Раді Вас бачити!

Леон

— Скоріше за все... він живий.

​Всі добре чують ці слова. Так, нам не почулося. Ми дивимося одне на одного і просто не знаємо, що сказати. Лише відчуваю, як мій власний пульс важко гупає у скронях.

​Жодної радості немає. Замість неї всередині закипає несамовита лють. Усі ці дні я жив (чи точніше, існував) із думкою, що я — виняток. Усі дивились на мене як на медичне диво, унікальний збій у їхньому ідеальному конвеєрі смерті. А виявляється, я навіть не унікальний. Чудово. Перший у моєму житті елітний клуб, до якого мене прийняли абсолютно без моєї згоди, і там, виявляється, вже є інший член.

​— Тобто клуб живих мерців уже складається з двох людей? — вкладаю у свій голос стільки отрути, скільки взагалі дозволяє мій стан.

​У тіні біля моніторів хтось стиха пирхає. Нора.

​— Не поспішай оформлювати членський квиток, — вона навіть не повертає до мене голови. — Ти ще навіть нормально ходити не можеш.

​«А в цій дівчині безперечно щось є», — проноситься в голові.

​— Я принаймні ходжу, — кажу вже вголос.

​— Леоне, тобі ще дуже далеко до того, щоб нормально ходити. Це не одне й те саме, тому не перебільшуй, будь ласка.

​Мушу визнати, мені щиро подобається цей її в'їдливий тон. Вона взагалі зазвичай не підбирає слів — ні коли розмовляє зі мною, ні з іншими. На мить замовкаю, уважно розглядаючи дівчину.

​Крейну, втім, абсолютно байдуже на нашу перепалку. Він ще ближче підходить до Морріса, нависаючи над ним немов хижак.

​— Хто саме був першим номером чотирнадцять? — Джуліан буквально пропалює його поглядом. — І як так вийшло, що в офіційній серії ідеально сходяться всі двадцять трупів? Якщо один зник, мав бути пробіл.

Морріс буквально втискається у спинку стільця. Дійсно жалюгідне видовище.

​— Він був першою ціллю чотирнадцятого циклу. Коли він утік... розумієте, для них це не привід зупиняти механізм. Цикл не скасували. Система просто автоматично відкрила резервне досьє.

​— Тобто... вони просто взяли іншу людину? — перепитує Марта дивним голосом.

​Я уважно розглядаю її. Цікава вона жінка. Чомусь на мить стало до біса цікаво, які в них насправді стосунки з Норою. За останні дні я помітив, що вони обидві спілкуються одна з одною, м'яко кажучи, не дуже тепло. Чи це пов'язано виключно зі смертю батька Нори, чи там заховані ще якісь інші причини?

​Сам не знаю, чому мені раптом це стало так важливо. Чому взагалі ця сім'я мене зачепила? Ну, врятувала мене Нора. То й що з того? Ще нічого до кінця не зрозуміло. Після всього, що відбулося, я вже навіть не знаю, кому взагалі можна довіряти. А так хочеться хоч комусь довіритися... І так хочеться швидше повернутися до свого звичного життя.

​Відганяю ці думки і знову переводжу погляд на Морріса. Лікар знову починає нервово тремтіти.

​— Через тридцять одну годину другий об'єкт пройшов увесь маршрут без жодного збою, — випалює він. — Саме його ви всі знаєте як офіційну жертву номер чотирнадцять. Того, кого потім знайшли мертвим.

​Крейн навіть не кліпає.

​— Для системи людина не має жодного значення, — констатує він так буденно, ніби говорить про погоду. І мене ця його абсолютна холоднокровність навіть трохи дивує. — Значення має лише закритий цикл.

А мені так набридло все це слухати. 

— Нам потрібне ім'я, — Крейн, здається, остаточно втрачає терпіння.

