Раді Вас бачити!

Марта

Ми вриваємось до старого будинку в лісі, наче за нами слідом дихає сама смерть. Власне, так воно і є. Цього разу я злякалася ще більше. 

Чорт, що відбувається? Куди я влізла?

​Леон допомагає мені затягнути важке, обм'якле тіло Холта до вітальні. М'язи горять від напруги, але адреналін ще тримає нас на ногах. Ми обережно кладемо чоловіка на диван.

​Нора і Тео миттєво підскакують зі своїх місць. Вони відпочивали, але коли ми зайшли до будинку, здається, злякалися. 

Цікаво, які насправді стосунки у Нори з Тео? Можливо, вони зустрічаються? Треба буде поговорити з донькою. Але вона так цікаво розглядала Леона... Можливо, вони з Тео лише друзі. – явно не ті думки повинні мене зараз хвилювати. Але мама завжди залишається мамою. Можна думати про свою дитину в будь-якій ситуації.

​Вони вже встигли скласти половину обладнання в рюкзаки.

​— Збирайте все до кінця, — кидаю доньці, перевіряючи пульс на шиї Холта. Ритм у нього слабкий, але рівний. — Ця схованка більше не безпечна. Можливо, за нами хвіст. Коли ми витягували Холта, там був чоловік, який на нас напав. І він бачив нашу машину. Це лише питання часу, коли вони проб'ють номери.

​Тео мовчки киває, продовжуючи відчайдушно відключати ноутбук, а Нора тим часом кидається до сусідньої кімнати за речами. Я ж переводжу погляд на Леона. Здається, він нестабільний. Бачу, що він спирається на кухонний стіл і дихати йому доволі важко. Обличчя знову бліде, і з розсіченої брови тече кров. Також помічаю, що рукав його худі теж у крові. Здається, хлопець тримається суто на силі волі.

​— Сідайте, — вказую на дерев'яний стілець під кухонною лампою. — Негайно.

Він не сперечається. Просто опускається на стілець, відкидає голову назад і заплющує очі. Я ж дістаю свою медичну сумку, звідки витягую антисептик, бинти, пластирі-стяжки. Знову крадькома поглядаю на Леона.

​А він доволі міцний горішок.

​Світло на кухні різке, б'є по очах. Нахиляюсь над ним, обережно стираючи запечену кров з обличчя тампоном, щедро змоченим в розчині. Хлопець сичить, коли спирт торкається відкритої рани, але навіть не смикається.

​— Я знову у ваших руках, Марто, — намагається усміхнутись. Відкриває одне око, спостерігаючи за моїми рухами. — Ще не так давно я лежав на столі у вашому морзі в очікуванні розтину. А сьогодні я знову з розбитою мордою, але тепер ви уже без скальпеля. Щось мені явно не щастить.

​Я не можу стримати тихої гіркої усмішки, продовжуючи обробляти глибокий поріз над бровою. Звісно ж, я розумію, що чорний гумор — це його захисна броня, інстинкт виживання. Йому всього двадцять три, він мав би зараз святкувати перемоги, пити шампанське, роздавати автографи, можливо, був би зараз з друзями чи родичами, а натомість змушений битися на смерть з професійними ліквідаторами і перебувати тут зі мною, чужою для нього людиною.

​— Радійте, що сьогодні мені не довелось колоти вам адреналін прямо в серце, — акуратно стягую краї рани спеціальним пластирем. — А тепер знімайте худі, треба оглянути плече. Не все так погано, головне, що ви живий. Тому давайте перейдемо до вашого плеча.

​Він морщиться від болю, але обережно стягує худі. Лезо сильно не зачепило його. Залишився довгий, але, на щастя, не надто глибокий поріз. Тому швидко промиваю рану і накладаю тугу пов'язку.

​Хоч я і звикла до такого виду роботи, але всередині все тремтить. Мабуть, це через те, що ми пережили у тому будинку.

​Чорт... — знов подумки лаюся. — І треба ж було мені влізти в це все.

Обробивши все, викидаю тампони у відро. Ми щойно витягли людину з того світу. Знову. Але ейфорії від врятованого життя немає. Зараз я відчуваю лише жах, усвідомлюючи, якого монстра ми розбудили. «Другий вирок». Це ціла індустрія смерті. І мій чоловік...

​Проте не встигаю додумати цю думку, коли із сусідньої кімнати лунає глухий стогін. Холт повертає голову на подушці, і я бачу, як його повіки повільно піднімаються.

