Раді Вас бачити!

Марта

Цифри на екрані виглядають як черговий смертний вирок, який винесли прямо тут, у цій кімнаті. 

​ЦИКЛ 22. ВІКНО ВИКОНАННЯ: 4 ДОБИ.

​У штабі западає важка мовчанка. Відводжу погляд від монітора. Мозок автоматично підкидає звичну думку: треба піти до медичного блоку, перевірити, як там Холт, чи стабільний у нього тиск, чи не почалася лихоманка. Але ноги просто не слухаються. Замість цього я стою і слухаю, як Тео продовжує працювати. Він лупить по клавішах так, ніби від швидкості його пальців залежить чиєсь життя. Хоча, власне, так воно і є.

​— Там немає імені, — нарешті видихає Тео, поки його очі швидко бігають по рядках. — Лише службовий номер, якийсь довгий зашифрований код і купа технічних позначок. Вони не тримають прізвища у відкритому вигляді.

​Джуліан Крейн зупиняється прямо за спиною хлопця, напружено вдивляючись в екран.

​— Це новий протокол безпеки, — звучить холодний голос. — Вони вдосконалили систему. Тепер особа жертви прихована навіть від більшості їхніх власних людей. Кожен вузол знає лише ту частину інформації, яка необхідна для виконання конкретної задачі. Спостерігач веде об'єкт, не знаючи причини вироку. Той, хто підробляє фінансові звіти, працює лише з рахунками. А медичний канал отримує вже готову вказівку, який саме діагноз треба підтвердити, не ставлячи зайвих питань і не вникаючи в біографію особи.

​Від цих слів мені знову стає страшно від цієї ідеальної невідомості. Ця система здається бездоганною. Але лікарський раціоналізм і звичка розкладати все по поличках вимагають чіткості.

​— Але ж хтось повинен мати повну картину, — наполягаю. — Хтось затвердив цей двадцять другий цикл і дав йому хід. Ми можемо витягти ім'я з цього їхнього коду?

— Дайте мені хвилину, — бубонить Тео, повністю занурившись у процес. — Я проганяю цей цифровий відбиток через усе, що ми маємо. Старі бази Морріса, які вдалося скопіювати з його сервера... Фрагменти справ, що залишив Рафаель... І закриті реєстри з протоколів містера Крейна. Звісно ж, я не шукаю якоїсь магічної кнопки, просто звіряю інформацію. Якщо цей ідентифікатор десь хоча б раз засвітився у відкритому вигляді, ми звузимо коло.

​Ми знову всі завмираємо. Здається, навіть Леон забув про свій біль — він підводиться і підходить ближче, бажаючи брати участь у процесі.

​«Впертий».

​На центральному екрані миготять десятки вікон, рядочки коду зливаються в суцільний потік. Програма Тео невблаганно відсікає невідповідності. Відсотки збігу повільно, але невпинно повзуть угору.

​— Давай, давай... — шепоче хакер, не кліпаючи.

​Раптом екран різко блимає. Зелений рядок завмирає посеред чорного поля:

​ЗБІГ ЗНАЙДЕНО

​Тео повільно відкидається на спинку стільця. Здається, він абсолютно приголомшений тим, що побачив на екрані. Я теж вчитуюся в розшифрований рядок. Літери складаються в слова, але мій мозок відмовляється приймати їхнє значення.

​«Не може бути».

​ЦІЛЬ 22: ЕДВАРД МОРРІС

​Кілька секунд, а може й хвилин, я просто дивлюся на ім'я людини, яку зовсім недавно бачила живою і вкрай впевненою у власній безкарності. Він погрожував мені й холоднокровно ставив свій підпис під фальшивими свідоцтвами про смерть. Зокрема, він зробив це зі свідоцтвом Леона.

​— Це помилка, — категорично хитаю головою. — Морріс не жертва, він просто не може нею бути. Він же один із них. Він відповідає за медичний канал. Як же так? Фізично не може бути у списку на ліквідацію. Я вже нічого не розумію....

Тому, щоб хоч якось підтвердити нелогічність цих слів, я повертаюся до Крейна і чекаю, що він підтвердить абсурдність цієї знахідки. Але в нього навіть обличчя не змінюється. Здається, чоловік абсолютно не дивується і не сумнівається.

​«Може, він уже щось знає та просто не хоче викладати нам усю інформацію одразу?»

​Він бачить, як пильно я на нього дивлюся, тому вже за секунду лунає:

— Для «Другого вироку», Марто, це вже давно не має жодного значення.

— Тобто вони знищують своїх? — подумки намагаюся скласти всю цю інформацію докупи.

​Крейн не відриває погляду від екрана.

