Раді Вас бачити!

Марта

Їдемо нічним містом. Вулиці порожні, але я постійно поглядаю в дзеркало заднього виду. У салоні тиша, всі виснажені.

 У голові проносяться колючі думки: Боже, вони ж ледве врятувалися, їх могли вбити.

​Леон знову кровить. Бачу, як пов'язка на його плечі просякла кров'ю. Він ледве тримається, і стає дійсно шкода його. Хлопець намагається боротися, навіть допоміг Норі з Тео. Відчуваю, що поважаю його. Однозначно, він не зі слабких і точно не з розбещеної молоді.

​Холту теж важко, він балансує на межі свідомості.

​Тео сидить поруч зі мною на передньому сидінні. Нора — позаду, з Холтом і Леоном. Прикрила очі. Розумію — відпочиває. Скільки ж усього навалилося на її тендітні плечі. Хоча за останні дні я зрозуміла, що вона доволі сильна дівчинка. Сама вела розслідування. Вперта. Яка ж усе-таки вперта, уся в батька.

​Згадую, що я сама нормально не спала вже кілька діб. Очі сильно печуть, але я лише міцніше стискаю кермо. Адреналін дає можливість триматися на плаву.

​Коли доїжджаємо до місця призначення, нас зустрічає суцільна темрява. Бачу старий гараж, який виглядає абсолютно непримітно. Звісно, тут немає ні камер, ні охорони, бо це місце офіційно ніяк не пов'язане ні з нашою родиною, ні з Рафаелем.

Тео допомагає відкрити важкі двері. Заганяю машину всередину та глушу двигун. І от ми знову в суцільній темряві. Далі Тео вмикає ліхтарик, і ми роздивляємося.

​Тут же нічого немає. Якийсь старий металевий верстак, кілька іржавих шаф. Зате товстий шар пилу на підлозі. І в кутку якісь порожні картонні коробки. Починаємо все оглядати. А де ж архів? Де докази?

​— Він помилився, — лунає голос Нори. Донька розгублено оглядає порожній простір. — Або... або батько давно все звідси забрав. Тут нічого немає, мам.

​Я не відповідаю. Немає слів, не знаю, що відповісти. Ми вже всі на межі, і тут знову нічого. Пусто.

​Повільно проходжу вздовж стін, уважно вивчаючи кожен сантиметр. Знаю, що Рафаель ніколи нічого не робив просто так. Якщо він залишив цю адресу як останню страховку, тут має щось бути. Хоч щось.

​Погляд зупиняється на ділянці стіни за верстаком. Пил. Він лежить усюди рівним шаром, але тут одна секція блоків виглядає трохи інакше, шви між ними чистіші. Ніби цю частину стіни нещодавно чіпали.

— Сюди! — кличу всіх.

​Тео наближається зі своїм ліхтариком, і ми разом відсуваємо цей верстак. За ним дійсно виявляється схованка — металева панель, що приховує невеликий вбудований сейф із кодовим замком.

​— Код, — розчаровано видихаю. — Він мав залишити комбінацію.

​Нора миттєво скидає рюкзак. Бачу, як тремтять її руки, коли вона дістає шкіряний записник Рафаеля, який встигла забрати з будинку. Швидко перегортає сторінки, шукаючи будь-яку зачіпку. Ми всі напружені. Розуміємо, що це наш єдиний шанс.

​— Тут є ряд цифр... на останній сторінці, підкреслений двічі, — шепоче нарешті.

​А далі вводить комбінацію. Замок тихо пікає. Дверцята відчиняються.

​Усередині лежить лише якийсь аварійний комплект. Кілька пачок готівки, два старі кнопкові телефони, флешка, кілька паспортів на чужі імена. Риюся далі. Під усім цим знаходжу цупкий конверт. О Боже! Можливо, це щось цінне.

​Дістаю його. На лицьовій стороні іншим почерком виведено лише одне ім'я: Джуліан Крейн.

​Нижче коротко прописано: «Тільки якщо іншого виходу немає».

— Джуліан Крейн, — лунає мій голос у тиші гаража. І я відразу чую реакцію.

