Раді Вас бачити!

Марта

Коли машини Крейна під'їжджають до маєтку, я вже чекаю на них біля головного входу. Джуліан попередив мене, що вони повертаються не самі, та розповів основну інформацію.

​І ось уже Еван Вейл вибирається з машини. Підозріло оглядається довкола. Погляд нервово метається від ідеально підстрижених газонів до камер спостереження, а потім — до озброєних людей Крейна. Знаю, що він страшенно пручався цій поїздці, але після загадкового повідомлення, яке довело, що прихований канал розкрито, залишатися там, де він був, було б самогубством. Разом із ним до нас перекочували два головні трофеї цієї ночі: телефон і магнітна картка доступу.

​Але поглядом я вихоплюю інше. Леон якось дивно нахиляється вбік. Куртка трішки розстебнута, тому я помічаю в районі ключиці свіжу вологу пляму.

​«Ну що вони знов вчворили? Нестерпні діти».

​— У медпункт. Обидва, — командую, кивнувши Леону та Норі.

​Вже за хвилину розглядаю та обробляю рану на плечі Леона. Він примудрився добряче смикнути м'язи, через що рана знов почала підкровлювати. Нора стоїть поруч, злісно метаючи на нього погляди. Я рідко бачу доньку такою емоційною.

​«Цікаво, що між ними відбувається?»

​— Я ж казала тобі, Леоне, треба бути обережним, — цідить Нора крізь зуби, спостерігаючи, як я накладаю свіжу пов'язку. — Ти ризикував.

​Але Леон навіть не здригається від антисептика. Спокійно роздивляється нас обох.

— Він приставив тобі ніж до горла.

​— І що? Це автоматично робить тебе безсмертним? — Нора шаленіє.

​— Ні, — пирхає Леон, хоча я бачу, як він злегка всміхається. — Але я вже перевіряв — убити мене досить складно.

​Я мовчу, акуратно фіксуючи пластир. А вони раптом починають голосно хихотіти.

​«Що з них візьмеш? Діти».

​Але я зробила для себе поміточку: цей норовливий хлопчик, що звик посилати всіх навколо до біса, мовчки слухає догани від Нори і дозволяє їй командувати. Щось між ними іскрить.

— Норо, тобі потрібна допомога? Тебе не поранили?

— Усе гаразд.

​Коли ми повертаємось до вітальні, Крейн уже щось вивчає. Підходжу ближче. Ага, він вивчає перепустку Вейла.

​— Чому ти ніколи нею не користувався? — запитує, не відриваючи погляду від картки. — Сім місяців у тебе був доступ до їхньої інфраструктури.

​Вейл сідає поруч, нервово потираючи руки.

— Тому що я не самогубець. Я не знав, до чого саме вона відкриває двері. Якби це виявилась пастка, або якщо система зчитування миттєво відправляє сигнал тривоги... Будь-який запит міг одразу видати моє місцеперебування.

​— І ти мав рацію, — киває Джуліан та виводить дані на екран. — V-3 — це не штаб, це колишній логістичний вузол «Другого вироку». Місце, через яке вони ганяли транспорт, підроблені документи, специфічне обладнання і, цілком можливо, ті самі препарати для чистильників. Офіційно цей об'єкт був закритий і законсервований п'ять років тому.

​Леон не витримує і втручається:

— Можливо, ви зберете людей і поїдете туди? Якщо чистильники досі носять перепустки, база активна.

​— Ні, — Крейн згортає картку. — Ми не поїдемо туди просто зараз.

​— Чому? Це ж перша реальна зачіпка! — обурюється Нора.

​Та Джуліан лише дивиться своїм непроникним поглядом.

— Тому що зараз саме цього вони від нас і чекатимуть. А раптом ця картка була залишена як приманка?..... Та й подумайте, скільки людей «Другий вирок» зараз упустив через нас. Вони не змогли вбити Холта, Леона, Вейла. Вони там, мабуть, шаленіють. І команда зачистки може чекати нас будь-де. Тому спочатку Тео просканує весь периметр V-3 із супутників, перевірить споживання електроенергії, теплові сліди. Ми зможемо піти туди лише тоді, коли я знатиму, що на нас там чекає.

 Усі задумливо обмірковують ситуацію, що склалася. Дійсно, до біса неординарна ситуація, і поки що зовсім незрозуміло, як із неї вибиратися.

​Якраз у цей момент у моїй кишені оживає телефон. Але це не мій основний, а телефон, який залишив Рафаель. Хто ще може знати про цей номер? Адже чоловік користувався ним багато років тому виключно для екстрених випадків.

