Раді Вас бачити!

Нора

Солоний запах крові заповнює салон. Так щільно, що кожен вдих дається важко. Я намагаюся затискати рану Саймона, відчуваючи, як липка волога просочується крізь тканину і залишається на моїх пальцях. Леон шокований, і тому Саймона я взяла на себе. Здається, йому непереливки. Повіки раз у раз заплющуються.

​Леон теж блідий, наче смерть. Та все ж позирає на Саймона. Але мені здається, що він дивиться кудись крізь нього. У власне пекло. Він мовчить, і це лякає мене. Хочеться якось підбадьорити, але зараз не до цього.

​«Коли вже закінчаться всі ці смерті?»

​Коли під'їжджаємо, люди Крейна працюють швидко. Саймона миттєво підхоплюють і перекладають на каталку.

​— У медичний блок, швидко! — командує Джуліан.

​І вся ця метушня переміщається всередину. Я біжу за ними. У коридорі вже бачу маму разом із лікарем. Всі зосереджені і суворі. І, як би це смішно не звучало, ми вже звикли до цього капця. У дорослих виходить не показувати зайвих емоцій чи паніки. Тільки я ще не опанувала цю неймовірну здатність.

​Лікар на ходу оцінює крововтрату.

— Куля пройшла навиліт, правий бік. Великі судини візуально цілі, але крововтрата серйозна, — констатує лікар на ходу. Беремо його.

​Мама відразу кидається допомагати, і вони забігають до операційної. Двері зачиняються просто перед моїм носом. Мені там однозначно нема чого робити.

​Адреналін, який до цього тримав мене на ногах, стрімко падає. Притулившись спиною до стіни, розглядаю свої руки.

​«Треба змити з себе цю кров. Змити втому цього дня. Змити все, що можна».

​Тихенько поглядаю на Леона. Він стоїть за декілька кроків від мене, весь такий напружений. І, здається, йому боляче, бо бачу, як він кривиться, хоч і відчайдушно намагається не показувати цього.

​— Що там у тебе? — відриваюсь від стіни.

​Помічаю погляд його темних, втомлених очей.

— Ти про що? Про список моїх найкращих рис?

​— Взагалі-то я говорю про твоє плече. Ну ти й придурок.

​— Норо, забий, усе нормально. Там нічого серйозного, — пробує відмахнутися, але помітно здригається, коли різко смикає рукою.

​— Давай сідай, хоча б я гляну, поки лікар і мама зайняті.

​Він читає в моєму погляді те, що змушує його підкоритися й опуститися на стілець. Принаймні я сподіваюся на це. Обережно розстібнувши куртку, стягую її з плеча. Він трохи піднімає одяг, і я бачу, що шкіра навколо старого шва злегка набрякла. В одному місці проступила крапелька крові. Рана не розійшлась, але удар був достатньо сильним, і, здається, у нього серйозний забій.

​Чомусь усередині знову закипає злість. Злість на ситуацію. На цей клятий «Другий вирок». І найбільше — на цього нестерпного гонщика.

​— У гаражі були озброєні люди Крейна, — намагаюся стримувати лють. — Троє професіоналів і сам Крейн. Але ні, великий Леон Рейв вирішив, що без нього перестрілка не відбудеться.

​— Я просто намагався бути корисним, — кривиться, коли я злегка обробляю місце навколо шва.

​— Та тебе практично одразу повалили! Ти явно не Джекі Чан.

​— Нууу, я хоча б ефектно впав, — огризається Леон, намагаючись сховатися за звичною іронією.

​А я думаю про те, що жарти скінчилися. Руки на мить завмирають. Приходить чітке розуміння.

​— Саймон отримав кулю, бо відштовхнув тебе.

​Леон задумується. Він зціплює щелепи так, що я аж чую, як скрегочуть зуби. Він і так відчував провину, а я ще й вдарила в найболючішу точку. Ніби він мусив про це почути.

​«Дурепа».

​Закінчивши з пов'язкою, відчуваю, як усередині закипає кров.

​— Я не хочу, щоб наступного разу ти був на його місці.

​Леон піднімає голову й дивиться на мене уважним, глибоким поглядом.

​— Невже це зізнання в турботі? — хрипить.

​— Ще чого! Це погроза.

​Він пробує усміхнутися:

— Шкода. Моя версія мені подобається більше.

​— Ага, помрій.

​— То що? Сходиш зі мною на побачення, якщо я запрошу тебе? Звісно, коли це все закінчиться.