​Збоку лунає різкий вдих. Доводиться обернутися. Холт, який до цього ледве тримався на ногах, раптом випрямляється. Спочатку блідне, а потім обличчя змінюється на очах. Він демонструє нам той самий страх, який я вже бачила раніше.

​— Тільки не він, — нервово хитає головою. — Ні. Цього не може бути.

​— Хто це такий? — різко запитую та вже підходжу ближче.

​Стискаю конверт у руці. Сумніви холодною змією заповзають у груди. Невже мій чоловік залишив нам ім'я чергового ката? Не вірю цьому.

​Холт намагається голосно ковтнути повітря. Він однозначно наляканий.

​— Цей чоловік був одним із них. Одним із «Другого вироку». Не виконавцем, щоправда... Ні. Він входив до складу закритої групи, яка приймала рішення. Вони перевіряли справи, вирішували, чи достатньо доказів для... вироку. Ну, ви розумієте.

​— І ви хочете, щоб ми поїхали до одного з них? — нарешті відривається від стіни Леон. Хапається за капот та кривиться від болю, але я чую, як він злиться. Вже доволі добре вивчила деякі його емоції. — Чудовий план. Давайте просто самі прийдемо до них і здамося, хай уже нарешті доб'ють нас. Чи, може, це такий план? Чи ви хочете, щоб добили тільки мене і Холта?

​Я лише мовчки дивлюсь на Леона. Хлопець теж уже зблід. Розумію, що йому терміново потрібен нормальний лікар, а не мої перев'язки на ходу. У нього шок, тому він і показує такі емоції.

​Потім знову дивлюся на конверт. Мій чоловік був параноїком у питаннях безпеки. Нікому не довіряв. І точно не залишив би нам ім'я ворога як останнє рятувальне коло.

​— Чому Рафаель залишив його ім'я? — дотискаю Холта. — Говоріть усе, що знаєте.

— Тому що Крейна спробували прибрати, — вичавлює з себе нарешті, облизуючи губи, що пересохли. — Приблизно сім років тому він зрозумів, що справи почали фальсифікувати, а місця у списку — продавати. Спробував вийти з гри, забрати докази. Тоді його самого оголосили «винним».

​— Але ж він вижив? — кидаюсь здогадками.

​Холт киває.

— Вижив. І побудував таку систему захисту, що організація просто не може його дістати. Якщо він помре, величезний масив даних автоматично розлетиться журналістам, адвокатам, слідчим, тому вони його не чіпають. Роками між ними таке натягнуте перемир'я.

​— Дай-но секунду, — втручається Тео та дістає свій телефон. — Тут зв'язок уже працює нормально, – тому він швидко набирає ім'я в пошуковій стрічці. — Так... Джуліан Крейн. Багатий, дуже впливовий, бла-бла-бла. Власник великої приватної охоронної компанії. Усе як завжди. Живе у величезному маєтку за містом, майже не з'являється на публіці. Коротше, цікавий екземпляр.

​А я лише обдумую почуте. Довіритись людині з «Другого вироку», хай навіть колишній? Можливо, це пастка. Та й звучить як божевілля. Мозок кричить про небезпеку, але який у нас вибір?

​Схованок більше немає. Архів знищили. Зі мною двоє поранених, які не переживуть ще однієї такої ночі. Донька, яку я маю захистити будь-якою ціною. Ще й Тео підв'язала на все це.

​Знову дивлюсь на цей зловісний напис: «Тільки якщо іншого виходу немає».

​А виходу, то справді, більше немає.

​І я вже повертаюсь до відкритого сейфа. Беру один із цих старих телефонів. Він вмикається не одразу, але батарея дивом тримає ще трошки заряду. Розриваю конверт. Усередині лише аркуш паперу з номером телефону і кодовою фразою.

​— Я подзвоню, — промовляю твердо і набираю номер.

Слухаю гудки. Кожен із них ніби відраховує останні краплі мого самоконтролю. Нарешті хтось бере слухавку. Ніякого «ало» не лунає. На іншому кінці мовчать, але я чую дихання. Опускаю погляд, пробігаюся ще раз по написаній кодовій фразі і промовляю:

​— Сліпі завжди бачать більше.