​Швиденько дістаю його. На екрані світиться одне текстове повідомлення:

​«Нам треба поговорити. Без Крейна. Без поліції. Рафаель мав рацію щодо одного. — Артур»

​І нижче — координати.

Серце миттєво пришвидшується. Артур. Напарник мого чоловіка. Але ж Рафаель залишив чіткі вказівки: «Не довіряй поліції. Навіть моєму напарнику».

Зависаю. Мимоволі міцніше стискаю телефон.

​— Що там? Марто, ви отримали щось важливе? — голос Джуліана виводить мене із заціпеніння. Здається, він зчитав зміну мого стану.

​— Це Артур, — піднімаю на них очі. — Колишній напарник Рафаеля. Він пропонує зустрітися. Пише, що Рафаель мав рацію щодо чогось, і просить приїхати одній, без нікого. Навіть уже є координати.

​Бачу, як Нора миттєво блідне, підступаючи до мене.

— Мамо, ні! Тато ж казав не довіряти поліції і навіть його напарнику. Це може бути пасткою. Точно.

​— Нора має рацію, — підтримує Крейн. — Вам не варто нікуди їхати. Цей канал зв'язку міг бути скомпрометований. Або ж... Артура просто могли змусити це написати, щоб виманити Вас.

​Я ж рішуче хитаю головою, ховаючи телефон назад у кишеню. Чомусь мені здається, що небезпеки немає. Інтуїція підказує, що я зможу дізнатися важливу інформацію.

— Саме тому я і повинна піти. Якщо Рафаель не довіряв Артуру, я зможу нарешті зрозуміти чому. Скільки років пройшло, а ми досі блукаємо в темряві. Я маю почути правду від нього.

​— У цій сім'ї взагалі хтось уміє не йти туди, де його можуть убити? — чітко лунає з іншого кутка кімнати голос Леона.

​Ніби й смішно, але нам не до сміху. Ситуація вкрай складна, і мене можуть викликати на роботу в будь-який момент. А там я вже точно буду не в безпеці. Тому хотілося б розплутати цей клубок якомога швидше.

​Тепер уже Нора втручається:

— Ти серйозно зараз?

​— Просто намагаюсь зрозуміти ваші сімейні традиції. Вони у вас явно якісь дивні. — На обличчі Леона немає й краплі каяття.

​Я ж ігнорую їхню перепалку. Зараз мене цікавить тільки Крейн.

— Я поїду. Ви мене не зможете зупинити. Відчуваю, що мушу почути все сама.

— Гаразд, — видихає Джуліан. — Але ви не поїдете туди самі. Хоч би що він там не писав у повідомленні, я відправлю машину з моїми людьми. Вони підстрахують вас на відстані. Обіцяю, їх ніхто не помітить, але ти зможеш подати сигнал, якщо щось піде не так. Це моя єдина умова.

​Місце для зустрічі, яке вибрав Артур, виглядає ідеальним як для дешевого трилера і водночас жахливим як для реального життя. Подумки всміхаюся. Це старий багаторівневий паркінг поблизу вокзалу. Масивні бетонні перекриття, десятки сліпих зон і, швидше за все, жодної робочої камери спостереження.

​Доводиться залишити машину на нижньому ярусі, і за мить я вже повільно піднімаюся на третій поверх, як і було вказано в координатах. У повітрі стоїть важкий запах сирості, машинного мастила та старого пилу. Тут настільки тихо, що кожен мій крок відбивається від бетону гучним відлунням, ніби за спиною крокує цілий загін.

​Артур уже там. Поки що стоїть спиною до мене біля масивної колони, засунувши руки глибоко в кишені. Він дійсно прийшов сам. Принаймні, поки що так здається. Але коли я підходжу ближче, мене неприємно вражає те, як він виглядає. Сьогодні він здається надзвичайно виснаженим. Коли я бачила його в морзі, він ще не був таким. Здається, ніби він не спав останні кілька днів і тримається на ногах лише на чесному слові.

​— Ти прийшла, — почув мої кроки.Голос теж звучить якось дивно.

 Чомусь моє тіло починає тремтіти. Погане передчуття наздоганяє лише зараз.

Я зупиняюся за кілька кроків від нього. Холодне повітря пробирається під куртку, але я не звертаю на це уваги. У голові одразу виринає зляканий голос Нори: «Мамо, ні, це може бути пасткою». Можливо, донька мала рацію. Можливо, я роблю найбільшу помилку у своєму житті, прийшовши сюди. Але я маю дивитися йому в очі. Маю розібратися.