​— Я не пам'ятаю його імені, — нервово хитає головою Морріс. — Прізвище починалося, здається, на В... Вейл, Вейн... Щось таке.

​— А може, ви брешете? Зручно вдавати, що не пам'ятаєте! — я вже не витримую. Хочеться підійти й просто врізати йому зі всієї сили. Ледве стримуюсь, щоб не зірватися.

​Лікар вовком зиркає на мене й огризається:

— Я за сім місяців провів через систему десятки документів! Я не можу пам'ятати всіх.

​— А я за останні дні встиг померти, воскреснути і двічі отримати по морді, — теж не стримуючись, відповідаю я. — Проте чомусь пам'ятаю важливі речі.

​Збоку лунає тихий голос Нори:

— Двічі?

​— А ти що, ведеш рахунок? — знову розвертаюся до неї.

​— Хтось же має.

​Я знову ловлю себе на тому, що мені до біса подобається, коли вона мене ось так підколює. Не тому, що це якось мило. Просто вона єдина в цій кімнаті не дивиться на мене як на тяжкохворого пацієнта або ходячу аномалію. Вона дивиться на мене як на чоловіка.

​— Що ще ви пам'ятаєте про його втечу? — втручається Марта, різко повертаючи розмову до суті.

​Морріс знову намагається відновити дихання.

— Сім місяців тому препарат спрацював неправильно. Чоловік почав приходити до тями просто в машині швидкої. Спочатку поворушив пальцями, потім відкрив очі. Парамедики зупинили машину й почали реанімацію. Один із них повідомив диспетчеру по рації: «Пацієнт, якого оголосили мертвим, подає ознаки життя».

​Лікар замовкає, і по його очах знову чітко видно, наскільки сильно він боїться того, про що розповідає.

— Саме це повідомлення і підписало їм вирок. «Чистильники» перехопили машину. Я не знаю, як утік сам номер чотирнадцять. Знаю лише, що коли прибули люди, які відповідали за медичний канал... парамедики були мертві. Машина стояла порожня, а цілі не було.

​Морріс нервово облизує губи:

— Але була одна деталь. На задніх дверях швидкої залишилася кров.

​— Чия то була кров? — різко запитує Марта.

​— Не знаю. Але один із «чистильників» теж безслідно зник тієї ночі.

​А мене раптом накриває. Слова Морріса про паралізованого чоловіка, який усе чув і приходив до тями, б'ють по мізках. Я згадую власні години пекла. Згадую, як лежав на столі в морзі. Згадую чужі голоси, які чув ще до того, як потрапив туди. Обличчя Торна, що схилявся наді мною. Запах квітів апельсина, який тепер назавжди асоціюватиметься в мене зі смертю.

​Дихати стає важко. Повітря ледве заходить у легені. Груди здавлює так, що я мимоволі хапаюся рукою за підлокітник. Здається, навіть паморочиться в голові.

​Ніхто цього не помічає. Крім неї.

​Нора раптом опиняється поруч. Легенько торкається мого зап'ястя:

— Леоне...

​— Я в порядку, — намагаюся вирівняти дихання і заглядаю в її очі.

​— Ти зараз такий блідий. Ти ж не хочеш отримати вже справжній некролог? — тихенько жартує вона.

​— Яка ти делікатна.

​— Завжди будь ласка, звертайся.

​Вона каже це звично саркастично, але руку не прибирає. Її пальці досі лежать на моєму зап'ясті. І, здається, мені це.... подобається.

​«Чомусь саме від її дотику мій пульс не пришвидшується, а навпаки — починає повертатися до норми, дихати стає легше. І це вже взагалі погано. Тільки цього мені зараз не вистачало: почати реагувати на дівчину в такому стані й за таких обставин».

— Можливо, ви знаєте старий код цієї справи? — втручається Тео та активно клацає по клавіатурі, готуючись шукати в базі, яку скопіював.

​Морріс напружує пам'ять.

