Раді Вас бачити!

Нора

Після того, як мама поїхала, тиша в будинку стала якоюсь нестерпною. Я механічно продовжую пакувати речі та час від часу поглядаю на диван, де нерухомо лежить Холт. Дихання ще досі слабке, але уже хоча б рівне.

​Леон сидить поруч зі мною на стільці. Він навіть прикрив очі. Розглядаю його уважніше: бліде обличчя, пов'язка на плечі злегка просякла кров'ю. Здається, він тримається суто на впертості.

​І, здається, він мені подобається.

​Можливо, якщо ми виживемо, вдасться познайомитися з ним ближче, — пролітає в голові наївна, зовсім не доречна зараз думка.

​Вирішую завести розмову, щоб хоч якось розрядити атмосферу.

— Леоне, розкажи, що у вас там трапилось з мамою?

​Він повільно розплющує очі, і на його обличчі з'являється щось схоже на криву усмішку.

— Твоя мати... — шукає правильні слова. — Вона врятувала мені життя. Я не знаю, як вона витримала все це в морзі, але вона діяла напрочуд чітко. Якби не вона, мене б уже давно спалили. Або розітнули. А сьогодні в будинку цього чоловіка... вона знову показала, що не боїться.

​— Вона завжди була такою. Упертою.

​— Це гарна якість для того, хто намагається вижити, — погоджується він і знову заплющує очі, даючи зрозуміти, що розмова забирає в нього надто багато сил. Ніяких деталей я не отримала від нього, і це дратує. Хоча його можна зрозуміти – зараз йому точно непереливки.

​Тео не звертає на нас уваги. Сидить на підлозі, схрестивши ноги, і швидко працює, щось переглядає у своєму ноутбуці. Ми виконали мамин наказ, майже все склали, тому готові зірватися з місця в будь-яку секунду. Але ми чекаємо, чекаємо до вечора. Це очікування випалює нерви. Адже ми не знаємо, що там із нею трапилось і чи повернеться вона.

​Раптом чую вібрацію свого телефону. Миттєво хапаю його. На екрані висвічується знайомий номер.

​— Мам! — голос тремтить, але я намагаюсь не показувати цього.

​— Мене відпустили, — лунає у слухавці втомлений голос. — Я їду, скоро буду.

​Я з полегшенням видихаю. Навіть Тео відриває голову від екрана. Леон розплющує очі і прислухається до моєї реакції. Здається, можна розслабитись хоч ненадовго. Але наступні мамині слова змушують мене завмерти.

​— Сподіваюсь, ви все зібрали вже. — На фоні чути монотонний шум двигуна. — Ми звідти поїдемо.

​— Що сталось? — мимоволі випрямляюся.

— Коли я сіла в машину, мені прийшло повідомлення з невідомого номера, — голос мами стає більш напруженим. — Там було написано: «Ти мала зробити розтин». А під ним... фотографія.

​Я холону.

— Яка фотографія?

​— Мій стіл в морзі. І він там порожній. Знімок зроблено тієї самої ночі.

​До мене одразу доходить весь жах ситуації. Дивлюсь на Леона, потім на Тео. Хтось був в морзі тієї ночі. Не просто дистанційно зламав систему. Не просто підробив транспортні логи чи дивився через камери спостереження. Він був там.

​— Перешли мені це фото. Негайно, — вимагаю.

​— Я буду приблизно за сорок хвилин. До мого приїзду всі мають бути готові. — Мама відключається.

​Телефон вібрує знову. Прийшов файл. Я миттєво пересилаю його на комп'ютер Тео.

— Глянь. Швидко.

​Тео навіть не ставить зайвих запитань. Пальці літають по клавіатурі. Він відкриває фотографію на повний екран, викликає панель з метаданими. Леон, уже ігноруючи біль, піднімається зі стільця, підходить ближче до нас, зазираючи в монітор. Йому теж цікаво.

​— Що там? — питаю, відчуваючи, як пітніють долоні.

​— Майже все стерто, — супиться Тео, примружуючись. — Дані почистили дуже професійно, але... — нахиляється ближче до зображення. — Це не камера спостереження моргу.

​— Звідки ти знаєш?

