Раді Вас бачити!

Марта

Глушу двигун. Фари гаснуть, і нас миттєво ковтає густа темрява. Старий заміський будинок стоїть на відшибі. Його оточили високі дерева, які зараз здаються суцільною чорною стіною.

​Я довго не приїжджала сюди. Роками уникала цього місця.

​Виходжу з машини, вдихаю прохолодне нічне повітря, і в грудях одразу стає тісно. Відчиняю вхідні двері, заходжу в коридор. Відразу відчуваю запах старого дерева, пилу і сухого листя. Цей запах настільки знайомий, що мозок підкидає картинки з минулого, які я старанно блокувала. На гачку в передпокої досі висить його куртка. На тумбочці — пара старих чашок із засохлими слідами від кави. Усе залишилося рівно так, як було того дня, коли Рафаель поїхав звідси і не повернувся.

​Стискаю щелепи, відганяючи спогади. Зараз не час для рефлексій. У мене в машині живий мрець, якого треба сховати.

​— Давай сюди, — гукаю Нору, відкриваючи задні дверцята.

​Ми підхоплюємо Леона з двох боків. Він ледве перебирає ногами, спираючись переважно на мене. Дихати йому важко, в нього це виходить навіть із якимось свистом. Організм, який три доби провів у глибокому медикаментозному сні, зараз працює на межі своїх можливостей через кінську дозу адреналіну.

​Заводимо його у вітальню. У кімнаті темно, хоч око вийми. Я тягнуся рукою до стіни, намагаючись згадати, де саме Рафаель встановив вимикач.

​Але Нора мене випереджає. Вона впевнено робить два кроки вбік, не натикаючись на меблі, простягає руку і без жодних вагань клацає тумблером. Кімнату заливає жовте світло.

​Завмираю, дивлюсь на доньку. Вона скидає рюкзак, швидко йде до вікна і звично засуває важкі штори, щоб нас не було видно знадвору. Не помічаю якоїсь незграбності чи блукання в незнайомому просторі.

​Вона чудово знає цей будинок.

​Вона бувала тут без мене. Можливо, навіть часто. Від цього усвідомлення всередині щось неприємно холоне. Я роками уникала цього місця, вважаючи його закритим розділом нашої сім'ї, а вона, виходить, потайки сюди приїжджала. Навіщо? Що вона тут шукала?

​Я не ставлю їй цих питань. Поки що. Просто мовчки фіксую цей факт у голові і допомагаю Леону спертися на старий шкіряний диван Рафаеля.

​Гонщик падає на сидіння, відкидаючи голову на спинку. Розглядаю його сіре обличчя, яке покрили краплі холодного поту.

​Мозок патологоанатома миттєво перемикається в режим лікаря. Це мій захисний механізм — змістити фокус із власних емоцій на чужу фізіологію. Я присідаю біля дивана, беру його за зап'ястя і притискаю пальці, щоб поміряти пульс.

​Частий. Слабкий. Аритмічний.

Він зневоднений і повністю виснажений.

​— Норо, на кухні має бути аптечка в нижній шухляді, — не обертаючись командую. — Там є фізрозчин і глюкоза. Принеси. І воду.

​Леон розплющує очі. Намагається висмикнути свою руку з моєї, але сили в нього немає, тому виходить мляво.

— Що ви робите? — хрипить, невдоволено зсунувши брови.

— Перевіряю ваші життєві показники.

— Я не пацієнт.

​Дивлюся йому просто в очі. У цьому чоловікові стільки впертості, що вона майже межує з дурістю.

— Ви сьогодні лежали в мішку для трупа. 

— Це не діагноз, — він намагається сісти рівніше, але морщиться від болю в м'язах.

— Поки що це найточніший діагноз із тих, що ми маємо. Ваша серцево-судинна система зараз працює на знос. Вам потрібна рідина і спокій.

​Нора повертається з кухні, тримаючи в руках пляшку води і стару пластикову коробку з медикаментами.

Леон бере воду. Бачу як тремтять, коли він відкручує кришку, але він відвертається, намагаючись приховати цю слабкість. П'є жадібно, але я м'яко забираю пляшку після кількох ковтків.

​— Повільніше. Інакше вас знудить.

​Він важко зітхає, але перестає сперечатися. Закриває очі.

​Я ж тим часом розкриваю аптечку. Дістаю тонометр, накидаю манжету йому на плече. Поки апарат накачує повітря, уважно розглядаю його обличчя. У його картці стояло ім'я, яке знає весь світ. Але зараз він просто чоловік, який якимось дивом уникнув мого скальпеля.

​Моя робота — шукати причину смерті. Але сьогодні мені доведеться зробити все навпаки.

Леон лежить із заплющеними очима, дихання потроху вирівнюється, хоча шкіра все ще залишається блідою. Знімаю манжету тонометра. Поки що житиме. Ставлю крепельницю.