​Тиша триває ще кілька секунд, а моє серце вже б'ється десь у самому горлі. Здається, що весь світ навколо чує це. А потім холодний чоловічий голос різко запитує:

​— Хто це?

​— Марта. Дружина Рафаеля.

​Чоловік знову мовчить. Ця мовчанка стає нестерпною. Я напружена до межі. Леон і Тео теж напружено перезираються.

​— Рафаель мертвий шість років, — лунає у відповідь. Він просто констатує цей факт і нічому не дивується.

​— Я знаю. Це ж був мій чоловік.

​Він мовчить, і я відчуваю, що, скоріш за все, він не захоче слухати і покладе слухавку. Ця людина теж роками чекала на вбивць. Він не стане ризикувати своєю безпекою заради вдови колишнього знайомого, яка раптом виринула з небуття.

​Але тут до мене підходить Нора та дивиться мені просто в очі, доволі рішуче. Далі стається неочікуване. Вона нахиляється до динаміка і чітко вимовляє:

​— Я його донька.

​Чую, як на тому кінці змінюється дихання. Немовби ця єдина фраза Нори пробила якусь стіну, змусила його аналізувати.

— У вас є поранені? — вже швидше і більш діловим тоном запитує чоловік на тому кінці.

​— Двоє. Одному з них дуже погано, — кидаю при цьому погляд на напівпритомного Холта.

​— Слухайте уважно і не перебивайте. Зараз прийде повідомлення з координатами. Це нейтральна точка. Ви приїдете туди. Свої особисті телефони вимкнути негайно. Якщо батареї знімаються — витягти. Дорогою ніде не зупинятися. Нічого не викидати з вікон і не відхилятися від маршруту.

​— Зрозуміло, — киваю так, ніби він мене може бачити.

​— Якщо мої люди помітять за вами хвіст або ви порушите бодай одне правило, ви залишитесь зі своїми проблемами наодинці, адже я відкличу своїх людей.

​Зв'язок обривається. Відчуваю, як починають тремтіти руки, і повертаюсь до своєї «змученої команди».

​— Всі назад у машину, швидко. Ми їдемо.

Всі слухняно вантажаться назад у машину. Поки Тео допомагає Леону та Холту влаштуватися на задньому сидінні, я збираю телефони. Вимикаю свій. Нора мовчки простягає апарат. Тео теж. Навіть Леон, кривлячись від болю, дістає з кишені свій мобільний і кидає його мені в руки. Скидаю їх усі в бардачок, подалі від очей.

​На старому кнопковому телефоні висвічується єдине повідомлення з координатами. Що ж, треба вибиратися. Заводжу двигун, і машина вирулює з темного гаража знову на порожні нічні вулиці.

​Дорога здається нескінченною. Їду на автоматі, та мої думки мчать набагато швидше за автомобіль. Що я роблю? Боже, що я зараз роблю? Я мати, яка повинна захищати свою дитину всіма можливими способами, а натомість везу її прямо в лапи до колишнього члена «Другого вироку». До людини, яка колись вирішувала, кому жити, а кому померти. Ну добре, навіть якщо він не вирішував цього особисто, він усе одно був частиною цієї монстро-машини.

​Я ж зовсім не знаю Джуліана Крейна. Маю лише записку Рафаеля — чоловіка, якого немає вже шість років і який, як виявилося, приховав від мене майже все своє справжнє життя. Але вибору справді немає, я маю довіритися йому.

​Тут же подумки починаю себе картати. Хіба міг Рафаель розказувати мені про свої розслідування? Адже це його робота, усе трималося в секреті. Чому він узагалі мав мені про це розповідати? Я знаю, що свою роботу він виконував успішно і його цінували, але тут... тут його явно переграли.

​Раз у раз поглядаю в дзеркало заднього виду. Обстановка в салоні наближається до критичної.

​— Як вони? — питаю, не відриваючи погляду від траси, що стелиться попереду.

​— Леону гірше, — з тривогою в голосі відповідає Нора. Вона притискає якусь ганчірку до його плеча. — Рана знову відкрилася, кров не зупиняється. І він гарячий, мам. Його морозить.