​Залишаю бинти на столі і швидко прямую до нього. Можливо, зараз вдасться розпитати в нього, що він приховував усі ці роки. Хоч би вийшло.

Підходжу до дивана. Холт опритомнів, поглядом блукає по кімнаті, зупиняючись на обшарпаних шпалерах, потім на моєму обличчі. Леон, притримуючи перев'язане плече, теж підходить ближче. Нора й Тео завмирають у дверях.

​— Ви сказали, що ми запізнилися на шість років, — одразу переходжу до суті, не давши йому часу на роздуми. — Ви знали мого чоловіка. Знали Рафаеля.

​Холт ковтає слину. Це дається йому з болем.

​— Він сам мене знайшов, — заледве можна розібрати його слова. — Заявився до мене додому. Сказав, що моє ім'я є в якомусь закритому списку. Що якась група... «Другий вирок»... підняла мою стару справу.

​— І ви йому повірили? — втручається Леон.

​— Я вирішив, що він божевільний, — Холт гірко кривиться. — Або гірше — шантажист, який намагається витягнути з мене гроші за мовчання. Я виставив його за двері. А через кілька днів у новинах показали його розбиту машину.

​Відчуваю, як накочує втома і відчай. Рафаель намагався його врятувати. Намагався зупинити це ще тоді.

​— Після його смерті я заліг на дно, — продовжує Холт, та намагається перевести подих. — Переховувався. А потім минув рік, другий... Я вирішив, що загроза минула. Що це була просто параноя. До вчорашнього вечора.

​— Чому вони прийшли за вами? — питаю жорстко. — Справа про хімічний завод? Троє загиблих робітників?

​В очах Холта раптом спалахує злість, яка на мить перекриває його слабкість.

​— Я не вбивав їх, — випльовує, намагаючись підвестися на ліктях, але знову безсило падає на подушку. — Підписи на частині документів підробили. Мої партнери хотіли здешевити виробництво і підставили мене. А головний інженер узяв провину на себе не через докори сумління. Йому заплатили величезні гроші для його сім'ї. Я був просто зручним цапом-відбувайлом.

​Ми з Леоном переглядаємося. Найгірші побоювання підтверджуються. Список «Другого вироку» — це не перелік доведених злочинців, як ми думали раніше. Це просто ілюзія правосуддя. Вони не шукають правду, вони просто ліквідують тих, кого вважають винними, спираючись на зручні сфабриковані справи.

​Холт знову заплющує очі, провалюючись у напівсвідомий стан. Препарат ще діє, допитувати його далі зараз неможливо і небезпечно.

​Я піднімаю руку і дивлюся на годинник. Друга половина дня. Час невблаганно витікає крізь пальці. Якщо до вечора я не з'явлюся в морзі, поліція сама приїде по мене. Вони відстежать мій телефон або машину і приїдуть прямо сюди. І тоді знайдуть не лише мене, а й «мертвого» гонщика, ще одного вцілілого зі списку та двох хакерів з краденими базами даних.

​Різко розвертаюся до Леона та дітей.

​— Я їду на роботу.

​Леон витріщається на мене, забувши про свій біль.

​— Ви здуріли? — підходить ближче. — Вас там чекають копи!

​— Ні. Саме тому я й їду, — спокійно відповідаю, закриваючи свою сумку. — Якщо я буду переховуватися, це пряме зізнання у викраденні тіла.

​Леон хитає головою, стискаючи кулаки. Він злиться, але розуміє мою логіку.

​— Норо, Тео, слухайте уважно, — дивлюся максимально строгим поглядом. — Якщо я не повернуся або не вийду на зв'язок у визначений час... кидаєте все. Пакуєте Леона і Холта в машину Тео і негайно їдете звідси. Без роздумів і спроб мене шукати. Зрозуміло?

​Нора серйозно киває. В її очах я бачу страх, але вона тримається.

​Беру ключі від машини. На мене чекає найскладніша гра в моєму житті, де найменша помилка означатиме кінець для нас усіх.

Опинившись біля будівлі міського моргу, змушую себе дихати рівно. Паркувальний майданчик нагадує чортзна-що. Поліцейські мигалки ріжуть очі синім і червоним світлом. Територія частково обгороджена жовтою стрічкою. За нею товпляться журналісти з мікрофонами.

​Відчуття просто сюрреалістичне. Я йду крізь натовп людей, які розслідують злочин, який, здається, вчинила я сама.

