Раді Вас бачити!

Леон

«Бо той, хто тебе замовив, досі там».

​Ці кілька слів, що завмерли на екрані Тео, випалюють діру в моїй свідомості. Здається навіть, що з вітальні викачали повітря, а світло зникає. Уся ця бісова ситуація стиснулася до однієї точки на карті в Південному окрузі. Там, де мій старий гараж.

​«Бляха-муха…»

​— Нам потрібно з'їздити туди. Прямо зараз. – відходжу від столу, інстинктивно шукаючи свою куртку. Мені здається, що я правий, тому жодних дискусій вести не збираюся.

​— Леоне, я думаю, що це повний ідіотизм, — лунає льодяний тон Крейна.

​Уже за мить він перекриває мені шлях. Як завжди, цей чоловік випромінює незворушний контроль. Проте це мене лише дратує. Особливо зараз.

​— Цю точку могли вже засікти. Ти ж сам бачив, як швидко вони впровадили протокол знищення даних. Якщо телефон Саймона відслідкували, то цей твій гараж — просто пастка. Невже не розумієш?

​— А якщо Саймон там, і ті виродки саме зараз розбираються з ним? — підходжу до Джуліана. Усередині все кипить, але я намагаюсь стримуватись. — Я не сидітиму тут, чекаючи, поки вони повбивають усіх навколо. Якщо ми не поїдемо туди, доведеться йти пішки. Або я придумаю, як туди дістатися.

​Ми просвердлюємо один одного крижаними поглядами. Крейн зважує всі ризики та вже за мить киває Тео.

— Що там по зовнішньому периметру?

​Тео швидко перевіряє:

— Зараз, секунду, перевіряю трафік і камери... Це стара промзона. Половина міських систем там здохла ще в минулому десятилітті, — примружується, вдивляючись у потік коду. — Рух мінімальний. Аномальних скупчень мобільних пристроїв поблизу гаража не фіксую. Усе виглядає чисто, але ви ж маєте розуміти, що коли в діло втручаються профі, це нічого не гарантує. Навряд чи вони світитимуть своїми телефонами.

​— Що ж, збираємось, — нарешті командує Крейн. — З нами поїдуть троє моїх людей. Тео, вестимеш нас дистанційно. Марто, залишишся тут із Холтом, Вейлом і Моррісом. Так буде спокійніше. Норо, можливо, теж залишишся?

​— І не подумаю. Вам знадобиться свіже око криміналіста.

​Ми швидко збираємось. Люди Джуліана перевіряють зброю. Для них це так звично, ніби вони п'ють каву, а для мене, звісно, це дикість. Я натягую куртку, намагаючись не думати про те, що мене все-таки ще тривожить плече. Звісно, воно майже загоїлося, але до ідеального стану ще далеко.

​До мене мовчки підходить Марта. Здається, вона ще не оговталася після смерті Артура.

​— Леоне, бережи плече, — сухо мовить. — Бо більше ми тебе зашивати не будемо. Стечеш кров'ю. Замість того, щоб бути слухняним пацієнтом, ти постійно влазиш у якісь пригоди.

​Я лише криво всміхаюся, застосовуючи свій звичний сарказм:

— Нарешті тут починають вірити в природний відбір. Усе зі мною буде гаразд. Я маю розібратися з усім і повернути своє колишнє життя.

— Мамо, дай Леону погратись у детектива. Не бачиш, що це нова роль? Поки він не повернувся до свого автоспорту, — несподівано різко лунає голос Нори в мене за спиною.

​Обертаюсь, а вона вже стоїть поруч, теж повністю зібрана, з рішучим блиском в очах, від якого мене трошки пробирає.

​— Та й якщо що, я сама його зашию. Без анестезії.

​Я ж дивлюся на неї з дивною сумішшю вдячності і тривоги.

— А тобі краще все-таки залишитись тут.

​— Ти взагалі не починай. Ти точно мені не командир, — відрізає, крокуючи до виходу першою.

​«Ну за що мені ці дві вперті жінки, які постійно виводять мене на емоції?»

​За десять хвилин ми вже мчимо нічним містом. Ми з Норою та Крейном сидимо в першій машині. За кермом — один із мовчазних охоронців Джуліана.

