Раді Вас бачити!

Нора

Нарешті бачу, як мама з людьми Крейна під'їжджають до маєтку. Машини мчать на величезній швидкості. Я вже чекаю на вулиці, зціпивши зуби. Передчуття якісь недобрі. Серце гупає занадто швидко. Двері однієї з машин відчиняються, незважаючи на те, що вона навіть ще не зупинилася. Першою із салону вибирається мама.

​Я завмираю. О Боже, вона вся в крові. Руки, куртка, навіть джинси — усе в крові. Паніка паралізує. Стою як укопана, не знаючи, що робити.

​— Мамо! — гучно верещу. Кидаюсь до неї, готова підхопити, якщо вона раптом почне падати.

​«Тільки не вона, тільки не знову».

​Але мама не падає. Так, вона бліда, і навіть є подряпини на обличчі, та тримається добре. Схоже, вона не поранена.

​— Це не моя кров, — відказує, навіть не дивлячись на свої руки. — Це кров Артура.

​А я тільки зараз помічаю, як люди Крейна витягують із заднього сидіння ще когось. Це Артур, колишній напарник мого батька. Ось кого поранили. Здається, його стан не дуже. І тут починається хаос.

​Лікар Джуліана вже біжить їм назустріч, роздаючи короткі накази. Охоронці миттєво вантажать пораненого і тягнуть вглиб будинку, до медичного блоку. Мама теж рушає за ними, але на секунду зупиняється біля Крейна. Дістає з кишені телефон із заляпаним кров'ю екраном і впихає йому в руки.

​— Артур знайшов інформацію як оплачували цикли. І встиг простежити фінансовий маршрут, — кожне слово лунає в нічній тиші, наче постріл.

​Коли виходить Леон, мама поглядає і на нього. Він стає позаду мене.

​— Ми дізналися, що Леона замовили набагато раніше. Задовго до того дня, коли на тебе напали, Леоне.

Сказавши це, вона теж біжить за пораненим. Ми ж заходимо до будинку. Поки що незрозуміло, як діяти і взагалі що думати. Інстинктивно чекаю від Леона якогось колючого саркастичного жарту — його звичної броні, якою він завжди відгороджується від реальності.

​«Дожилися. Живемо в небезпеці й віджартовуємось одне від одного. І де воно — нормальне реальне життя? Хоча... коли в мене взагалі було нормальне життя? З дитинства переживала за тата, щовечора чекала його додому, а коли його не стало, твердо вирішила, що піду в криміналістику».

​Проте сьогодні дійсно не до жартів. Леон напружений. І, здається, зараз йому зовсім не хочеться нічого говорити. Він шокований, адже щойно ще раз переконався, що його недавнє минуле — це суцільна брехня. Мабуть, йому боляче. Потрібно якось підтримати його.

— Леоне, ти як? — тихо запитую, обережно торкнувшись його плеча.

​Він важко зітхає, не відриваючи погляду від стіни навпроти.

— Та як тобі сказати? Паршиво. Але, можливо, інформація, яку привезла твоя мама, хоч якось допоможе нам просунутися в цій справі. Так хочеться, щоб усі вони заплатили сповна за це.

​Нам залишається лише чекати. Чи виживе Артур — невідомо. Мама в тій метушні так і не сказала, наскільки серйозне в нього поранення, тож ми просто завмерли в невідомості. І це чекання під зачиненими дверима здається справжньою вічністю. Кожна секунда розтягується на годину.

​Я сиджу на дивані, спершись ліктями на коліна, і бездумно дивлюся в одну точку на підлозі. Десь збоку Тео щось зосереджено перевіряє. Крейн нерухомо завмер біля вікна. Леон стоїть поруч зі мною і мовчить. Задумався, наче відчайдушно намагається скласти в голові пазл, у якому досі бракує найважливіших деталей.

​Нарешті двері відчиняються, і в коридорі з'являється мама.

​Я миттєво підхоплююся на ноги, відчайдушно сподіваючись, що все добре. Але, тільки-но глянувши на неї, одразу розумію — новини невтішні. Її обличчя змарніле, сіре від утоми, а погляд абсолютно порожній і виснажений. Мені навіть не потрібно нічого питати. І так усе ясно по її очах.

