Раді Вас бачити!

Марта

Ми маємо знайти його першими. На це у нас є лічені хвилини.

​Крейн віддає короткий наказ жестами, і його люди миттєво розсипаються по коридору, перевіряючи кожні двері та всі підсобні приміщення. Я обережно просуваюся слідом за Джуліаном, відчуваючи, як пульс відбиває шалений ритм у скронях.

​— Тут зачинено зсередини, — тихенько доповідає один з охоронців біля дверей із вицвілим написом «Процедурна».

​Крейн не вагається ні секунди. Охоронець відступає назад і сильним ударом вибиває старий замок. Двері гучно відлітають до стіни.

​Спершу всередину вриваються люди Крейна, потім заходить він сам, і я одразу за ним.

​У напівтемряві кабінету, забившись у куток між стерилізатором і масивною металевою шафою, сидить Едвард Морріс.

​Я ледве впізнаю в ньому того лощеного, самовдоволеного лікаря з моргу. Від його колишньої бездоганності не лишилося й сліду. Сорочка обліпила спітніле тіло. Комір розстебнутий, вузол краватки розхитаний так, ніби він кілька разів поспіль смикав його вниз, хапаючи повітря. Руки помітно тремтять, але він доволі міцно стискає пістолет, націливши його прямо на нас.

Пиха зникла без сліду. В очах лишився тільки страх людини, яка більше не бачить виходу.

Побачивши мене, він на мить завмирає.

​«Що, не очікував?» — проноситься в думках.

​Він навіть злегка опускає дуло пістолета.

— Ви! — видихає так, ніби побачив перед собою привида.

​Я обережно підступаю.

— Схоже, сьогодні я прийшла рятувати ще одного мерця.

​Морріс нервово ковтає слину, але зброю до кінця все ж таки не опускає. Дивиться то на мене, то на Крейна своїм шаленим поглядом. А я... я відчуваю, що мені навіть трохи приємно бачити його в такому стані, адже він на це повністю заслужив.

​— Вони вже тут? — відчайдушно запитує.

​— На задньому дворі, — холодно констатує Джуліан. — Якщо ви хочете вийти звідси на власних ногах, а не в мішку для трупів, доведеться йти з нами. Час вийшов.

​Я пильно дивлюся на лікаря. Зараз він виглядає, м'яко кажучи, жалюгідно. Ті фальшиві паспорти й товсті пачки готівки, розкидані на столі в сусідньому кабінеті, тепер здаються просто смішною та наївною ілюзією порятунку — марною спробою відкупитися від неминучого.

​— Ви знали, — здогадуюся я, стрімко обмірковуючи все. — Ви знали, що за вами прийдуть, тому й тікали.

​Морріс видавлює із себе гірку, істеричну напівусмішку і спирається потилицею об стіну.

​— Я сам побачив це у внутрішній системі. Ті самі маркери, які я десятки разів ставив біля інших імен. Заблокований доступ до протоколів. Відкритий транспортний маршрут для медичної бригади. Запит на «медичне вікно»... — хрипко втягує повітря. — І попередній висновок про смерть. Хтось уже турботливо створив його в базі. Залишилося тільки вписати час.

Отже, він спостерігав за підготовкою до власного вбивства через систему, яку роками допомагав обслуговувати.

​«Схоже, карма таки існує».

​— І як відчуття? — мій голос звучить набагато холодніше, ніж я очікувала.

​Проте місця для співчуття тут немає. Цей чоловік винен. Він нічим не зможе відкупитися.

​Зустрічаюся з порожнім поглядом Морріса.

​— Гірше, ніж я думав.

Раптом ми чуємо металевий брязкіт — хтось щойно зламав двері чорного входу на першому поверсі.

​Морріс здригається, інстинктивно втискаючись сильніше в стіну.

​Крейн миттєво реагує. Цей чоловік не показує жодних зайвих емоцій. Лише торкається своєї гарнітури:

— Вирубайте живлення повністю.

​За секунду клініка занурюється в абсолютну темряву. Морок приміщення шматують лише кілька тьмяних, хворобливих смуг вуличного світла, що просочуються крізь жалюзі. Тіло вловлює небезпеку кожною клітиною, і від цього підкошуються ноги. Але зараз точно не час і не місце лякатися.

​— Піднімайте його, — кидає Джуліан своїм людям.

​Один з охоронців грубо хапає лікаря за комір сорочки, змушуючи підвестись, і безцеремонно вириває пістолет з його рук. Морріс навіть не пручається. Здається, його просто паралізувало від страху.

