Раді Вас бачити!

Глава 25. Коли родина разом

Після приїзду на Кіпр королівська родина аль-Шаф ненадовго затрималася біля автомобілів.

Президент Кіпру та його супровід уже поїхали, залишивши королівській родині посилену охорону. Навколо стояло кілька машин з охоронцями, а неподалік чергували співробітники поліції.

Анвар вирішив не їхати одразу до готелю.

Він хотів залишитися в Агіа-Марина-Хрисохусі.

— Я залишуся тут, — спокійно сказав він.

Один зі слуг здивовано подивився на нього.

— Ваша Високосте, але тут досить багато людей.

— Саме тому я й хочу залишитися.

Анвар подивився на мешканців села.

— Я хочу поговорити з ними. Хочу почути правду про Дем’яна не з газет і не зі чуток, а від людей, які справді його знали.

Кілька охоронців одразу підійшли до нього.

— Ми будемо поруч.

— Добре.

Анвар кивнув.

— Але не лякайте людей. Нехай вони спокійно розповідають усе, що пам’ятають.

Він ще раз подивився услід автомобілю, у якому їхали його рідні.

— Сьогодні ми повинні повернути людині її добре ім’я.

---

Тим часом емір Ібрагім вирішив, що всій родині необхідно оселитися в розкішному готелі.

Кортеж уже під’їжджав до міста.

Попереду їхали машини охорони, а за ними — автомобілі з членами родини.

Вікторія сиділа поруч із батьком.

Вона дивилася у вікно, спостерігаючи за вулицями Кіпру.

— Тату?

— Так, доню?

— Ми ж заїдемо до Емми?

Ібрагім подивився на неї.

— Звичайно.

Вікторія усміхнулася.

— Я так хочу її побачити.

— Я теж.

Емма була молодшою дочкою Ібрагіма, і він завжди особливо переживав за неї.

Попри її недавній вчинок, попри втечу та всі проблеми, вона залишалася його улюбленою донькою.

— Адресу вже знайшли? — запитав Ібрагім.

Один з охоронців, який сидів попереду, повернувся.

— Так, Ваша Високосте. Нам вдалося встановити будинок, де зараз живуть принцеса Емма та Джастін.

— Тоді спочатку їдемо туди.

Вікторія зраділа.

— А потім уже до готелю?

— Саме так.

Інші принцеси, які сиділи в автомобілі, теж пожвавішали.

Після довгої дороги їм хотілося побачити сестру.

Але ніхто з них ще не знав, що зустріч відбудеться зовсім не так, як вони очікували.

---

Тим часом Емма перебувала в невеликому будинку на околиці міста.

Вона сиділа поруч із Джастіном.

Будинок був дуже простим.

Невелика вітальня, кухня, кілька кімнат.

Жодної розкоші, до якої Емма звикла в палаці.

Але зараз їй тут подобалося.

Тут вона могла бути просто Еммою.

Не принцесою.

Не дочкою еміра.

Не дівчиною, яку шейх Арафат хотів узяти за дружину проти її волі.

А просто молодою дівчиною, яка хотіла сама обирати свою долю.

Джастін сидів навпроти неї.

— Ти впевнена, що не шкодуєш?

Емма усміхнулася.

— Жодної секунди.

— Навіть якщо твоя сім’я знайде нас?

Емма на мить замовкла.

— Я боюся лише одного.

— Чого?

— Що тато мене не зрозуміє.

Джастін обережно взяв її за руку.

— Він тебе любить.

— Саме тому я й боюся.

Вона тихо зітхнула.

— Іноді любов батьків буває надто сильною.

Джастін хотів щось відповісти, але раптом пролунав гучний стукіт у двері.

Вони обоє здригнулися.

— Хто це? — запитала Емма.

Відповіді не було.

Стук повторився.

Джастін підвівся.

— Я відкрию.

— Не треба.

Але Джастін уже підійшов до дверей.

Він відчинив їх.

На порозі стояв шейх-принц Азис.

Старший зведений брат Емми.

Його обличчя було холодним.

В очах палав гнів.

Джастін одразу зрозумів, навіщо він прийшов.

— Азис…

— Де Емма?

Джастін став у дверях.

— Вона тут.

Азис зробив крок уперед.

— Ти вкрав мою сестру.

— Я її не крав.

— Ти змусив її втекти з дому!

— Вона сама вирішила піти.

Азис стиснув кулаки.

— Ти зруйнував плани нашої родини.

Джастін спробував спокійно пояснити:

— Я її кохаю.

Але Азис уже не хотів слухати.

Він схопив Джастіна за одяг.

— За це ти відповіси!

— Ні! — закричала Емма.

Вона кинулася до них.

— Азисе, зупинися!

Але той відштовхнув її.

Джастін спробував захиститися, однак Азис ударив його.

— Припини!

Емма стала між ними.

— Не чіпай його!

Азис знову хотів ударити Джастіна.

Емма впала на коліна.

— Прошу тебе!

Вона підняла на брата очі.

— Не треба! Будь ласка!

Азис холодно дивився на неї.

— Ти мала подумати про це раніше.

— Я його кохаю!

— Ти принцеса! Ти не можеш просто взяти й утекти!

Емма плакала.

— Я не хочу виходити заміж за Арафата!

— Не тобі це вирішувати!

— Але мені з ним жити!

Азис знову повернувся до Джастіна.

— А ти мав розуміти, чим усе закінчиться.

І саме в цей момент ззовні почувся шум.

Двері різко відчинилися.

На порозі з’явився емір Ібрагім.

За ним стояли Вікторія, його доньки, Тимофій, Саїд, Алі Хазар і кілька охоронців.

Ібрагім побачив Джастіна.

Побачив Емму, яка стояла на колінах.

І побачив свого сина Азиса, готового знову вдарити людину на очах у його молодшої доньки.

Обличчя еміра змінилося.

— Азис!

Принц завмер.

— Батьку…

Ібрагім швидко підійшов до нього й схопив за руку.

— Що ти робиш?

Азис спробував звільнитися.

— Вона моя зведена сестра! Він змусив її втекти!

— І тому ти вирішив його бити?

— Він заслужив!

Ібрагім різко подивився на сина.

— На очах у Емми?!

Азис замовк.

— Ти справді мій син? — тихо запитав Ібрагім.

У його голосі було стільки розчарування, що в кімнаті запанувала тиша.

— Хіба я вчив тебе вирішувати проблеми кулаками?

Азис опустив погляд.

— Батьку…

— Я тебе питаю!

Ібрагім не підвищував голосу.

Але від цього його слова звучали ще страшніше.

— Хіба я виховував тебе для того, щоб ти бив людину перед своєю сестрою, коли вона стоїть перед тобою на колінах і просить зупинитися?

Азис мовчав.

Ібрагім різко відштовхнув його вбік.

Принц втратив рівновагу й упав на підлогу.

— Вийди звідси.

— Але, батьку…

— Я сказав: вийди!

Охоронці негайно підійшли до Азиса.

Вікторія тим часом кинулася до Емми.

— Еммо!

Вона допомогла сестрі піднятися.

До неї одразу підійшли інші принцеси.

Емма так сильно плакала, що майже не могла говорити.

Вікторія обійняла її.

— Усе закінчилося.

— Я злякалася…

— Ми тут.

Інша сестра обережно погладила Емму по волоссю.

— Ти більше не сама.

Джастін сидів біля стіни.

На його обличчі була невелика садна.

Він спробував підвестися.

— Еммо…

Вона одразу кинулася до нього.

— Джастіне!

— Я в порядку.

— Ти поранений!

— Нічого страшного.

Емма обережно торкнулася його обличчя.

— Пробач мене.

— За що?

— Через мене.

Джастін похитав головою.

— Я все одно зробив би те саме.

У цей момент до кімнати увійшла Хлоя.

Вона була сестрою Джастіна й увесь цей час перебувала неподалік.

Побачивши брата, вона підбігла до нього.

— Джастіне!

— Хлоє, я в порядку.

Вона подивилася на еміра.

— Будь ласка, не карайте його!

Ібрагім здивовано глянув на неї.

— Чому ти думаєш, що я збираюся його карати?

— Він хотів врятувати Емму від шлюбу із шейхом Арафатом. Він розумів, що вона цього не хоче. Він просто допоміг їй піти.

Хлоя говорила швидко, майже зі сльозами.

— Він не хотів завдати шкоди вашій родині.

Емма взяла Джастіна за руку.

— Це правда.

Ібрагім подивився на них обох.