​Ігноруючи вигуки репортерів, прослизаю за стрічку, показуючи поліцейському своє посвідчення. Біля самих дверей мене перепиняє Артур.

​Колишній напарник Рафаеля виглядає так, ніби не спав кілька діб. Чи то від цікавості, чи то від стресу, починаю його розглядати. Він якийсь розкуйовджений, знервований. Краватку зняв, під очима темні кола. Наближається, уважно вдивляючись в моє обличчя:

​— Марто, нам треба терміново поговорити.

​— Не зараз, — хитаю головою.

​Він хоче щось додати, але поруч уже виростає фігура патрульного.

​— Докторка Марта? Пройдіть зі мною. Слідчий чекає на вас.

​Мене проводять не в мій кабінет, а в тимчасово реквізовану кімнату адміністрації. За столом уже сидить детектив у пом'ятому костюмі. Перед ним розкрита папка. Зі мною ніхто не вітається, ніхто нічого не пропонує. Він одразу переходить до справи. Погляд має чіпкий та холодний. Поліція тут явно не тупа. Розкладає переді мною факти, ніби козирні карти.

— Ваша електронна перепустка була останньою, якою користувалися біля холодильної камери номер чотири, де мало перебувати тіло Леона Рейва, — чую від слідчого. — Камери внутрішнього спостереження в коридорі зависли рівно на той час, поки ви були всередині. У базі немає вашого завершеного протоколу розтину. Транспортний запис про переміщення тіла виявився фальшивкою. Хтось втрутився в систему і, нарешті, зовнішня камера зафіксувала автомобіль, дуже схожий на ваш. Номери не читаються, але збігів забагато. Чи не так?

​Відчуваю внутрішній мандраж, але не можу цього показати. Він схиляється над столом, складаючи руки в замок.

— Де ви були тієї ночі, докторе?

​Тримайся. Ти знала, що так буде. Тільки спокій.

​Я дивлюся йому прямо в очі. Брехати треба професійно, не моргаючи і не змінюючи інтонації.

— Я почала зовнішній огляд тіла Рейва, — показую професійність, — але помітила суттєві нестиковки в супровідній документації. Я не мала права починати внутрішній розтин із такими порушеннями. Тому я відклала процедуру до уточнення даних і повернула тіло назад у холодильну камеру.

​— А камери? А фальшивий запис? — детектив не збирається здаватися.

​— Систему безпеки обслуговує IT-відділ, а не патологоанатоми, — холодно видаю. — Після того, як я повернула тіло, у мене почався жахливий напад мігрені. Я поїхала за місто у свій старий будинок, вимкнула телефони і спала. Про зникнення тіла дізналася спочатку з новин, потім зателефонував начальник.

Слідчий довго мовчить, вивчаючи моє обличчя. Я бачу, що він мені не вірить. Звісно, моя легенда не ідеальна. У ній є пробіли, але в нього немає головного — доказів. Немає ордера, немає відбитків на фальшивих документах, а камери не зафіксували нічого конкретного.

​— Ми ще не закінчили, Марто, — закриває папку.

​Я ж мовчки піднімаюсь зі стільця. Перший раунд за мною, але петля на шиї затягується все тугіше. Його погляд пронизує мене наскрізь, але я не здаюсь.

Виходжу з кімнати в коридор, відчуваючи, як по спині стікає піт. Тут так душно, незважаючи на працюючі кондиціонери. Ще хвилина, і я втрачу тут свідомість. Треба вибиратися звідси.

​Тільки починаю рухатись, як раптом з ніші біля автоматів із кавою відокремлюється знайома фігура. Артур нікуди не пішов, він чекав на мене. Напарник мого чоловіка мовчки рівняється зі мною. Ми йдемо поруч порожніми коридорами подалі від сторонніх вух. Він не дивиться на мене, але я відчуваю напругу.

​— Шість років тому ти так само дивилась на мене, коли не вірила в аварію Рафаеля, — чітко вимовляє.

​Я аж зупиняюсь. Серце забуває битися. Розглядаючи його, намагаюсь зрозуміти, що криється за цими словами.

​— До чого тут Рафаель? 

​Артур нарешті повертає до мене голову. Дивиться таким поглядом...

— Я цього не казав.

​Він підступає, порушуючи особистий простір, і знижує голос майже до шепоту.

