Раді Вас бачити!

Леон

Одне-єдине ім'я, яке не закреслене.

​Едгар Холт.

​Коли я дивлюся на його ім'я, яке світиться на старому моніторі, то відчуваю, як всередині закипає щось темне і важке. Це вже не просто жах. Це лють. Ці кілька пікселів на екрані — ось причина, через яку я опинився в мішку для трупів. Хтось просто не зміг дістатися до цього Холта і вирішив закрити місячну квоту мною.

​Чи, біс його знає, можливо я теж чимось провинився. Можливо, я щось бачив. Пригадую ту жінку на підлозі... Невже це через неї? Чи щось ще? Сподіваюсь, ми все з'ясуємо.

​— Знайди про нього все, — жорстко кидає Марта, не відриваючи погляду від екрана.

​Нора вже не потребує команд. Вихоплює з рук Тео клавіатуру, і кімнату наповнює швидкий, нервовий стукіт клавіш. Обличчя зосереджене, очі швидко бігають по рядках коду та базах даних, до яких у неї, очевидно, є не зовсім легальний доступ.

​— Едгар Холт. Сорок сім років, — швидко диктує через короткий час, відкриваючи його досьє. — Шість з половиною років тому проходив головним підозрюваним у справі про масове отруєння на приватному хімічному підприємстві. Загинуло троє робітників. Прокурори намагалися довести, що Холт свідомо зекономив на фільтрах і підробив сертифікати безпеки.

​— І чим усе закінчилося? — питаю шоковано. Голос досі трохи хрипить.

​— Нічим, — Нора гірко кривиться. — Справу розвалили в суді. Головний інженер раптово взяв усю провину на себе, а потім повісився в камері до винесення вироку. Холт виплатив компенсації родинам, зам'яв скандал і залишився чистим перед законом. Справу закрили за відсутністю складу злочину проти нього особисто.

​— Класика, — цідить крізь зуби Марта. Вона відходить від столу, нервово потираючи скроні. — Ще один «грішник», який уникнув правосуддя. Де він зараз?

​— У нього приватний будинок на околиці Вест-Енду, — Нора виводить на екран карту з червоною точкою. — Судячи з його соцмереж та публічних реєстрів, він досі там живе. Веде закритий спосіб життя, керує якоюсь консалтинговою фірмою.

​Тео, який увесь цей час мовчки чаклував над своїм ноутбуком, раптом піднімає голову. Розпатлане волосся мене навіть трохи смішить. 

Так ось як виглядають хакери, – приходить непрохана думка.

Що зі мною таке? Чому мені смішно? Зараз явно не час для цього...можливо організм намагається адаптуватися після стресу. Біс його знає. Все заплуталося. Тіло ще досі не моє, голова теж. А я так хочу повернутися. Знову поглядаю на хлопця, та помічаю, що його погляд дуже тривожний.

​— Тут таке діло... Я спробував пропінгувати його мобільний. Пробив номер через прив'язку до соцмереж і пустив запит по вишках зв'язку.

​— І що? — одночасно питаємо ми з Мартою.

​— А нічого. Тиша, — Тео розвертає до нас екран ноутбука, де блимає повідомлення про помилку. — Його телефон відключився від мережі вчора о восьмій годині вечора. І більше не вмикався. Жодна базова станція його не бачить.

​У вітальні стає тихо.

Восьма година вечора. Саме тоді, коли я вже лежав на столі в морзі.

​— Вони вже могли до нього дістатися, — оголошує Марта. Ми хочемо вірити, що це не так, та водночас розуміємо, що вбивці нікого не пощадять. — Якщо механізм був запущений, вони не зупиняться через один збій.

​Жінка різко обертається до доньки:

— Норо, залишайтеся з Тео тут. Продовжуйте моніторити камери навколо його району. Якщо побачите щось підозріле — одразу телефонуйте. Я їду туди.

​Вона вже розвертається до коридору, щоб узяти ключі від машини, коли я перекриваю їй дорогу.

​— Я їду з вами.

​Марта зупиняється. Поглядом ковзає по мені з ніг до голови — швидкий, професійний скан мого стану. Вона бачить усе: і те, як я спираюся на стіл, щоб не хитатися, і мій блідий вигляд, і дрібний тремор у пальцях, який я ніяк не можу вгамувати.