​— Що? Як ти можеш про таке думати в такий момент? – я в такому шоці, що ледь не зомліла. Побачення з самим Леоном Рейвом? Дівчата в університеті помруть від заздрощів.

​— А коли я маю про це думати? Моє життя покотилося під три чорти, якщо ти ще цього не помітила. Намагаюся якось потихеньку виплутуватися і жити. Мені взагалі-то двадцять три, а не сто три. Що мені ще залишається робити?

​Я лише гірко всміхаюся.

​Ми чекаємо півтори години, поки оперують Саймона. Леон більше не зронив ні слова. Сидить, спершись потилицею на стіну, і дивиться в одну точку. Завис.

З'являється втомлена мама. Але цього разу я не бачу в її погляді тієї похмурої безвиході, якої так боялася.

​— Його стан вдалося стабілізувати, — не чекає наших питань. — Вважаю, йому дуже пощастило, що куля пройшла навиліт. М'які тканини серйозно пошкоджені, значна крововтрата, але життєво важливі органи не зачепило. Лікар зупинив кровотечу. Тепер він під наглядом.

​«Боже, скільки ще ми будемо тягнути сюди поранених людей і витягувати їх з того світу? Це вже якийсь абсурд. Здуріти можна. Весь час хтось стікає кров'ю або стає мішенню. Суцільний сюрреалізм».

​Тут втручається Леон, повільно піднімаючи голову:

— Він точно житиме?

​— Житиме, — киває мама. — Найближчими днями йому потрібен абсолютний спокій та медичний догляд. Але він викарабкається.

​Бачу, як Леон полегшено видихає. Наче невидимі лещата, що ламали йому ребра весь цей час, нарешті розтиснулися. В очах читається така відчайдушна вдячність, що мені стає ніяково вторгатися в цей особистий простір.

​Добре, що поки ми чекали, я встигла привести себе до ладу. Втома накочується несподівано. Здається, потрібно відпочити, бо я просто валюся з ніг. Проте підходжу ближче до Леона і, не кажучи ні слова, торкаюся його руки. Просто легкий дотик, щоб повернути його до реальності. Показати, що найгірше позаду.

​Леон не дивиться на мене і навіть не намагається щось сказати. Лише злегка стискає мої пальці у відповідь. Міцно, гаряче. А потім відпускає.

​Здається, нам обом цього достатньо.

​Я вирішую, що потрібно випити хоч трохи кави. Тіло відчайдушно вимагає кофеїну після того, як різко впав адреналін. Плетуся в сторону кухні.

Несподівано помічаю біля вікна Холта. Йому вже значно краще: хоча чоловік усе ще пересувається обережно і швидко втомлюється, але принаймні ходить без сторонньої допомоги.

​Він обертається на мої кроки. Спершу мовчить — мабуть, бачив, як ми приїхали і як забирали Саймона. Та все ж не витримує:

— Що у вас сталося, Норо? Де ви були? Хто той чоловік?

​— Минуле Леона, — тільки й можу відповісти, вмикаючи кавоварку. — Яке виявилося значно ближчим і жорстокішим, ніж ми думали. Але він житиме.

​Холт розуміюче киває і більше нічого не розпитує. Він сам надто добре знає, як минуле вміє наздоганяти й бити в спину. Та що там бити — безжально встромляти ножа в найнеочікуваніший момент.

​Відпиваючи гарячої кави, роздивляюся коридор, що веде до медичного крила. Десь там знаходиться і Морріс. Під постійною охороною, звісно, і без жодного зв'язку із зовнішнім світом. Його фактично тримають як полоненого.

​«Крейн називає Морріса захищеним свідком. Морріс називає себе заручником. Правда, як завжди, десь посередині. Як же мені тебе не вистачає, таточку... Ти б точно допоміг розібратися з усім цим лайном».

​Раптом до кімнати стрімко заходить Джуліан. Як завжди, максимально зосереджений.

​— Ходімо до Тео, — кидає. — Він щойно локалізував V-3.

​Коли ми заходимо до вітальні, хакер уже активно працює.

​— Я не став вдруге йти тим самим слідом, — одразу починає Тео, навіть не обертаючись. — Те, що V-3 якось пов'язаний із керівництвом твоєї команди, Леоне, ми вже й так знаємо. Але мене цікавило інше: де фізично знаходиться ця точка. — За мить Тео виводить на головний екран фотографію картки Вейла поруч із розшифрованими таблицями з флешки Саймона. — Картка Вейла має серійний номер, старий код сектора та четвертий рівень доступу. Я зіставив ці дані з логістичними реєстрами. У кількох маршрутних листах V-3 постійно фігурує як кінцева точка розвантаження. Трохи магії з базами даних муніципалітету і... бінго!