Потім тихо сказав:

— Він правильно вчинив, що не дозволив моїй доньці вийти заміж проти її волі.

Емма здивовано подивилася на батька.

Ібрагім продовжив:

— Але він мав повідомити нам.

Джастін опустив погляд.

— Я боявся, що ви не дозволите їй обирати.

— Можливо, ти маєш рацію.

Ібрагім важко зітхнув.

— Але тікати без попередження все одно було неправильно.

Емма подивилася на батька.

— Тату…

Він підійшов до неї.

— Іди сюди.

Емма кинулася йому в обійми.

Ібрагім міцно обійняв доньку.

— Я так боявся за тебе.

— Пробач мене.

— Я сердився.

Він погладив її по волоссю.

— Але найбільше я боявся, що з тобою щось трапилося.

Емма заплакала.

— Дякую, татусю.

— За що?

— За те, що ти в мене є.

Ібрагім поцілував її в чоло.

— А ти в мене така одна.

Вікторія усміхнулася крізь сльози.

— Ну ось. Наша Емма знову з родиною.

Тимофій, Саїд та Алі Хазар тим часом підійшли до Азиса.

Тимофій був явно розлючений.

— Як ти взагалі міг так вчинити?

Саїд додав:

— Ти бачив, що Емма плаче!

Алі Хазар похитав головою.

— Ти дозволив їй дивитися, як б’ють людину, яку вона кохає.

Азис нічого не відповів.

Тимофій продовжив:

— Ти мав захищати сестру, а не лякати її!

Ібрагім подивився на синів.

— Досить.

Усі замовкли.

Емір повернувся до охоронців.

— Заберіть Азиса.

Принц різко підняв голову.

— Батьку!

— Ми поговоримо пізніше.

— Але я хотів захистити Емму!

— Захищати — не означає бити.

Ібрагім подивився йому прямо в очі.

— І ти відповіси за те, що зробив.

Охоронці підійшли до Азиса.

Той ще кілька секунд дивився на сестру.

Емма відвернулася.

Вона більше не хотіла його бачити.

Азис опустив голову й дозволив охоронцям вивести себе.

---

У будинку нарешті стало спокійніше.

Емма сиділа поруч із Джастіном.

Вікторія та її сестри не відходили від неї.

Джастін вдячно подивився на Ібрагіма.

— Дякую, Ваша Високосте.

Ібрагім похитав головою.

— Не називай мене так зараз.

Він подивився на молодого чоловіка.

— Ти кохаєш мою доньку?

— Більше за все на світі.

Ібрагім уважно подивився йому в очі.

— Тоді бережи її.

— Обіцяю.

Емма усміхнулася.

— Я теж його берегтиму.

У кімнаті пролунав тихий сміх.

І раптом телефон Тимофія задзвонив.

Він дістав його з кишені.

— Так?

На іншому кінці пролунав схвильований голос Арлетти.

— Тимофію!

Він одразу змінився на обличчі.

— Що сталося?

— Я… здається, вже народжую!

Тимофій застиг.

— Що?!

Уся родина подивилася на нього.

— Арлетто, ти впевнена?

— Звичайно впевнена! У мене перейми!

— Я зараз приїду!

Тимофій відключив телефон.

Його руки почали тремтіти.

— Вона народжує…

Вікторія одразу підійшла до нього.

— Тимофію, спокійно.

— Я не готовий!

Сестри засміялися, хоча самі теж хвилювалися.

— Ніхто не буває готовим до першої дитини, — сказала Вікторія.

— Але я повинен бути поруч!

— І будеш.

Ібрагім подивився на охоронців.

— Негайно підготувати автомобілі.

Тимофій уже попрямував до дверей.

— Я їду!

Ібрагім зупинив його.

— Ти поїдеш першим.

Потім подивився на Емму.

— А ти теж їдеш із нами.

Емма здивувалася.

— Я?

— Звичайно. Ти щойно повернулася до родини. Ми не залишимо тебе саму.

Джастін підвівся.

— Я теж поїду.

Ібрагім подивився на нього.

— Добре.

Тимофій знову дістав телефон.

— Арлетто, ми їдемо!

Її голос було чути навіть тим, хто стояв поруч.

— Тимофію, тільки швидше!

— Я вже біжу!

Вікторія засміялася.

— Ось тепер ти точно станеш батьком.

Тимофій нервово усміхнувся.

— Я боюся.

Ібрагім поклав руку йому на плече.

— Це нормально.

Він подивився на всю родину.

— Сьогодні в нас був важкий день.

Потім усміхнувся.

— Але, можливо, він завершиться найпрекраснішою подією.

Емма подивилася на Джастіна.

Той усміхнувся їй.

А Тимофій уже вибіг до автомобілів.

Попереду була лікарня.

Арлетта чекала на нього.

І разом із цим днем у родині аль-Шаф мала з’явитися нова маленька людина.

А поки автомобілі один за одним залишали невеликий будинок, де ще недавно панували страх і сльози.

Емма сиділа поруч із Вікторією.

Вона дивилася у вікно й уперше за довгий час усміхалася.

Вона знову була вдома.

Поруч був її батько.

Поруч були брати й сестри.

І поруч був Джастін — людина, яка не побоялася заради неї залишити все.

А десь попереду вже починалася нова глава їхньої сімейної історії.

Глава, яка мала розпочатися з народження дитини Тимофія та Арлетти.

Розділ 26. Таємниця, що вирушає на Кіпр

Тим часом далеко від Кіпру, у своїй резиденції, Брітні готувалася до поїздки.

На столі вже лежали документи, квитки та паспорт. Поруч стояла валіза, яку служниця поспіхом складала зранку.

Брітні збиралася на Кіпр.

Але цього разу вона їхала не просто відпочити чи зустрітися з родиною.

Вона мала власний план.

Її серце досі було сповнене образи на Вікторію.

Колись Брітні була переконана, що саме через неї втратила надто багато.

Вона не могла забути минуле.

Не могла забути приниження.

І особливо не могла забути Дем'яна.

Еміне вже вирушила на Кіпр, маючи власні наміри. Вона хотіла зруйнувати життя Вікторії, помститися Дем'яну й нарешті розібратися з таємницею, яка мучила її роками.

Та Брітні ще не знала, що незабаром її життя зміниться назавжди.

Вона стояла перед дзеркалом і дивилася на своє відображення.

— Кіпр… — тихо промовила вона. — Цього разу все буде інакше.

До кімнати зайшла служниця.

— Ваша Високосте, до вас приїхав лікар.

Брітні здивовано повернулася.

— Лікар?

— Так. Ви наказували викликати його, якщо він матиме результати обстеження.

Брітні на мить замислилася.

Вона справді останніми днями почувалася дивно.

Її часто нудило вранці, з'явилася незвична втома, а ще вона стала набагато чутливішою до запахів.

Спочатку Брітні не надавала цьому значення.

Але тепер, почувши про лікаря, відчула тривогу.

— Нехай заходить.

Через кілька секунд двері відчинилися.

До кімнати увійшов лікар із невеликою папкою в руках.

— Ваша Високосте.

— Ну?

Брітні не любила чекати.

Лікар усміхнувся.

— У мене для вас хороша новина.

Вона здивовано підняла брови.

— Яка?

Лікар відкрив папку.

— Ви вагітні.

Брітні застигла.

Здавалося, вона перестала дихати.

— Що?

— Ви чекаєте на дитину.

Вона кілька секунд просто дивилася на лікаря.

— Ви впевнені?

— Так. Аналізи це підтвердили.

Брітні повільно сіла на край ліжка.

Вона поклала руку на живіт.

Там ще нічого не було видно.

Але тепер вона знала.

Усередині неї почалося нове життя.

— Дитина…

На її очах з'явилися сльози.

Вперше за довгий час це були сльози радості.

— Я буду матір'ю…

Лікар кивнув.

— Вам потрібно берегти себе. Уникати сильного стресу, добре харчуватися та регулярно проходити огляди.

Брітні навіть не одразу почула його слова.

Вона дивилася на свою руку, покладену на живіт.

У голові промайнула лише одна думка.

У мене буде дитина.

Вона мріяла про це.

І тепер ця мрія стала реальністю.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Коли лікар вийшов, Брітні ще довго сиділа нерухомо.

Потім підвелася й підійшла до дзеркала.

Вона дивилася на себе зовсім іншими очима.

— Маленький…

Брітні ніжно усміхнулася.

— Я обіцяю, що захищатиму тебе.

Але через кілька секунд її усмішка згасла.