​— Тримайтеся за мною, Марто, — голос Крейна лунає зовсім поруч у темряві.

​Ми виходимо з процедурної. Наші кроки лунають занадто гучно, хоча всі намагаються йти безшумно, і від цього стає ще більш моторошно. Десь унизу на сходах чути інші кроки — важкі, професійні. Так не ходять лікарі, які поспішають до пацієнта. Так ходять ті, хто прийшов зачищати територію.

Ми стрімко наближаємося до протилежного крила, туди, де має бути службовий вихід.

​Раптом попереду спалахує сліпуче світло. Воно освітлює шматок стіни за кілька метрів від нас — хтось із «чистильників» випередив нас і піднявся іншими сходами.

​— Контакт, — кидає один із людей Крейна.

​Одразу ж двічі лунає постріл. Замість гуркоту — глухі, різкі постріли, що один за одним порушують тишу. Ліхтарик різко веде вбік, промінь ковзає вниз, а за ним на підлогу валиться тіло.

​Я ж лише можу затримати дихання. Як лікар, я звикла рятувати життя, але зараз просто переступаю через чужий труп, навіть не озираючись. Інстинкт самозбереження миттєво стирає з пам'яті всі медичні клятви.

​— На вихід, швидко! — командує Крейн, штовхаючи двері.

​Ми спускаємося темними коридорами. Моррісу дихання дається дуже важко. Він постійно спотикається, плутається у власних ногах, але охорона безцеремонно тягне його за собою, немов мішок.

​«Який же він жалюгідний», — проноситься в моїх думках, поки я дивлюся на колись пихатого лікаря, що зараз труситься від жаху.

​Ще хвилина напруженого спуску. Нарешті жалібно скриплять металеві двері, і я жадібно вдихаю прохолодне нічне повітря.

Там на нас уже чекають машини Джуліана, готові миттєво рушати.

​Охоронець грубо заштовхує Морріса на заднє сидіння позашляховика. Ми швидко сідаємо слідом, і двері зачиняються. Здається, небезпека лишилася позаду. Хоч би це справді було так.

​Автомобілі різко зриваються з місця. Скоріш за все, фальшива медична бригада ще навіть не встигла зрозуміти, що їхня ціль безслідно зникла.

​Крейн кидає погляд на знівеченого страхом лікаря, який забився в куток салону, немов загнана в пастку миша.

​— А тепер, докторе Морріс, — голос Джуліана звучить настільки моторошно, що я аж підскакую. — Ми їдемо в гості. І повірте, там на вас чекає дуже неприємна зустріч.

Дорога проходить у тиші. Нарешті ми під'їжджаємо та затягуємо Морріса до нашого сховища. Він ледве пересуває ногами, просто волочить їх по підлозі.

​«Боягуз, — злюся. — Невже так злякався?»

​Він виглядає жалюгідно, загнаний власним страхом у кут. Він розуміє, що смерть уже стоїть поруч, — і тому тіло перестає коритися. Аж хочеться просто плюнути йому в обличчя.

​Ми заходимо в кімнату з моніторами, де Тео досі сидить за комп'ютерами. Охоронці недбало змушують лікаря сісти на стілець посеред приміщення. Він задихається, жадібно ковтаючи кожен ковток повітря. За мить Морріс повільно піднімає голову.

​Та раптом його погляд натикається на крісло в кутку.

​Спостерігаю, як Морріс узагалі перестає дихати. Витріщає очі, ніби вони ось-ось вилізуть з орбіт. Він побачив там Леона.

​Зиркаю туди теж. Так, доволі моторошна картина. Леон блідий як полотно і сидить у кріслі, підключений до крапельниці. У цьому синюватому світлі, що панує в кімнаті, він справді виглядає як мрець, що повстав із моргу. Тільки очі живі — і вони дивляться на Морріса з такою лютою ненавистю, що навіть мені стає не по собі.

​— Цього... цього не може бути... — викрикує Морріс і різко смикається, намагаючись підскочити зі стільця.

​Охорона реагує миттєво — його різко повертають на місце. Лікар уже весь тремтить.

Леон повільно схиляється вперед, не зводячи очей зі своєї жертви. Так-так, тепер вони помінялися ролями. Зараз у ролі жертви Морріс, і, здається, Леона це щиро тішить, незважаючи на те, що почувається хлопець досі, м'яко кажучи, кепсько.