​На дисплеї з'являється карта, яка швидко масштабується, поки не зупиняється на якійсь сірій промисловій забудові.

​— Офіційно це колишній приватний фармацевтичний склад на околиці промзони, — пояснює Тео. — П'ять років тому компанія нібито збанкрутувала. Будівлю продали якійсь підставній фірмі. За документами вона стоїть абсолютно порожня й покинута.

​Леон уважно вивчає планування цього комплексу.

— То чого ми чекаємо?

​— Нікуди ми зараз не їдемо, — різко обриває його Крейн.

​Леон невдоволено фиркає:

— Я вже десь це чув. 

​— Ні, Леоне.Ти зовсім вже з глузду з'їхав? Завжди лізеш куди не треба, і завжди тобі за це дістається, — вже не втримуюсь я.

​Він насуплюється, але мовчить. Крейн навіть не звертає уваги на нашу перепалку.

​— Сьогодні ніхто нікуди не поїде, — безапеляційно заявляє Джуліан. — Ви всі нагадуєте ходячих мерців. Потрібно відпочити й відновити сили. А я тим часом продумаю операцію і вирішу, скільки людей потрібно залучити, перш ніж ми взагалі наблизимося до того об'єкта.

​Крейн буквально розганяє нас усіх по кімнатах. Ми збираємося біля моніторів знову лише вранці.

​— Отже, що ми маємо? — лунає голос Тео. — Будівля офіційно не використовується п'ять років. Але якщо перевірити дані муніципальних електромереж, об'єкт споживає енергію регулярно. Причому найбільші стрибки напруги фіксуються саме вночі.

​За мить він перемикає зображення на теплове.

— Ось свіжий знімок із супутника. Передні приміщення абсолютно холодні. Мертва зона. Але погляньте сюди... — наближає один із задніх корпусів. — Цей блок аж палає на екрані. Ніби гаряче серце, що безперебійно пульсує всередині мертвої бетонної коробки. Там або працює потужне обладнання, або постійно знаходяться люди.

Тео знову перемикає зображення, максимально наближаючи задній двір складу.

​— А тепер подивіться сюди. Це сліди від масивних шин біля службового в’їзду, — вказує на темні смуги на екрані. — Вони дуже свіжі. І найцікавіше: частина зовнішніх камер на самій території — це сучасні моделі з інфрачервоними датчиками. Хтось витратив купу грошей, щоб цілодобово охороняти нібито порожнє приміщення.

Усі ці факти, зібрані докупи, більше не залишають жодних сумнівів.

​— V-3 працює, — доноситься від Джуліана.

​Від цієї простої, холодної фрази по моїй спині пробігає крижаний дрож.

​«Точка, куди роками звозили людей після того, як їх офіційно оголошували мертвими. Після того як жертви отримували дозу препарату. Це прокляте приміщення не покинуте. А живе своїм таємним, жахливим життям просто зараз».

Щоб остаточно переконатися у своїх висновках, Джуліан вирішує скористатися єдиним доступним джерелом зсередини.

​Охоронці приводять Морріса. Він згорблений і, побачивши нас, одразу втуплюється в підлогу. Навіть не ворушиться. Крейн показує йому інформацію, нариту Тео. Морріс байдуже розглядає її.

​— Я бачив це раніше, — нарешті озивається. — У старих маршрутних листах.

​— Що це за місце? — різко втручається Леон.

​— Поняття не маю. — Морріс втомлено потирає обличчя долонями. — Я там ніколи не був і не знаю, де воно знаходиться. Нам приходили лише базові інструкції: забрати пацієнта або... «тіло», передати транспортній групі в певній точці. А кінцевим пунктом призначення в їхніх супровідних документах значився код V-3. Зізнаюся, я його бачив в документах, але завжди думав, що це просто якась внутрішня нумерація абощо.

​«Ось як працювала їхня бездоганна машина смерті», — з жахом усвідомлюю.

​Хоча ми про це вже здогадувалися. Навіть ті, хто безпосередньо виконував брудну роботу й вбивав людей, не знали всіх кроків. Усі були лише гвинтиками. Структура «Другого вироку» — це лабіринт із непроникними перегородками. Морріс був пов'язаний із цим роками, але навіть він не знав, куди насправді відвозили жертв.