Перед очима знову постала Вікторія.

І всі образи минулого.

Брітні стиснула губи.

— Але я не забула.

Вона хотіла помститися.

Хотіла зруйнувати щастя Вікторії та Дем'яна.

Хотіла змусити їх відчути той біль, який, на її думку, колись завдали їй.

Але тепер у її житті була дитина.

І Брітні вперше задумалася: чи справді вона хоче, щоб її майбутній син або донька народилися у світі, наповненому ненавистю?

Вона знову поклала руку на живіт.

— Можливо, все можна виправити…

Але відразу похитала головою.

— Ні. Спочатку я повинна поговорити з Вікторією.

Брітні вирішила, що поїде на Кіпр.

Не лише заради помсти.

Можливо, заради примирення.

Можливо, щоб нарешті закрити старі рани.

А ще вона мала повідомити про вагітність свого брата Савву.

Вона взяла телефон і набрала його номер.

— Савво?

— Брітні? Щось сталося?

Вона усміхнулася.

— Так.

— Що?

Брітні подивилася на своє відображення.

— Ти скоро станеш батьком.

На іншому кінці запала тиша.

— Що?!

Брітні засміялася крізь сльози.

— Я вагітна.

— Брітні, це правда?

— Так.

Савва був настільки здивований, що кілька секунд не міг відповісти.

А потім його голос став теплим.

— Вітаю тебе.

— Дякую.

— Ти щаслива?

Брітні подивилася на свій живіт.

— Дуже.

Вона помовчала.

— Але мені потрібно дещо виправити.

— Що саме?

— Минуле.

Савва одразу зрозумів, що вона говорить серйозно.

— Тільки будь обережною.

— Я буду.

Разом із Брітні на Кіпр мала вирушити її прийомна донька Амалін.

Брітні забрала дівчинку у Каті недавно.

Тоді все сталося складно й болісно.

Катя втратила майже все.

Спочатку чоловіка.

Потім доньку.

А згодом — і свій дім.

Тепер її життя було зовсім іншим.

На іншому кінці Кіпру, далеко від розкішних палаців та готелів, Катя працювала на фермі.

Вона вставала ще до світанку.

Одягала старий робочий одяг, зав'язувала волосся й ішла до корівника.

Ферма була невеликою.

Тут було багато роботи: годувати тварин, прибирати стайні, носити воду, допомагати з доїнням.

Катя втомлювалася щодня.

Але вона не скаржилася.

Їй потрібно було вижити.

Після втрати чоловіка та доньки вона залишилася майже сама.

А тепер під її серцем росла друга дитина.

Катя ще нікому не розповідала про вагітність.

Вона боялася.

Боялася, що господар ферми звільнить її.

Боялася, що не зможе прогодувати дитину.

Але іншого вибору не мала.

Того ранку вона стояла біля корівника й трималася рукою за спину.

— Треба ще трохи потерпіти…

Вона погладила живіт.

— Заради тебе.

Катя усміхнулася крізь втому.

Її дитина була єдиною надією.

Єдиною людиною, яка ще залишалася в її майбутньому.

Вона не знала, що зовсім скоро її життя може знову змінитися.

Бо на Кіпр уже прямувала Брітні.

І разом із нею — Амалін.

Катя тим часом завершувала роботу.

Вона вийшла з корівника й сіла на стару лаву.

Її руки були втомлені.

На одязі залишилися сліди від важкої роботи.

Але вона знову погладила живіт.

— Ти в мене будеш.

Вона подивилася вдалину.

Катя не знала, що десь зовсім неподалік уже знаходяться люди, пов'язані з її минулим.

Не знала, що Брітні повернулася.

Не знала, що Амалін перебуває зовсім поруч.

І тим більше не знала, що незабаром може настати день, коли мати й донька знову опиняться одне навпроти одної.

А Брітні, вирушаючи до Кіпру, ще не розуміла, що ця поїздка стане для неї не початком помсти.

А початком великого випробування.

Бо тепер вона носила під серцем дитину.

І вперше в житті мала подумати не лише про себе.

Вона мала вирішити, ким хоче бути для своєї майбутньої дитини.

Жінкою, яка живе помстою?

Чи матір'ю, яка нарешті здатна пробачити?

Відповідь чекала на неї саме на Кіпрі.

Тим часом у розкішних покоях, які для Арлетти підготували заздалегідь, панувало хвилювання.

Принцеса була в ніжній білій сукні, але тепер зовсім не думала про свій вигляд. Однією рукою вона стискала живіт, а іншою трималася за руку служниці.

— Спокійно, Ваша Високосте, — повторювала та. — Дихайте повільно. Допомога вже їде.

Арлетта заплющила очі.

— Я намагаюся…

Їй було страшно.

Вона знала, що цей день обов'язково настане, але зовсім не була готова до того, наскільки сильними виявляться біль і хвилювання.

Поруч із нею були дружини братів шейха-принца Тимофія. Вони намагалися підтримати Арлетту, говорили лагідні слова, поправляли подушки й просили її не боятися.

— Усе буде добре.

— Ти впораєшся.

— Тимофій уже їде.

Та Арлетта лише похитала головою.

— Я хочу, щоб він був поруч…

Нова хвиля болю змусила її стиснути зуби.

— Тимофій…

І саме в цю мить за дверима почувся шум.

Двері відчинилися.

На порозі з'явився Тимофій.

Він буквально влетів до кімнати.

Його обличчя було блідим, очі широко розплющені, а волосся трохи розтріпалося від поспіху.

Для шейха-принца, який завжди намагався залишатися спокійним перед усіма, це було зовсім незвично.

Але сьогодні він уперше мав стати батьком.

І королівська кров нічого не змінювала.

Він боявся за свою дружину так само, як боявся б будь-який майбутній батько.

— Арлетто!

Він одразу підбіг до неї й опустився навколішки.

— Дорогий… — прошепотіла вона крізь сльози. — Ти тут…

Тимофій узяв її руки у свої.

— Я тут, рідна.

Арлетта подивилася на нього переляканими очима.

— Уже почалося… Мені страшно.

Тимофій ніжно погладив її по волоссю.

— Я з тобою. Я нікуди не піду.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Він поцілував її в чоло.

— Ти впораєшся. Ми разом.

Арлетта стиснула його руки.

— Не залишай мене.

— Ніколи.

За кілька хвилин до кімнати прибігла Вікторія.

— Арлетто!

За нею з'явилися Дем'ян, Діма, Емма та Грейс.

— Як вона? — стривожено запитала Вікторія.

— Пологи вже почалися, — відповіла одна зі служниць.

Вікторія підійшла до Арлетти й узяла її за руку.

— Я тут.

Арлетта подивилася на неї.

— Вікторіє… я боюся.

— Знаю. Але ти не сама.

Грейс теж стала поруч.

— Ми всі з тобою.

Дем'ян тим часом швидко оцінив ситуацію. Він залишався лікарем, але чудово розумів, що справжня медична допомога має бути поруч. Він уже попросив підготувати все необхідне й чекав на лікаря, який мав приїхати.

— Арлетто, слухай мене, — спокійно сказав він. — Ми поруч. Намагайся дихати рівно й робити все так, як скаже медик.

Арлетта кивнула.

Тимофей не випускав її руки.

— Я з тобою.

Дем'ян залишався біля них, допомагаючи координувати все до приїзду лікаря. Його голос був спокійним і впевненим.

Для нього це була не просто ситуація з пологами.

Перед ним була родина.

Люди, яких він любив і яких хотів захистити.

А Емма тим часом згадала дещо зі свого минулого.

Колись у Санторіні їй довелося допомагати сестрі Дем'яна Раджві під час пологів. Тоді вона вперше зіткнулася з такою відповідальністю.

До того Емма більше звикла допомагати тваринам, адже мріяла навчатися ветеринарній справі.

Але тепер вона відчула, що хоче бути корисною і тут.

— Арлетто, дивись на мене, — лагідно сказала Емма. — Ти зможеш.

— Я більше не можу…

— Можеш, — відповіла Емма. — Ще трохи.

Вона допомагала служницям, стежила, щоб Арлетті було зручно, а коли прибув медик, одразу передала йому ситуацію.

Пологи стали важкими й виснажливими.

Час тягнувся повільно.

Арлетта втомилася настільки, що їй здавалося, ніби сили ось-ось залишать її.

Тимофей весь цей час був поруч.

Він гладив її волосся, цілував у скроню й повторював:

— Ти моя найсильніша.

— Я боюся…

— Я теж.