​Тільки-но я випростовуюся, як чую швидкий стукіт клавіш. Обертаюся.

​Нора сидить за старим дубовим столом Рафаеля. Ноутбук уже відкритий, а на екрані швидко біжать рядки якогось коду. Світло від монітора підсвічує її зосереджене обличчя.

​— Що ти робиш? — відчуваю, як усередині знову починає закипати тривога. 

Вона вся в свого тата. Непередбачувана...можна очікувати чого завгодно.

— Перевіряю камери на дорогах навколо моргу, — навіть не піднімає погляду. — Мені треба зрозуміти, чи не поїхав той анонім слідом за нами. А потім я спробую пробити цього доктора Морріса по базах лікарні. Якщо він...

— Зупинися.

​Мабуть це пролунало надто різко. Нора завмирає і нарешті дивиться на мене.

Коли ми так віддалилися одна від одної?...ще вчора я про це не задумувалася.

— Мам, ми не можемо просто сидіти. Нам треба знати, хто...

— Я сказала, зупинися, — підходжу до столу і примусово опускаю кришку її ноутбука. — Ти вже достатньо зробила. На сьогодні твої хакерські ігри закінчилися.

​Вона обурено підскакує зі стільця.

— Ігри? Ти серйозно називаєш це іграми?

— Ти не розумієш, у що лізеш, Норо. Це не злам університетського сервера заради оцінки. Це реальні люди, які вбивають.

— О, справді? — схрещує руки на грудях, дивиться майже з- під лобу. — Ми щойно викрали живого чоловіка з державного моргу, переховуючи його в мішку для трупів. Замаскували цифровий слід і втекли в глушину. Трохи пізно вдавати, що я не беру в цьому участі, мам. Я вже співучасниця.

​Від цих слів стає недобре, бо це чиста правда. Дивлюся на неї — таку молоду, вперту, з цим її юнацьким максималізмом, і мене накриває хвиля отруйної провини.

​Яка ж я мати? Я втягнула власну дитину в кримінал. Замість того, щоб захистити, я сама подзвонила їй і попросила стати спільницею в злочині. Якщо нас спіймають, її життя буде зруйноване назавжди. Вона сяде у в'язницю через мене.

​Відводжу погляд, намагаючись опанувати себе.

— Нам треба структурувати інформацію, — вичавлюю з себе, трохи опанувавши емоції. — Виписати все, що ми маємо. Мені потрібен папір і ручка.

​Нора миттєво відвертається, йде до старого комода в кутку кімнати, безпомилково відкриває другу шухляду знизу і дістає звідти стос чистих аркушів та старий маркер Рафаеля.

​Вона кладе їх на стіл переді мною. А я просто стою і дивлюся на ці аркуші.

​— Звідки ти знала? — тихо запитую.

— Що? — кліпає очима, не одразу розуміючи суть.

— Звідки ти знала, де батько тримав чистий папір для своїх записів? Ти не була в цьому будинку з моменту його смерті. Тоді тобі було чотирнадцять.

​Нора уникає мого погляду. Нервово совається, поправляє рукав свого худі.

— Просто... вгадала. Це ж логічно, письмовий стіл там, а папери...

​Бреше. Я бачу це по мікромоториці її обличчя, по тому, як вона ховає очі.

​А це означає, що вона роками копирсається в його старих справах. Поки я з ранку до ночі пропадала на роботі, тікаючи від власного горя і ховаючись за розтинами чужих тіл, моя донька намагалася знайти відповіді на питання про смерть батька. Сама. Без мене. Бо зі мною про це не можна було говорити.

​Відчуваю гіркоту на язиці, але зараз не час для скандалів. У нас є набагато нагальніша проблема.

​— Добре, — не даю цій тріщині розійтися ширше. Відкриваю свій робочий планшет і підключаюся до захищеної мережі судово-медичного бюро. Мій пароль, мій рівень доступу. Якщо система і зафіксує вхід, то це моя відповідальність, а не Нори.

​— Що ти шукаєш? — одразу підходить ближче, з радістю хапаючись за можливість змінити тему.

— Двадцятьох чоловіків, — відкриваю загальний реєстр. — Усіх, кого віднесли до серії за останні роки. Я маю перевірити підписи цього Морріса.

​Екран завантажує таблиці. Я витягую справи одну за одною, а Нора записує дані на аркушах, розкладаючи їх на столі.

​Ми виписуємо все. Вік. Професію. Місце, де знайшли тіло. Час констатації смерті. Хто підписав первинний висновок. Хто проводив розтин у морзі. Токсикологія. Наявність будь-яких слідів на тілі чи ін'єкцій. Температурні показники на момент прибуття бригади.

​Минає майже година. Перед нами на столі лежать двадцять аркушів. Двадцять обірваних життів.