— Здається... АХ-74... Ні, зачекайте. АХ-7409.

​Тео швидко вводить дані. Кілька секунд на екрані блимає індикатор завантаження, а потім вискакує повідомлення.

​На екрані з'являються великі літери:

ДОСТУП ДО АРХІВУ ЗАБОРОНЕНО.

ІНІЦІЙОВАНО ОЧИЩЕННЯ ЗАПИСІВ.

​— Чорт! — Тео намагається щось зробити. — Воно саме себе стирає! В їхній базі стоїть якийсь прихований протокол самознищення на цей файл.

​— Відключай мережу. Негайно, — наказує Крейн, коли підходить до нього.

​— Якщо відключу зараз, ми втратимо абсолютно все! — огризається Тео, не відриваючи погляду від екрана, де рядки коду починають зникати один за одним. — Дайте мені хоча б дев'яносто секунд, я спробую витягнути хоч щось!

​Нора миттєво відпускає мою руку, підбігає до Тео, сідає поряд із ним і починає швидко допомагати йому блокувати пакети даних, щоб виграти час. Починається справжній зворотний відлік.

​А я знову відчуваю, як мене накриває лють. «Ненавиджу цю свою фізичну безпорадність. Ненавиджу те, що я поранений, ледве тримаюсь на ногах і абсолютно нічим не можу їм зараз допомогти. Просто якийсь слабак. Як же це все задовбало!»

​— Там же має бути файл транспортування! — раптом згадує Морріс. Здається, він теж піддався загальній паніці. — Шукайте позначку R-14! Це резервний лог, він стирається останнім!

​Тео і Нора одночасно вводять команду.

— Є! — радісно викрикує Нора. — Я вхопила шматок! Качаю!

​Екран комп'ютера знову блимає і раптом усе зникає. Чорний монітор.

— Усе, — важко видихає Тео. — Файл остаточно знищено.

​— Щось встигли витягнути? — напружено запитує Крейн.

​Тео виводить на головний екран те, що вдалося врятувати. Текст із пропусками, але дещо прочитати можна. Тому я примружуюсь, вчитуючись у рядки на моніторі:

​ЦИКЛ 14

ПЕРВИННА ЦІЛЬ: [ДАНІ ПОШКОДЖЕНО]

СТАТУС: ВТРАТА ОБ'ЄКТА

ЗАМІНА: АВТОРИЗОВАНО

ЧАС ДО ЗАМІНИ: 31:07:42

​А трохи нижче ми бачимо обривок імені та стару адресу:

...Вейл...

Вул. Ок-Рідж, 42

​«Ох, ти ж бляха-муха. Оце так напруга», — проноситься в голові.

​Знову поглядаю на Нору. Вона видихає з полегшенням і відкидається на спинку стільця. За мить проводить рукою по волоссю, прибираючи пасма, що прилипли до спітнілого чола. Адреналін потрохи відпускає всіх.

​А я знову зависаю на Норі. Мій теперішній стан — явно не найкращий час для розглядання дівчат, але я чомусь просто не можу змусити себе відвести погляд.

​Здається, вона це помічає і різко повертається. Всміхається та тихенько підходить. Здається всім іншим наразі не до нас, тому дівчина нахиляється і шепоче: 

— Що таке, Леоне?

— Та нічого, — швидко відказую, хоча вже надто пізно.

— Леоне, ти якось дуже погано брешеш.

— Я взагалі-то професійний гонщик, а не професійний брехун, — намагаюся зберегти максимально незворушний вираз обличчя.

— Судячи з останніх днів, професійно ти переважно створюєш проблеми.

— А ти завжди така приємна? — хмикаю, відчуваючи, що на обличчі з'явилася посмішка.

— Ні. Це виключно ти мене надихаєш.

Я ловлю себе на тому, що знову усміхаюсь.

​«Нічого собі. Останні дні я жив як живий мрець, і тут, здається, повертаюсь до нормального життя. Усмішка — ознака того».