​Що далі ми від'їжджаємо, то сильніше мене накриває минуле. Елітні фасади змінюються зовсім іншою картинкою. З'являються напівмертві майстерні, старі бетонні паркани з вицвілими вивісками. Дорога тут у значно гіршому стані, покриття нерівне, побите тріщинами, і машину раз у раз відчутно трясе.

​І що ближче ми наближаємось, то більше я згадую себе за кермом на трасі в перегонах. Серце стискається від раптового болю. Дивлячись у вікно, я бачив нас із Саймоном. Багато років тому, коли ми пропадали в цьому старому гаражі, доводячи до пуття мою першу розвалюху, яку ми гордо називали гоночним спорткаром.

​Тоді ми їли дешеву їжу прямо тут. Саймон навчив мене багато чому. Спочатку навчив не думати за кермом — відчувати машину, як власне тіло. Він знав мене краще за інших і завжди був поруч ще з тих часів, коли в мене не було ні грошей, ні спонсорів, ні імені.

«Саймон не міг мене здати», — ця думка б'ється в скронях у такт ударам серця. Так, я згоден, що люди можуть зрадити через гроші, як і казав Крейн. Але в Саймоні я чомусь упевнений на всі сто. Він із того рідкісного сорту людей, для яких відданість важить більше, ніж цифри на банківському рахунку. Він витягнув мене з того світу. Я відмовляюся вірити в те, що це він.

​Автомобіль різко скидає швидкість, коли повертає в темний провулок. Попереду вимальовуються знайомі обриси покинутого автодрому і низька будівля мого першого прихистку.

​— Ми на місці, — тихо доповідає водій.

​— Тео, що ти бачиш? — Крейн торкається навушника.

​У динаміку лунає напружений голос хлопця:

— Щось мені це не подобається. Камера на перехресті перестала передавати картинку двадцять хвилин тому. Останнє, що вона зафіксувала — це як зникає сигнал. Будьте дуже обережні.

​Виходимо з машини у вогку темряву. Дрібна колюча мжичка неприємно б'є в обличчя. Холод миттєво огортає тіло. Підходимо до металевих воріт, що здаються мені вирваними з мого минулого життя.

​Один із охоронців Крейна безшумно ковзає вперед, перевіряючи все. Двері, замок.

— Замок пошкодили, — шепоче тихенько, вказуючи на свіжі подряпини.

​Крейн миттєво перегороджує мені дорогу, притискаючи долоню до моїх грудей.

— Стій тут, мої люди підуть першими. — Він дістає зброю.

​— Ні, — відсторонюю його руку. — Я все тут знаю, навіть із заплющеними очима.

​Джуліан невдоволено підтискає губи, проте не сперечається далі, лише киває своїм хлопцям, щоб захищали мене. Нора йде позаду, проте її напружену присутність я дуже добре відчуваю.

​Охоронець тягне й відчиняє двері. Ми чуємо моторошний скрип, що здається мені пронизливим у цій мертвій тиші.

Звісно ж, усередині панує темінь. Ліхтарики затанцювали по стінах, вихоплюючи з мороку привидів. Запах... Боже, цей запах такий знайомий, такий приємний. Суміш мастила, іржі, сирої гуми і застарілого пилу. Завжди обожнював запах мого гаража, запах моєї мрії. Ось уже бачу верстак, завалений ключами, і гору лисих покришок у кутку. На стіні — старий постер із легендарним Айртоном Сенною*, який чудово передає атмосферу. На верхній полиці виблискує мій найперший шолом, увесь подряпаний від того, скільки він усього пережив на картингах.

​Але щось тут було неправильно. Ледь вловимі деталі. Та я їх відчуваю. Продовжую перевіряти все. Шафка для одягу розчахнута, все перерито. Поряд валяється перекинутий стілець. На верстаку стоїть чашка, на дні якої — свіжі темні патьоки від кави. Та потім я бачу на підлозі кров. Кілька крапель.

​Серце виламує ребра з хворобливою швидкістю.

​— Задні двері, — шипить один із бійців, направляючи дуло пістолета вглиб приміщення.

​Помічаємо, що двері не зачинені до кінця, звідти тягне протягом. Тут нікого немає, але, здається, була боротьба.