​— Ракурс неправильний, — показує на кути зображення. — Стаціонарні камери висять під стелею, вони дають специфічне спотворення, так зване «риб'яче око». Плюс захоплюють більше простору зверху, а це... це зроблено на рівні людського зросту. Звичайний телефон або якась маленька переносна камера, знято збоку дверей або коридору.

Ми мовчимо. Адже що тут сказати? І так усе зрозуміло: хтось стежив за мамою тієї ночі. Тільки дивно, що ніхто не втрутився. І ще дивніше, що ніхто не завдав їй шкоди.

​— Вони знають, що ми забрали тіло, — констатує Тео. — І вони граються з нею.

​Леон лише шоковано відкриває рота. Здається, він хоче щось сказати, та не може підібрати правильних слів.

Від цієї думки зовсім не весело. Вони граються з нами. Для них це не просто зачистка слідів чи ліквідація свідків — це полювання, де жертва має відчувати дихання хижака. Я уявляю, як мама стояла там, у морзі, зосередившись на своїй роботі, навіть не підозрюючи, що з тіні за нею спостерігають чиїсь очі. Від цього по спині повзе холод.

​Раптом збоку дивана лунає хрипкий кашель. Ми обертаємось. Холт кволо ворушиться. Повіки тремтять, і він із зусиллям розплющує очі. Погляд спочатку розфокусований, блукає кімнатою, а потім повільно зупиняється на мені.

​Я намагаюсь відігнати паніку на задній план. Зараз не час розклеюватись. У нас є свідок. Людина, заради якої батько ризикнув усім і програв, але тато не міг піти просто так, не залишивши плану «Б». Рафаель завжди мав запасний план.

​Підходжу ближче і повільно опускаюся навколішки біля дивана, щоб наші очі були на одному рівні.

— Містере Холте, — мені страшно, але потрібно все з'ясувати. — Ви мене чуєте?

​Він злегка киває. Бачу, що йому боляче, але свідомість уже ясна.

— Якщо мій батько, Рафаель, знав, що на вас полюють... — зважую слова, щоб не тиснути занадто сильно, але й не дати йому шансу уникнути відповіді. — Якщо він розкопав усю правду про «Другий вирок», де він зберігав те, що знайшов?

Холт довго мовчить, дивиться на мене, і в його очах я бачу відгомін того самого жаху, з яким він жив останні шість років. Здається, він вагається: сказати правду чи знову спробувати сховатися у свою мушлю, зробити вигляд, що нічого не знає. Але хіба тепер сховаєшся? Тіні вже прийшли за ним. І якби не мама, його б уже не було в живих.

​— Він приходив до мене востаннє... перед самою аварією, — нарешті хрипить чоловік. Слова даються йому важко, навіть ковтати повітря йому важко. — Був дуже знервований. Залишив адресу. Сказав, якщо з ним щось станеться і вони прийдуть по мене, щоб я їхав туди.

​Серце пришвидшується.

— Чому ви не поїхали?

​— Я вважав усе це параноєю, — гірко всміхається, проте ця гримаса робить його обличчя ще старішим і більш виснаженим. — Думав, що якщо я заляжу на дно, мене ніхто не чіпатиме. Я боявся, що та адреса — це пастка. Що вони чекатимуть на мене саме там.

​— Яка адреса? Кажіть! — не витримує Леон. Він наближається, нависаючи над нами.

​Холт розглядає його, в погляді читається німе питання: Чого нас тут, до стобіса, так усіх багато? І що ми задумали? Проте він усе-таки називає вулицю в промисловій частині міста. Каже, що це старе складське приміщення, щось на зразок покинутого гаража.

​Я швидко прокручую в голові карту міста, намагаючись знайти той район. Ні я, ні Тео ніколи не чули про це місце. Та й мама ніколи його не згадувала. Батько тримав його в абсолютній таємниці від нас. Навіщо? Щоб захистити?

​— І ще одне, – Холт раптом тягнеться рукою і торкається мого зап'ястя. Руки в нього холодні, навіть крижані, ніби у мерця. — Тоді він сказав мені: «Поліції не довіряй. Навіть моєму напарнику».

​Мене аж б'є струмом: навіть моєму напарнику?