​— Що, док, помилилися з дозуванням? — зухвало кидає. — Чи просто полінувалися перевірити мій пульс перед тим, як запакували в мішок для трупів?

​Морріс, здається, просто не витримує цієї напруги. Він закриває обличчя руками, і з його горла виривається жалюгідний звук, схожий на скавчання. Для лікаря це не просто хлопець, який дивом вижив. Це його смертний гріх власною персоною.

​Я не витримую і підходжу впритул до Морріса.

​— Ви вже бачили свій вирок у системі. Для них ви вже мрець, і чудово це усвідомлюєте, — намагаюся говорити абсолютно без емоцій. — Тому у вас однозначно немає виходу. Маєте розказати нам усе до найменших деталей. А особливо мене цікавить, як саме працює препарат, який ви вводили жертвам.

​Він нарешті прибирає руки від обличчя. По його щоках тече липкий піт упереміш зі сльозами страху.

​— Він... він нестабільний, — лікар судомно ковтає слину, а потім раптом лунає короткий, нервовий істеричний регіт. — Препарат створювали для повної зупинки серця, але... організм кожної людини реагує по-різному. Іноді він не вбиває миттєво. Скоріше за все, це залежить від того, наскільки здоровий і загартований чоловік. Все-таки препарат був недопрацьований. Я їм про це казав! Проте їхня пихатість взяла гору.

​Налякана Нора, яка досі мовчала в тіні, теж підходить ближче.

​— Що ви маєте на увазі?

​Погляд Морріса зараз абсолютно порожній та, здається, навіть безумний.

«Тільки цього нам не вистачає — щоб він ще з'їхав з глузду, перш ніж ми витягнемо з нього всю інформацію».

​— Препарат паралізує нервову систему, сповільнює серцебиття до мінімуму. Апаратура показує смерть, але... — здається, йому знову бракує кисню. — Деякі з них були ще живі, коли опинялися на столі патологоанатомів.

​Повисає тиша.

​Всі шоковані. Звісно, я й раніше висувала цю теорію, але почути таке з вуст людини, причетної до системи... Здається, ми виявилися все-таки до цього не готовими.

​— Вони не могли поворухнутися, — тим часом продовжує він, дивлячись на мене порожніми скляними очима. — Не могли розплющити очі. Не могли закричати. Але вони могли все відчувати. І точно відчували, як їх запихали в мішок для трупів і, всі подальші дії.

​Раптом я відчуваю нудоту, яка підкочує до горла. Леон теж застигає та напружується так, що здається, ніби він зараз вибухне.

​Тепер я розумію, чому Морріс був таким роздавленим ще до того, як дізнався про власний вирок. Він весь цей час ховав заживо паралізованих людей, був причетним до цього жаху.

​— І ви... ви просто дозволяли їм померти там... ви... — голос тремтить від огиди.

​Морріс повільно хитає головою, і його наступні слова заморожують кров у жилах:

​— Ні. Мені доводилось закінчувати роботу самому... подекуди.

— Закінчували роботу самому? — повторюю, намагаючись осмислити почуте.

​Морріс знову зглатує. Очі гарячково бігають по підлозі, уникаючи мого погляду.

​— Якщо препарат давав збій, серце жертви продовжувало битися. Один, можливо, два удари на хвилину. Для поверхневого огляду на місці — це труп. Але якби такий «пацієнт» потрапив на стіл до звичайного патологоанатома і той зробив би перший надріз, пішла б кров. Звичайна кровотеча живої людини, пульсуюча під тиском. Уся система б миттєво рухнула. Я не мав права цього допускати. Це була зона моєї відповідальності.

​Починаю відчайдушно все обдумувати. Пам'ять підкидає рядки з медичних звітів, які ми вивчали раніше, коли шукали зачіпки.

​— Ті нестиковки в протоколах розтинів... — озиваюсь. — Дивні позначки колег про аномально швидке трупне заклякання. І нетипові мікрокрововиливи у м'язах.

​Морріс майже приречено киває.

​— Так, деякі з них були при повному розумі, коли я втілював другий етап. Нервова система була заблокована, але від чистого страху організм викидав у кров шалені дози адреналіну. Внутрішня реакція була неймовірно бурхливою. Органи боролися, хоча зовні тіла залишалися абсолютно нерухомими. Звідси й ці нестандартні реакції тканин, які потім фіксували наївні патологоанатоми, не розуміючи природи їхнього походження.