​Відчуваю, як у скронях починає пульсувати біль. Поглядом натикаюсь на старий електрощиток за верстаком. І в цю мить у голові ніби вибухає сліпуча граната. Спогад, заблокований важкою травмою та нескінченними виснажливими випробуваннями, безжально затоплює свідомість. Відчуття такі, ніби я виринув із крижаного потоку. Але, мабуть, це помічає Нора, бо миттєво опиняється поруч, хапаючи мене за передпліччя.

​— Леоне, що з тобою? Тобі погано?

​— Я... я згадав, — кліпаю, намагаючись прогнати фантомні картини перед очима. Та вечірка напередодні гонки. Шум, спалахи камер, фальшиві посмішки спонсорів і присутніх. Дивний скануючий погляд Торна. А потім у роздягальні я знайшов у куртці дещо. Маленьку флешку. Інтуїція тоді заволала на повну. Я не ризикнув її нікому показати. Тому посеред ночі приїхав сюди, в гараж.

​Кидаюсь до електрощитка. Відчайдушно обшукую панель там, де цегла трохи відходить від стіни. Це наш із Саймоном старий тайник. Ми ховали там заначки і запасні ключі, коли були ще зовсім зеленими. Мить — і я засовую руку в тайник, нишпорячи в павутинні.

​Порожньо.

​— Чорт забирай! — ціджу крізь зуби, міцно стискаючи кулаки.

​— Що ти там шукаєш? — лунає вимогливий голос Крейна над самою спиною.

​— Флешку. — Очі печуть. — Мені підкинули її. Я не знав, що на ній, але розумів, що це щось важливе, і сховав її тут, а потім напад, провал у пам'яті, морг... І я про це не пам'ятав. Можливо, це Саймон знайшов її. Сподіваюсь, що він.

​— Але як він міг здогадатися, якщо ти йому нічого не казав? — насуплюється Нора, тривожно розглядаючи приміщення.

​Думки в моїй голові мчать швидше, ніж автомобіль на трасі. Приходить логічний та безжальний висновок.

​— Сигналізація, — киваю на панель біля входу. — Примітивна, ми самі її колись встановили. Сповіщення нікуди не доходять, але вона фіксує відчинення дверей і записує це у внутрішню пам'ять. Доступ мали тільки ми із Саймоном. Після моєї... «смерті» Саймон, напевно, не знаходив собі місця. Можливо, він щось запідозрив, побачив чи почув і зрозумів, що на мене здійснили замах. Мабуть, приїхав сюди й почав шукати. Засік, коли я тут був востаннє, помітив, що тайник чіпали.

​Знову поглядаю на шафу, краплі крові і перекинутий стілець.

​«Ось чому він написав: "Ти залишив мені дещо". Мабуть, вирішив, що це моє останнє послання для нього, а я просто ховав доказ. Напевно, він писав ті повідомлення в надії, що я все-таки живий і відгукнуся».

​Нора теж розглядає плями крові на підлозі. Якась вона підозріло бліда.

​— Леоне, якщо він знайшов флешку, а ці люди прийшли за ним... — не договорює, але цього й не треба.

​Жах паралізує тіло.

​Раптом із глибини гаража, звідти, де знаходиться стара оглядова яма, чується ледь вловимий шурхіт. Люди Крейна реагують блискавично. Наставляють пістолети туди.

​— Виходь, хто б ти не був! Повільно! — гаркає один із охоронців, готовий натиснути на гачок за найменшого різкого руху.

​З мороку виринає людська тінь. Чоловік рухається стрімко й смикано. Я вловлюю його важке дихання і помічаю щось масивне в нього в руці. Побачивши силует охоронця, чоловік інстинктивно смикається вперед, немовби готовий битися на смерть.

​Але потім промінь чийогось ліхтаря падає на його обличчя, і я завмираю.

​— Саймоне! — кричу.

— Леоне, це ти? — шоковано лунає від нього. — Дозвольте мені ввімкнути світло.

​Охоронці не перечать, і він вмикає світло в гаражі. Саймон виглядає не дуже. Помічаю на його скроні запечену кров, порвану куртку. Та він уважно розглядає мене. Так, ніби щойно побачив привида, який повстав із пекла. Хоча так і є. Я дійсно повстав із пекла.