Слова відлунюють у голові. Рафаель працював у відділку багато років. Його напарник Артур був дуже близьким із ним. Вони ділили каву, нічні чергування. Не мали секретів один від одного і довіряли. Невже тато все-таки підозрював і Артура? Чи когось іншого з тих, що щодня тиснули йому руки в коридорах управління?

​Розглядаю порожнечу перед собою. Виходить, ворог завжди був набагато ближче, ніж ми думали. Ілюзія безпеки розсипається. Немає ніяких "своїх і чужих", є тільки ми.

Від цих важких думок мене відволікає Тео. Чую його напружений голос:

— Норо...

​Відриваю погляд від Холта і розвертаюся до Тео. Він завмер над своїм ноутбуком. Екран відкидає на його обличчя синє світло, що підкреслює глибокі тіні під його очима. Руки зависли у повітрі.

​— Що таке? — відчуваю, як шлунок зрадливо стискається.

​— У нас зник інтернет, — швидко клацає мишею, викликаючи чорне вікно командного рядка. По екрану біжать нескінченні цифри, але Тео лише більше супить брови. — Зв'язок обірвався.

​— Це старий будинок, — піднімаюся з колін, намагаючись знайти хоч якесь логічне пояснення. Хоча мій власний голос уже тремтить. — Тут завжди був кепський зв'язок, адже навколо ліс, тут завжди сильні вітри. Можливо, навіть десь на трасі обірвало лінію.

​— Ні, — хитає головою, не відриваючи погляду від монітора. — Я підключив зашифрований супутниковий канал. Він не міг просто так відключитися чи постраждати від вітру. Зв'язку взагалі немає, ніби нас накрили ковпаком.

​Потім дістає свій мобільний телефон, дивиться на екран та підіймає його вище, ніби шукаючи сигнал біля вікна.

— Мережі теж немає. Жодної поділки. Нас точно глушать.

​Я відчайдушно лізу в кишеню і дістаю свій смартфон. Те саме. Напис «Пошук мережі» блимає як вирок.

Тієї ж миті лунає чітке клацання з боку коридору. Світло у вітальні миттєво гасне. Старий холодильник на кухні, який до цього монотонно гудів, різко замовкає. Будинок провалюється в темряву. В абсолютній тиші чути лише те, як пульсує кров у моїх власних скронях. Страх заповзає мені під шкіру і сковує невидимими ланцюгами.

​— Тихо, — різко шипить Леон із темряви.

​Я чую шурхіт одягу. Леон одразу змінюється. Біль, втома, поранене плече — все це ніби зникає за секунду. Працюють інстинкти людини, яка звикла виживати. Принаймні, за останні дні ці інстинкти в нього однозначно загострилися. Він безшумно піднімається зі стільця, і я бачу його силует, який притискається спиною до стіни біля вхідних дверей.

​Намагаючись не дихати і не створювати зайвого шуму, я підкрадаюсь до найближчого вікна. Надворі ще темніше, ніж усередині. Вітер зловісно хитає чорні гілки дерев, від чого ті здаються потворними тінями. Руки вже тремтять, та я наважуюся відсунути штору, прикипаючи поглядом до під'їзної дороги.

​Там, зливаючись із темрявою лісу, стоїть машина. Фари вимкнені, двигун не працює. Величезний, темний позашляховик. Тільки через те, що світить місяць, можна помітити цей автомобіль.

​— Там хтось є, — шепочу, повільно відступаючи від вікна. Ноги стають ватними, мозок починає працювати з шаленою швидкістю, складаючи пазли в одну жахливу картину. Як вони нас знайшли? Ми ж були обережні...

​А потім мене ніби осяює.

— Точно, той чоловік біля будинку Холта, про якого розповідала мама, — шепочу в темряві вітальні. — Він бачив мамину машину. Він тоді напав, але оскільки йому не вдалося завершити справу, вони пробили номер авто.

​— У них є свої люди всюди, це не складно, — озивається Тео, закриваючи кришку ноутбука, щоб екран не давав зайвого світла.

​— Отже, вони знайшли власницю, — продовжую, швидко складаючи факти докупи. — Потім підняли старі реєстри, перевірили всю нерухомість, яка належить родині. На це пішло кілька годин... тому вони тут саме зараз. Вони вирахували наш старий будинок. Склали два плюс два.

