Раді Вас бачити!

Леон

Ми з Норою шоковано перезираємось. Вейл нарешті всідається поруч із Джуліаном і починає говорити.

​— Я не знаю її справжнього імені. — втомлено потирає перенісся. — Вона ніколи його не називала. Тієї ночі, коли я втік від «чистильників», я забрав службовий телефон одного з них. Він був заблокований. Майже порожній. Спочатку я думав його викинути, але за кілька тижнів на нього прийшло повідомлення. Лише одне речення: «Якщо хочеш залишитися живим — більше ніколи не використовуй своє ім'я».

​— І ти зрозумів, що це хтось ізсередини? — запитую.

​— Вона стала моїм єдиним джерелом інформації, — Вейл злегка киває. — Ми зустрічалися вкрай рідко і завжди дуже обережно. Три тижні тому вона сама вийшла на зв'язок, сказала, що знайшла дещо велике. Щось таке, через що «Другий вирок» можна буде не просто викрити, а повністю знищити. Їй треба було, щоб я перевіз її до іншого міста, де вона мала забрати матеріали зі свого тайника.

​— Що це були за матеріали? — тепер уже втручається Джуліан, і ми всі напружуємося сильніше.

​— Вона не сказала. Я просто висадив її на околиці і почекав, поки повернеться. Далі вона повернулась до системи. Сказала, що потрібен ще час.

​— Вона не встигла, — висловлюю припущення.

​Вейл різко підкидає голову:

— Що ти маєш на увазі?

​— Через три тижні після вашої поїздки я лежав на підлозі в технічній зоні. Паралізований, але при свідомості. — дивлюсь Вейлу прямо в очі, не кліпаючи. — І я бачив, як чоловік із мого світу тягнув її по підлозі. І, здається, вона була без свідомості. Можливо, вона вже мертва. Якщо вони її викрили...

Тепер Вейл блідне. Можливо, він був упевнений, що колись повернеться до колишнього життя, та тепер ця впевненість перетворюється на попіл. За мить він уже хапається за голову та нервово посмикує себе за волосся.

​— Ні... Чорт, ні... — булькоче він. — Я завжди знав, що це самогубство. Вона завжди ховалася, маскувалася. Але... я завжди знав, коли вона поруч.

​— Як? — не можу повірити в те, що чую.

​— Від неї завжди пахло неролі, знаєте... квітами апельсина. Цей запах неможливо сплутати з жодним іншим.

​А в мене ніби світ похитнувся. Я ніби знову переношуся в той момент, коли заглядав у щілину і бачив ту жінку на підлозі. І цей запах. Зараз не існує нічого, тільки я і цей запах. Навіть тіло ніби розчиняється в просторі. Є лише відчуття.

​Запах моєї смерті. Тепер усе сходиться в одну точку.

​Далі Вейл тягнеться до іншої кишені й дістає звідти той самий телефон.

— Він давно не працює, — крутить його в руках. — Я тримав його вимкненим, навіть батарею виймав...

​— Мені потрібен серійний номер, — миттєво озивається в навушнику голос Тео. Адже він увесь час був на зв'язку. Вейл дістає батарею окремо, вставляє її назад і перевертає телефон, шукаючи потрібне маркування.

​Поки Вейл займається цим, я помічаю, що біля камери в телефоні починає блимати крихітний червоний індикатор. Екран спалахує. Телефон, який був розрядженим, раптом оживає в його руках. Ми чуємо короткий сигнал вібрації.

​Всі завмирають. На дисплеї чітко світиться одне повідомлення:

​ВОНА СКОМПРОМЕТОВАНА. НЕ ПОВЕРТАЙТЕСЬ.

​Вейл стає білішим за крейду.

​— Це вона? — напружено питаю, кивнувши на екран.

​Вейл лише дивиться на текст, і його голос дрижить, коли він починає говорити :

— Вона працює в їхній системі зв'язку. Тільки вона знала, що цей телефон у мене, і могла налаштувати прихований канал, щоб обійти загальну мережу чистильників. До цього часу мені писала тільки вона.

​— Але тут написано «ВОНА скомпрометована», — холодно зауважує Крейн, нахиляючись ближче. — У третій особі.

​Вейл піднімає на нас розгублений погляд. До нього починає доходити сенс сказаного.

— Якщо вона викрита і не могла цього відправити...

​— Тоді хто, дідько, щойно надіслав це повідомлення? — завершую його думку, відчуваючи, як по спині пробігає неприємний холодок.