​Видно, що він схвильований. Невпевнено ступає вперед, спотикаючись, ніби забув, як ходити.

​— Привіт, Саймоне, — тільки й можу вимовити, бо горло зводить судомою і говорити важко.

​Саймон намагається сфокусувати зір, наче очікує, що марево зараз розвіється.

​— Ти... сучий сину... ти живий!

​— Знаєш, мені останнім часом це занадто часто кажуть. І, здається, мені це подобається.

​— Я ж тебе оплакав... — голос дрижить, видаючи неймовірне емоційне виснаження.

​— Знаєш, я себе теж. І... не рекомендую. Такий паршивий досвід, більше не хочу такого переживати. Але ж ти не повірив? Ти до кінця не повірив, що я помер.

​— Особливо мені не сподобалось, коли оголосили, що викрали твоє тіло з моргу. Тоді я остаточно усвідомив, що щось тут нечисте.

​За секунду Саймон уже долає відстань між нами і міцно обіймає мене. Відчуваю відчайдушну хватку людини, яка щойно повернула брата з того світу. А далі... ніби з плечей спадає важкий тягар, який чавив мене останнім часом. Уперше я відчуваю, що повернув крихітний шматок свого справжнього життя.

​«Я так і знав. Саймон не кріт. Саймон — це Саймон».

​Плескаю його по спині, дозволяючи цьому моменту просто бути.

​— Ну все, досить лірики. — Сухий, безжальний голос Крейна розбиває магію моменту. — Неймовірно радий вашому воз'єднанню, але ми тут як відкрита мішень. Саймоне, що тут сталось?

​Саймон неохоче відсторонюється, витирає обличчя рукавом і уважно розглядає Нору та озброєних людей.

​— Вони прийшли сюди хвилин двадцять тому. Двоє. Я ледь встиг сховатись в ямі, поки вони розбиралися з замком, — намагається вгамувати дихання. — Леоне, після того, як ти... як нам сказали, що ти загинув, усе полетіло шкереберть. Ніхто не сказав, яким чином ти загинув.

​— Що ти маєш на увазі? — насуплююсь.

​— Керівництво команди наказало вичистити твій бокс наступного ж ранку. Речі, записи — усе вилучили. Мені заборонили копатися в чомусь, розбиратися. Сказали: «Не воруш минуле — це наказ зверху». Потім хтось із безпеки почав дуже обережно розпитувати про цей гараж. — Саймон стискає кулаки, і я бачу, як в очах спалахує лють. — Я зрозумів, що все не просто так. Тому нарешті я дібрався сюди і знайшов флешку. Спробував відкрити, але вона зашифрована. А коли повертався додому, помітив хвіст. За мною стежили, і робили це професіонали. Я не знав, кому довіряти, не міг піти в поліцію...

​— І тому ти вирішив написати на мій старий номер? — голос звучить м'якше, ніж зазвичай.

​— Це був ніби постріл у темряву, — змучено всміхається Саймон. — Я не знав, хто це прочитає: ти чи хтось інший. Але якщо був хоч один шанс із мільйона, що ти дивом вижив і побачиш це... я мусив спробувати.

​Я намагаюся приховати емоції за звичною маскою цинізму:

— Надзвичайно зворушливо. Наступного разу, щоб показати свою скорботу, просто надішли квіти на могилу.

​Проте Саймона це не вражає, він звик до мого цинізму. Тому поглядає на мене своїм серйозним темним поглядом.

​— А я й надіслав. Білі лілії, про які ти колись жартував.

Я лише фиркаю.

​— Флешка у тебе? — втручається Крейн, повертаючи нас до жорстокої реальності.

​Саймон тягнеться до кишені в куртці.

​— Так, я не зміг нічого розшифрувати, та й боявся підключатися, щоб не засвітитися. Спробував щось на своєму старому ноутбуці. Вдалося витягти декілька відкритих фрагментів. Те, що там є, Леоне... це міняє все.

​— Що ж ти там побачив? — пульс важко віддається у скронях, витісняючи залишки спокою.