​— Ви залишаєтеся тут, Леоне, — відрізає тоном, який не терпить заперечень. — Ви ледве стоїте на ногах. У вас ще не повністю вивелися токсини з організму. Ви будете для мене тягарем.

Звісно ж....як же все бісить...адже я і сам не хочу бути безпомічним...

​Я зціплюю зуби. М'язи ниють так, ніби їх пропустили через м'ясорубку, але я змушую себе випрямитися.

— Уже стою. Це прогрес, — голос звучить набагато твердіше, ніж я себе почуваю. — Марто, послухайте мене. Люди, які мали вбити його, вбили мене замість нього. Хтось зробив це просто тому, що я опинився не в тому місці. Я маю повне право подивитися в очі справжньому двадцять першому. Я не сидітиму на цьому дурному дивані, чекаючи, поки ви все зробите.

​Марта спочатку хмуриться, пропалює мене поглядом. Кілька довгих секунд ми буравимо одне одного поглядами. Ніхто не хоче поступатися. Я впертий, як баран, коли справа стосується мого життя, але й вона не з тих жінок, якими можна керувати.

​Зрештою, вона коротко видихає, розуміючи, що якщо вона мене не візьме, я, швидше за все, піду пішки. Звісно я б не пішов, та про це не варто знати нікому.

​— Добре. Але якщо ви втратите свідомість, я залишу вас у машині, — кидає вона. Потім звертається до "наших детективів" , які мовчки спостерігали за нашою перепалкою: — Тео, скинь мені точні координати. Норо, ви — наші очі. Ведіть нас. Якщо зв'язок обірветься... нікого не чекайте. Збирайте речі і їдьте звідси. Все ясно?

​Нора серйозно киває. Тепер у кожного з нас є своя функція.

​Я натягую на себе об'ємне худі, яке Тео привіз у пакеті з речами, і накидаю каптур. Тіло все ще бунтує проти кожного руху, але адреналін, помножений на лють, працює краще за будь-який спазмолітик.

​Ми виходимо в сірий, холодний ранок.

Хочеться повернутися у світ, який уже встиг мене поховати. Тепер уже байдуже, що мене хотіли прикінчити.

​В салоні Мартиної машини доволі холодно, але найбільше мене бісить запах дешевого кавового ароматизатора. Ніколи не любив ароматизатори. Опускаюсь на пасажирське сидіння та ховаю руки в кишені худі. Далі натягую каптур глибше на очі. Робити все це доволі важко, тому що тіло реагує бурхливо. Кожен рух нагадує про те, що я зараз не більше ніж зламаний механізм, який тримається на чесному слові та медикаментах Марти.

​Марта сідає за кермо, та повертає ключ запалювання. Двигун оживає, і разом із ним автоматично вмикається магнітола.

​— ...і до головних новин цього ранку, — бадьорий голос радіоведучого миттєво заповнює салон, але тон його різко змінюється на скорботний. — Світ автоспорту досі не може оговтатися від шоку. Раптова смерть двадцятитрьохрічного Леона Рейва, одного з найперспективніших гонщиків десятиліття, залишила мільйони фанатів у жалобі. Біля штаб-квартири його команди продовжують з'являтися квіти та свічки... А тим часом поліція відмовляється коментувати чутки про зникнення тіла з міського моргу...

​Марта тягнеться до панелі, щоб вимкнути звук, але я зупиняю її руку.

— Залиште. Прошу.

​Відкидаюся на спинку сидіння, слухаючи власне посмертне резюме. Вони говорять про мене в минулому часі. «Був», «мав потенціал», «залишив слід». Це настільки сюрреалістично, що мій мозок просто відмовляється сприймати цю інформацію як реальність.

Чорт...

​Дістаю з кишені телефон, який мені дав Тео. Новий, чистий апарат, щоб не відстежили. Заходжу в браузер, відкриваю першу-ліпшу соцмережу.

​Стрічка просто розривається. Моє чорно-біле фото на офіційній сторінці команди. Заява менеджменту про «непоправну втрату». Тисячі коментарів від людей, з якими я навіть не був знайомий. Фотографії, де я усміхаюся, тримаючи кубок, тепер вже перетворилися на меморіальні банери.