Арлетта здивовано подивилася на нього.

Тимофій усміхнувся крізь хвилювання.

— Але я боюся не за себе. Я боюся за тебе.

Вона заплакала.

— Я кохаю тебе.

— А я кохаю тебе більше за все.

Вікторія стояла поруч і витирала Арлетті сльози.

— Ще трохи, люба.

Грейс допомагала служницям.

Емма була уважною й зосередженою.

А Дем'ян залишався спокійним, підтримуючи медичну команду та родину.

І саме тоді сталося те, чого ніхто не очікував.

За дверима стояв один із жителів села.

Це був грек, який спеціально прийшов до палацу, щоб побачити лікаря Дем'яна.

Він чув про нього.

Чув старі історії.

Чув звинувачення.

І хотів особисто висловити свою думку.

Але, коли двері на мить відчинилися, чоловік побачив Дем'яна.

Той був не схожий на людину, яку описували чутки.

Перед ним стояв лікар, який допомагав породіллі, не думаючи про себе.

Він був зосереджений, спокійний і уважний.

Чоловік завмер.

— Це він?..

Служниця кивнула.

— Так. Лікар Дем'ян.

Грек кілька секунд мовчав.

Потім його погляд змінився.

— Тоді про нього говорили неправду…

Він розвернувся й швидко пішов.

Йому потрібно було розповісти людям те, що він щойно побачив.

Минуло ще кілька годин.

І нарешті кімнату наповнив дитячий плач.

Усі завмерли.

Тимофій заплющив очі.

Арлетта лежала зовсім виснажена, бліда, але на її обличчі з'явилася усмішка.

— Вони…?

Медик усміхнувся.

— У вас двоє дітей.

Арлетта не одразу зрозуміла.

— Двоє?..

— Двійнята.

На очах Тимофія з'явилися сльози.

— Двоє…

Він засміявся від щастя.

— Арлетто, у нас двоє дітей!

Вона заплакала.

— Я хочу їх побачити.

Коли все було завершено й лікарі переконалися, що мати та діти стабільні, малюків обережно принесли до матері.

Арлетта дивилася на них, не вірячи власним очам.

Два маленькі згортки.

Її діти.

Вікторія допомогла їй зручно сісти, а Емма допомогла влаштувати малюків так, щоб Арлетта могла їх побачити.

— Вони такі маленькі… — прошепотіла Арлетта.

Тимофій стояв поруч.

Його очі світилися щастям.

— Я став батьком…

Він обережно взяв одного малюка на руки.

Потім іншого.

Його руки трохи тремтіли.

— Не бійся, — засміялася Вікторія. — Ти тримаєш їх правильно.

Тимофій подивився на дітей.

— Вони такі крихітні.

Він ніжно поцілував їх у чоло.

— Мої маленькі…

Арлетта дивилася на чоловіка.

— Тепер ти справді тато.

Тимофій усміхнувся крізь сльози.

— А ти — найкраща мама.

Вікторія, Грейс та Емма стояли поруч і мило спостерігали за ними.

А Дем'ян залишався трохи осторонь.

Вікторія подивилася на нього.

Її погляд був сповнений ніжності.

Вона підійшла й узяла його за руку.

— Ти сьогодні знову всіх врятував.

Дем'ян усміхнувся.

— Я просто робив те, що мав.

— Ні, — тихо відповіла Вікторія. — Ти показав усім, хто ти насправді.

Вона подивилася на новонароджених.

— Думаю, тепер люди на Кіпрі почнуть бачити правду.

Дем'ян подивився на неї.

— Я сподіваюся.

Вікторія стиснула його руку.

— Твоє ім'я буде очищене.

Він усміхнувся.

— А знаєш…

— Що?

Дем'ян на мить подивився на дітей.

— Я ніколи не думав про це серйозно.

— Про що?

— Про власних дітей.

Вікторія теж подивилася на малюків.

Її очі стали теплими.

— А я думала.

Дем'ян повернувся до неї.

— Справді?

Вікторія усміхнулася.

— Можливо, колись у нас теж буде така маленька родина.

Дем'ян ніжно обійняв її.

— Я хочу цього.

Вікторія поклала голову йому на плече.

— І я.

Незабаром до покоїв прибув емір Ібрагім.

Він почув радісну новину й одразу поспішив до сина.

Коли він увійшов, то побачив Тимофія з двома немовлятами на руках.

Емір завмер.

Його обличчя засяяло.

— Мої онуки…

Він підійшов до Арлетти.

— Дякую тобі.

Ібрагім ніжно поцілував її втомлене чоло.

— Ти подарувала нашій родині дві найбільші радості.

Арлетта усміхнулася.

— Вони ваші онуки.

— Наші маленькі принци й принцеса… — прошепотів емір, а потім засміявся. — Ми ще навіть не вирішили, хто вони!

Усі засміялися.

Тимофій обережно поклав малюків у маленькі ліжечка.

Емма допомогла перевірити, чи їм зручно.

Вікторія поправила ковдрочку.

А Арлетта нарешті заплющила очі.

— Тепер я хочу спати.

— І правильно, — сказав Ібрагім. — Відпочивай.

Тимофей нахилився до неї.

— Я буду поруч.

— Знаю.

Вона усміхнулася й узяла його за руку.

У кімнаті стало тихо.

Лише два маленькі голоси час від часу нагадували всім про диво, яке щойно відбулося.

Ібрагім стояв біля дитячих ліжечок і дивився на своїх онуків.

Його серце переповнювалося щастям.

Але раптом він відчув і сум.

Йому дуже не вистачало Елени.

Коханої жінки, яка колись була поруч у найважливіші моменти його життя.

Він тихо зітхнув.

— Якби ти була тут…

Вікторія почула ці слова.

Вона підійшла до батька й обійняла його.

— Вона обов'язково дізнається про них.

Ібрагім кивнув.

— Я знаю.

Він ще раз подивився на немовлят.

Тепер у родині аль-Шаф стало ще більше любові.

А попереду на всіх чекали нові таємниці Кіпру, боротьба за правду Дем'яна, повернення Еміне та поява Брітні.

Ніхто ще не знав, що ці події незабаром перетнуться.

А поки що в кімнаті панувало щастя.

Двоє маленьких дітей мирно спали.

Тимофій уперше став батьком.

Арлетта нарешті могла відпочити.

А Вікторія, тримаючи Дем'яна за руку, тихо подумала про їхнє власне майбутнє.

Можливо, одного дня й у них буде така сама кімната.

Такі самі маленькі долоньки.

І таке саме безмежне щастя.

Розділ 28. Правда, яка перемогла

Тим часом у селі Агія-Марина Хрисохус, де королівська родина аль-Шаф зупинилася під час поїздки, події розгорталися зовсім інакше.

Колишній емір Анвар вирішив не поспішати до розкішного готелю разом з іншими членами родини.

Він залишився в селі.

Його мета була проста — почути правду.

Поруч із ним перебували кілька слуг, перекладачі та охоронці. Анвар не хотів залякувати людей. Навпаки, він наказав, щоб селяни могли говорити вільно.

— Я не прийшов карати вас, — спокійно сказав він, звертаючись до жителів. — Я хочу лише почути, яким ви пам'ятаєте Дем'яна.

Спочатку люди мовчали.

Дехто дивився на колишнього еміра з недовірою.

Дехто боявся говорити.

Але поступово один за одним вони почали підходити.

— Я знаю цього лікаря, — сказав літній чоловік. — Він лікував мою дружину.

— А мене він лікував після аварії, — додав інший.

— Мені він допоміг із сином, — сказала жінка. — Я не мала грошей. Він не взяв із мене нічого.

Анвар уважно слухав.

Він ставив запитання.

Де вони зустрічали Дем'яна?

Коли він працював?

Що саме робив?

Чи поводився агресивно?

Чи були випадки, коли він навмисно завдав комусь шкоди?

І відповідь знову й знову була однаковою.

Ні.

Дем'ян допомагав.

Лікував.

Рятував.

Іноді працював годинами без відпочинку.

А коли люди не могли заплатити — просто допомагав безкоштовно.

Анвар слухав і все більше переконувався, що його рішення захистити молодого лікаря було правильним.

Та раптом із натовпу почувся голос:

— Я бачив його сьогодні!

Усі повернулися.

До них поспішав той самий грек, який кілька годин тому стояв біля дверей покоїв Арлетти.

Він був захеканий, але його очі світилися хвилюванням.

— Я бачив Дем'яна! — повторив чоловік.