​— Структуру компанії, з якою ми працювали, «Винтаж перформанс». Транзакції, кілька прихованих логістичних маршрутів, згадки про Торна... — Саймон важко ковтає, дивлячись мені просто у вічі. — Проте частина цих файлів... їх створювали та редагували з нашої внутрішньої мережі, з адміністративного облікового запису.

​Завмираю, усвідомлюючи почуте.

​— Хто має такий рівень доступу?

​— Ти ж сам чудово знаєш. Лише троє, — відповідає так, ніби кожне слово завдає йому фізичного болю. — Директор команди, фінансовий або операційний директор.

​Коло звужується до точки неповернення. Хтось із цих трьох — люди, яким я тиснув руки, з якими планував стратегії і яким довіряв, — готували моє вбивство або були причетні до нього.

​Саме в цю мить у всіх навушниках лунає різкий голос Тео:

— У вас там гості, готуйтесь зустрічати.

​І ми крізь привідкриті двері бачимо смуги від світла фар. Під'їжджають декілька машин.

​— Вимикайте світло! Усім відійти від дверей! — командує Крейн.

​Ніхто не заперечує. Ліхтарики теж вимикаємо. Гараж ковтає чорна темрява.

​«Це що? Ті самі "чистильники"?» — лунає в думках.

​Далі починається стрільба. Хтось стріляє прямо по воротах. Снопи іскор бризкають навсібіч. Кулі з огидним вереском шматують двері та рикошетять від стін.

— Лягайте! — Саймон тягне мене донизу.

​Намагаємося сховатися за масивною горою старих покришок. Та наступної секунди я чую вологий хрип. Саймон важко осідає на підлогу, хапаючись за правий бік.

​«Він знову рятує моє життя», — прошиває свідомість безжальна думка.

​І раптом двері відлітають всередину. До гаража вриваються тіні. Починається хаос. Я чомусь ігнорую будь-який інстинкт самозбереження і кидаюсь до найближчого найманця, хоча люди Крейна працюють злагоджено й бездоганно. Адреналін змушує мене вчиняти необачно. Я вдаряю його лівою. Він різко розвертається і вдаряє мене в плече. Саме в те, поранене плече.

​Перед очима вибухають білі спалахи. Тіло відмовляється слухатись, ноги підкошуються.

​«Леоне, ти що, вирішив пограти в супергероя з якогось дешевого бойовика?»

​Важко зітхаючи, валюсь на підлогу. Але цей найманець більше нічого не встигає зробити. Люди Крейна з ним розбираються. Він падає на підлогу, неначе важкий лантух. Хтось із нападників тікає.

​А я згадую про Саймона.

— Норо! — кричу, ковтаючи власний біль.

​Вона швидко підповзає, і я вказую на Саймона:

— Він поранений.

​Нора миттєво дістає щось і затискає рану, через яку, я бачу, як невпинно сочиться кров. У руках Саймона помічаю флешку.

​Забравши її, чую голос Крейна:

— Треба забиратися. Зараз, поки не під'їхало підкріплення, — перезаряджає зброю.

Саймон уже блідий, як полотно.

​— Вони прийшли сюди не мене шукати. Вони чітко знали, що я буду саме тут. Вели мене до самого кінця, — лунає від нього.

​Охоронці Крейна тягнуть Саймона в машину. Я відчуваю пекучий біль у плечі після удару, але змушую себе не звертати на це уваги.

​Головне — флешка в нас. Це те, заради чого варто було пройти це пекло. Але ж Саймон...

​Кидаю останній погляд углиб гаража. Це місце було моїм фундаментом. Точкою відліку. Тут ми із Саймоном колись мріяли про великі чемпіонати, сміялися й вірили, що весь світ лежить біля наших ніг. А тепер... Тепер навіть цей прихисток виявився зараженим гниллю «Другого вироку». Вони проникли в найчистішу частину мого минулого, перетворивши її на чергову пастку. Мій старий світ був мертвий.

​Я ніби перетворився на статую. За хвилину ми вже застрибуємо в авто, і машина зривається з місця.

​У салоні стоїть запах крові. Нора поруч із Саймоном затискає рану. Бачу, як тремтять її пальці, але погляд у дівчини твердий.