​— Мамо? — мій власний голос неймовірно тремтить, зриваючись на шепіт.

​Вона зупиняється і лише гірко хитає головою.

— На жаль, він не вижив.

​Ми не знаходимо, що на це відповісти. А мама продовжує, дивлячись кудись повз нас:

— Куля пошкодила велику судину і зачепила легеню. Він втратив надто багато крові ще до того, як ми довезли його сюди. Лікар зробив усе можливе, намагався врятувати його, але... дива не сталося.

Мама намагається приховати емоції. Для неї це не просто втрата. Артур з батьком колись були близькими, він часто бував у нас вдома. Мама підозрювала його, думала, що, можливо, він вів якісь нечесні ігри. Але тепер ми не зможемо дізнатися всього, не зможемо поставити всі ті питання, які мали.

​Але для мене смерть Артура — це щось інакше. Стає дійсно страшно. Артур і батько якось завжди асоціювалися в мене разом. Згадую, як він приходив до нас і частенько приносив мені солодощі. Він багато знав про тата і часто розповідав кумедні історії, які, тим не менш, траплялися з ними на їхній непростій роботі.

​«Тато мертвий», — пульсує в голові безжальна думка. Будинок згорів. Ми втратили Артура. Виглядає так, ніби хтось стирає всіх людей, які ще пам'ятають наше старе життя. Що нас чекає далі?»

​Відчуваю, як до горла підступає гарячий ком і на очі навертаються сльози. Тільки не тут. Не хочу, щоб це побачив Крейн, мама чи, тим більше, Леон. Тому, намагаючись не привертати уваги, я тихенько йду до відкритої тераси.

​Нічне повітря трохи допомагає остудитися. Сльози зупиняються. Це так несправедливо. Усе це просто до біса несправедливо.

​Раптом чую за спиною тихі кроки. Хтось відчиняє двері й зупиняється поруч. За запахом я вловлюю, що це Леон. За мить він уже стає поруч і теж дивиться кудись у темряву, як і я.

​Я ж лише шмигаю носом і бурмочу:

— Тільки не починай зараз жартувати. Я не в гуморі для твого сарказму.

Проте від нього всеодно лунає фірмове:

​— Взагалі-то я збирався сказати щось дуже доречне й психологічно зріле.

​— О ні, краще помовчи, — зітхаю, та мені мимоволі хочеться всміхнутися. Якимось дивним чином йому вдається розрядити обстановку однією фразою.

​— Ось бачиш. Тобі відразу стало легше.

Далі ми вже не розмовляємо, але ця тиша не втомлює. Майже не усвідомлюючи власних дій, я схиляюся і притуляюсь головою до його плеча. Мені просто потрібна опора в цьому світі, що руйнується. Леон теплий, і, заплющивши очі, я відчуваю, як моє серцебиття потроху заспокоюється.

​Здається, ми стоїмо так хвилин п'ять, аж поки мозок не подає тривожний сигнал.

​— Леоне, я ж сперлася на твоє поранене плече! Чому ти мовчиш? — миттєво відсахуюся.

​А він навіть не морщиться, лише незворушно знизує плечем.

— Пізно вже. Тепер доведеться ампутувати цілу руку.

​— Ідіот, — пирхаю і раптом починаю голосно сміятися.

​— Ну от бачиш, тепер ти повністю оговталась, і мені вдалось витягнути тебе із сумних думок, — він теж посміхається у відповідь.

​«Так, ситуація, в якій ми опинились, м'яко кажучи, така собі. І його підтримка не завадить, щоб не зійти з розуму. Не думала, що це так важко. Цікаво, як тато з усім цим справлявся, адже його робота постійно вимагала бути в напрузі».

Коли ми повертаємося з тераси до вітальні, здається, ніби ми потрапили в якусь паралельну реальність, адже тепер це місце нагадує військовий штаб у розпал операції. Тео розгорнув усю свою техніку, і посеред цього хаосу з кабелів та комп'ютерів його майже не видно. Він чаклує над телефоном Артура, намагаючись дістати інформацію. Джуліан стоїть поряд. Мами ніде не видно — мабуть, вона пішла до лікаря або, можливо, провідати Холта.

