Раді Вас бачити!

Леон

Різко вдихаю.

​Очі розплющуються самі собою. Темрява. Мене знову стискає ця щільна темрява.

Тіло смикається, але рухатись досі важко.

​У голові відлунює голос. Чужий, спокійний голос.

«Двадцять перший».

​І цей запах. Солодкий, нудотний запах апельсинових квітів. Він настільки реальний, що я відчуваю його на язиці.

Намагаюся вхопити цей спогад, роздивитися обличчя того, хто це сказав, але картинка розсипається на пікселі, щойно я фокусую на ній увагу. Я відчуваю холодний піт на чолі і своє шалене серцебиття. Серце б'ється так, що мені теж боляче.

​Коли це вже скінчиться? Коли моє тіло зможе повернутися до нормального функціонування?

​Повільно видихаю. Жорсткий диван. Тьмяне світло настільної лампи десь збоку. Я не в мішку. Я в будинку.

Слух поступово виокремлює звуки з реальності. Шурхіт паперу. Тихі голоси.

​— ...ще за багато років до його смерті, — голос Нори. Вона говорить тихо, але доволі напружено.

— Він щось знав. Він копав під них ще тоді... — це вже Марта. Жінка, яка кілька годин тому ледь не розпанахала мені грудну клітку.

​Лежу, дивлячись у потріскану стелю, і повільно складаю факти докупи.

Я прокинувся в морзі менше доби тому. Дізнався, що я офіційно мертвий. Мене спочатку перевозили в мішку для трупів, потім привезли в якусь лісову глушину. І замість того, щоб просто сховатися і розробити план, я тепер лежу тут і слухаю, як вдова та її донька обговорюють справи мертвого поліцейського шестирічної давності. Який, судячи з усього, перейшов дорогу тим самим людям, що вбили мене.

​Чудово. Просто ідеальний вікенд.

​Намагаюся змінити позу. Кожен рух відгукується тупим болем у м'язах, ніби по мені проїхалася вантажівка.

Вони там за столом продовжують обговорювати Артура Гейла — чоловіка, якого хтось відправив на той світ у березні. Марта казала, що я мав стати двадцять першим у цій серії. Двадцять бездоганних, чистих убивств.

​І один зіпсований дубль. Я.

​Прикриваю очі, намагаючись змусити мозок працювати. Треба зрозуміти, як я сюди потрапив. Хто мав доступ до моєї їжі чи напоїв перед тим, як серце зупинилося? Хто з мого оточення міг мене здати...

​Раптом голоси жінок стихають.

Розплющую очі. Нора стоїть біля столу, завмерши. Марта дивиться кудись убік вікна.

​По стіні вітальні повільно ковзає яскравий промінь світла. Фари.

Хтось щойно під'їхав до будинку.

Промінь світла б'є крізь щілину у важких шторах, трохи освітлюючи кімнату.

​— Вимкни світло! — різко шипить Марта.

​Клацає тумблер. Вітальня поринає в абсолютну темряву. Чути лише, як шурхотить одяг — жінки миттєво розходяться по кутках. Марта завмирає біля стіни, Нора безшумно підкрадається до вікна.

​Нас знайшли.

​Ця думка б'є по нерв. І зараз це турбує мене більше ніж фізичний біль. Адреналін знову вкидається в кров, змушуючи серце гамселити в ребра. Я зціплюю зуби і змушую себе сісти. Тіло кричить, м'язи горять, але я спираюся на бильце і намагаюся намацати в темряві хоч щось важке. Якщо за нами прийшли ті, хто відправив мене в морг, я не збираюся знову лягати в мішок для трупів без бою. Намацую важку металеву лампу на столику поруч.

​Мотор надворі глухне. Грюкають дверцята авто.

​Нора обережно відхиляє край штори. Кілька секунд тиші здаються нескінченними.

А потім вона з полегшенням видихає.

— Це Тео.