​Цікаво. Виявляється, смерть чудово піднімає твою медійність. Жодна перемога на трасі не давала мені таких охоплень.

​Я гірко всміхаюся, але всередині — абсолютна порожнеча. Мені зовсім не смішно. Цей чорний, їдкий гумор — лише захисна реакція психіки, яка намагається впоратися з жахом. Дивлюся на ці чорно-білі фото і розумію одну страшну річ: мій світ продовжує обертатися без мене. Мене викреслили, списали, запакували в красиву трагічну історію. Для всіх цих людей, для моєї команди, для преси — я мертвий. Скоро про мене забудуть. І якщо люди Торна доб'ються свого, я залишуся мертвим назавжди.

​— Не читайте цього, — Марта вже вирулює на трасу. Вона не відриває погляду від дороги, але я бачу, як міцно стискає кермо. — Це зараз найгірше, що ви можете зробити для своєї психіки.

​— Я просто хочу зрозуміти, як легко викреслити людину з реальності, — дратуюся. Блокую екран і кидаю телефон на панель. — Один укол, фальшивий висновок патологоанатома — і все. Життя закінчилося, почався піар.

​Марта кидає на мене похмурий погляд.

— Система працює саме так. Вони не просто вбивають фізично, Леоне. Вони знищують вас соціально. Тому Рафаель і назвав їх «Другим вироком». Вони виносять вердикт, оскаржити який неможливо.

​Ми проїжджаємо повз великий електронний білборд на розв'язці. На секунду реклама страховки змінюється на величезне фото мого обличчя, і звісно ж фатальні цифри : 2003 – 2026. Просто на кожному кроці всі кричать про те, що мене немає. Яка іронія. Відчуваю себе суперменом з фільму, його теж всі так сильно оплакували.

​Я мимовільно сповзаю нижче в кріслі, натягуючи каптур так, щоб він майже повністю приховав обличчя від зустрічних машин. 

​— Скільки нам ще їхати до цього Холта? — запитую нарешті, відчуваючи, як адреналін знову починає розганяти кров.

​— Десять хвилин, — Марта звіряється із навігатором на телефоні. — Якщо Тео правий, і вони вже були там учора ввечері... готуйтеся до найгіршого. Ми можемо знайти ще один труп.

Або стати ними, — проноситься в голові, але вголос я цього не кажу.

Ми звертаємо на тиху, засаджену деревами вулицю на околиці Вест-Енду. Будинок Едгара Холта виглядає... звичайним. Акуратно підстрижений газон, великі вікна, темний седан преміум-класу на під'їзній доріжці. Тут немає поліції, мигалок чи стрічок. Абсолютна ранкова тиша. Проскакує думка, що можливо ми все-таки не спізнилися.

​Марта глушить мотор трохи далі від будинку, сховавши машину в тіні великого дуба.

​Виходимо. Мене знову хитає від різкої зміни положення, але я міцно хапаюся за дверцята, змушуючи тіло слухатися. Підходимо до ґанку. Марта обережно тягнеться до ручки вхідних дверей.

Клац.

Двері відчиняються без жодних зусиль. Не замкнено.

Оце вже не добре...

​Марта кидає на мене тривожний погляд. Мозок криміналіста б'є на сполох. Намагаючись не шуміти, заходимо в напівтемний передпокій. Всередині панує якась неприродна тиша.

​І тут... Мене ніби прошиває струмом.

Я різко зупиняюся, вдихаючи повітря.

​Цей запах.

Солодкий, нудотний, важкий. Запах апельсинових квітів.

​Шлунок миттєво реагує Перед очима на секунду спалахує сліпуче хірургічне світло і розмитий силует Торна із золотим перснем. Ноги підкошуються. Доводиться навіть спертися на стіну, щоб не впасти.

​— Марто... — хриплю, видавлюючи з себе слова.

​Вона різко обертається. Бачить моє бліде обличчя і те, як я вчепився в стіну.

— Що таке?

— Той самий запах, — видихаю. — Препарат...

​Вона миттєво все розуміє. В очах спалахує страх. Вони були тут. Люди «Другого вироку» вже приходили за ним.