​Чую, як Крейн каже Тео:

— Перед тим як знепритомніти, він сказав Марті подивитись, хто оплатив двадцять першого.

​Ми з Леоном підходимо ближче.

— Так, зараз усе перевіримо, — відгукується Тео.

​По монітору нескінченним потоком біжать рядки коду. Тео у своєму репертуарі.

— Артур встиг не просто відкрити потрібний файл, він потягнув дані прямо з їхнього сервера, — бурмоче він. — Зараз спробую витягнути всю можливу інформацію.

​Ми з Леоном як дві натягнуті струни. Я напружена і відчуваю, що він поруч напружився ще більше. Обидва дивимося на екран, адже саме зараз є шанс дізнатися, хто захотів прибрати Леона.

​Раптом Тео завмирає. Він чортихається, стаючи злішим.

— Стоп, що за дідько? — лунає від нього.

​На екрані щось починає блимати червоним. Явно щось відбувається, але я поки не можу зрозуміти, що саме.

— Хтось підключився! — кричить Тео.

​— Вирубай мережу, швидко! — гаркає Крейн і вже сам тягнеться це зробити.

​— Але якщо я зараз усе вирублю, то не встигну скопіювати те, що Артур завантажив!

​Тео відчайдушно намагається врятувати ситуацію. Його аж кидає в піт, тіло трясеться.

— Вони впровадили протокол знищення інформації! Дізналися, що Артур дістався до інфи, і зараз просто замітають сліди.

Моє серце знову б'ється, як навіжене. Якщо ми втратимо ці дані, смерть Артура буде марною.

​— П'ять секунд... три... Є! – Тео різко хапає телефон і висмикує кабель. Екран мобільного гасне назавжди. Здається, ми всі настільки завмерли, що посеред цієї пекельної тиші чути лише рване дихання кожного з нас. Напруга сягає свого піку.

​— Готово. Я повністю відрізав їх від пристрою, — важко видихає Тео.

​— Що вдалося врятувати? — питає Крейн, нависаючи над ним.

​Тео відкриває інформацію на комп'ютері.

​— Достатньо. Артур був генієм... або хтось дуже здібний йому допомагав. Комусь удалося простежити весь маршрут. Дивіться сюди. Клієнт переказує гроші на підставний офшор, звідти вони йдуть у брокерську структуру Торна, а потім — прямо на рахунки «Другого вироку». Дати транзакцій ідеально збігаються з датами відкриття циклів полювання.

​Він окремо відкриває інший документ. Чорний текст на білому тлі.

​— А ось окрема транзакція за замовленням на Леона. Це досьє пізніше використали, коли його поставили замість Холта у двадцять перший цикл. І знаєте що? Дата — за два місяці до нападу.

​Нічого собі... Це ж як довго він знаходився в тому списку! Сума переказу просто космічна. Отже, все-таки це не випадковість. Холоднокровно сплановане вбивство. Його замовили.

​— Гроші пройшли через консалтингову структуру, — Тео збільшує фрагмент тексту, і на екрані з'являється назва компанії. — «Винтаж перформанс консалтинг».

​Від цих слів мене кидає то в жар, то в холодний піт, а ноги зрадливо підкошуються. Повертаюся до Леона. Бачу, що він абсолютно шокований — до нього щойно прийшло моторошне усвідомлення всієї ситуації.

​— Я знаю, що це за компанія, — лунає його голос. — Точніше, я бачив цю назву в документах.

​— В яких саме документах? — перепитує Крейн.

​— У своїх контрактах. Ця фірма працює з моєю командою та іншими структурами автоспорту. Вони мали доступ до багатьох процесів.

​Я замислююсь на мить, і від страшної здогадки по шкірі пробігає мороз. Це означає, що той, хто замовив Леона — не якийсь випадковий кримінальний авторитет. Замовник — людина з його власного світу. Хтось із професійного автоспорту.