— Але якщо ти у щось влізла, Марто... згадай, із чим зіткнувся він. Вони зараз переривають усе. Шукають не просто труп. Шукають того, хто зламав їхню гру. Будь обережна.

​За секунду просто розвертається і йде геть, залишаючи мене наодинці з цілою лавиною думок. Що він знає? Він перевіряє мою реакцію чи попереджає?

​Змушую себе рухатися далі. Мені треба забрати деякі речі з кабінету. Завертаю за кут і ледь не стикаюся лоб у лоб із доктором Едвардом Моррісом.

​Чомусь він абсолютно спокійний. Занадто нормальний для людини, яка засвідчила смерть хлопця, чий труп сьогодні шукає половина поліції міста. Морріс тримає в руках свій улюблений блокнот і пластиковий стаканчик з водою. Очевидно, теж щойно спілкувався зі слідчими.

​Ми зустрічаємося поглядами. Я знаю, що його підпис стоїть на фальшивих висновках інших жертв Торна. Він знає... що саме він знає?

​Морріс зупиняється, мляво поправляючи комір халата.

— Прикра ситуація, чи не так, колего? — говорить беземоційно. — Стільки галасу. Поліція паралізувала всю нашу роботу. Кажуть, ви остання, хто бачив Рейва перед його... загадковим зникненням.

​— Я лише проводила первинний огляд, — намагаюсь обійти його.

​Він теж відступає убік, ніби випадково перекриваючи мені шлях. Уважно ковзає поглядом по моєму обличчю. У його очах немає ані краплі тривоги. Але йому цікаво. Морріс злегка всміхається.

​— Важка ніч, Марто? Ви більше схожа на ту, хто всю ніч рятувала чиєсь життя, а не констатувала смерть.

​Дихання на мить перехоплює.

​Він не чекає на відповідь. Просто відступає, звільняючи дорогу, і йде далі коридором. Нічого загрозливого не відбулося, жодного відкритого звинувачення не пролунало, але від цієї буденної розмови стає ще страшніше. Він точно при ділі.

Звісно ж, поліція все перевіряла, і тому мене не випускали з будівлі моргу аж до вечора. Але навіть те, що мене випустили, зовсім не означає перемогу. Слідчий чітко наказав мені не залишати місто і бути на зв'язку. Та найгірше інше — мою електронну перепустку тимчасово блокують, а робочий комп'ютер опечатують для перевірки. А це вже катастрофа, бо я втрачаю доступ до медичних баз даних та архівів, на які ми так розраховували. Розслідувати справи «Другого вироку» відтепер стане в рази складніше.

​Виходжу з будівлі моргу, коли над містом уже згущуються сутінки. Журналістів на парковці поменшало, але кілька спалахів усе ж сліплять очі. Ховаючи обличчя в комір пальто, швидко йду до своєї машини.

​Сідаю в салон, блокую двері і опускаю голову на кермо. Руки тремтять від перенапруги. Здається, я витримала. Допити, зустріч з Артуром, холодні очі Морріса — перший раунд пережили. Можна дозволити собі видихнути.

​Раптом чую, що у кишені вібрує телефон. Дістаю — це повідомлення з невідомого номера. Руки тремтять, та я все ж відкриваю повідомлення. Текст складається лише з кількох слів:

​«Ти мала зробити розтин».

А нижче завантажується файл. Фотографія.

​Серце просто зупиняється. Дихання перехоплює так, ніби мені в груди вдарили крижаним молотом. Або, ще гірше, пустили якийсь отруйний газ. Це не старий газетний знімок і не якийсь розмитий кадр із камер спостереження. На екрані — мій стіл, на якому я роблю розтини. І він порожній.

​Там стоїть дата. Знімок зроблено тієї самої ночі.

Неочікувано ​... Хто ж його зробив?

​Мене пронизує холодом до кісток. Хтось не просто зламав систему, щоб підробити логи. Ця людина була там. Вона була в морзі і все бачила. Можливо, навіть стояла на відстані витягнутої руки.

​Треба забиратися звідси.

​Це може бути хто завгодно. Треба забиратися, поки я сама не постраждала. Разом ми щось придумаємо. Разом ми знайдемо вихід із цієї ситуації. Або знайдемо ще якихось людей, які можуть нам допомогти. Можливо, все-таки Артур теж зможе чимось зарадити.

​Треба порадитися з Норою і Тео. Вони явно зараз у цьому кращі, ніж я.

З цим думками відїзджаю від будівлі.