​Чую важке дихання Леона. Він навіть не намагається віджартуватися, як робив це раніше. Лише відкидає голову на сидіння і стискає зуби так, що грають жовна. Температура — це погано. Це означає, що почалося запалення, можливо, інфекція вже пішла в кров.

​— А Холт? 

​— Він не реагує, — Нора торкається обличчя чоловіка. — Містере Холт? Містере Холт, ви мене чуєте?

​Тиша.

​Я — лікар. Хай я працюю з мертвими, але базові медичні протоколи в'їлися мені в підкірку назавжди. Падіння тиску, відсутність реакції на голос, блідість шкіри... У Холта починається шок. Леон втрачає занадто багато крові. Ще кілька годин у такому стані без кваліфікованої допомоги — і вони обидва просто помруть.

​Руки самі міцніше стискають кермо. За всіма правилами я маю негайно розвернути машину, гнати до найближчого відділення екстреної допомоги, викликати реанімаційну бригаду. Але якщо ми сунемося у звичайну лікарню — нас миттєво здадуть. «Другий вирок» має свої очі скрізь, особливо в медичній системі, я це знаю як ніхто інший.

​Допомога цього Джуліана Крейна вже не просто наш шанс на інформацію. Це єдина можливістю вижити. Якщо він не надасть їм медичну допомогу, ми програли. А якщо це все-таки пастка... Що ж, тоді ми вже мертві.

​Виїжджаємо за межі міста. Координати приводять нас до старого, покинутого паркінгу біля якоїсь недобудови чи заводу. Навколо суцільна темрява і пустка. Навколо – ані ліхтарів, ані випадкових машин.

​Зупиняю авто. Глушу двигун. Тиша в салоні здається ще більш гнітючою.

​Ми чекаємо. Хвилина. Дві. П'ять. Від цього очікування нерви натягуються як струни, готові ось-ось луснути.

​Раптом із темряви, прямо нам в обличчя, вдаряє сліпуче яскраве світло фар. Я інстинктивно примружуюсь, закриваючись рукою. Звуку двигуна до цього майже не було чути. З мороку виринають два чорні позашляховики, які миттєво блокують нам шлях до відступу.

​— Сидіть тихо і не робіть різких рухів, — командую, та бачу як із машин виходять кілька кремезних чоловіків.

Дверцята з мого боку різко відчиняються, і один із кремезних чоловіків жестом наказує мені вийти. Підкоряюся. Тримаю руки на видноті. Тео та Нору теж змушують вийти та миттєво обшукують нас усіх.

​Чоловік із сивиною на скронях підходить ближче. Зовсім не схожий на типового мафіозі чи підпільного злочинця. На ньому ідеально скроєне пальто. Тримається він впевнено, але я помічаю, що він злегка накульгує на праву ногу — давня травма. Скоріш за все, наслідок того замаху, про який казав Холт. Мозок продовжує аналізувати інформацію, незважаючи на те, що я виснажена, зла і налякана. Погляд у чоловіка холодний і чіпкий. Він вивчає нас уже не як загрозу, а як несподівану проблему, яку треба швидко вирішити.

​Охоронець лізе на заднє сидіння і безцеремонно тягне Леона назовні, випадково зачіпаючи його поранене плече. Хлопець сичить від болю, ледве тримається на ногах, але дивиться на чоловіків зі злістю.

​Крейн виростає прямо перед ним та уважно розглядає обличчя хлопця.

— Ви той мертвий гонщик, — констатує абсолютно невимушено.

​Леон же кривиться, криво усміхаючись:

— Останнім часом мене так часто ним представляють, що я починаю звикати бути мертвим.

​Охоронець тим часом світить ліхтариком у салон нашої машини, де на сидінні ще залишився Холт. А за мить уже й Крейн зазирає всередину. Я уважно стежу за його реакцією та бачу, що ідеальний контроль на якусь частку секунди зраджує Крейна, адже він впізнає Холта. Він точно знає його.

​— Отже, — з якимсь сумом промовляє Крейн, оглядаючи прискіпливим поглядом напівпритомного чоловіка, — вони нарешті дісталися й до тебе.