​— На кожного, хто працює всередині системи, заведено досьє. Це їхня страховка: лікарі, поліцейські, виконавці, посередники — будь-кого можна перетворити на наступного «винного». Достатньо всього лише зробити помилку, поставити зайве питання або спробувати вийти з гри. Ну, або, на худий кінець, просто стати непотрібним. Це небезпечна система, і всі, хто туди входить, знають, що такий кінець цілком імовірний.

​«Як це колись сталося з тобою», — проноситься в голові, але я мовчу.

​— Після того, як ви забрали Леона з моргу, виходить, що Морріс впав у немилість, бо план не спрацював, — продовжує Джуліан. — Хтось нагорі, певно, вирішив, що він втратив контроль, не впорався із завданням. Або ж, можливо, Морріс запанікував і став небезпечним. Хай там що, а його досьє дістали з полиці й пустили в роботу.

​Леон, який до цього напружено слухав кожне слово, раптом тихо шипить, зціпивши зуби. Здається, зашите плече знову дає про себе знати.

​«Треба поглянути, що з ним», — спрацьовує лікарський інстинкт.

​Але не встигаю я й кроку зробити, як Нора вже опиняється поруч із хлопцем.

​— Тобі краще сісти, — говорить максимально тихо.

​Я ж, як мати, відразу помічаю зміну в її поведінці. Зникає та звична захисна різкість, з якою вона спілкується останніми днями. Натомість з'являється обережність. Вона не просто механічно підтримує його за лікоть, допомагаючи опуститися назад у крісло, — вона затримує погляд на його обличчі. В її поведінці відчувається цілком щирий інтерес.

​І Леон, здається, відповідає їй тим самим — із неприхованою цікавістю розглядає її зблизька. Він — успішний гонщик, зірка, людина, яка звикла до адреналіну та швидкості. Але зараз він поранений, виснажений і напрочуд людяний. Я цілком розумію свою доньку. Важко не звернути на нього увагу. Яким би він зараз не був, це не змінює того факту, що він цікавий чоловік.

​— Дякую. Я ще не звик, що зі мною панькаються, — промовляє він, не відриваючи від неї погляду.

— Доведеться потерпіти, — Нора злегка всміхається у відповідь.

Але ця мить швидко закінчується, бо наш фокус знову повертається до екрана. Згадка про Морріса миттєво висмикує Леона в реальність, і до нього знову повертається звична колючість.

​— Цей виродок підписав документи про мою смерть, — у словах відчувається ненависть. — Він чудово знав, що я живий, і все одно відправив мене до моргу.

​— І саме тому він єдиний, хто знає, від кого прийшов наказ це зробити, — відбиваю.

​— То й що? — Леон ігнорує застережливий жест Нори. — Пропоную просто дозволити їм самим вирішити одну з наших проблем. Нехай позбудуться свого ж сміттяря. Нам буде менше бруднити руки.

​— Якщо вони вб'ють його, — втручається Нора, і в цей момент вона так схожа на батька, така ж сама вперта. — Разом з ним помре все, що він знає про попередні двадцять тіл. Він нам потрібен.

​Леон невдоволено сопе. Звісно, я розумію: його злість абсолютно справедлива, але аргументи Нори змушують його замовкнути. Хлопець лише злісно стріляє очима.

​Напругу намагається розрядити Крейн:

— Ніхто не говорить, що його потрібно пробачити. Потрібно лише одне — щоб він дожив до допиту.

У голові несподівано спливає наша зустріч із Моррісом у морзі. Зухвалий тон, самовпевнена посмішка і фраза, яку він мені кинув:

​«Ви більше схожа на ту, хто всю ніч рятувала чиєсь життя...»

​Тоді це прозвучало як погроза. Але зараз... зараз ці слова набувають іншого сенсу. Можливо, він зовсім не погрожував. Можливо, він уже тоді боявся. Він міг знати, що Леон прокинувся, розуміти, що система дала збій. Морріс міг здогадуватися, що після такого обов'язково почнеться зачистка.

​— Де він зараз? — повертаюсь до Тео. — Ми можемо його відстежити?

​Тео тут-таки починає свою роботу.

​— Особистий телефон вимкнений з учорашнього вечора. Жодного сигналу чи підключення до мережі, — констатує. — Домашня адреса... порожньо. Камери біля його будинку не фіксували Морріса вже добу.

​— А як щодо роботи? — я не здаюся. — Він мав би з'явитися в морзі. Поліція його допитувала після зникнення тіла.

​— Секунду. Перевіряю інформацію... — хлопець швидко пробігає очима по рядках на екрані. — Офіційно він узяв кілька вихідних «за сімейними обставинами». Але... зачекайте.

​Тео виводить на великий екран карту міста. На одній із вулиць яскраво загоряється червона точка.