Анвар зробив крок уперед.

— Розкажіть.

— Я хотів зустрітися з ним. Хотів сказати йому все, що думав про нього.

Чоловік замовк.

— Але я побачив зовсім іншу людину.

Навколо стало тихо.

— Він допомагав приймати пологи у дружини шейха-принца Тимофея.

Селяни здивовано переглянулися.

— Що? — прошепотів хтось.

— Саме так, — продовжив грек. — Там була Арлетта. Їй було дуже важко. Дем'ян не панікував. Він допомагав лікарям, підтримував її, давав чіткі вказівки. У нього навіть руки не тремтіли.

Чоловік усміхнувся.

— А потім народилися двоє дітей.

Натовп загудів.

Анвар усміхнувся.

— Двоє?

— Так. Двоє маленьких дітей.

На обличчі колишнього еміра з'явилася щира радість.

— Отже, у нашій родині з'явилися ще двоє правнуків…

Він на мить замовк, ніби тільки зараз усвідомив це.

Потім засміявся.

— Я ще не встиг навіть привітати Тимофея!

Люди навколо теж усміхнулися.

Але Анвар швидко став серйозним.

Він повернувся до селян.

— Ви чуєте, що говорите?

Ніхто не відповів.

— Ви розповідаєте мені про людину, яка роками лікувала ваших близьких. Людину, яка сьогодні допомогла з'явитися на світ двом дітям. Людину, яку називали небезпечною лише через стару історію.

Один із селян опустив голову.

— Ми вірили тому, що нам розповідали.

Анвар кивнув.

— Саме в цьому й була проблема.

Він не підвищував голосу.

Але його слова звучали твердо.

— Чутки не є доказами.

---

Анвар вирішив, що більше чекати не можна.

Він попросив принести йому мікрофон, а навколо вже зібралися селяни.

Хтось дістав телефони.

Хтось покликав сусідів.

Звістка про те, що колишній емір збирається звернутися до людей, швидко розлетілася селом.

Анвар став перед усіма.

— Я багато років служив своїй родині й знаю, наскільки небезпечно судити людину лише за чутками.

Він зробив паузу.

— Сьогодні я почув десятки свідчень про Дем'яна.

Потім до нього підійшли ще кілька людей.

Одна жінка сказала:

— Він лікував мою матір.

Інший чоловік додав:

— Він допоміг моєму синові.

Третій сказав:

— Він ніколи не вимагав грошей, якщо ми не могли заплатити.

Анвар кивнув.

— І сьогодні я отримав ще одне свідчення. Він допомагав під час пологів Арлетти, дружини мого онука Тимофія.

Натовп слухав.

— Тому я оголошую перед усіма: Дем'ян не є тією людиною, якою його роками намагалися зробити в очах суспільства.

Запала тиша.

— Його добре ім'я має бути відновлене.

У натовпі почулися схвальні вигуки.

— Правда!

— Ми вірили неправді!

— Треба було послухати його раніше!

Анвар підняв руку.

— Я не прошу вас забути минуле.

Він говорив спокійно.

— Я прошу вас побачити його повністю.

— Помилка людини не стирає всіх добрих справ, які вона зробила.

Ці слова надовго залишилися в тиші села.

А потім один за одним люди почали аплодувати.

Анвар повернувся до охоронців.

— Передайте Ібрагімові, що ми знайшли достатньо свідків.

— Так, Ваша Високість.

— І підготуйте документи. Ми почнемо офіційне відновлення репутації Дем'яна.

Один із радників кивнув.

— А якщо люди на Кіпрі вимагатимуть доказів?

Анвар усміхнувся.

— Ми дамо їм докази.

Він подивився на людей.

— Нехай кожен, хто пам'ятає допомогу Дем'яна, розповість свою історію.

---

Тим часом неподалік стояла жінка, яку ніхто з людей Анвара не помітив.

Еміне.

Вона мовчки слухала промову колишнього еміра.

Її обличчя залишалося незворушним.

Але всередині неї вирувала буря.

Вона почула все.

Про Дем'яна.

Про Вікторію.

Про його добре ім'я.

Про майбутнє, яке вони будували разом.

Еміне стиснула руки.

— Отже, він щасливий…

Вона знала, що Дем'ян зараз разом із Вікторією.

Знала, що принцеса любить його.

І знала, що вони вже почали мріяти про власну родину.

Ця думка боляче вколола її.

Колись вона теж уявляла майбутнє поруч із Дем'яном.

Але все склалося інакше.

Тепер Еміне хотіла знайти їхню віллу.

Не для того, щоб просто побачити Дем'яна.

Вона мала іншу мету.

Дитину.

Її дитину.

Колись, коли Еміне опинилася у в'язниці, вона народила доньку.

Але дитину в неї забрали.

Тоді Еміне була безсилою.

Вона не могла захистити себе.

Не могла захистити свою новонароджену дівчинку.

І згодом дівчинка опинилася в іншій родині.

Еміне знала, що тепер її донька живе під захистом принцеси Мім.

Саме туди вона й збиралася.

— Я заберу тебе, — прошепотіла Еміне. — Я більше тебе не віддам.

Вона заплющила очі.

У її пам'яті з'явився образ маленької дівчинки.

Еміне не знала, чи назве та її матір'ю.

Не знала, чи пробачить їй роки розлуки.

Але вона хотіла спробувати.

---

У цей час на іншій частині острова Вікторія та Дем'ян уже поверталися до своєї вілли.

Вони сиділи поруч.

Вікторія поклала голову йому на плече.

— Ти чув, що сказав дідусь?

— Так.

— Тепер усе зміниться.

Дем'ян усміхнувся.

— Я навіть не знаю, як йому дякувати.

— Просто будь щасливим.

Він подивився на неї.

— А ти?

— Я теж хочу бути щасливою.

Вона взяла його за руку.

— І знаєш… після того, що сьогодні сталося з Арлеттою, я ще більше думаю про дітей.

Дем'ян усміхнувся.

— Я теж.

— Справді?

— Справді.

Вікторія засміялася.

— Тоді колись у нас буде маленький будинок, дитяча кімната…

— І дуже галаслива дитина.

— А може, двоє?

Дем'ян засміявся.

— Ти вже плануєш цілу команду?

— Я просто мрію.

Він ніжно поцілував її руку.

— Я хочу здійснити твою мрію.

Вікторія притулилася до нього.

Вони ще не знали, що за кілька кілометрів від них Еміне вже шукала їхню віллу.

Вона не знала, що Вікторія й Дем'ян мріяли про дітей.

І вони не знали, що минуле вже наближалося до їхнього дому.

А в руках Еміне був останній шанс повернути те, що вона вважала втраченим назавжди.

Її доньку.

І цього разу вона не збиралася відступати.

Розділ 29. Благословення для нового покоління

Пізніше Анвар повернувся до готелю, де зібралася частина родини аль-Шаф. Він був задоволений тим, як пройшла розмова із жителями села. Люди почули правду, а ім'я Дем'яна нарешті перестало бути для них символом старих чуток.

Коли Анвар увійшов до великої вітальні, там уже були Ібрагім, Тимофій, Арлетта, Вікторія, Дем'ян, Емма та інші члени родини.

Тимофей сидів поруч із дружиною.

Арлетта, хоча ще була дуже втомлена після пологів, усміхалася, дивлячись на своїх дітей. Поруч стояли дві маленькі колиски.

Анвар підійшов ближче.

— Ну що, дідусю? — запитала Вікторія. — Як усе пройшло?

Анвар усміхнувся.

— Добре. Дуже добре.

Він перевів погляд на Дем'яна.

— Тепер люди знають правду.

Дем'ян підвівся.

— Дякую вам, Анваре.

— Не мені дякуй, — відповів старий емір. — Дякуй тим людям, які не побоялися розповісти правду про тебе.

Потім Анвар звернувся до присутніх:

— Від сьогодні я не дозволю нікому без доказів обмовляти Дем'яна.

У кімнаті запала тиша.

— Якщо хтось поширюватиме завідомо неправдиві звинувачення, це буде розглянуто відповідно до закону. Ми не дозволимо наклепу руйнувати життя людини.

Дем'ян опустив голову.

Для нього ці слова були надзвичайно важливими.

Він роками жив із тавром, яке не міг просто стерти.

А тепер його родина стала на його бік.

Вікторія підійшла до нього й взяла за руку.

— Ти більше не сам.

Дем'ян усміхнувся.

— Тепер я це знаю.

Анвар тим часом підійшов до колисок.