​Від цієї фрази ніби струм проходить моїм тілом. Все-таки вони справді з одного минулого. Невже обидва були гвинтиками в машині «Другого вироку», перш ніж ця машина спробувала їх убити?

​Далі Крейн повертається до мене та вже пропалює якимось непроникним поглядом.

— Ваш чоловік врятував мені життя, Марто, — лунають спокійні слова від нього. Продовжує мене прискіпливо оглядати. — Він попередив мене про замах за кілька годин до того, як моя машина злетіла в повітря. Я його боржник, і тільки тому ви всі зараз поїдете зі мною, а не залишитесь тут.

​Далі киває своїм людям:

— Допоможіть пораненим сісти в наші машини. І обережно там. Вони потрібні живими. Цю машину залишаємо тут. І їдемо до мене.

Їдемо. Вікна в машині тоновані. І це створює відчуття якоїсь певної ізоляції. Я сиджу поряд з Норою та тримаю її за холодну руку. Всі мовчать.

​Маєток Джуліана Крейна ховається за високим кам'яним парканом десь глибоко в лісі. Коли масивні ворота зачиняються за нами, я нарешті дозволяю собі нормально дихати.

​Крейн одразу направляє нас до правого крила будинку. Коли двері відчиняються, я завмираю. Адже це не просто кімната. Тут справжній медичний блок. Ще й так чудово обладнаний. Розглядаю монітори, стійки для крапельниць, дефібрилятор, шафи з медикаментами. Роблю висновок, що це цілком логічно для людини, яка пережила замах і роками живе під мішенню. Та хто його знає, чим він тут ще займається. Для мене ж це — зрозумілий світ, моя територія.

​Нас миттєво зустрічає довірений лікар Крейна — чоловік з гострим поглядом і впевненими швидкими рухами. Колишній спеціаліст невідкладної допомоги. Це видно одразу з того, як він оцінює пацієнтів.

​Миттєво береться спочатку за Холта. Підключає його до моніторів, ставить крапельницю, бере кров на експрес-аналіз. Я ж лише стою поруч, розглядаючи показники на екрані, та аналізую кожну дію лікаря. Так, діє доволі професійно. Тиск пацієнта поступово стабілізується.

​Далі настає черга Леона. Лікар вправно розрізає його сорочку, промиває розпанахане плече, вводить потужний антибіотик, знеболювальне та справно накладає шви. Леон лише стогне, стиснувши зуби, але терпить.

​— Сподіваюсь, ви більше ні з ким не збираєтесь битися, — доволі спокійно промовляє лікар, поки затягує нитку. — А то боюся, що доведеться прив'язати вас до ліжка.

​Леон вимучено кривиться та намагається всміхнутись:

— Нарешті тут хоч хтось говорить зі мною нормально.

​Я ж підходжу ближче, бо хочу перевірити дозування препаратів Холта та вказати, що Леону треба ще обробити дрібні садна, але лікар несподівано перегороджує мені шлях.

​— Я за ними подивлюся, – дивиться мені прямо в очі. Говорить так людяно, що мені на мить стає тепліше на душі.

— Ви чудово впорались у тих умовах, що у вас були, але зараз моя зміна. А вам треба відпочити. Тож ідіть поспіть. Вам нададуть теж допомогу.

​Я лише відкриваю рота, щоб заперечити. Хочу сказати, що я сама лікар і маю все контролювати. Також я нікому не довіряю, але раптом розумію, що мене буквально хитає від втоми. Ноги ватні. Хтось уперше за ці божевільні дні бере відповідальність на себе і каже мені зупинитися.

​— Добре, — здаюся.

Нас ведуть у якісь кімнати. Тут безпечно. Тут є гарячий душ, який змиває бруд, запах диму і засохлу кров. Тут є чистий одяг і гаряча їжа.

​Коли я виходжу у невелику спільну вітальню, бачу Тео — він сидить у глибокому кріслі з тарілкою в руках і буквально спить із відкритими очима. Нора сидить на дивані, підібгавши під себе ноги. Вона щойно з душу, волосся ще мокре. Донька піднімає на мене погляд і нарешті з полегшенням видихає. Вперше за багато годин вона не виглядає як натягнута струна. Ми вижили. Справилися.