​— Його електронна картка лікаря засвітилася дві години тому. Це старий приватний медичний центр на околиці. Він майже не працює, але їхня система доступу досі підключена до загальної міської медичної бази. Тому магнітна перепустка Морріса успішно там зчиталася і залишила слід у реєстрі.

Крейн уже щось обмірковує, поки розглядає карту. Повільно проводить пальцями по підборіддю, зіставляючи факти.

​— Я знаю цю адресу. Колись через цю клініку проходили медичні матеріали старого «Другого вироку». Якщо Морріс там, то він або ховається і готує план втечі, або ж... його вже туди заманили.

​Почувши це, Леон знову підскакує з крісла:

— Я їду з вами.

​Я не вірю власним очам. Знову цей хлопець ніяк не може вгомонитися. Я вже починаю злитися, тому миттєво перекриваю йому шлях і при цьому дивлюся просто в очі.

​— Цього разу сидите тут, — чітко вимовляю кожне слово, щоб йому нарешті дійшло.

​— Ви постійно говорите мені сидіти і нічого не робити! — роздратовано вигукує.

​І тут же знову сідає, хапаючись за плече. 

«Отже, йому боляче, але він, зараза така, ніяк не може вгомонитися. Ніяк не може усвідомити, що всі ми тут намагаємося йому допомогти, а не нашкодити.»

​— Бо ви постійно намагаєтесь померти, — лунають від мене жорсткі слова.

​До нас підходить лікар Крейна, який щойно закінчив перевіряти крапельниці Холта.

— Ще одна така поїздка, юначе, і я справді прив'яжу вас до ліжка. Це вже не жарти, — підтримує мене колега.

​Леон лише зціплює зуби.

​А тут лунає голос від другої зрадниці:

— Мамо, я...

​— Ти теж залишаєшся, — кажу це тоном, який не терпить заперечень. — Ви з Тео потрібні тут. Якщо Морріс усе ще там, це може бути пастка. Ви маєте бути на зв'язку, плюс цифрова підтримка. Я поїду з містером Крейном і його людьми.

​Джуліан лише киває, підтверджуючи мої слова, та відразу віддає наказ своїй охороні готувати машини.

​— Скоро висуваємось, Марто. Час розібратися з лікарем.

Через годину ми вже під'їхали до того старого медичного центру. Поки що на території тихо. Коли заходимо, то одразу вловлюю до болю знайомі запахи. Специфічна суміш антисептика, застарілого пилу та їдкого клінічного дезінфектора, яка в'їдається в стіни будь-якої лікарні.

​Коридори напівпорожні. Тут працює лише аварійне освітлення. Бліде світло вихоплює шматки простору, а тіні від наших кроків химерно танцюють на стінах із порепаною облупленою фарбою, створюючи моторошну ілюзію чужої присутності.

​У приміщенні все ще залишилися старі кушетки, подекуди стоять зламані стільці та забуті шафи з медичним приладдям. Чомусь клініка виглядає так, ніби все звідси вивозили поспіхом. Інтуїція кричить... ні, вона просто волає, що тут щось не так.

​Я йду слідом за охороною Крейна. Всі рухаються абсолютно безшумно. Вони перевіряють кабінет за кабінетом, поки ми не доходимо до приміщення в самому кінці коридору. Це має бути те саме місце, де зчиталася перепустка Морріса.

​Двері привідкриті. Всередині — якийсь суцільний хаос.

​На столі бачимо розкриту медичну валізу. Поруч упереміш розкидані ампули, кілька товстих пачок готівки, увімкнений ноутбук і два паспорти з різними іменами, але однаково знайомим обличчям.

​— Він збирався тікати, — повідомляє Джуліан, переглядаючи підроблені документи. — Причому дуже далеко і надовго. Можливо, назавжди.

​Але самого Морріса тут немає. Крісло порожнє. Навіть екран ноутбука досі світиться, ніби власник відійшов усього хвилину тому.

Раптом у мікрофоні лунає тривожний голос Нори:

— Мамо... До будівлі під'їхала швидка.

​Я хмурюся, мимоволі торкаючись навушника.

— Але хто викликав швидку?

​— Не знаю, — лунає напружений голос доньки. — По зовнішніх камерах, до яких підключився Тео, видно медичний фургон. Але на ньому немає нормального маркування міської лікарні. Тому, скоріше за все, це якась приватна машина. Вони щойно зупинились на задньому дворі. З неї виходять троє.

​Джуліан, який теж чує цю розмову через свій передавач, різко відривається від столу. Здається, він усе зрозумів.

​— Це не швидка, — сталевим голосом вимовляє. — Вони приїхали забрати Морріса. До моргу.