ми в ньому головні герої.

​А вже за мить Тео знову дивиться на свій монітор та, здається, навіть забуває дихати. Від нього долітають якісь дивні звуки.

​— Що таке?

​— Зачекай-но... — бурмоче . — Здається, наш мрець щойно зробив першу помилку.

Я миттєво підскакую до нього.

— Яку ще помилку? Ти про що?

— Про нашого першого номера чотирнадцять, звісно ж. – очі Тео вже горять тим маніакальним блиском, який з'являється в нього тільки тоді, коли йому трапляється щось цікаве або він зламує чергову захищену систему. — Я витратив на це майже тиждень. Отже, Еван Вейл, тридцять дев'ять років, колишній фінансовий аудитор.

​— Аудитор? — перепитую. — Тобто він професійно пов'язаний із грошима, рахунками і прихованими схемами. Це цікаво.

— Саме так. І, мабуть, тому він зміг так геніально облаштувати своє зникнення. Після своєї офіційної «смерті» він став справжнім привидом. Не використовував банківський рахунок. Ніде не засвітилися його документи на кордонах чи в аеропорту. Кредитки теж мертві. Старий телефон вимкнений. Жодних контактів із родичами та жодної активності в соціальних мережах не зафіксовано. Він просто обнулив своє минуле життя.

​— Тоді як ти його знайшов? Магії ж не існує.

​Тео лише самовдоволено всміхається і знову виводить на екран ту фотографію, яку ми знайшли тиждень тому, де Вейл сидить за кермом поруч зі світловолосою жінкою.

— Магії не існує, Норо. Існують камери на дрібних заправках, — зловісно шепоче.

​А далі вже швидко відкриває серію нових вікон, і на моніторі з'являються логіни та карти.

— Я прогнав марку цієї машини і те, що лишилося від номерів, через бази даних спостереження на всіх прилеглих трасах. Це зайняло, звісно, купу часу, але я знайшов її. За день до того, як вони проїхали ту платну ділянку, ця машина зупинилася на маленькій старій заправці за сто миль звідси.

Далі на екрані вже з'являється відео з камери спостереження над касою. Якість паршива, але видно, як чоловік у куртці розраховується за пальне.

​— Заплатив готівкою. Хто б сумнівався, — пояснює Тео, випереджаючи моє запитання. — Готівку ж неможливо відстежити. Але... разом із бензином він купив дещо ще. Картку поповнення для передплаченого телефону.

​— І ти відстежив її активацію? — здогадуюся, відчуваючи, як пульс починає пришвидшуватися.

​— Бінго! — сяє Тео. — Кожна така картка має унікальний серійний номер. Як тільки він увів код, телефон зв'язався з найближчою вишкою. Тому я заліз у журнали оператора і знайшов, до якого передплаченого номера прив'язали цей код.

​На екрані з'являється карта. Червона крапка блимає десь у глухому районі, за кілька годин їзди від нашого сховища.

​— Цей номер засвітився лише кілька разів, але завжди в радіусі одного невеличкого містечка, — продовжує Тео. — Я перевірив їхню місцеву базу даних. Усіх нових орендарів.

​На екрані з'являється копія водійського посвідчення якогось Майкла Роуена. Чоловік на фото має густу чорну бороду, темне волосся і носить окуляри з товстою оправою.

​— Майкл Роуен? — читаю вголос. — Ти впевнений, що це він? Обличчя ж зовсім інше.

​— Люди бачать бороду й окуляри, а комп'ютер бачить геометрію обличчя, — Тео запускає програму розпізнавання. Зелені лінії знову з'єднують ключові точки на обох портретах. За мить з'являється результат: збіг 98,7%.

​Я шоковано опускаюся в стілець поруч з Тео.

​«Він не привид. Це жива людина, яка зараз переховується у якомусь глухому містечку і навіть не підозрює, що її щойно розкрили».

— Ми знайшли його, Тео. Ти знайшов його. Треба негайно кликати Крейна і Марту. Здається, настав час планувати поїздку в гості.

Дуже швидко всі збираються в кабінеті Джуліана. Тео розповідає і показує всю інформацію, яку накопав на Майкла Роуена. Здається, Крейн щось дуже напружено обмірковує.

​— Ми виїжджаємо за мить, — заявляє. — Але не всі. Поїдемо я, троє моїх людей, Нора та Леон.

​Тут уже втручається мама. Здається, вона не згодна з його рішенням:

— Леон нікуди не їде.

​Проте Леон теж не збирається мовчати. Бачу, як він кривиться:

— Я вже шість днів поводжуся як зразковий пацієнт.

​— Учора я застав вас на тренажері, — безпристрасно втручається лікар Крейна та підходить ближче до Леона.