Тео на цьому не зупиняється. Він перевіряє наступну інформацію. На екрані один за одним з'являються якісь тексти і документи, таблиці, графіки.

​— Тут є повне досьє, — констатує він, пробігаючись очима по заголовках. — Не просто якась базова інформація з відкритих джерел. Вони збирали це місяцями.

​Підходжу до монітора, аналізуючи ситуацію на екрані.

На екрані — графік тренувань, розписаний по хвилинах. Приватні маршрути пересувань, якими Леон користувався, щоб уникати преси. Детальні медичні дані, включно з інформацією про травми, яку зазвичай тримають у суворому секреті від конкурентів. Внутрішній розклад інженерів, схеми доступу до закритих зон траси під час змагань.

​Щоб зібрати таку кількість інформації, не достатньо найняти приватного детектива. Не схоже на випадкового конкурента.

​Продовжую вивчати таблицю з показниками. Навіть якби хтось дуже захотів, він би не міг отримати доступ до внутрішніх медичних протоколів чи маршрутів пересувань. Це здав хтось ізсередини.

​Леон розглядає все це так, ніби вивчає власний некролог. Поки що він не агресивний. Мені здається, що його реакція — це зневіра. Адже усвідомити факт тотальної зради не так-то й легко.

​— Мене здав хтось із моїх, — нарешті вимовляє.

​Так, йому нелегко. Одне діло — знати, що тебе хоче вбити Торн, мотиви якого зрозуміліші. І зовсім інше — усвідомити, що тебе щодня продавав хтось із тих, з ким ти був постійно поряд і кому довіряв навіть власне життя.

Тео роздивляється наступний шматок інформації — системні записи з їхньої бази даних.

​— Ось підтвердження моїх слів. Дивіться всі сюди.

​Він виділяє курсором один рядок:

ЦІЛЬ РЕЙВ — РІВЕНЬ А. ВНУТРІШНЄ ДЖЕРЕЛО: ПІДТВЕРДЖЕНО.

​Крейн роз'яснює нам:

— «Внутрішнє джерело» у їхній термінології означає «кріт». Тобто клієнт мав людину безпосередньо біля цілі. Того, хто викликав довіру і регулярно зливав інформацію.

​Леон кривить губи в посмішці, яка не має нічого спільного з радістю.

— Чудово. Просто чудово. Виходить, хтось із людей, з якими я пліч-о-пліч працював ці роки, продавав мене. Усе здавав і отримував за це гроші.

​Поки Леон перетравлює цю інформацію, Тео видає наступну порцію даних:

— Якщо серед твоїх є кріт, потрібно перевірити всі старі канали зв'язку. Я просканую твої ізольовані акаунти та приватний номер. Вони були заблоковані відтоді, як офіційно підтвердили твою загибель.

​Система починає підвантажувати історію активності. Тео швидко налаштовує фільтр на найближче коло контактів, і алгоритм одразу видає аномалію — Саймон.

​Тео насуплюється, вчитуючись у результати.

— Після того, як офіційно повідомили про твою смерть він намагався зв'язатися з тобою практично щодня. Писав на закритий месенджер, повністю ігноруючи офіційні новини про смерть.

​— Він міг просто не вірити в це, — припускаю. — У стані горя люди часто пишуть повідомлення померлим близьким, намагаючись зберегти ілюзію зв'язку.

​— Можливо, — погоджується Тео. — Але останнє повідомлення прийшло сьогодні. І це не схоже на скорботу.

І ми бачимо це повідомлення:

​«Я знаю, що щось не так. Перед гонкою ти залишив мені дещо. Якщо я правий, вони вже шукають і мене. Можливо, не знають, що ти залишив це мені, але скоро дізнаються».

​Леон довго вчитується в ці кілька слів. Хмуриться, поглядає то на екран, то на Крейна, то на мене.

​— Але я нічого йому не залишав. Взагалі нічого.

​Якщо Леон каже правду, ми маємо нову проблему. Або Саймон веде власну гру і намагається виманити Леона з укриття блефом. Або ще один варіант: Леон через стрес і травми забув про цю деталь. Або ж... це повідомлення взагалі писав не Саймон.