​— Ти просив приїхати. Я тут, — всередині все стискається від напруги. — Що відбувається, Артуре?

​Він повільно піднімає голову. Обличчя здається сірим, наче в мерця.

​— Підозрюю, що Рафаель перед смертю просив не довіряти мені, та й поліції, — голос лунає доволі тихо.

​Від цих слів я кам'янію. Завмираю, відчуваючи, як холодіють кінчики пальців. «Звідки він знає?» Ніхто про це ніколи не знав. Мозок відчайдушно аналізує ситуацію. Можливо, він прослуховував нас? Чи Рафаель сам сказав йому про свої підозри просто в очі?

​— Якщо ти знаєш, — зважуючи кожне слово, промовляю я, — то чому розраховував, що я взагалі прийду?

​Артур якось нервово проводить рукою по обличчю. Відмічаю, що його пальці тремтять, що дає мені розуміння того, що його нервова система виснажена до межі.

​— Бо я маю пояснити. Шість років тому... Рафаель знайшов витік усередині нашого відділу. Він зібрав докази. Але він не довіряв системі, тому передав їх мені, щоб я зробив усе офіційно. Я відніс матеріали наверх, керівництву.

​Мабуть, зараз буде щось складне, тому що він відводить погляд.

​— А наступного дня головний свідок зник. Частина доказів просто розчинилася в повітрі. Рафаель вирішив, що витік стався через мене. Бо я був останній, хто тримав ці папери.

— А насправді? — говорю вже жорсткіше. Злість, яка роками жила в мені через втрату чоловіка, прокидається всередині.

​— А насправді витік був вище, — гірко всміхається Артур. — Це хтось із самої верхівки, з керівництва. Я зрозумів це занадто пізно. Система була гнилою ще до того, як ми спробували з нею боротися.

​Підступаю ближче, відчуваючи, як всередині закипає неймовірна лють. Хочеться стукнути його. Нора мала рацію: поліція не просто марна, вона небезпечна.

​— І ти мовчав?! — не витримую і верещу. — Всі ці шість років ти мовчав?! Ти дивився нам в очі, знав, що мій чоловік, твій напарник, був у небезпеці, і нікого не попередив? Нічого не зробив, щоб захистити його?!

​— Я не знав, кому можна говорити! — Артур кричить у відповідь, і в його очах бачу справжній відчай. — Кожного разу. Кожного клятого разу, коли хтось намагався зачепити ті матеріали, зникали люди. Або вмирали. Я боявся за свою сім'ю. Я думав, якщо Рафаель відсторонився від справи, його не зачеплять. Я помилився. Після зникнення свідка він сказав мені це просто в обличчя. Що більше не довіряє ні системі, ні мені.

​Повисає гнітюча пауза. Цей чоловік зламаний, та я не відчуваю до нього жалю. Зараз усередині тільки порожнеча і гіркота. Як багато б змінилося, якби він тоді сказав правду.

​— Навіщо ти покликав мене саме зараз, Артуре? Хочеш покаятись? — холодно запитую.

​Він хитає головою.

— Ні, хочу віддати борг. Останні дні, після того всього, що сталося, я знов почав копати. Я шукав тих, хто стоїть за «Другим вироком». Перевіряв Маркуса Торна.

​Почувши ім'я спонсора Леона, я миттєво повертаюся в цей момент.

​— Торн? — перепитую, згадуючи все, що ми обговорювали в маєтку. — То це що, він керує ними? Це він — бос?

​— Ні. — Очі в Артура гарячково блищать. — Усе набагато складніше. Він не керує. Маркус Торн — це своєрідний брокер.

​Хмурюся, не зовсім розуміючи.

— Що значить брокер? Поясни.

​— Багаті люди не можуть просто знайти номер «Другого вироку» в інтернеті і замовити вбивство, — починає швидко пояснювати . — Їм потрібен посередник. Той, хто обертається в їхніх колах, хто відкриває двері, перевіряє платоспроможність, передає замовлення далі й гарантує абсолютну анонімність клієнта. Торн — один із таких брокерів. Торн продає доступ до смерті, так би мовити. Він — міст між замовниками та виконавцями.