​Я дивлюся на цей хаос даних, спираючись долонями на край столу. Мозок криміналіста відчайдушно шукає систему, патерн, хоч якусь зачіпку. Серійні вбивці завжди мають логіку. Вони вибирають жертв за певним типажем, районом, соціальним статусом або професією. Вони завжди залишають свій "підпис".

​Але тут...

— Це якась маячня, — шепоче Нора, озвучуючи мої власні думки.

​Жертва номер три — двадцятивосьмирічний бариста з центру. Жертва номер дев'ять — п'ятдесятирічний автомеханік зі спального району. Жертва номер п'ятнадцять — сорокарічний бухгалтер.

​Між ними немає абсолютно нічого спільного. Різний вік, різні інтереси, різні кола спілкування. Жоден із них не перетинався з іншим. Вони навіть жили в різних кінцях міста. Це суперечить усім базовим правилам криміналістики. Якщо немає спільного мотиву чи типажу, це не серія. Це просто випадковий набір трупів.

​Тоді чому хтось так старанно прибирає їх одного за одним, діючи за ідеально налагодженою схемою? Що я упускаю?

Відкидаю вбік аркуші з інформацією. Якщо вбивця не обирав їх за соціальним статусом чи місцем проживання, можливо, їх об'єднує те, що відбувалося з їхніми тілами.

​Я патологоанатом. Моя мова — це посмертні зміни, а не біографії.

​— Давай подивимося на медичні показники, — відкриваю детальні протоколи огляду.

​Уважно сканувати рядки тексту, вчитуючись у сухі медичні терміни. Спочатку здається, що все ідеально. Причини смерті завжди виглядають логічно: раптова зупинка серця, обширний інфаркт, тромбоемболія. Але коли знаєш, що саме шукати, ідеальна картина починає тріскатися.

​— Жертва номер чотири, — читаю вголос. — Трупне заклякання розпочалося з порушенням класичної низхідної послідовності. Дуже мляве. Патологоанатом списав це на температуру в приміщенні.

Наступний файл.

— Жертва номер одинадцять. Температура тіла на момент приїзду швидкої становила тридцять п'ять градусів. Заявлений час від зупинки серця — понад три години. Тіло мало б охолонути значно сильніше.

​Відкриваю справу номер сімнадцять. Ту саму, де первинний огляд проводив доктор Едвард Морріс.

— Тут гістологія. Дивні зміни на клітинному рівні в тканинах міокарда. Тоді експерт вирішив, що це індивідуальна реакція організму на хронічний стрес.

​Швидко перевіряю дві інші справи, де також стоїть підпис Морріса. В обох випадках фігурують схожі, непомітні аномалії. Трохи густіша кров. Атипова реакція зіниць на світло під час огляду.

​Це вже не збіг. Це система. Хтось використовує препарат, який ідеально імітує природну смерть, але залишає після себе ці мікроскопічні «глітчі» у фізіології. Препарат, який просто ставить усі функції організму на паузу. Тим часом мозок жертви працює в паралізованому тілі.

​Погляд ковзає до аркуша з Жертвою номер дев'ять. П'ятдесятирічний автомеханік.

Клікаю на файл, відкриваючи повний звіт про розтин.

​У графі «Експерт, що проводив розтин» стоїть моє власне прізвище.

​Перестаю дихати.

Півроку тому. Я пам'ятаю цей день. Пам'ятаю цього чоловіка. Він лежав на моєму столі під яскравим світлом ламп.

​Я зробила йому розтин. Розпанахала йому грудну клітину.

​Мозок безжально підкидає деталі, які я тоді проігнорувала. Кров. Вона була занадто темною і поводилася не зовсім типово для трупа. Вона не згорнулася так, як мала б. Вона витікала трохи швидше, ніж зазвичай. Тоді я вирішила, що він приймав якісь антикоагулянти, про які не знали родичі. Я просто зафіксувала це і продовжила роботу. Запустила руки всередину, щоб витягнути органи.

​Дивлюсь на свої руки, які лежать на столі. Вони починають тремтіти.

​А якщо він був живий?

​Від цієї думки стає дуже погано. Мене накриває паніка.

А якщо він усе відчував? Якщо він відчував скальпель, пилку і весь цей жах, який я з ним робила? Він лежав там, паралізований, у повній свідомості, і кричав від нелюдського болю всередині власної голови, поки я холоднокровно диктувала на диктофон вагу його легень.

​Шлунок скручує гострим спазмом. До горла підкочує нудота. Я ледь стримуюся, щоб не зігнутися навпіл. Я вбила його. Стала знаряддям страти.

​— Двадцять людей, — лунає з темного кутка хрипкий голос.

​Здригаюся і піднімаю очі. Леон підвівся на дивані і дивиться в нашу сторону. Здається, його лякає усвідомлення того, що він щойно почув. Він приміряє цю долю на себе. Знає, що мав стати двадцять першим.