​— Як ви це робили? — перебиває Крейн, коли підходить ближче та нависає над ним. Відчувається, що він хоче йому врізати, але стримується з останніх сил. — Як вбивали, щоб ніхто нічого не запідозрив?

​— Концентрований хлорид калію, — голос Морріса падає майже до шепоту. — Спеціальною спинальною голкою в основу черепа. Це завжди зупиняло серце. А слід від уколу ховався під лінією росту волосся. Скоріше за все, інші лікарі списували цей крихітний прокол на випадкове пошкодження тканин під час жорсткого транспортування тіла. Або ж просто не звертали на нього уваги.

Леон знову подає голос.

​— То чому я досі тут? — хлопець впивається в Морріса палаючим поглядом. — Чому ти не всадив цю чортову голку тоді в мене?

​Лікар завмирає. Здається, він гарячково обдумує, що відповісти, чи вагається, чи взагалі варто це говорити.

​— Я збирався, — шепіт звучить до нудоти буденно. — Шприц із хлоридом калію вже був у моїй руці. Я вже стояв над тобою. Навіть шукав правильний кут...

​— То що ж тебе зупинило? — втручається Крейн.

​Морріс знову дивиться мені прямо в очі.

— Вона. Вона мене зупинила.

​Я мимоволі напружуюсь, відчуваючи, як по спині пробігає холодок. Що це взагалі може означати?

​— Система видала позаплановий запит на переведення тіла до вашого відділення для розтину, Марто, — пояснює Морріс та нервово облизує пересохлі губи. — Черговий санітар уже зайшов до холодильної камери, і мені довелося швидко сховати препарат у кишеню й відступити.

​Морріс опускає голову, ховаючи погляд.

— Я сподівався, що знайду спосіб дістатися до нього пізніше. Або що його серце остаточно зупиниться вже на вашому столі в морзі. Я не міг ризикувати і вбивати його при свідках. А потім... потім ви просто забрали його, і система дала збій.

​У пам'яті миттєво спливає та моторошна деталь: тоді хтось наполегливо стежив за мною через внутрішню комп'ютерну систему, постійно перевіряючи, чи закінчила я розтин. Отже, це був Морріс. Він чекав.

​Усвідомлення того, наскільки тонка межа відділяла Леона від справжньої смерті, знову накриває мене в повному обсязі. Рахунок ішов на секунди. Якби я затрималася з тими паперами на переведення тіла хоча б на хвилину... Леон зараз був би просто ще одним трупом.

​Від цієї думки я аж зависаю.

Крейн знову озивається:

— То що, цей ідеальний конвеєр смерті дав збій лише один раз? — холодно киває в бік Леона, не даючи Моррісу часу на перепочинок. — Цей хлопець — ваша єдина помилка?

​Морріс раптом дивно хрипить. Моторошні, холодні очі спалахують якимось новим, ще глибшим жахом. Він злякано дивиться на Леона, потім переводить погляд на Джуліана і з повною приреченістю повільно хитає головою.

​— Ви... ви справді думаєте, що він був першим?

​Цими словами знову ошелешує нас. Леон завмирає, навіть не кліпаючи. Ми всі завмираємо, готуючись почути моторошну правду.

​— Поясни, — наказує Крейн.

​— Був ще один, — Морріс нервово озирається на темні кутки кімнати, ніби боїться, що наслідки йогт слів матеріалізуються просто тут. — Об'єкт номер чотирнадцять.

​Я ледве не падаю. Уже навіть забула про нудоту.

— Що з ним сталося? Він теж прокинувся в морзі?

— Він навіть туди не доїхав. Препарат перестав діяти набагато раніше, ніж мав би. Об'єкт прийшов до тями ще під час транспортування в машині швидкої. Там була звичайна бригада, яка не була в курсі... вони запанікували. Почали реанімаційні заходи і повідомили по раціях інформацію в клініку.

— І що було далі? — ще вже запитує Нора, напружена до межі.

Від погляду Морріса остаточно холоне кров у жилах.

— Їх перехопили «чистильники». Маршрут швидкої миттєво стерли з усіх баз даних, а GPS-трекери відключили. З тієї ночі ніхто й ніколи більше не бачив бригаду тих парамедиків.

— А пацієнт? — виривається в мене.

— Тіла лікарів пізніше знайшли. Замасковані під нещасний випадок. Як це зробили я не знаю. А от пацієнта в машині не було. В системі не зафіксовано його ліквідацію. У тому хаосі йому якось вдалося втекти. Скоріше всього......він живий.