​Світло знову спалахує. Марта стоїть посеред кімнати, і її погляд не обіцяє нічого хорошого.

— Який ще Тео?

— Мій друг, — Нора швидко йде до коридору. — Я написала йому з машини, поки ми їхали сюди. Попросила привезти воду, їжу, бинти, ліки, зарядки і якийсь одяг. У нас же нічого немає.

​Марта хапає її за руку.

— Ти скинула координати цього будинку сторонній людині?!

— Він не стороння людина, мам. Я довіряю йому більше, ніж самій собі. І я спеціально написала, щоб він привіз усе необхідне і не ставив жодних питань.

​Чудово. Дівчисько надіслало локацію нашого сховку якомусь своєму хлопцеві. Вона або геній, або повна ідіотка. Схиляюся до другого.

​Вхідні двері відчиняються. Чути кроки, і до вітальні заходить хлопець. На вигляд йому трохи за двадцять. Розпатлане волосся, об'ємна чорна толстовка, під очима темні кола людини, яка забула, як виглядає сонячне світло. У руках він ледве тримає два величезні паперові пакети з супермаркету.

​Він робить кілька кроків, киває Норі, обережно дивиться на Марту. А тоді його погляд ковзає далі і зупиняється на мені.

​Хлопець завмирає. Він навіть не кліпає. Лише пакети в його руках шарудять.

​— Норо... — тягне, дивлячись на мене так, ніби побачив привида.

— Що? — вона підходить і забирає в нього один із пакетів.

— У тебе на дивані сидить Леон Рейв.

— Я знаю.

— Але ж....він мертвий.

​Тим часом я відкидаюся на спинку дивана і відпускаю лампу.

— Сьогодні мені це вже говорили.

​— Уже ні, — спокійно додає Нора, та починає викладати консерви та пляшки з водою на стіл. — Тео, дихай. Ти ж обіцяв без зайвих питань.

​Тео нарешті кліпає, переводить погляд на Нору, потім знову на мене. Його мозок явно намагається обробити системну помилку.

​Я уважно його розглядаю. Він не схожий на того, хто може становити фізичну загрозу. Але його реакція цікава... Він не панікує, не кричить і не кидається до дверей. Просто стоїть і аналізує побачене. Типовий айтішник або геймер. У моєму світі автоспорту такі хлопці сидять за екранами телеметрії і бачать те, чого не помічають інші.

​Чому вона йому настільки довіряє? Ця Нора не схожа на ту, що буде ризикувати нашими життями заради випадкового знайомого.

​Доведеться тримати цього Тео в полі зору.

Тео нарешті ставить другий пакет на підлогу. Витирає долоні об джинси.

​— Гаразд. Леон Рейв. У вітальні. Живий, — бурмоче сам до себе. — Я просто прийму це як системний баг, бо інакше мій мозок видасть синій екран смерті.

​Хлопець наближається до столу. Намагається не дивитися на мене. І тоді його погляд падає на розкладені папери та відкриту картонну коробку.

​— О, ви таки дістали ці теки? — киває на папку Артура Гейла, яку Нора тримає в руках. — Я ж казав, що там ще залишилися невідфільтровані логи. Хоча я думав, що ми вже перевірили всі батькові архіви з того дальнього стелажа ще минулого року.

​У вітальні повисає тиша.

​Я бачу, як Марта завмирає і, здається, напружується так сильно, що мені чується, як хрустять шийні хребці. Вона дуже повільно повертає голову до хлопця.

​— Що означає «ми»? — питає тихо, надто тихо.

​Тео кліпає. Він миттєво розуміє, що щойно активував міну. Очі метушаться в бік Нори, благаючи про допомогу.

​Нора намагається здаватися спокійною.

— Мам...

— Я питаю, що означає «ми», Норо? — Марта наближається до неї, ігноруючи Тео, який тепер намагається злитися зі стіною. — Скільки часу ви нишпорите в його речах?