​Мені подобаються такі доволі колючі перепалки — це наче ковток свіжого повітря посеред усього цього божевілля з трупами, вбивцями і секретними файлами. Вона хоч на мить повертає мене до нормального життя.

​Наступні слова вириваються швидше, ніж мозок встигає їх відфільтрувати:

— До речі... Тео — твій хлопець?

​«Чорт, навіщо я це ляпнув?»

​Нора завмирає. Дивиться на мене так, ніби я щойно запитав, чи не прибульці збудували єгипетські піраміди.

— Тебе це дійсно зараз хвилює? — брова злітає вгору.

— Та ні...

— Тоді чому питаєш?

— Просто збираю інформацію, — знизую плечима та роблю вигляд, що мені абсолютно байдуже. — У вас тут усі постійно щось розслідують. Вирішив не відставати від колективу та дізнатися хоч трохи інформації про людей, з якими я зараз вимушено знаходжусь поряд.

​Нора підозріло мружить очі.

— Ага, звичайно. Так я тобі і повірила.

​Вона розвертається і просто йде, повертаючись до Тео. А я сиджу з ідіотським відчуттям.

​«Що це щойно було? Ну, молодець, це було геніально. Твої мізки точно попливли, коли ввели той клятий препарат».

​Але далі вже озивається Тео:

— Народ, я пробив цю адресу. Вулиця Ок-Рідж, 42.

​Всі миттєво підходять ближче. Я теж напружуюсь, забувши про свої недоречні питання.

​— За цією адресою сім місяців тому жив чоловік, — швидко говорить Тео. — Але через кілька днів після тієї дати, коли стався збій чотирнадцятого циклу... він офіційно зник. Не помер. Не переїхав. Просто розчинився в повітрі.

​— Поліція ним займалася? — похмуро перепитує Крейн.

​— Так, відкрили справу про зникнення, але... — Тео замовкає на мить. — Рівно через два тижні її закрили. Офіційний висновок: чоловік добровільно покинув місто.

​— Хто закрив справу? — різко запитує Марта, перебиваючи його.

​Тео швидко пробігає очима по відсканованому документу з поліцейської бази, що висить на екрані.

— Не було якогось конкретного слідчого. Документ просто пройшов через загальний відділ тяжких злочинів. Той самий, де працює...

​— Артур, — пошепки закінчує Нора.

​Я бачу, як її спина миттєво кам'яніє. Дівчина витріщається на монітор. Я не знаю всіх деталей та минулого, але з її реакції чітко розумію, що якимось чином усе це лайно знову веде прямо до поліції. І до людей, яким вона колись довіряла.

Ніхто не наважується заговорити. Здається, всі намагаються перетравити той факт, що невидимі щупальця організації простяглися так далеко і глибоко, отруївши навіть ті структури, яким колись довіряли Нора та Марта.

​Та Тео продовжує. Знову щось швидко шукає.

​— Добре, якщо поліція так старанно «замела» його сліди, ми маємо знайти те, що вони пропустили, — бурмоче комп'ютерний геній сам до себе, а на екрані вже відкриваються десятки нових вікон — Родинні зв'язки... банківські рахунки... старі цифрові акаунти... автомобілі. Людина не може просто так зникнути в сучасному світі, не залишивши бодай найменшого цифрового відбитка.

​Час іде нестерпно повільно. Не знаю, скільки минуло — здається, зо дві хвилини, але для мене вони розтягнулися на всі дві години. Чомусь саме зараз я починаю гостро відчувати, як ниє кожна клітинка мого змученого тіла. Воно відчайдушно вимагає сну і, можливо, навіть кінської дози знеболювального. Але мені не хочеться розслаблятися. Хочеться пошвидше з усім цим розібратися, розкрутити цей клубок і нарешті звільнитися від усього.