​«Так ось як усе відбувається», — мозаїка миттєво складається в моїй голові. Ось чому Торн був на тому VIP-заході. Мабуть, він крутиться в усіх впливових колах. Він не просто спонсор. Там він оцінював потенційних клієнтів, продавав послуги і домовлявся. Можливо, на тій вечірці був замовлений не тільки Леон. Це робить організацію набагато масштабнішою, ніж ми взагалі могли уявити. Це не просто угруповання вбивць — це справжня індустрія.

​— Я можу це довести, Марто. — Бачу, як Артур лізе у внутрішню кишеню свого пальто. — Я знайшов фінансовий маршрут. Платежі через один його офшор, які ідеально збігаються з датами відкриття циклів «Вироку»... Подивись сама.

​Він дістає телефон, і простягає його мені.

​Та в цю мить лунає постріл.

Постріл лунає так голосно, що здається, ніби лопають барабанні перетинки. Я навіть не встигаю здригнутися, як бачу, що тіло Артура різко смикається, ніби його хтось сильно вдарив у груди. Його відкидає назад, і за мить Артур уже падає біля колони. Телефон вислизає з його рук і падає на підлогу.

​Усе відбувається ніби в уповільненій зйомці. На світлій сорочці чоловіка миттєво розповзається темна пляма. Мозок ще намагається осягнути, що це не попередження, а постріл на ураження, коли лунає другий.

​Цього разу куля пролітає зовсім поруч зі мною, врізаючись у бетонну колону. Гострі скалки бризкають на всібіч, боляче дряпаючи мені обличчя та руки. Від страху я падаю на підлогу. Але інстинкт виживання швидко бере гору над заціпенінням.

​Знизу лунає шалений вереск шин, і вже за секунду машина з людьми Крейна вривається сюди, блокуючи лінію вогню. З позашляховика вистрибують озброєні хлопці, нишпорять скрізь, шукаючи стрільця. Але я дивлюся лише на чоловіка, який стікає кров'ю.

​Злість, недовіра, образа — усе це відходить на задній план. Я миттю підповзаю до Артура і рішуче розриваю на ньому сорочку. Куля увійшла трохи нижче ключиці. Крововтрата величезна. Він реально помирає просто зараз.

​— У Вас є аптечка? Швидко! Потрібно допомогти йому! — кричу охоронцю, який прикриває нас.

Руки вже в крові. Навалююсь на нього, та притискаю рану, підозрюючи ушкодження великої судини, але гаряча кров усе одно сочиться крізь мої пальці.

— Дивись на мене, Артуре! Не смій закривати очі! — командую, поки відстежую його поверхневе дихання.

​А його обличчя вже біліше за крейду. Пульс стрімко падає. Він хрипить, і на його губах проступають криваві пухирці. Та раптом він чіпляється в мій рукав слабкою, проте відчайдушною хваткою.

​— Не дай... їм... забрати, — намагається прохрипіти.

​Хоч очі вже закочуються, та він усе ж змушує себе сфокусуватися на мені.

— Подивись... хто оплатив... двадцять перший...

​Рука безсило падає на бетон, і очі заплющуються. Він знепритомнів.

​Люди Крейна швидко затягують нас до машин. Хтось на ходу надає першу допомогу Артуру. Я кричу, щоб підібрали з підлоги його телефон, і забираю його собі. Двері зачиняються, і ми зриваємося з місця.

​Запах пороху і заліза досі стоїть у салоні. Та не тільки в машині — я відчуваю його у власному горлі, здається, він просочився скрізь. Руки повністю в крові. Артура завантажили в інший автомобіль, де йому допомагають.

​Я абияк витираю пальці об штани і дивлюся на телефон, що лежить на моїх колінах. Екран досі світиться. Артур встиг відкрити файл перед тим, як пролунав постріл.

​Це не повний список клієнтів, лише один фінансовий запис, який йому вдалося витягнути з офшорів:

​ЦИКЛ 21 — ПЕРВИННА ЦІЛЬ: ХОЛТ

ЗАМІНА: ЛЕОН РЕЙВ

ЗАМОВЛЕННЯ РЕЙВ: АКТИВНЕ ДО ПОДІЇ

​Мозок відмовляється одразу прийняти значення цих літер. Опускаю погляд нижче, де бачу дату створення досьє Леона.

​Мене ніби обливають крижаною водою. Дата... Вона стоїть до того злощасного вечора. Набагато до того. До того, як Леон узагалі заглянув у підсобку і побачив Торна та інших.

Хтось уже давно бажав йому смерті. Хтось, хто має достатньо грошей і влади. Хтось із його власного оточення.

​«Хто ж ти такий?»