​— І дочекалися, поки твоя мати поїде звідси, щоб ми залишились без транспорту, — похмуро додає Леон.

​Я чую, як у темряві щось клацає. Здається, він підібрав якийсь інструмент чи ніж із маминої медичної сумки.

​— Скільки ж їх там? — питає.

​— Я бачила лише одну машину, але...

​Договорити я не встигаю, тому що надворі хрустить гравій під чиїмись черевиками. Він чи вони наближаються. А ми в пастці.

Кроки наближаються. Гравій нещадно видає їхню присутність. Але від цього стає ще страшніше, бо вони не ховаються. Знають, що ми тут.

​Раптом мене наздоганяє жахлива думка: мама! Вона ж їде сюди! Мчить прямо в цю пастку, впевнена, що ми просто чекаємо на неї. Якщо вона під'їде до будинку... вони просто вб'ють її, або заберуть, або невідомо, що зроблять із нею.

​— Мама, — виривається в мене шепіт. — Вона ж їде сюди.

​Тео чортихається в темряві.

— Зв'язку немає, Норо. Ми не зможемо її попередити. Мережа лежить.

​Я відчайдушно озираюсь у суцільній темряві. Мозок шукає вихід, чіпляючись за спогади. Я ж чудово знаю цей будинок! Я сюди потайки приїжджала шість років. Знаю кожен куточок, усі батькові схованки. Рафаель ніколи не покладався на щось одне. Він був параноїком. Професія зобов'язувала. І зараз ця параноя може врятувати нам життя.

​— Дротовий телефон, — зриваюсь з місця. — Він у коридорі, під сходами. Здається, він підключений до старої підземної лінії.

​Хоч би його не заглушили.

​Навпомацки кидаюсь у коридор. Руки нещадно трясуться, коли я намацую холодний апарат, схований за панеллю. Знімаю слухавку і притискаю до вуха.

​Гудок. Довгий, безперервний гудок. Працює!

Швидко набираю мамин номер. Сигнал виклику здається вічністю. Будь ласка, візьми, візьми...

​— Норо? — в голос звучить тривога, на фоні чути шум траси.

​— Мам, не їдь сюди! — випалюю та намагаюся стримати істерику, яка підкочує до горла. — Нас знайшли. Вони вже на подвір'ї і заглушили зв'язок.

​На тому кінці западає тиша, потім голос мами ніби змінюється. Вже не здається втомленим, не відчувається страх.

— Забирайте Леона і Холта негайно. Вибирайтесь звідти. Я зустріну вас в іншому місці.

​Не встигаю відповісти, коли збоку вхідних дверей лунає потужний удар. Будинок здригається, ніби від землетрусу. Вони намагаються вибити двері.

​Кидаю слухавку, часу більше немає. Миттю повертаюсь до вітальні, хапаючи свій рюкзак та інші речі.

— Через підвал, — командую пошепки. — Там є старий вихід, який веде до господарської прибудови, а звідти в ліс, до машини Тео.

​Леон, який уже перекинув руку напівпритомного Холта через своє плече, на мить завмирає. Я навіть у темряві відчуваю на собі його пронизливий погляд.

— О-о, то у вас цей будинок із сюрпризами, — з відвертою підозрою кидає він.

​— Ти дійсно хочеш зараз це обговорювати? — жорстко відрізаю. — За мною.

​Показую, куди йти. Тео теж підхоплює необхідні речі. Навшпиньках, тамуючи дихання, рухаємося в бік кухні, де за непримітними дверцятами ховаються сходи вниз.

​Чую ще один сильний удар. Дерево вже тріщить, а через декілька секунд не витримує і розлітається в сторони.

​У коридор ввалюється декілька людей. Чую важкі кроки. Далі — короткі професійні команди без зайвих емоцій:

— Перевірте кімнату. Без шуму.

​Ми вже на сходах. Я акуратно прикриваю за нами двері. Молюся, щоб не скрипнула жодна петля, адже тоді нас відразу знайдуть і чорт зна що з нами зроблять.

​Ми опиняємося ще в більшій темряві. У підвалі вогко і скрізь старий пил.

Згори, прямо над нашими головами, чути кроки. Дошки підлоги риплять. Хтось перевертає стілець, на якому ще кілька хвилин тому сидів Леон.