​Але розслаблятися зарано. У дверях з'являється Крейн.

— Відпочиньте. Але перед сном нам треба поговорити, – дивиться на мене та Нору.

За декілька годин ми з Норою вже сидимо в невеликій кімнаті, що нагадує кабінет. Навколо полиці з книгами, масивний стіл. Дивує лише те, що тут немає жодного вікна. Джуліан Крейн сідає навпроти нас. На вигляд він напрочуд спокійний, але чомусь відчувається, що внутрішньо цей чоловік готовий до нападу.

​Я лише напружено чекаю, що він скаже. Втома наразі відступила на задній план. Адреналін знову тече венами через близькість до розгадки. Принаймні, я дуже сподіваюся на це.

​— Ви повинні розуміти одну річ, — глибокий голос заповнює кімнату. — Спочатку організація взагалі не створювалася для вбивств. «Другий вирок» виник як закрита мережа. До неї входили юристи, слідчі, лікарі, журналісти та люди з великими грошима. Ми об'єдналися, щоб повторно перевіряти справи, де закон провалився. Де система відпустила винних через гроші чи зв'язки.

​Він на мить замовкає. Здається, йому справді гірко від усвідомлення того, у що переросла ця система.

​— Ми щиро вірили, що виправляємо помилки правосуддя. Але, як і з будь-якою абсолютною владою, тут сталося те саме — вседозволеність розбестила людей. Згодом вийшло так, що організація перетворилася на машину, де можна було просто замовити потрібний вирок. Справи почали підробляти.

​— І тоді ви спробували вийти, — здогадується Нора, уважно слухаючи кожне слово.

​Крейн лише киває, підтверджуючи її здогадку.

​— Найстрашніше не те, що «Другий вирок» вбиває людей, — дивиться вже мені прямо в очі, від чого стає моторошно. — Найстрашніше те, що тепер ніхто з тих, хто залишився всередині, не знає, які справи справжні, а які — куплені. Це просто конвеєр смерті, який неможливо зупинити.

​Мозок відчайдушно чіпляється за знайомі імена. Якщо ця мережа така велика...

— А як щодо доктора Морріса і Торна? — подаюся вперед. — Яку роль відіграють вони? Вони там замішані?

​Бачу, як Крейн кривиться при згадці цих прізвищ.

— Едвард Морріс — це лише частина медичного каналу, зручний інструмент для замітання слідів у моргах та лікарнях, не більше того. А от Торн... Торн надзвичайно небезпечний і впливовий, адже він має величезну владу. Проте він уже не той, хто все це придумав. Він не на самій вершині цієї вбивчої машини.

​Я знесилено відкидаюся на спинку крісла. Ворог знову змінює масштаби, стає ще більшим і невловимішим, ніж ми могли собі уявити. Це вже не просто якась банда месників. Це пухлина, яка заполонила все місто.

Крейн з цікавістю поглядає на Нору. Довго дивиться на неї, ніби шукає риси її батька. Потім повільно піднімається, підходить до невеликого сейфа, вмонтованого за книжковою полицею, і дістає звідти маленький предмет.

​Старий цифровий диктофон.

​Кладе його на стіл перед моєю донькою.

— Твій батько залишив у мене дещо, — шокує.

​Нора завмирає. Я бачу, як вона перестає дихати, не зводячи очей з диктофону.

— Для кого? — подається вперед.

​— Для тебе. Але він суворо наказав віддати це лише в одному випадку. Якщо ти сама колись знайдеш мене. Він сподівався, що цього ніколи не станеться.

​Серце пропускає удар. Я перетягую погляд з Нори на диктофон. Шість років. Шість років абсолютного мовчання.

​Нора вже тягнеться до пристрою. Натискає кнопку відтворення.

​Кілька секунд із динаміка лунає лише шипіння і якісь фонові шуми. А потім кімнату заповнює голос. Знайомий, рідний голос, від якого в мене миттєво перехоплює подих і на очі навертаються сльози.

​— Норо... — лунає голос Рафаеля з минулого. Втомлений, але такий теплий. — Якщо ти це слухаєш, значить, я не зміг повернутися додому.