​Уф, як це важко. Усе так заплуталося.

Три варіанти, і жоден із них не обіцяє нам нічого хорошого. Якщо Саймон — зрадник, можна потрапити в пастку. Якщо Леон щось забув, ми втрачаємо безцінний доказ. А якщо телефон Саймона вже в руках убивць... тоді, найімовірніше, Саймона теж уже немає в живих.

​— Ми не можемо йому відповісти, — лунає голос Крейна. — Це ж класична наживка. Вони зрозуміли, що Артур встиг щось витягти, і тепер намагаються виманити нас, поки ми дезорієнтовані.

​Проте Леон, здається, з ним не згоден. Він аж сатаніє:

​— А якщо це дійсно він? А якщо він ховається, і ті виродки дихають йому в потилицю? Саймон мені був як батько. Я не хочу сидіти тут, поки вони прибирають усіх, хто був зі мною пов'язаний!

​— Ти сам щойно сказав, що нічого йому не залишав, — Джуліан говорить уже владніше. — Леоне, вмикай мозок, твоя команда тебе продала. Хто завгодно з них міг бути кротом.

​— Саймон був зі мною з першого дня на треку! — гаркає у відповідь Леон і злегка морщиться — напевне, плече дає про себе знати. — Він витягнув мене з палаючої машини два роки тому. Він не міг мене здати, не повірю в це.

​— Люди швидко змінюються, коли бачать на своєму рахунку суми з шістьма нулями, — холодно відрізає Крейн.

Здається, ситуація розжарюється. Пахне смаженим. Піднеси зараз сірник — і все вибухне.

​— Та замовкніть ви всі! – чоловіки миттєво повертають голови до мене. Я ж намагаюся вгамувати власне тремтіння та дивлюсь на Тео:

— Тео, ти можеш відстежити, звідки відправили повідомлення? Просто перевір геолокацію.

​Він швидко береться до справи.

— Це зашифрований канал. Сигнал проходить через три різні сервери. — бачу, як він примружується. — Але якщо Саймон, або той, хто зараз тримає цей телефон, для виходу в мережу в момент відправки використав звичайний мобільний інтернет... Чорт, дайте мені хвилину.

​Ця хвилина тягнеться, як ціле життя. Стає все паскудніше. Я обережно торкаюсь ліктя Леона, а він не відсторонюється, лише кидає на мене швидкий, відчайдушний погляд. Цей хлопець втратив усе своє життя, і тепер навіть його останні крихти перетворюються на зброю противника.

​— Є! — раптом вигукує Тео.

​Ми бачимо на екрані карту з червоною точкою.

— Сигнал зловила вишка на околиці промислової зони, Південний округ. Біля покинутого автодрому.

​Леон завмирає, ніби натрапив на невидиму стіну. Уся фарба зникає з його обличчя.

​— Що таке, Леоне? — запитую, відчуваючи, як по спині пробігає холодок.

​— Це ж гараж! Мій найперший гараж. Ми з Саймоном орендували його ще до того, як я підписав свій перший контракт. Там весь мій мотлох.

Знову стає моторошно.

​— Знаєте... я справді дещо там залишив. Перед своєю останньою гонкою. Просто... я нікому не казав про це. І Саймон не знав.

​«Якщо Саймон не знав про схованку, але написав про неї... значить, повідомлення справді від нього, скоріше за все. Він якось здогадався або знайшов це».

​— Потрібно туди з'їздити, — Леон повертається до Крейна. — Негайно, поки вони не дісталися першими.

​Відчуття небезпеки скручується в животі тугим вузлом. Можливо, це не просто зачіпка, можливо, саме там лежить ключ до розгадки того, хто ж насправді замовив його. Але вийти за межі маєтку теж небезпечно. Гра більше не ведеться за зачиненими дверима.

— Ще одне повідомлення! — Тео аж підскакує.

​— Від кого? — швидко запитую, наближаючись. — Можливо, це все ж таки Саймон?

Тео відкриває нове вхідне, і з'являється текст:

​«Леоне?.. Якщо ти це читаєш, не повертайся в команду. Бо той хто тебе замовив – досі там».