​— Є! — раптом вигукує Тео, від чого ми всі мало не підскакуємо. — Його стару машину продали майже одразу після зникнення, але...

​— Що «але»? — Крейн теж впивається в екран поглядом.

​— Три тижні тому на одній з камер на платній дорозі, на виїзді з сусіднього штату, спрацювала його електронна мітка. Пристрій для безконтактної оплати проїзду, який колись був зареєстрований саме на це ім'я і чомусь так і не був деактивований.

​— Виведи відео, — різко вимагає Марта.

​— Відео немає, там просто автоматичний кадр фіксації. Дайте секунду...

​Тео чаклує над програмами, і вже за мить з'являється фотографія. Якість, м'яко кажучи, жахлива. Глибока ніч, розмиті через шалену швидкість контури автомобіля і просто різкий, сліпучий спалах камери.

​За кермом сидить чоловік, низько натягнувши на голову темну кепку. Він завбачливо підняв комір куртки, тому обличчя майже не видно.

​Морріс раптом подається вперед. Бачу, що він витріщається на монітор, а далі його губи починають тремтіти.

​— Це він, — вичавлює із себе. — Я впізнав його. Це точно перший об'єкт номер чотирнадцять.

​Джуліан лише скептично морщиться. Для нього слова переляканого лікаря — це просто порожній звук.

​— Тео, мені потрібні надійні докази, — холодно відрізає Крейн. — Я не можу покладатися лише на чиїсь істеричні здогадки. Візьмися за цю роботу, порівняй.

​Тео миттю дістає з архіву стару фотографію з особистої справи зниклого, яку вони витягли раніше, та виводить її поруч із тим кадром із траси. Запускає алгоритми розпізнавання облич. Тонкі зелені лінії плавно повзають по обох портретах, вимірюючи пропорції та кути.

​А ми всі просто завмираємо.

​— Збіг дуже високий, — напружено коментує комп'ютерник, поки програма видає відсотки. — Форма вуха ідентична, лінія щелепи співпадає... І подивіться ось сюди.

​Він максимально збільшує фрагмент обличчя водія, при цьому штучно освітлюючи піксельні тіні.

​— Шрам біля правої скроні. Він чітко проглядається на обох фото. Це точно він. Отже, три тижні тому ця людина була живою і їхала по тій трасі.

​Ми всі видихаємо. О чорт, здається, ми знайшли його. Першого втікача. Того, хто якимось дивом вижив після смертельного препарату і зламав ідеальну систему задовго до мене.

​Тео тягнеться до мишки, щоб зберегти отримані координати та закрити зображення, але раптом озивається Нора:

​— Стоп! Ану, поверни кадр назад.

​— Що таке? — Тео завмирає, скоса поглядаючи на дівчину.

​— Збільш-но пасажирське вікно. Максимально, наскільки зможеш витягнути якість. Давай, швиденько.

​Тео слухняно виділяє праву частину фотографії. Зображення сильно розсипається на пікселі. Потім програма трохи згладжує все та додає штучної чіткості.

І ми помічаємо її.

​На пасажирському сидінні сидить жінка. Вона дивиться кудись убік, тому обличчя видно лише в профіль. Але різкий спалах камери все-таки безжально зафіксував світле пряме волосся та гостру лінію підборіддя.

​Відчуваю, що серце пришвидшується. Мозок відмовляється в це вірити, але тіло вже все зрозуміло. Мене накриває якесь дежавю. Я знову опиняюсь там, на підлозі в технічній зоні, і бачу розмиті силуети в останні секунди перед темрявою, коли мене вирубили. Я знаю....я бачив цю жінку.

​— Я її бачив, — шоковано вимовляю.

​Нора різко обертається до мене:

— Де ти її бачив, Леоне?

​Але я просто не можу відвести погляду від екрана. Напружившись до межі, відповідаю:

— Вона була там... у тех зоні, в той день, коли мене намагалися вбити.