Він довго дивився на двох крихітних дітей Арлетти.

На його обличчі з'явилася особлива ніжність.

— Які маленькі…

Тимофій усміхнувся.

— Мої діти.

Анвар подивився на онука.

— Ти щасливий?

— Дуже.

— Тоді я щасливий разом із тобою.

Тимофій встав і підійшов до дідуся.

— Дякую.

Анвар обійняв його.

— Тепер ти знаєш, що таке справжня відповідальність.

— Знаю.

— Бережи Арлетту. І своїх дітей.

— Обіцяю.

Арлетта, почувши це, усміхнулася.

Анвар знову повернувся до колисок.

Він обережно нахилився над дітьми, а потім тихо промовив молитву.

Після цього взяв Коран, який завжди носив із собою в дорогу, і сів поруч.

У кімнаті стало тихо.

Анвар почав читати священні аяти.

Його голос був спокійним і тихим.

Арлетта слухала, тримаючи руку Тимофія.

Вікторія стояла поруч із Дем'яном.

Емма теж замовкла.

Усі відчували особливість цієї миті.

Анвар завершив читання і кілька секунд дивився на дітей.

— Нехай Всевишній оберігає їх, — сказав він.

Тимофій кивнув.

— Іншалах.

Анвар підвівся.

— Але я хочу зробити ще дещо.

Ібрагім подивився на батька.

— Що саме?

— Треба запросити імама.

— Для дітей?

— Так.

Анвар усміхнувся.

— Нехай прочитає молитву над ними й благословить їх. Це нове життя, яке прийшло до нашої родини. Хочу, щоб перші дні їхнього життя були оточені молитвою та любов'ю.

Тимофій подивився на Арлетту.

— Я згоден.

Арлетта тихо усміхнулася.

— Я теж.

Ібрагім одразу звернувся до охоронця:

— Знайдіть імама й попросіть його приїхати.

— Так, Ваша Високість.

Охоронець вклонився й вийшов.

Анвар ще раз подивився на онуків.

— У нашої родини непрості часи. Але такі моменти нагадують нам, заради чого ми повинні залишатися разом.

Вікторія усміхнулася.

— Заради любові?

— Саме так.

Дем'ян подивився на дітей.

Його серце наповнилося теплом.

Він знову згадав слова Вікторії про їхнє майбутнє.

Можливо, одного дня й вони стоятимуть ось так.

Поруч із власною дитиною.

А поки що він просто тримав руку коханої.

І вперше за багато років відчував, що його минуле більше не має влади над ним.

Попереду залишалося ще багато таємниць.

Еміне була десь на Кіпрі.

Брітні теж прямувала сюди.

Але зараз родина аль-Шаф була разом.

І в центрі цієї родини спали двоє маленьких дітей, які навіть не знали, скільки любові вже подарували всім навколо.

Після розмови з Анваром Дем'ян вирішив ненадовго залишити готель.

Йому хотілося побачитися зі своїми колишніми пацієнтами — людьми, які пам'ятали його не за чутками, а за справжніми вчинками.

Він ішов вузькою вуличкою села, вдихаючи свіже морське повітря. Сонце вже почало схилятися до обрію, а над дахами будинків кружляли чайки.

Дем'ян усміхався.

Сьогодні він уперше за багато років відчував полегшення.

Його ім'я більше не було приречене залишатися в тіні минулого.

Попереду були нове життя, Вікторія і мрія про власну родину.

Але, звернувши за ріг, Дем'ян раптом зупинився.

Перед ним стояла жінка.

Він упізнав її миттєво.

Еміне.

Дем'ян кілька секунд просто дивився на неї, ніби не вірив власним очам.

— Еміне?.. — ледве вимовив він.

Вона теж не рухалася.

Її обличчя було схвильованим.

— Дем'яне…

Він зробив крок назад.

— Як ти тут опинилася?

Еміне опустила очі.

— Я…

— Ти мала бути у в'язниці.

У його голосі вже не було колишньої ніжності.

Лише подив і холод.

— Як ти вибралася? Тобі хтось допоміг?

Еміне зробила крок до нього.

— Прошу тебе, вислухай мене.

Дем'ян одразу підняв руку.

— Не підходь.

Еміне завмерла.

Колись один її погляд змушував його серце битися швидше.

Колись він мріяв провести з нею все життя.

Колись, коли вони вперше зіткнулися, він навіть не уявляв, що ця випадкова зустріч стане такою важливою частиною його минулого.

А тепер перед ним стояла та сама жінка, але він не відчував нічого.

Лише відразу до того життя, яке залишилося позаду.

— Ти повинна зрозуміти, — твердо сказав Дем'ян. — Моя любов до Вікторії не змінилася.

Еміне боляче подивилася на нього.

— Я знаю.

— Ні, ти не знаєш.

Він похитав головою.

— Я одружений. Я люблю свою дружину. І я не збираюся її зраджувати.

Еміне схлипнула.

— Але ми можемо закінчити те, що почали.

Дем'ян гірко усміхнувся.

— Те, що ми почали, залишилося в минулому.

— Ти колись хотів бути зі мною.

— Колись.

Він подивився їй прямо в очі.

— Але тепер я хочу іншого життя.

Еміне заплакала.

— Це через її титул?

Дем'ян різко похитав головою.

— Ні.

— Ти справді думаєш, що вона зможе зробити тебе щасливим?

— Вона вже робить мене щасливим.

Еміне мовчала.

— Вікторія була поруч зі мною тоді, коли від мене відверталися інші, — продовжив Дем'ян. — Вона знала про моє минуле, про мої помилки, про мої шрами. І все одно залишилася.

Його голос став спокійнішим.

— Ми плануємо майбутнє. Коли все буде готово, ми хочемо створити власну родину.

Еміне ніби втратила останню надію.

— Не називай її коханою, коли вона забрала в тебе все…

— Вона нічого в мене не забрала.

Дем'ян зробив паузу.

— Ти сама втратила мене, коли наше життя пішло різними шляхами.

Еміне заплющила очі.

— Дем'яне…

— Відпусти мене.

Він уже хотів піти, коли почув кроки.

— Дем'яне!

Він обернувся.

До них поспішала Вікторія.

Вона побачила Еміне й одразу зрозуміла, хто перед нею.

Принцеса підійшла до чоловіка, взяла його за руку й стала поруч.

— Не підходь до нього.

Еміне дивилася на них.

На їхні переплетені руки.

На спокійний погляд Вікторії.

На Дем'яна, який навіть не намагався відійти від дружини.

І це стало для неї остаточною відповіддю.

— Ви справді разом…

— Так, — твердо сказала Вікторія. — І так буде завжди.

Еміне відступила.

А потім раптом розвернулася й побігла.

— Охороно! — голосно наказала Вікторія. — Не дайте їй зникнути!

Охоронці одразу кинулися слідом.

Дем'ян подивився на Вікторію.

— Пробач, що тобі довелося це побачити.

Вона обійняла його.

— Тобі не потрібно вибачатися.

— Я не хочу, щоб минуле знову приходило в наше життя.

Вікторія ніжно торкнулася його обличчя.

— Воно вже не має над тобою влади.

Вона поцілувала його.

Дем'ян відповів на поцілунок.

Для нього це було остаточним прощанням із минулим.

Але Еміне не збиралася просто так здаватися.

Вона знала, де знаходиться її донька.

Дівчинка, яку колись у неї забрали.

Дівчинка, яку тепер виховувала Мія.

Еміне пробралася туди, де перебувала дитина.

Коли вона побачила доньку, її серце стиснулося.

— Моя дівчинко…

Маленька Мія злякано відступила.

— Не бійтеся мене…

Еміне простягнула руки.

— Я твоя мама.

Дівчинка не розуміла, що відбувається.

— Відпустіть мене…

— Ні! Я не хочу знову тебе втрачати!

Еміне притиснула дитину до себе.

Саме тоді з'явилася охорона.

— Відпустіть дитину!

— Ні!

Еміне міцніше обійняла доньку.

— Це моя дитина!

Дівчинка плакала.

— Мамо Міє…

Ці слова боляче вразили Еміне.

Вона зрозуміла, що для цієї маленької дівчинки справжньою матір'ю стала Мія.

Але Еміне не хотіла цього приймати.

— Я народила тебе…

— Еміне!

До них поспішила Мія.

Вона була налякана, але намагалася не показувати страх.

— Віддай мені дитину.

— Ні!

— Ти її лякаєш.

Еміне подивилася на доньку.

Дівчинка плакала.