​Марта дістає з кишені ліхтарик і швидко йде вперед, до вітальні. Мені ж доводиться зціпити зуби, щоб відірватися від стіни і піти за нею.

​У великому шкіряному кріслі біля панорамного вікна хтось сидить. Едгар Холт? Так це він....Голова неприродно відкинута на спинку, рот трохи прочинений, а руки безвольно звисають уздовж билець. Здається – мертвий. На перший погляд так точно. Бліда шкіра, грудна клітина не здіймається .

​Дивлюся на нього, і мене прошибає холодний піт. Це ніби дивитися на власне відображення з тієї ночі.

​Марта підбігає до крісла. Кладе пальці на сонну артерію чоловіка. Повністю концентрується на жертві. Наступним етапом відхиляє його голову вбік, світить ліхтариком і обмацує шкіру за правим вухом.

​— Є, — вказує на ледь помітну червону крапку на шкірі, з якої виступила мікроскопічна крапля крові. Точнісінько такий самий слід, який вона знайшла на мені.

​Марта нахиляється ближче до його обличчя, прислухаючись, потім швидко перевіряє зіниці.

— Температура падає, дихання не візуалізується... — піднімає на мене очі, і в них спалахує дикий вогонь. — Але він живий. Пульс слабкий, серце ледве б'ється. Вони ввели йому ту саму погань!

​Цього разу Марта знає, з чим має справу. Вона миттєво перетворюється на лікаря-реаніматолога. Розстібає комір його сорочки, вивільняє дихальні шляхи і починає жорстко розтирати грудину, стимулюючи нервові закінчення.

​— Леоне, бігом до машини! — командує. — У багажнику моя чорна сумка. Тягни її сюди, там потрібні ампули!

​Я розвертаюся до дверей. Тіло гуде від болю, але я змушую себе бігти. У голові пульсує лише одна страшна думка.

​Хоч би вдалося його врятувати.

Вилітаю на ґанок, та намагаюся вдихнути холодне повітря. Тіло протестує проти такого темпу, але я змушую ноги рухатися швидше. Підбігаю до машини Марти, смикаю кришку багажника. Чорна медична сумка лежить скраю. Хапаю її, розвертаюся... і завмираю.

​Метрів за п'ятдесят від будинку Холта, у затінку дерев, стоїть темний позашляховик. Двигун працює — у прохолодному повітрі чітко видно сизий вихлоп. За тонованим склом вгадується темний силует водія.

​У кишені худі різко вібрує телефон. Дістаю його, хоч руки вже тремтять. Відчуваю, що новини будуть не з приємних.

​— Леоне, у вас проблема, — обнадійливо повідомляє Тео. — Я щойно знайшов працюючу камеру на перехресті біля в'їзду в район. За вами їхали.

​Тієї ж миті позашляховик рушає з місця. Він не розвертається, щоб утекти. А повільно котиться прямо до будинку Холта.

​— Дідько, — сичу , кидаючи телефон.

​Зриваюся з місця і забігаю назад у будинок, на ходу замикаючи за собою вхідні двері.

​— Марто! У нас гості! — кричу, кидаючи важку сумку їй під ноги.

​Вона навіть не встигає підняти голову від Холта, як із глибини будинку — з боку заднього двору — лунає сухий тріск. Хтось просто виламав замок на терасі. Чути важкі, впевнені кроки.

​У вітальню заходить чоловік. Високий, плечистий, у темній непримітній куртці та чорних рукавичках. Типовий «санітар» системи, який приїхав забрати «тіло» і відвезти його туди, де воно безслідно зникне.

​Кидає погляд на Марту, яка схилилася над Холтом. Потім погляд падає на мене. На секунду в очах спалахує.... здивування? — очевидно, він не очікував зустріти тут живого мерця зі вчорашніх ранкових новин. Чи біс його знає, чому він так відреагував.

​Але професіонал бере гору. Все відбувається за секунду. Він мовчки суне руку за пазуху і кидається на нас.

​Я перехоплюю його на півдорозі. Вкладаю всю вагу в удар. У минулому житті я б легко повалив його одним хуком, але зараз мої м'язи — це просто кисіль. Кулак ковзає по його щелепі, не завдавши серйозної шкоди.