​— Я сказав як «зразковий», а не «ідеальний», — відбиває його фразу Леон без тіні каяття.

​Здається, йому це навіть подобається. Ця колючість — однозначно його родзинка. Я намагаюся стримати усмішку, ховаю її за кулаком та роблю вигляд, ніби поправляю комір.

​— Це вам не жарти, — знову втручається Марта та переводить погляд на мене. — І ти, Норо, теж залишаєшся тут.

​— Ні, я поїду, — відбиваюся. — Вейл сім місяців переховується. Якщо до його дверей підійде Крейн з озброєними чоловіками, він навіть не питатиме, хто це. Втече або, ще не дай бог, почне стріляти. Ми з Леоном виглядаємо набагато менш загрозливо. Це має спрацювати.

​Крейн розглядає мене своїм холодним розважливим поглядом та киває:

— Вона має рацію. Як я вже сказав, вони поїдуть.

​Всі решта залишаються на базі. Тео, Холт, мама.... і Морріс, що знаходиться під охороною... «Цікаво. Що вони з ним зроблять? Вб'ють?»

​Дорога займає кілька годин. Містечко — це дійсно типова глухомань. І будинок Вейла розташований на самій околиці. Це на території якоїсь старої ферми чи покинутої автомайстерні, що стоїть на відшибі. Він однозначно ховався і намагався не привертати до себе зайвої уваги.

Коли ми підходимо ближче, я помічаю деталі. Усе тут говорить про те, ніби господар щодня чекає на вбивць. Штори на вікнах щільно закриті. На дверях помічаю кілька масивних замків. Поштової скриньки немає. Навіть помічаю камеру спостереження на даху. Старий позашляховик припаркований капотом до виїзду, так, щоб можна було зірватися з місця дуже швидко. Ми з Леоном підходимо до будинку першими, а Крейн зі своїми людьми лишається трохи позаду, поза прямою видимістю з вікон. Якщо Вейл справді стежить за нами через камери, нехай спочатку побачить двох людей, а не маленький штурмовий загін.

​— Він нас уже мав помітити, — констатує Крейн, а я аж підскакую.

​Чую в навушнику зосереджений голос Тео:

— Так. І він щойно відключив свої зовнішні камери. Я втратив картинку.

​Леон такий напружений та все ж йде поруч зі мною. Один із людей Крейна швидко опиняється поруч та зламує замки. Робить це доволі професійно і майже безшумно.

​Ми ввалюємося всередину. Напівтемрява. Повітря пильне. Тут навіть відчувається параноя. Порожньо.

​Обережно просуваємось кімнатами, але, здається, будинок залишили поспіхом. Не може бути – він усе-таки втік. Заходжу вглиб вітальні та роздивляюсь покинуті на столі речі.

​І за мить ми вже розуміємо, що він не тікав, а просто підлаштував усе це. Сховався.

​Раптова тінь відокремлюється від кутка в коридорі, і хтось стрімко кидається прямо на нас.

Нападник діє блискавично. Скоріш за все, він переконаний, що ми — люди з «Другого вироку». Чоловік не озирається по сторонах, а кидається прямо на Леона, очевидно, впізнавши Крейна і вирішивши, що той привів за ним убивць.

​Леон встигає зреагувати — його рефлекси нікуди не зникли. Він блокує перший удар, перехоплює руку, проте різкий рух дається взнаки. Бачу, як він кривиться. Мабуть, плече одразу відреагувало на напругу.

​Цієї заминки Вейлу вистачає. У хаосі боротьби він виконує різкий маневр, відштовхує Леона і хапає найближчу ціль. Тобто мене.

​Він міцним захватом обхоплює мене за шию, притискає до себе, а далі приставляє до мого горла ніж. Всі завмирають. Охоронці Крейна піднімають зброю та беруть нас на приціл.

​Але Леон забуває про власний біль. Бачу, як темнішають його очі та стають абсолютно чорними. Я чомусь можу дивитися тільки йому в очі. Ніби його погляд дивним чином заспокоює мене. Він хоче підступити.

​— Відпусти її, — лунає напрочуд спокійно від Леона.

​— Ще один крок у мій бік — і вона помре! — відчайдушно гарчить Вейл. Стає очевидно, що він не збирається так легко здаватись.

​— Повір, — Леон говорить доволі моторошним, холодним тоном. — Сьогодні в мене дуже поганий настрій. Не роби так, щоб він став твоєю проблемою.

​А я що? Не можу втриматись. Навіть ніж біля горла не змушує мене мовчати, хоча мав би лякати до смерті.