Її маленькі руки тягнулися до Мії.

Еміне затремтіла.

Вона не хотіла віддавати дитину.

Не хотіла знову залишитися сама.

Та раптом з'явилася Брітні.

Вона одразу зрозуміла, що відбувається.

— Що тут сталося?

Охоронець відповів:

— Еміне намагалася забрати дитину.

Брітні подивилася на неї.

— Віддайте дівчинку Мії.

— Ні! — закричала Еміне. — Це моя донька!

— Ти втратила право самостійно забирати її після втечі.

Еміне зі сльозами дивилася на Бритні.

— Це все через тебе!

— Ні, — твердо відповіла Бритні. — Наслідки виникли через те, що ти зробила.

Еміне стиснула дитину востаннє.

— Доню…

Маленька дівчинка плакала й простягала руки до Мії.

— Мамо…

Це остаточно зламало Еміне.

Вона повільно відпустила дитину.

Мія одразу забрала її на руки й притиснула до себе.

— Все добре. Я поруч.

Охоронці підійшли до Еміне.

Вона не чинила опору.

Лише озирнулася.

Дитина була в руках Мії.

А її власні руки залишилися порожніми.

Через кілька хвилин Дем'ян дізнався, що Еміне затримали.

Він стояв поруч із Вікторією.

Десь далеко охоронці вели Еміне.

Вона на мить обернулася.

Їхні погляди зустрілися.

Дем'ян більше нічого не сказав.

Він не ненавидів її.

Але й не хотів повертатися до минулого.

Він узяв Вікторію за руку.

Перед ним було його сьогодення.

І його майбутнє.

Вікторія подивилася на нього.

— Ходімо додому.

Дем'ян усміхнувся.

— Так.

Вони пішли разом.

А Еміне востаннє подивилася їм услід.

Вона зрозуміла: Дем'ян зробив свій вибір.

І цього разу його серце належало не минулому.

Воно належало Вікторії.

Розділ 31. Ім’я, подароване з любов’ю

Після всіх подій цього дня в готелі нарешті настала тиша.

Коридорами вже не поспішали охоронці, слуги тихо розносили чай і вечерю, а члени родини поступово розходилися по своїх покоях.

У кімнаті Арлетти горіло м'яке світло.

Біля великого вікна стояло дитяче ліжечко, прикрашене ніжними стрічками.

Арлетта сиділа поруч і дуже обережно одягала свою маленьку донечку.

Дівчинка була зовсім крихітною.

Її маленькі пальчики ворушилися, а очі сонно відкривалися й знову заплющувалися.

— Ну ж бо, моя лялечко, — прошепотіла Арлетта. — Давай одягнемося красиво.

Поруч стояла Вікторія.

Вона спостерігала за Арлеттою з теплою усмішкою.

— Яка вона неймовірна.

Арлетта підняла очі.

— Правда?

— Вона наче маленька лялька.

Вікторія нахилилася до дитини й обережно торкнулася її щічки.

Маленька дівчинка поворушила губками.

Вікторія тихо засміялася.

— Подивися! Вона навіть усміхнулася.

Арлетта теж усміхнулася.

— Вона сьогодні майже весь час спить.

— Їй можна.

Вікторія сіла поруч і обійняла Арлетту за плечі.

— Ти після пологів маєш відпочивати.

— Я знаю.

Арлетта подивилася на донечку.

— Просто мені досі не віриться, що вона справді моя.

— Це нормально.

— Я так довго чекала на цей момент.

Вікторія ніжно обійняла її.

— Тепер ти мама.

Арлетта засміялася крізь сльози.

— Мама…

Вона вимовила це слово так, ніби вперше його почула.

Потім подивилася на Вікторію.

— До речі, ми з Тимофеєм вирішили дещо.

— Що?

Арлетта усміхнулася.

— Ми хочемо назвати нашу донечку на честь тебе.

Вікторія завмерла.

— На честь мене?

— Так.

— Арлетто…

— Ми довго думали. Тимофій сказав, що хоче ім'я, яке нагадуватиме нам про людину, яка завжди була поруч.

Вікторія розчулилася.

— Але чому саме моє?

Арлетта взяла її за руку.

— Бо ти не просто моя невістка. Ти стала мені сестрою.

Вікторія не стримала сліз.

— Я не знаю, що сказати.

— Просто прийми це.

Арлетта подивилася на донечку.

— Тепер її звати Вікторія.

Вікторія нахилилася до маленької дівчинки.

— Привіт, маленька Вікторіє.

Дівчинка тихенько ворухнулася.

— Вона справді схожа на лялечку, — прошепотіла Вікторія.

Арлетта засміялася.

— Тепер у нашій родині буде дві Вікторії.

— І я зовсім не проти.

Вони обійнялися.

Саме в цей момент двері тихо відчинилися.

На порозі стояла Брітні.

Вона кілька секунд не наважувалася зайти.

Вікторія побачила її.

— Брітні?

— Можна?

— Звичайно.

Брітні зайшла до кімнати.

Вона виглядала зовсім інакше, ніж раніше.

Її обличчя було спокійним, але в очах читалася невпевненість.

Вона несміливо підійшла ближче.

— Я хотіла поговорити з тобою.

Вікторія кивнула.

— Я слухаю.

Брітні глибоко вдихнула.

— Я хочу попросити вибачення.

Вікторія здивовано подивилася на неї.

— За що саме?

— За все.

Бритні опустила голову.

— Я хотіла зруйнувати твої стосунки з Дем'яном.

У кімнаті стало тихо.

Арлетта уважно подивилася на них, але не втручалася.

Бритні продовжила:

— Я була ображена на тебе. Мені здавалося, що через тебе моє життя стало гіршим. Я думала, що якщо зможу зруйнувати твоє щастя, мені стане легше.

Вікторія мовчала.

— Саме тому я допомогла Еміні вибратися, — зізналася Бритні. — Я думала, що вона зможе повернутися до Дем'яна і все між вами закінчиться.

Арлетта здивовано підняла брови.

— Брітні…

— Я знаю, що зробила погано.

Вона подивилася Вікторії прямо в очі.

— Але тепер усе змінилося.

Вікторія помітила, як Бритні поклала руку на живіт.

Її обличчя одразу пом'якшилося.

— Ти вагітна?

Бритні тихо усміхнулася.

— Так.

Вікторія підійшла до неї.

— Чому ти не сказала раніше?

— Я сама лише недавно дізналася.

У її голосі було щось нове.

Не колишня злість.

Не образа.

А справжня радість.

— Коли лікар сказав мені, що я чекаю дитину, я вперше за довгий час зрозуміла, що більше не хочу жити ненавистю.

Вікторія кілька секунд дивилася на неї.

А потім обійняла.

Брітні не очікувала цього.

Вона завмерла в її обіймах.

— Ти мене… пробачила?

— Я не можу забути все за одну хвилину, — чесно сказала Вікторія. — Але я можу перестати тримати образу.

Брітні заплакала.

— Дякую.

Вікторія не відпускала її.

— Тепер у тебе буде дитина. Це величезна відповідальність.

— Я знаю.

— Ти маєш думати не про помсту, не про минуле й не про мене.

Вікторія поклала руку їй на плече.

— Думай про свою дитину.

Брітні кивнула.

— Я хочу бути для неї хорошою матір'ю.

— Тоді почни з цього.

Арлетта усміхнулася.

— Схоже, наша родина сьогодні отримала не лише двох маленьких дітей, а ще й нову Брітні.

Брітні засміялася крізь сльози.

— Можливо.

Вікторія подивилася на неї.

— Ти справді змінилася.

— Думаєш?

— Так.

Брітні опустила погляд на свій живіт.

— Раніше я думала тільки про себе. А тепер у мені є маленьке життя.

Вона посміхнулася.

— Коли я вперше почула серцебиття дитини, мені стало соромно за багато речей, які я робила.

Вікторія ніжно стиснула її руку.

— Не живи минулим.

— Я постараюся.

У цей момент маленька Вікторія тихенько заплакала.

Арлетта одразу повернулася до ліжечка.

— Ой, моя маленька…

Вона взяла донечку на руки.

Вікторія підійшла ближче.

— Мабуть, вона вирішила нагадати всім, хто тут головна.

Арлетта засміялася.

— Уже характер показує.

Бритні теж усміхнулася.

Вона дивилася на дитину з особливою ніжністю.

— Вона така маленька…

— Скоро й ти триматимеш свого малюка, — сказала Арлетта.

Брітні поклала руку на живіт.