​— Чисто! — лунає низький голос. — Але тут є деякі речі. Вони недавно тут були. Значить, вони десь поруч.

​Потім лунає інший — спокійний та від того ще більш моторошний голос:

— Унизу є підвал. Шукайте вхід.

​У мене аж серце в п'яти ховається.

Ми просуваємось темним підвалом. Тео підсвічує шлях ліхтариком, який трохи прикриває долонею. Дихати тут доволі важко, бо пахне цвіллю. Я йду останньою. Мушу постійно озиратись на сходи, звідки кожної миті можуть спуститися ті, хто прийшов за нашими життями.

​Аж тут я бачу коробки. Стоять у кутку, акуратно складені одна на одну. Частина батькового архіву. Все, що він збирав роками, намагаючись докопатися до правди. Я ніколи не спускалася в підвал за ці шість років. Мабуть, це була моя помилка. Можливо, тут дійсно є якась цінна інформація. Адже я шість років по крихтах збирала його минуле, шукала його в кожному записі. В кожній старій речі я відчувала його. Я намагалася зрозуміти людину, яку втратила.

​Ноги самі зупиняються. Підходжу до коробок, відчуваючи непереборне бажання схопити їх усі. Я не можу їх тут залишити. Адже це все, що залишилось від Рафаеля.

​— Норо! — шепіт Тео різко повертає мене до реальності, а потім він різко хапає мене за лікоть. — Ми не винесемо це. Ти маєш це розуміти.

​Дивлюсь на коробки, потім на Тео, на пораненого Леона, який ледь тримає на ногах Холта. Він має рацію. Якщо я зараз почну тут щось шукати, ми всі помремо. Мушу стиснути щелепи та змусити себе рухатись далі.

​Хоча ні, не витримую і підбігаю до найближчої відкритої коробки. Хапаю перший-ліпший жорсткий диск та якусь товсту теку з документами, що лежала зверху. Раптом мій погляд чіпляється за знайому потерту шкіряну обкладинку. О Боже, це батьків старий записник. Він же ніколи з ним не розлучався.

​Хапаю його, притискаю до грудей і закидаю все в рюкзак. Це боляче. Відчуття такі, неначе я вдруге ховаю батька.

​— Ходімо, — хриплю.

Швиденько добігаємо до старих важких дверей, які ведуть до господарської прибудови, а звідти — на вулицю. Тео намагається натиснути на іржаву ручку, але вона не піддається. Заїло. Налягає на двері всім тілом. Метал жалібно рипить, але не рушає з місця.

​А згори вже лунає гуркіт. Переслідувачі вже на сходах. Хтось швидко спускається в підвал. На стіні з'являється видовжена чоловіча тінь від світла їхніх ліхтариків.

​Леон відпускає Холта, притуляючи його до стіни, і допомагає Тео з дверима.

— Давай! — гарчить, стиснувши зуби.

​Кроки вже ближче, тінь стає більшою. В останню секунду метал піддається, і двері різко відчиняються, впускаючи холодне нічне повітря. Ми вивалюємось назовні на подвір'я і кидаємось до машини Тео, яка схована за деревами.

​Раптом збоку виринає ще одна темна фігура — один із нападників, який обходив будинок. Він кидається на нас та хапає Леона якраз за поранене плече. Леон викрикує від болю, але інстинктивно б'є нападника ліктем у щелепу, змушуючи того відхилитись. Чоловік хитається, проте миттєво відновлює рівновагу і тягнеться до зброї на поясі.

​А в нас уже нема часу думати. Тео підбігає і з усієї сили декілька разів вдаряє чоловіка в обличчя. Чоловік дезорієнтовано відхиляється назад, втрачаючи рівновагу.

​— У машину, швидко! — кричить Тео, заштовхуючи Холта на заднє сидіння.

Я теж застрибую на переднє сидіння. Тео миттєво тисне на газ. Машина різко зривається з місця, пірнаючи в густий морок лісової дороги. Машину хитає, адже дорога тут уся у вибоїнах. Гілки б'ють по склу, але Тео не збавляє швидкості, витискаючи з двигуна максимум. Ми маємо втекти, маємо відірватися.