​Ми всі знову переводимо погляд на телефон, який продовжує світитися в напівтемряві вітальні. По той бік мережі хтось знає, що Вейл живий. І цей «хтось» щойно врятував нам усім життя, попередивши не суватися туди.

Я продовжую гіпнотизувати старий телефон Вейла. У голові продовжує битися ця думка: «Вона скомпрометована. Не повертайтесь». Коротко. По суті. Невідомо, хто це, і жодних додаткових пояснень. Ще одне застереження, яке дає шанс вижити, якщо ти достатньо кмітливий, щоб ним скористатися. Останнім часом нас надто часто хочуть убити, але доля вперто продовжує давати нам шанси. І мені це однозначно подобається.

​Тепер образи в моїй голові складаються набагато чіткіше.

​— Стоп! — різко змахую рукою, ніби відсікаю зайві думки та відганяю пелену, що заважала бачити загальну картину. — У день перегонів мені теж написали.

​Нора миттєво підходить ближче. Вона обережно торкається моєї руки, так, щоб ніхто не помітив.

— Написали? Але хто це міг бути? — тихо цікавиться.

​— Не знаю, повідомлення прийшло з прихованого номера, — відчуваю тепло її пальців. Мені це подобається. — Ще до того, як мене вирубили і вкололи препарат.

​— А що там було написано? — вимагає далі, не даючи мені можливості збитися з думки.

​Заплющую очі, щоб у деталях пригадати той момент у коридорі та текст, що висвітився на екрані.

— «Ти бачив те, чого не повинен був бачити», — дослівно переказую кожне слово.

​Тут Вейл напружується і знову втручається в розмову.

— Це схоже на її стиль, — хрипко повідомляє. — Точно, це її стиль. Вона ніколи не дзвонила, а також нічого не пояснювала. Попередження завжди були саме такими: коротко і по суті.

​— Поки що ми не можемо на сто відсотків стверджувати, що це повідомлення надіслала саме вона, — холодно додає Крейн. — Але збіг надто очевидний.

— Що ти робив до того, як отримав повідомлення? — Нора, здається, не звертає уваги на Крейна. Зараз вона дивиться тільки на мене. І я бачу, що мозок дівчини працює на максимальних обертах. — Леоне, ну давай, згадуй. Що саме ти робив безпосередньо перед цим?

​Знову зависаю. Питання просте, але чомусь воно заводить мене в глухий кут. Останнім часом я прокручував у голові тільки один момент: як заглянув у ту підсобку та побачив жінку на підлозі. Потім згадував запах квітів апельсина. І відчуття... як мені в шию встромилася голка. Це все зациклилося всередині мене. Епіцентр болю.

​Але ж повідомлення... Повідомлення прийшло раніше. До того, як я взагалі дійшов до тієї зони.

​Я повільно розгойдуюся, щоб сформулювати думку, відмотавши плівку в пам'яті назад крізь стіну травми.

— Напередодні перегонів був закритий захід, — нарешті видаю. — VIP-вечірка для команди, головних спонсорів та інвесторів.

​— Ти пам'ятаєш, хто там був? — продовжує тиснути Нора.

​— Та усі. Купа людей. Журналісти, фотографи, пресслужба команди. Вони постійно снували навколо, знімали короткі відео для соцмереж, робили офіційні портрети, – потираю лоб, ніби це допоможе витягнути з пам'яті конкретні обличчя в тому натовпі. — Маркус Торн теж був там. Він же один із ключових спонсорів.

​Згадую спалахи камер, гучний гомін, шум, від якого хотілося сховатися. Я роздавав завчені посмішки і тиснув руки людям, чиїх імен навіть не міг згадати. Просто виконував свою частину контракту.

​Раптом у навушнику знову оживає голос Тео, від чого я здригаюся.

— Дайте мені десять хвилин, — зосереджено кидає із бази. Здається, він уже завзято щось вишукує. — Якщо там було стільки людей із телефонами та камерами, якщо там працювала офіційна пресслужба, то це ж ідеальне середовище. Хтось обов'язково зняв те, що нам потрібно. Я підніму всі архіви того дня.

​— Зможеш витягнути матеріали? — питає Крейн через свій мікрофон.

​— Я витягну все, — впевнено лунає у відповідь. — Але передивлятися доведеться Леону та Вейлу. Я ж не знаю, як виглядає та жінка. Перемикаю трансляцію на планшет Джуліана.