​Чоловік же жорстко б'є мене у відповідь. Кулак врізається мені в вилицю. У голові вибухає білий спалах болю, шкіра над бровою лопається, і я відчуваю, як по обличчю тече гаряча кров.

​Падаю на коліна, але адреналін вимикає страх. Хапаю нападника за ногу, змушуючи втратити рівновагу. Лайка....і він вже падає на паркет поруч зі мною. Зчіплюємося на підлозі. Він сильніший, швидший, і в його руці раптом з'являється ніж.

​Лезо черкає мене по плечу, розрізаючи худі та обпікаючи шкіру гострим болем. Намагаюсь перехопити його зап'ястя обома руками, стримуючи ніж за кілька сантиметрів від своєї шиї, але сили стрімко тануть.

​Раптом над нами виростає Марта.

​Вона не кричить і не панікує. Бачу у її руці — важкий металевий кисневий балон із тієї самої чорної сумки. Марта вдаряє нападника по голові.

​Чоловік скрикує. Хватка слабшає. Він приголомшено хитає головою, дивлячись на нас оскаженілим поглядом. Розуміючи, що втратив перевагу і зараз його тут просто заб'ють, він різко відштовхує мене ногою в груди, підхоплюється і кидається назад у коридор, до задніх дверей.

​За мить лунає грюкіт, а потім — виск шин позашляховика.

Я поки що лежу на підлозі, і мені ледве вдається відновити дихання. Кров із розсіченої брови нагадує про те, що щойно трапилось. Відчуваю, що й плече сильно болить, немов горить вогнем. Це вже не дитячі ігри, однозначно. І це лише початок.

Марта подає мені руку, допомагаючи підвестися з підлоги. Оглядає моє обличчя, але нічого не каже — зараз не час для перев'язок.

​— Треба забрати його звідси, — киває на Холта, який досі безвольно лежить у кріслі. Дихання вже повернулося, але він усе ще в глибокій стадії отруєння.

​— Викличемо швидку? — верзу нісенітницю, поки притискаю до плеча рукав худі, щоб зупинити кров.

​— Ніякої швидкої. І ніякої поліції. Ми не знаємо, хто з них працює на систему Торна, — відрізає Марта. Підхоплює Холта попід пахви. — Допоможіть мені. Понесемо його самі.

​Ми вдвох тягнемо обм'якле, важке тіло чоловіка через коридор. М'язи горять, плече пульсує від болю з кожним кроком. Подумки хмикаю. Адже зараз ми схожі на двох вбивць, що намагаються позбутися трупа серед білого дня.

​Вивалюємося на ґанок, тягнемо його до машини.

​— Тільки не кажіть, що в багажнику є ще один мішок для трупів, — намагаюся жартувати, коли ми підтягуємо Холта до задніх дверцят. Чорний гумор проривається сам собою, як захисна реакція.

​— На ваше щастя, ні, — сухо відповідає Марта.

​Ми заштовхуємо чоловіка на заднє сидіння. Марта стрибає за кермо, я падаю на пасажирське. Шини вищать по асфальту — ми зриваємося з місця. Треба забиратися. Адже це вже місце злочину.

​Машина мчить ранковими вулицями. Я час від часу поглядаю в дзеркало заднього виду. Холт лежить на сидінні, голова мотиляється на поворотах. Але раптом він тихо стогне.

​Марта різко б'є по гальмах перед світлофором, озираючись назад.

​Повіки Холта тремтять. Він насилу розплющує очі. Погляд абсолютно розфокусований, скляний. Дивиться на Марту, потім переводить очі на мене. Здається помічає кров на моєму обличчі.

​Намагається поворушити губами.

​— Ви... від них? — прорізається голос.

​— Від кого? — Марта нахиляється ближче між сидіннями. Напружена, але зібрана.

​Холт завмирає, та потім все ж видає.

— Від «Другого вироку».

​Звісно ми шоковані.

Він...що...все знав?...проте...– більше не можу ні про що думати, адже....

Адже відчуваю, як мороз пробігає по шкірі. Він не просто жертва. Він знає їхню назву.

​Холт знову заплющує очі. На його обличчі з'являється вираз нестерпної, багаторічної втоми.

— Якщо Рафаель прислав вас... — виштовхує з себе ці слова, — ви запізнилися... на шість років.