​Я обертаюся, вдивляючись у темряву. Крізь заднє скло, між чорними силуетами дерев, раптом спалахує яскраве помаранчеве світло. Спочатку це лише спалах, а потім хижий вогняний стовп здіймається над дахом нашого старого будинку, освітлюючи ніч.

​Вони його підпалили. Наш будинок.

​Усередині все холоне. Разом із цим будинком згорить частина мого батька, згорить моє минуле, згорять докази. Вони зачищають усе так само безжально, як робили це і шість років тому.

​Міцніше притискаю до грудей рюкзак, у якому лежать батьків записник, жорсткий диск і папка — це все, що я змогла вирвати.

​У салоні ми всі важко дихаємо. Леон відкинувся на задньому сидінні поруч із Холтом, міцніше стискаючи плече. Здається, остання бійка забрала в нього рештки сил, бо обличчя блищить від холодного поту. Холт теж стогне при кожному різкому повороті.

​Тео ж зосереджено дивиться на дорогу. Обличчя напружене. І в що тільки я його втягнула... Як я йому зараз вдячна, що він не покинув мене в цій халепі.

​Щойно ми віддаляємось від будинку на достатню відстань, телефон у моїй кишені вібрує. Глушилки тут більше не діють.

​Вихоплюю смартфон — повідомлення від мами. Там лише координати і два слова: «Чекаю там».

​— Куди ми? — порушує тишу Леон, розплющуючи очі.

​— На точку зустрічі, — вводжу координати в навігатор. — Мама скинула адресу. Це за містом, біля старого водосховища.

​Тео киває, повертає кермо, і ми виїжджаємо з лісу на порожню нічну трасу. Позаду залишився палаючий будинок і наші переслідувачі, але відчуття безпеки досі немає. Адже тепер нам немає куди повертатися.

Дорога до старого водосховища займає близько пів години. Мамину машину ми помічаємо не одразу. Вона схована в хащах біля самої води. Фари вимкнені. Як тільки Тео зупиняється поруч, мама миттєво виринає з темряви.

​Рвучко відчиняє дверцята з мого боку, оглядаючи салон чіпким поглядом.

— Усі цілі? — лунає напружений голос, але вона не панікує.

​— Так, — вибираюсь назовні.

​Леон теж виходить та допомагає Холту вилізти з машини. Тео залишається за кермом. Про всяк випадок.

​— Вони підпалили будинок, мам. — Підходжу, обіймаю її та починаю плакати. — Вони там усе спалили. І батьків архів. Я встигла лише забрати його записник, диск і одну теку.

​Мама завмирає. Обличчя в місячному світлі здається кам'яним. Вона краще за інших розуміє, що ми щойно втратили. Усі зібрані докази перетворилися на попіл, проте мама заспокоює мене, гладить по спині. Як же мені були необхідні зараз її обійми та підтримка.

​— Головне, що ви живі, — нарешті гірко промовляє вона. — Докази ми вже не повернемо.

​— Можливо, нам і не потрібне все, що там було, — заперечую і кидаю погляд на Холта. — Адже містер Холт зізнався нам у дечому важливому. Коли батько перед аварією приходив до нього...

​Мама переводить погляд на Холта. Чоловік спирається на капот машини, намагається відновити дихання. Він уже не грає дурника, не намагається відхреститися від нас. Вогонь у лісі та ледь не отримана куля швидко прочистили йому мізки. Тепер він розуміє, що ми — єдині, хто стоїть між ним і смертю.

​— Він залишив мені адресу, — підтверджує Холт, дивлячись Марті прямо в очі. — Старий склад у промисловій частині міста. Сказав, якщо вони прийдуть по мене, їхати туди. Думаю, що Рафаель був занадто обережним, щоб тримати головні докази у своєму будинку.

— Справжня «страховка» батька там, на складі, — відчуваю, як, попри втому, всередині знову розгорається адреналін. — Це місце ніде не фігурує в реєстрах родини.

​Мама мовчить, перетравлюючи інформацію. Я бачу, як у її очах блищить знайоме полум'я. Відчай і втрата відступають на задній план. У нас є нова зачіпка.

​— Сідайте, — командує вона. — Поїдемо в промзону. Схованок у нас більше немає, тому треба буде щось придумати. Але спочатку — туди.