​— Мам, зараз справді не найкращий...

— Ти брехала мені, — Марта дивиться на доньку так, ніби бачить її вперше. Навіть голос починає дрижати. — Ти приходила сюди за моєю спиною? Як довго це триває?

​Нора впевнено дивиться на матір. Не відчувається, що вона кається чи боїться.

Вперта дівчина, — проскакує в думках.

​— З мого першого курсу, — свердлить очима маму, тоді переводить погляд на Тео, — відтоді, як я навчилася читати справжні поліцейські звіти і зрозуміла, що офіційна версія татової аварії — це суцільна діра. Ти просто закрила цю тему, мам! Закопала себе в морзі серед чужих трупів і вдавала, що він просто не впорався з керуванням на порожній дорозі!

​— Я захищала тебе! — Марта вже кричить та ще ближче наближається до доньки. — Його вбили, Норо! Ті самі люди, які зараз зачищають місто! Ти хоч розумієш, з чим ти гралася весь цей час? Ти думала, це твої університетські квести з криміналістики?

​— Я не гралася! Я шукала правду! Поки ти намагалася все забути, ми з Тео відновлювали стерті файли і перевіряли зачіпки!

​А мені залишається сидіти на дивані і мовчки спостерігати за цим вибухом. Я лише притискаю долоню до ребер, які ниють. Дві жінки стоять одна навпроти одної, готові розірвати одна одну на шматки, бо обидві приховували власне горе за таємницями.

​Невже дівчисько шість років збирала інформацію? Мабуть, вона ще з чотирнадцяти років не повірила в цю всю офіційну версію про батька. А коли вже вступила на криміналістику, почала копати по-справжньому.

​— Вибачте, що перебиваю цю чудову сімейну терапію, — нахабно перериваю їхню сварку. Обидві різко обертаються до мене. — Але якщо ми вже всі в одному човні, який стрімко йде на дно... Тео, здається? – дивлюся на хлопця. — Що ще ви з Норою знайшли в тих старих архівах?

​Хлопець нервово прочищає горло, дістає з рюкзаку свій ноутбук і дивиться на Нору, чекаючи дозволу. Вона коротко киває.

Тео відкриває свій ноутбук. Швидко пробігається пальцями по клавіатурі.

​— Значить так, — голос нарешті звучить впевнено. Тут він на своїй території. — Той анонімний користувач, який перевіряв статус Леона в базі моргу, а потім підключився до камер спостереження... Він використовував не просто якийсь генератор випадкових IP. Це був старий внутрішній службовий обліковий запис. Такий собі бекдор для вищого керівництва лікарні.

​Марта хмуриться.

— І що це нам дає? Сисадміни часто залишають такі діри в безпеці. Це міг бути будь-хто з персоналу.

​— Міг би, — киває Тео. — Але справа не в самому доступі, а в тому, як саме цей пристрій зв'язувався з сервером. Дуже специфічна маршрутизація, ніби сигнал пропускали через кілька мертвих вузлів.

​Нора раптом подається вперед. Бачу, як в її очах відбивається цікавість та впертість.

— Тео... ти ж не хочеш сказати, що...

​— Саме це я і хочу сказати, — піднімає на неї погляд. — Ми вже бачили цей цифровий слід, Норо. Минулого року. Коли витягували дані зі старого зашифрованого накопичувача твого тата. Рафаель намагався відстежити цей самий вузол ще шість років тому.

​У кімнаті знову стає тихо.

​Я слухаю, а всередині щось неприємно стискається. Отже, це не просто якийсь маніяк-одинак чи корумпований лікар. Це ціла система. Система, яка працює настільки давно і настільки чисто, що поліцейський, який спробував її розкопати, закінчив своє життя в розбитій машині.

​Поглядом безцільно блукаю по столу. Мені було надзвичайно важко встати з дивана і підійти до столу, але я хотів брати участь і не дозволив би комусь допомагати мені. Я не такий безпомічний. Тіло ниє від кожного руху, але я спираюся на стільницю і витягую чорно-білий знімок з відкритої теки.