​— Ви кажете, вони нічим не пов'язані? — голос здається живішим. Хоч би йому стало краще.

— Поки що ми не знайшли нічого спільного, — намагаюся проковтнути ком у горлі. Знову усвідомлюю, що ще декілька фатальних секунд, і я б вбила цього молодого хлопця. — Різні люди. Різне життя. – знову намагаюся заспокоїтися. Життя знову дало мені копняка. Я ще не відійшла від смерті чоловіка....а тут...

​Леон повільно хитає головою.

— Тоді чому вбивця робить це раз на місяць?

​На це питання немає відповіді. Дивлюся на дати смерті, розкидані по аркушах. Він має рацію.

Січень. Лютий. Березень.

​Вбивця чи маніяк робив це без поспіху, не було ніякої хаотичності, яка часто притаманна маніякам, коли вони втрачають контроль над собою. Це не серійні вбивства заради хворого задоволення. Хтось просто безжально забирає потрібних йому людей, діючи за чітким, жорстким графіком — рівно один чоловік на місяць. Ніби виконує замовлення.

Я все ще дивлюся на ці розкладені папери, намагаючись знайти хоч якусь логіку в цьому моторошному графіку. Чую шурхіт картону.

​Піднімаю голову.

​Нора сидить навпочіпки біля старого стелажа в глибині кімнати. Витягла одну з коробок Рафаеля — ту, яку я так і не наважилася відкрити після його похорону. Вже знімає з неї кришку. Від цього в повітря здіймається легка хмарка пилу.

​— Норо! — майже кричу. — Залиш це.

​Проте вона не слухає мене. Донька вже перебирає старі теки, записники, якісь зім'яті роздруківки.

​— Я серйозно. Поклади все на місце і відійди від коробок, — іду в її сторону. Чомусь мене накриває така злість. Це його речі. Мого чоловіка. Вона не має права так безцеремонно в них порпатися, тим паче зараз.

​Це єдине, що від нього залишилося. Я роками не торкалася цих паперів, бо там усе його життя. Мені боляче навіть дивитися на цей почерк.

​Але донька навіть не думає зупинятися. Витягує цупку сіру теку. Поглядом швидко пробігається по написах на обкладинці, а потім різко повертає голову до мене.

​— Мам...

— Що незрозумілого у слові «залиш»? — підходжу ближче, збираючись просто вирвати теку з її рук.

​Нора підводиться, притискаючи папери до грудей. Дивиться на мене так пильно, що я мимоволі зупиняюся.

​— Мам, подивися на це, — простягає теку мені.

​Я не хочу її брати. Я хочу закрити цю коробку і повернутися до нашої проблеми. Але мій погляд чіпляється за прізвище, виведене знайомим почерком Рафаеля на етикетці.

​Артур Гейл.

​Мозок миттєво проводить паралель. Я щойно бачила це ім'я. Буквально хвилину тому.

​Обертаюся до столу, де розкладені матеріали на двадцятьох чоловіків. Швидко пробігаю поглядом по аркушах. Жертва номер дванадцять. Артур Гейл, сорокарічний архітектор. Дата смерті — березень цього року.

​— Це він, — Нора підходить до столу.

​Відкриває теку і дістає звідти кілька чорно-білих фотографій та якісь роздруківки. На одному з фото — обличчя чоловіка. Те саме обличчя, що зараз дивиться на мене з протоколу розтину на моєму планшеті. Тільки на фото Рафаеля він ще живий, виходить із якоїсь будівлі з кавою в руці.

​Усередині все холоне.

​— Чому тато збирав інформацію про цього чоловіка? — Нора піднімає на мене очі. Голос злегка тремтить від напруги. — Жертва номер дванадцять померла в березні. Але ці папери... Мам, тато загинув шість років тому.

​Дивлюся на теку. На знайомі літери, виведені синьою ручкою.

Рафаель стежив за цим чоловіком ще за багато років до його смерті.

​Він щось знав. Він копав під них ще тоді. І, мабуть, саме тому його машина злетіла з тієї нічної траси.

​Його вбили. Його вбили не випадково. Він розслідував цю справу ще до того, як з'явилися перші трупи.

​Від цього усвідомлення кімната починає йти обертом. Ми щойно відкрили двері, які мали залишатися замкненими назавжди.

​Схоже, мені не буде спокою.

​Раптом на задньому фоні чую, як сильно закашлявся Леон. Нора миттєво відкладає папери і підбігає до дивана. Схиляється над ним і швидко допомагає йому зняти крапельницю, щоб він міг перевернутися на бік і нормально відкашлятися.

​— Обережно, гонщику, — кидає Нора, притримуючи його за плече. — Сподіваюся, ти не плануєш знову відключитися, бо мішків для трупів у нас не залишилося.