​Попри те, що адреналін штовхає Леона негайно врізати Моррісу, Крейн не дає цього зробити. Джуліан не з тих, хто діє на емоціях. Він оголошує, що потрібен час на детальне планування, підготовку спорядження та інструктаж людей.

​Ми вирушаємо лише наступного вечора. До складу команди входять Крейн, шестеро його найдосвідченіших бійців і, звісно ж, ми з Леоном. Як би мама не хотіла, щоб ми не їхали, зупинити нас просто неможливо.

Звісно, Леон отримав від лікаря сувору настанову: не повернутися знову з якимись пошкодженнями.

​— Ти запам'ятав? — суворо перепитую. Ну а як з ним інакше? Впертюх! 

​— Ти про що? — він майстерно вдає щире нерозуміння.

​— Не лізти ні в які бійки.

​Леон тяжко зітхає, закотивши очі, ніби я вимагаю від нього чогось абсолютно неможливого.

— Це доволі складна інструкція. Можеш її записати?

​— Звісно. Можу написати прямо на лобі, — огризаюся без жодної тіні усмішки. — Чорним маркером. Щоб вороги теж бачили і, прочитавши, робили знижку на те, що ти інвалід.

​Леон відверто регоче:

— Домовилися. Я навіть не буду пручатися.

​Ця коротка словесна перепалка дивним чином знімає напругу. Адже ми чудово розуміємо, що нова небезпека може чекати на нас на кожному кроці. Та поки ми можемо ось так сперечатися, усе здається нормальним.

​Тео, як завжди, залишається на зв'язку, щоб вести нас дистанційно. До комплексу ми добираємося доволі швидко. І справді, він зовсім не схожий на типову таємну базу якогось могутнього синдикату. Це ідеальна декорація для фільму про постапокаліпсис.

​Люди Крейна легко знаходять потрібний склад. Джуліан використовує картку Вейла, щоб потрапити всередину.

​Пік.

​На панелі загоряється зелений сигнал. Двері відчиняють. Вони піддаються напрочуд легко, навіть не скриплять.

​Ми опиняємося в довгому коридорі. Попереду йдуть бійці Джуліана, плавно ковзаючи вздовж стін і тримаючи зброю напоготові. Леон іде позаду поруч зі мною, теж скануючи поглядом темні кутки.

​Я ж вирішую застосувати на практиці всі свої знання з криміналістики. Опускаю погляд і помічаю, що шар пилу посередині коридору не такий щільний. На підлозі помічаю сліди від коліс каталок. Також звертаю увагу на старі двері в кабінетах. Самі двері ніби з минулого століття, але в них врізані новенькі електронні замки. Зверху, з вентиляційних решіток, тягне свіжим очищеним повітрям — отже, тут працює потужна система клімат-контролю. І головне: вловлюю в повітрі нотки антисептиків.

​«Це місце старанно маскували, — проноситься в голові. — Відчайдушно хотіли, щоб воно здавалося закинутим. Але мене вже так просто не обдурити».

​Опускаюся на одне коліно біля дверей, що ведуть углиб комплексу.

​— Леоне, підійди, — стиха кличу. Він миттєво опиняється поруч, і я вказую на підлогу. — Тут свіжі подряпини. І сліди від якогось засобу.

​Ми заходимо до приміщення. Люди Крейна, звісно ж, рушають разом із нами, тримаючи периметр. На шафах немає жодної пилинки. Очевидно, що цю кімнату зовсім недавно використовували.

​За наступними дверима ми знаходимо справжній медично-транспортний вузол. Це доволі просторе приміщення без вікон. Уздовж стін стоять сучасні медичні каталки, оснащені фіксуючими ременями. У кутку тихо гудуть робочі медичні холодильники. На стелажах рівними рядами вишикувалися пластикові ящики та контейнери для препаратів, промарковані не назвами, а довгими цифровими кодами. Це виглядає як бездушна фабрика з переробки людських життів.

​— Сюди, — стиха кличе Крейн.

​Він стоїть біля відкритої картотеки. Всередині акуратно складені папки з фальшивими паспортами, свідоцтвами про смерть і... транспортними журналами.

​Витягнувши один із них, я відкриваю його на випадковій сторінці. Тіло починає тремтіти, коли погляд швидко пробігає по рядках. Там немає жодних імен. Лише дати, час прибуття, стан «вантажу» та унікальні ідентифікаційні номери.