​Звичайне фото. Артур Гейл виходить із якоїсь скляної будівлі. У руці паперовий стаканчик із кавою, на обличчі легка втома. Типовий житель мегаполіса. Я вдивляюся в його риси, намагаючись зрозуміти, чим цей архітектор заслужив смерть, таку ж безжальну і розраховану, яку вони приготували й для мене.

​Але мій погляд раптом чіпляється за задній план.

Там, позаду Гейла, біля припаркованого автомобіля стоїть ще одна людина. Фігура розмита, обличчя майже не видно, лише частина обличчя і плече. Чоловік тримається рукою за відчинені дверцята авто.

І на його вказівному пальці чітко виділяється перстень. Масивний, золотий, із великою чорною печаткою квадратної форми.

​Усередині голови щось відбувається. Якийсь флешбек приходить.

​Солодкий запах апельсинових квітів.

​Він вривається в мої легені так різко, що я перестаю дихати. Кімната перед очима пливе. Настільна лампа перетворюється на сліпучо-біле, хірургічне світло. Я знову там. У тій проклятій темряві власного паралізованого тіла.

​Я відчуваю під собою холодну, тверду поверхню.

Звук кроків. Хтось підходить дуже близько.

Я не можу розплющити очі. Не можу поворушитися. Але крізь напівприкриті повіки, крізь туман препаратів я бачу розмитий силует.

​Світле волосся.

Чоловіча рука тягнеться до моєї шиї. На вказівному пальці блищить золото і чорний камінь.

​— Зробіть його двадцять першим.

​Голос. Той самий спокійний, владний голос, який відлунював у моїй голові, коли я прокинувся.

​Фотографія вислизає з моїх рук. Руки починають тремтіти. Вона падає тихенько на стіл, але для мене цей звук лунає як постріл.

​Серце знову гамселить в ребра і розганяє по венах залишки адреналіну. Я намагаюсь відновити дихання, намагаюсь виринути з цього флешбеку, але не виходить. Він занадто яскравий.

​Марта миттєво опиняється поруч, уважно оглядає мене, сканує обличчя, дивиться, як я дихаю.

— Леоне? — в її голосі медична тривога миттєво змінюється на якусь слідчу хватку. Вона помічає, куди я дивлюся.

​Я дивлюся на фотографію. На чорну печатку.

Горло пересохло. Я ледве можу розтулити губи.

​— Я бачив це, — хриплю.

​— Що саме? — Нора підходить ближче, відсуваючи Тео убік.

​Тицяю пальцем в розмиту фігуру на задньому плані, а руки все ще тремтять. Точніше, я показую руку того чоловіка.

— Цей перстень.

​Марта нахиляється над столом, примружуючись.

— Ви впевнені? У такому стані мозок може підкидати хибні спогади. Це міг бути...

​— Я сказав, що бачив його, — перебиваю, піднімаючи на неї очі. — Він стояв наді мною, коли я був паралізований. Це він віддав наказ.

​Намагаюсь вдихнути.

— І я знаю людину, якій він належить.

​Відчуваю, що ледве не втрачаю свідомість. Перед очима танцюють чорні плями.

​Марта миттєво підхоплює мене, міцно тримає за плечі, щоб я не впав.

​— Досить на сьогодні, — перериває всі наші розмови. Здається, вона неймовірно втомилася від цього всього. Дивиться на нас усіх по черзі. — Ми всі емоційно виснажені. Якщо продовжимо зараз, почнемо робити помилки і ганятися за привидами. Розслідування на сьогодні зупиняємо.

​Вона силоміць садовить мене на диван. Я відкидаюся на спинку і намагаюсь нормалізувати дихання. Марта тим часом швидко підходить до своєї аптечки, дістає шприц і скляну ампулу. Спритно набирає прозору рідину.