​Крейн мовчки дістає з внутрішньої кишені невеликий планшет і кладе його на стіл перед нами.

​— Готово, — лунає голос Тео. — Запускаю пошук.

Ми схиляємося над екраном. На ньому блимають десятки фотографій із того заходу, витягнутих із мережі та архівів пресслужби. Фотографії змінюють одна одну: спалахи, моє власне обличчя в оточенні спонсорів та інвесторів, багато-багато інших людей.

​Нора з цікавістю розглядає знімки. Особливо ті, де поряд зі мною з'являються якісь жінки. Навіть у такій напруженій ситуації вона залишається собою.

​— Боже, ти скрізь так дивишся, ніби світ винен тобі гроші. Що за погляд?

​— Це моє робоче обличчя, — незворушно відповідаю та злегка всміхаюся.

​Невже вона ревнує? Очевидно, що я сподобався дівчинці, та й вона мені теж. Але навряд чи в нас є якесь майбутнє. Потрібно розібратися з цим усім лайном і повернути собі своє життя. Так, і я це зроблю.

​— А нормальне в тебе є? — знов лунає від неї.

​— Ти його вже бачила, просто воно тобі сподобалось, тому ти тепер нервуєш.

​Нора закочує очі, але я помічаю, що вона теж всміхається. Влаштовуємо дивоглядки.

​— Ага, мрій і далі.

​— Є! — раптом вигукує Тео, що змушує нас перервати нашу перепалку. — Знайшов серію знімків від офіційного фотографа команди. Погляньте, і особливо зверніть увагу на часові мітки.

​На екрані з'являється перша фотографія. На ній – я стою, злегка відвернувшись від камери, і розмовляю з кимось із механіків.

Наступний кадр. Там фокус усе ще на мені, але на задньому плані, біля дверей, що вели до службового коридору, стоять троє. Мене прошиває холодним потом. Я уважно вдивляюся в ці обличчя.

​Маркус Торн. Едвард Морріс. І та сама світловолоса жінка. Вона тримає в руках якусь тонку папку.

​На той момент я знав лише Торна. Морріс був для мене просто випадковим мужиком із натовпу, тому тоді я не надав цій зустрічі жодного значення. Але зараз я знаю їх усіх трьох. І Торн із Моррісом точно не мали жодної причини тертися біля службових приміщень, куди стороннім вхід заборонено.

​Тео відкриває третій знімок. Зроблений буквально за кілька секунд після попереднього. На ньому я вже нібито дивлюсь в їхній бік. А світловолоса жінка дивиться прямо на мене. Її погляд застиг в об'єктиві.

​Очевидно, що спеціально я їх не шукав і не роздивлявся. Та хіба тільки за це можна бажати вбити людину? Однозначно дивно. Щось тут не сходиться.

​— Час створення цього кадру — 18:43, — доповідає Тео.

​— А повідомлення коли було отримане? — одразу перепитує Нора, обернувшись до мене.

​— 18:51. — відчуваю, як у грудях стає тісно від того, наскільки швидко все складається.

​— Вісім хвилин, — констатує Тео.

​— Вона тебе попередила, — озивається Вейл.

​— Звідки ти знаєш? — різко розвертаюсь до нього.

​— Бо вона так працювала зі мною, нічого не пояснювала. З'являлося одне речення, і ти або розумієш, або тобі гаплик.

​— Ми поки що не знаємо напевно, що повідомлення надіслала саме вона, — рівний голос Крейна трохи охолоджує емоції в кімнаті. — Знаємо лише, що хтось побачив Леона на тій події й через вісім хвилин попередив його.

​Але я вже майже не чую Джуліана. У моїй голові знову звучать слова Маркуса Торна, які я почув перед тим, як мене вирубили. Фраза, яка весь час не давала мені спокою:

​«Він нас бачив. Зробіть його 21-м».

​Мене ніби струмом б'є. Серце починає гупати десь у горлі, а потім ніби завмирає. Тіло застигає. Очі скляніють.

​— Я весь час думав, що Торн говорив про те, що я побачив у підсобці. Думав, він наказав убити мене через те, що я заглянув усередину і побачив, що вони роблять із цією жінкою.

​Всі в кімнаті завмирають, дивлячись на мене.

​— Але ні, — хитаю головою, остаточно усвідомлюючи правду. — Він сказав це до того, як я побачив її. Він, очевидно, говорив про події, пов'язані з тим фото.