​— Це може бути пов'язано з списком із двадцяти жертв.... — шоковано видихаю. — Надішліть цю інформацію Тео, нехай він перевірить збіги.

Тео повідомляє, що знайшов сім збігів:

— Суддя, який нібито повісився, журналіст, який згорів у власному авто... Але ці жертви не входять до нинішньої серії з двадцяти. Це було раніше, ще до того, як система перейшла на щомісячні цикли й новий медичний протокол, — пояснює Тео. — V-3 працював уже тоді. Схоже, це був їхній старий логістичний вузол: через нього проводили людей, документи, транспорт і все, що було потрібно для операцій.

​Поки Крейн та його люди перевіряють сусідній відсік, ми з Леоном підходимо до головного термінала. Тео вже отримав до нього віддалений доступ. Перед нами розгортається внутрішній журнал системи.

​— Дивіться сюди, — лунає голос Тео.

​Ми зупиняємося на одному конкретному обліковому записі без імені. Тут лише набір символів, але з найвищим рівнем доступу.

​— Останній вхід у систему — приблизно за три тижні до нападу на Леона, — констатує Тео.

​— Світловолоса жінка, — озиваюся. — Саме тоді Вейл привозив її до схованки за матеріалами. Вона дійсно в системі. Вейл казав правду.

​Я шукаю далі. Не знаю, що саме. Просто відчуваю маніакальну потребу перевірити все, до чого можу дотягнутися, поки ми тут. Сотні рядків, сухі цифри, коди, незрозумілі абревіатури.

​І раптом знаходжу запис шестирічної давності:

ПРОТОКОЛ ЗІТКНЕННЯ АВТОРИЗОВАНО.

​Сам по собі цей рядок міг означати будь-що, але поряд стоїть дата і координати фрагмента дороги. Це ж та сама дата і та сама траса.

​Дихання перехоплює.

​«Всі ці роки я знала, відчувала, підозрювала, шукала докази у фальшивих звітах поліції, сперечалася. Але все одно все списали на нещасний випадок. А тепер...»

​Тепер переді мною на моніторі світиться внутрішній запис про вбивство батька. Просто один рядок: ПРОТОКОЛ ЗІТКНЕННЯ АВТОРИЗОВАНО.

​Здається, що голос Леона лунає десь дуже-дуже далеко. А я не можу відірвати погляду від екрана. Не можу заговорити.

— Це ж він...

— Хто? — Леон підходить ближче.

— Мій батько.

​Руки тремтять, коли я вказую пальцем на дату. Леон одразу все розуміє. Міцно стискає мою руку. Його пальці такі гарячі. Дивно, що я помічаю це в такому шоковому стані. Чіпляюся за нього так, ніби це єдине, що тримає мене на ногах у цій кімнаті.

​— Це не доказ того, хто саме віддав наказ, — лунає голос Крейна, який тихенько підійшов і тепер вивчає інформацію на екрані. — Але це беззаперечний доказ того, що його смерть була частиною спланованої операції.

​Я лише киваю, ковтаючи гіркий клубок у горлі.

​«Нарешті ми знайшли докази. Смерть батька — це не нещасний випадок. Його вбили».

​Та не встигаю я перетравити цю думку, як у навушниках лунає напружений голос Тео:

— Крейне...

​— Що там? — Джуліан миттєво повертається до свого звичного стану.

​— Картка Вейла... та, якою ви відчинили двері... Система V-3 щойно зробила короткий вихід назовні. Це не повноцінний обмін даними. Це був одиночний системний імпульс зв'язку.

​На моніторі поверх архівів раптом вискакує системне сповіщення:

ОБЛІКОВІ ДАНІ V-3/04 ПОВТОРНО АКТИВОВАНО. ВТРАЧЕНИЙ МАРКЕР ДОСТУПУ АКТИВНИЙ.

​— Можеш визначити, куди пішов сигнал? — швидко запитує Крейн.

​— Ні, уже пізно. Він пішов просто на головний сервер.

​Джуліан різко розвертається до своїх бійців:

— Забираємо всі жорсткі диски і швидко виходимо!

​Вони миттєво кидаються виконувати наказ. А я ніяк не можу викинути з-перед очей запис про вбивство мого батька. Поки ми біжимо темним коридором назад до машин, у голові б'ється лише одна моторошна думка.

​​«Ми нарешті знайшли місце, де вони зберігали свої найбрудніші секрети. Але використавши "втрачену" картку Вейла, ми самі ж подали сигнал на їхній сервер, і тепер вони точно знають, що ми тут».