​— Леоне, ти такий переконливий у ролі холоднокровного месника, — ледве видавлюю із себе, намагаючись не рухатися. — Аж мурашки по шкірі.

​— Норо, давай не зараз.

​— Я просто хвилююся за тебе.

​Здається, Вейл на мить губиться від цієї абсолютно ненормальної перепалки в такій ситуації. Але хватки не послаблює. Чуже дихання обпікає мені вухо.

 А тоді Леон починає говорити те, чого ніхто з нас не очікує. Особливо я.

​— У перші хвилини ти чуєш усе, але не можеш навіть кліпнути, — лунає від нього.

​Вейл раптом завмирає. Відчуваю, як кам'яніє тіло за моєю спиною, та лезо біля мого горла вже не тремтить.

​— А потім, — продовжує Леон, повільно наближаючись, — ти починаєш думати, що краще б цей клятий препарат просто тебе вбив.

​Вейл витріщається на нього. Здається, він чудово розуміє, про що розповідає Леон. Можливо, він навіть щойно його впізнав, адже обличчя Леона останнім часом не сходило з екранів новин.

​— Ти... той гонщик, — шоковано видихає він та повільно опускає ніж.

​— Так, — Леон демонструє посмішку, не відриваючи від нього погляду. — Останнім часом це моя найпопулярніша професія. «Мертвий гонщик».

​Вейл остаточно відпускає мене та відступає. Чую, як він кидає ніж на підлогу. Я ж миттю відбігаю від нього та ховаюся за спиною Леона. А чоловік навпроти нарешті усвідомлює, що вбивці не приходять ділитися такими спогадами.

Він відмовляється їхати з нами до маєтку Джуліана. Нічого дивного — після семи місяців переховування довіра не з'являється за одну хвилину, навіть якщо ти зустрів товариша по нещастю. Тому доводиться розмовляти з ним тут, у цьому будинку.

​Вейл сідає на диван. Ми ж із Леоном стоїмо позаду та не зводимо напруженого погляду з чоловіка.

​— Лікар Морріс розповів нам, що сталось тієї ночі, — обережно починає Крейн. — Ти почав приходити до тями прямо у швидкій, і парамедики повідомили про це диспетчеру. А потім вас перехопили «чистильники».

​Вейл спочатку мовчить, та за хвилину озивається:

— Моріс знає лише те, що йому дозволили знати. Так, вони перехопили машину. Але вони не очікували, що я вже можу рухатися. Почався хаос. Один із тих «чистильників» поліз у швидку, і ми зчепилися. Я використав дефібрилятор і вдарив його.

​Замовкає, немовби знову переживаючи ті секунди.

— Тікаючи, я прихопив дещо з його кишені. Думав, це допоможе мені вижити.

​За мить Вейл тягнеться до внутрішньої кишені своєї куртки та дістає звідти щось. На стіл падає звичайна на вигляд магнітна картка. Проте без жодних логотипів чи назв. Ми бачимо набір цифр і літер: V-3 / РІВЕНЬ ДОСТУПУ 4.

​Джуліан підхоплює картку і довго роздивляється її.

— Я знаю цей формат, — нарешті тихо вимовляє. — Це старе кодування інфраструктурних вузлів. V-3 — це логістична база, яку вони нібито законсервували ще п'ять років тому. Якщо «чистильники» досі носять перепустки туди... значить, організація використовує стару мережу бункерів прямо під носом в усіх.

​Це зачіпка. Справжня зачіпка, яка може привести нас у саме серце «Другого вироку». Але мене зараз хвилює інше.

Швиденько дістаю з кишені роздруковану фотографію. Ту, з камери на платній дорозі, де видно профіль світловолосої жінки поруч із ним.

​— Ви скажете нам, хто вона? — кладу знімок на стіл.

​Реакція Вейла дивує. Але це не страх. Здається, він злиться. Його обличчя змінюється.

​— Де ви взяли це фото?

​— Я теж хотів би поставити їй кілька запитань, — втручається Леон.

​Вейл уже дивиться на нього:

— Ти її знаєш?

— Бачив.

— Де? — напружується Вейл.

​Леон підходить впритул до Вейла.

— У день моєї «смерті» вона була там. Вона була в місці, де на мене вчинили напад.

​Вейл шоковано позирає на нього. Я бачу, як уся його злість кудись зникає. Тепер це просто втомлений чоловік. На його обличчі навіть читається якась безнадія.

​— Тоді в неї великі проблеми, — вичавлює із себе, — бо вона єдина причина, чому я вижив тієї ночі у швидкій. Вона працює в них.

​— Працює на них? — перепитує Леон.

​— Я сказав у них, — виправляє Вейл. — Це далеко не одне й те саме.