​— Що це? — недовірливо дивлюсь на голку.

— Те, що допоможе вашій серцево-судинній системі не розвалитися до ранку, — відрізає. Підходить ближче і закочує мій рукав. — Легкий спазмолітик і препарат для стабілізації тиску. Не смикайтеся.

​Сперечатися немає сенсу, та й сил теж. Вона робить укол швидко, професійно, майже безболісно. Холод розтікається по вені, і вже за хвилину те шалене серцебиття, яке рвало мені груди після флешбеку, починає потроху сповільнюватися.

​Тим часом Нора з Тео йдуть на кухню. Чути, як ллється вода, брязкає старий посуд, шарудять паперові пакети, які привіз айтішник. Ніхто не розмовляє. Ця тиша здається важкою, але зараз вона необхідна кожному з нас. Марта долучається до них, і через півгодини по холодному будинку розноситься запах гарячої їжі. Вони нашвидкоруч зварили якийсь суп з консервів.

​Тео приносить тарілки у вітальню, намагаючись не дивитися в мій бік. Марта ставить одну з них переді мною на стіл.

​— Їжте.

— Я не голодний, — шлунок скручується від самої думки про їжу. Мене нудить від препаратів, адреналіну та спогадів.

— Це не прохання, Леоне. Це медичний наказ, — дивиться на мене важким поглядом, яким, мабуть, керує своїм відділенням. — Вашому організму потрібне паливо, інакше ви просто відключитеся, і мені доведеться знову ставити вам крапельницю. А я хочу спати.

​Беру ложку. Руки все ще тремтять. Гаряча рідина обпікає пересохле горло, але тепло, яке опускається в порожній шлунок, дійсно трохи прояснює думки. Мені вдається з'їсти лише кілька ложок, перш ніж організм починає бунтувати, відмовляючись приймати більше. Я відсуваю тарілку. Марта мовчки киває — для першого разу достатньо. Вона теж майже нічого не з'їла, просто механічно водила ложкою по тарілці.

​— Так, а тепер спати, — командує, а потім підводиться і збирає посуд. — У цьому будинку є три кімнати. Леоне, ви візьмете кімнату на першому поверсі, щоб зайвий раз не напружувати м'язи на сходах. Норо, ми з тобою займаємо кімнати нагорі. Тео, диван у вітальні у твоєму розпорядженні.

​Нора йде до старих шаф у коридорі. Чути, як протяжно скриплять дерев'яні дверцята. Вона повертається зі стосами старої постільної білизни. Тканина пахне пилом, часом і якимось сухим милом, що роками лежало на полицях.

​Вона допомагає мені дійти до кімнати в кінці коридору. Там вогко і прохолодно. Нора кидає постіль на ліжко і швидко, без зайвих рухів, застеляє його.

​— Спробуй заснути, — тихо каже, зупинившись у дверях. Світло з коридору падає на її обличчя, підкреслюючи темні кола під очима. — Завтра буде важкий день.

​Двері зачиняються. Я залишаюся сам.

​Повільно опускаюся на скрипуче ліжко. Тіло гуде від болю та виснаження, ліки Марти починають діяти, тягнучи мене в сон, але мозок відмовляється вимикатися. Я лежу в чужому будинку, ховаючись у кімнаті мертвого поліцейського, і просто дивлюся в темряву стелі.

​А перед очима знову і знову чітко вимальовується масивна чорна печатка на золотому персні. Той самий перстень, який носить людина, що прирекла мене на смерть. І тепер я здається знаю, хто це.

​Але на душі так важко. Я не знаю, чи можна довіряти цим людям, з якими мене так звела доля. Це розслідування, спогади — все разом навалилося. Мій стан ще не нормалізувався. Але Марта має рацію. Завтра і справді буде важкий день, і варто поспати.

​З цими думками я заплющую очі і провалююсь у важкий сон.