​— Дихай, Саймоне, чуєш? Тільки не заплющуй очі, — наполегливо повторює дівчина, а я нічого не можу сказати.

​Крейн забирає флешку та вже збирається її перевірити. Тео з'єднується з ним.

​— Я вже бачу флешку через твій захищений канал, — лунає голос Тео. — Зараз перевірю все, що на ній є. Шукаю будь-який слід внутрішнього щура.

​Далі ми їдемо в цілковитій тиші. Саймон поки що дихає, але я не знаю, чи він виживе.

​— Є. Дещо знайшов, — голос Тео лунає так різко, що я здригаюся. — Це логістичний реєстр. Там дійсно фігурують приховані маршрути. Зараз я виведу рядок вам на екран.

​На планшеті Крейна висвічується фрагмент розшифрованого коду. Чорні літери немовби складаються у вирок:

VPC / LOGISTICS TRANSFER(ВПС / ЛОГІСТИЧНЕ ПЕРЕМІЩЕННЯ)

DESTINATION: V-3(ПУНКТ ПРИЗНАЧЕННЯ: V-3)

AUTHORIZATION: INTERNAL TEAM CREDENTIAL(АВТОРИЗАЦІЯ: ВНУТРІШНІ ДАНІ КОМАНДИ)

​Втуплююсь в екран, відчуваючи, як німіє тіло.

​— «Вінтаж перформанс консалтинг», — розтягуючи слова, промовляє Крейн, поки вчитується в рядки. — Отже, Торн мав безпосередній вплив на вашу команду. Хтось із ваших мав вищий рівень авторизації і прямо використовував їхню логістичну мережу для своїх цілей.

​— Хтось переміщував... вантажі, — хрипить Саймон. — Або гроші.

​— А тепер найцікавіше, — знову лунає від Тео. — Це дата транзакції. Вона відбулася за три дні до того, як у системі Торна відкрили замовлення на усунення Леона. Пункт призначення V-3 безпосередньо пов'язаний з людиною всередині твоєї команди. Це вже не просто витік інформації, Леоне. Хтось із твоєї команди був безпосередньо залучений у підготовку твого замовлення.

​Умить закінчується повітря в легенях. Заплющую очі, намагаючись перетравити це. Три дні. Поки я тиснув їм усім руки, сміявся з жартів і обговорював стратегію піт-стопів, хтось уже переказав гроші за мою голову, використовуючи наші внутрішні ресурси.

​— Зачекайте... — затинається раптом Тео. Ми навіть чуємо, як пришвидшується стукіт клавіш. — Тут є ще один прихований файл. Якесь зображення. Саймоне, звідки це?

​— Воно було прикріплене до... до загального архіву, — слабко промовляє Саймон.

​— Відкриваю, — лунає від Тео.

​За мить на нашому екрані теж провантажується фотографія. Поганої якості, зерниста, але те, що на ній зображено, змушує крижаний дрож пробігти моїм тілом. Адже на фото — я.

​Темна вулиця Південного округу. Дощ. Я стою біля дверей свого гаража. Якраз тоді, коли приніс туди флешку. Ракурс узятий звідкись зверху, можливо, з даху. Хтось бачив мене. За мною стежили.

​— Вони стежили за мною вже тоді, — шепочу шоковано. Власний голос здається чужим. Усвідомлення того, що я був лише маріонеткою в чиємусь спектаклі, паралізує.

​Нора теж приголомшена новинами, але...

— Леоне, якщо вони бачили тебе тоді... якщо знали про флешку, то чому не напали на тебе там? Чому не забрали її?

​— Можливо, тому, що вони... не змогли її знайти. Адже та схованка ...добре замаскована. Вони просто... побачили, що він туди зайшов, але... не знали, де шукати, — лунає важко від Саймона.

​— Або вони хотіли подивитися, кому він її передасть. Можливо, вони не тільки готували твоє вбивство, Леоне, а й використовували тебе як наживку.

​Слова Крейна настільки шокують, що я не знаходжу, що сказати.

* Айртон Сенна — легендарний бразильський автогонщик і триразовий чемпіон світу «Формули-1», який вважається одним із найвидатніших пілотів в історії автоспорту.