— Я навіть боюся уявити цей момент.

Вікторія обійняла її за плечі.

— Не бійся. Ти не будеш сама.

Брітні подивилася на неї.

— Після всього, що я зробила?

— Так.

— Чому?

Вікторія усміхнулася.

— Бо сім'я — це не тільки ті, хто ніколи не помиляється. Це ще й ті, хто здатен визнати свою помилку й змінитися.

Брітні знову заплакала.

Але цього разу — від щастя.

— Я хочу почати все спочатку.

— Тоді починай.

Вікторія ще раз обійняла її.

А поруч Арлетта колисала маленьку Вікторію.

Тимофей, який саме проходив коридором, почув дитячий плач і заглянув до кімнати.

— Тут у нас що, сімейна рада?

Арлетта усміхнулася.

— Ми знайомимо Бритні з новою Вікторією.

Тимофій підійшов до дружини.

— А я вже думав, де моя маленька принцеса.

Він поцілував Арлетту в чоло, а потім подивився на донечку.

— Вона прекрасна.

— Її звати Вікторія, — сказала Арлетта.

Тимофій подивився на сестру.

— На честь нашої Вікторії?

— Саме так.

Він усміхнувся.

— Тоді це чудовий вибір.

Вікторія засміялася.

— Ви всі змусите мене сьогодні плакати.

Тимофій обійняв сестру.

— Ти заслуговуєш на це ім'я.

Вона притулилася до нього.

У кімнаті знову стало тепло й затишно.

Дві жінки, які ще недавно могли бути ворогами, тепер стояли поруч.

Одна тримала новонароджену донечку.

Інша чекала на власну дитину.

А Вікторія дивилася на них і розуміла: іноді люди справді здатні змінитися.

Не тому, що їх змусили.

А тому, що в їхньому серці з'явилося щось важливіше за образу.

Любов.

І, можливо, маленька дитина Бритні стане для неї початком нового життя.

А маленька Вікторія — символом любові, яка об'єднала родину аль-Шаф ще сильніше.

Тим часом далеко від Кіпру, у Сполучених Штатах, назрів серйозний дипломатичний скандал.

Емір Ібрагім не збирався залишати без відповіді втечу Еміне з в'язниці.

Для нього це було не просто порушенням правил.

Еміне вважалася небезпечною злочинницею, а її втеча могла поставити під загрозу життя членів родини аль-Шаф.

Тому Ібрагім вирішив особисто вирушити до Вашингтона.

Через кілька годин його літак приземлився у Сполучених Штатах.

Президент Гаррісон Мейєр отримав повідомлення про прибуття еміра буквально перед початком зустрічі.

— Емір Ібрагім уже в Білому домі, — повідомив радник.

Гаррісон здивовано підняв голову.

— Уже?

— Так.

— І він хоче особистої зустрічі.

Президент важко зітхнув.

— Добре. Нехай заходить.

Двері відчинилися.

До кабінету впевнено увійшов Ібрагім.

Його обличчя було серйозним.

— Пане президенте.

— Ваша Високість.

Ібрагім навіть не сів.

— Я прибув сюди не для дипломатичних люб'язностей.

Гаррісон одразу зрозумів, що розмова буде непростою.

— Я знаю, що сталося.

— Ви не знаєте, що сталося зі мною та моєю родиною після цього.

Ібрагім поклав на стіл папку.

— Жінка, яка становила небезпеку для моєї родини, втекла з американської в'язниці.

Президент подивився на документи.

— Ми проводимо розслідування.

— Розслідування мало розпочатися ще до того, як вона втекла.

Гаррісон мовчав.

— Я вимагатиму повної відповідальності всіх, хто допустив це порушення.

Президент підвівся.

— Ваша Високість, я не знав про підготовку цієї втечі.

— Тоді дізнайтеся, хто знав.

Ібрагім говорив твердо.

— Якщо Сполучені Штати не здатні забезпечити виконання власних судових рішень, я буду змушений переглянути фінансову співпрацю між нашими державами.

Гаррісон зблід.

— Ви погрожуєте припинити фінансування?

— Я попереджаю вас про наслідки.

У кабінеті запала тиша.

Президент зрозумів, наскільки серйозна ситуація.

— Я особисто займуся цим питанням.

— Сподіваюся.

Гаррісон одразу наказав своїм радникам з'ясувати, як саме Еміне вдалося залишити в'язницю.

Але через кілька хвилин до кабінету зайшов один із чиновників.

— Пане президенте, ми знайшли можливий зв'язок.

— Який?

— Олександра.

Гаррісон насупився.

— Моя донька?

— Так.

Президент різко повернувся до радника.

— Вона тут ні до чого.

— Ми цього не стверджуємо. Але її ім'я згадується в документах.

Ібрагім уважно слухав.

— Покличте її.

За кілька хвилин Олександра зайшла до кабінету.

Вона була здивована, побачивши батька та еміра.

— Тату? Що відбувається?

Гаррісон подивився на доньку.

— Ти знала про втечу Еміне?

— Ні!

Олександра щиро здивувалася.

— Я навіть не знала, що вона втекла.

— Тоді поясни, чому твоє ім'я є серед документів?

Олександра розгубилася.

— Я не розумію.

Ібрагім холодно промовив:

— Тоді з'ясуйте, хто використав ваше ім'я.

Олександра одразу взяла телефон.

— Я сама зараз подзвоню начальниці в'язниці.

Вона набрала номер.

— Говоріть мені правду. Як Еміне залишила в'язницю?

На іншому кінці лінії настала довга пауза.

Потім надзирателька тихо відповіла:

— Вона була звільнена після розпорядження, яке ми отримали від людини, пов'язаної з Бритні.

Олександра завмерла.

— Бритні?

— Так.

— Дружиною шейха-принца Савви?

— Так.

Гаррісон почув це й похитав головою.

— Отже, моя донька не мала до цього стосунку?

Надзирателька відповіла:

— Ні, сер.

Олександра полегшено видихнула.

Але Ібрагім залишався серйозним.

— Хто дозволив це зробити?

Надзирателька мовчала.

— Я чекаю відповіді.

— Ми допустили серйозні порушення, Ваша Високість.

— Тоді ви повинні понести відповідальність.

Ібрагім повернувся до Гаррісона.

— Ось у чому проблема. Не можна дозволяти винним перекладати відповідальність на невинних.

Гаррісон кивнув.

— Я згоден.

Він подивився на Олександру.

— Донько, ти не повинна відповідати за те, чого не робила.

Олександра мовчки кивнула.

Але потім президент звернувся до радників:

— Провести повне службове розслідування. Встановити всіх, хто брав участь у звільненні Еміне. Ніхто не повинен приховувати правду.

Ібрагім нарешті сів.

— Саме цього я й вимагав.

Гаррісон подивився на нього.

— Я визнаю, що система дала збій. І відповідальні за це повинні відповісти.

Емір кивнув.

— Тоді ми зрозуміли одне одного.

Він підвівся.

— Я не хочу конфлікту зі Сполученими Штатами. Я хочу справедливості.

Президент простягнув йому руку.

— Ви її отримаєте.

Ібрагім потиснув руку Гаррісону.

Але перед виходом він додав:

— І передайте Бритні: те, що вона зробила, не повинно повторитися.

Після того як двері зачинилися, Гаррісон важко сів у крісло.

Він подивився на доньку.

— Олександро, ти справді нічого не знала?

— Нічого, тату.

— Тоді я радий, що ми це з'ясували.

Він зітхнув.

— Але тепер нам доведеться дуже серйозно поговорити з тими, хто відповідав за в'язницю.

Олександра кивнула.

А далеко на Кіпрі Ібрагім ще не знав усіх подробиць того, що сталося з Еміне.

Він знав лише одне: помилки чиновників не повинні ставати причиною нових трагедій.

А тепер відповідальність мала понести саме та система, яка дозволила небезпечній ув'язненій зникнути.

Після стількох випробувань на Кіпрі нарешті запанував мир.

Небезпека, яка ще зовсім недавно нависала над королівською родиною, відступила, а люди поступово поверталися до звичного життя.

Та найбільше радів Дем'ян.

Тепер він нарешті міг повернутися до своєї колишньої клініки.

Не до розкішного палацу.

Не до королівських покоїв.

А туди, де колись починав свій шлях лікар.

До маленької клініки в селі, де він безкоштовно лікував бідних людей.

Дем'ян стояв біля коней і дивився на дорогу.

Поруч із ним була його кохана дружина — принцеса Вікторія.

Він узяв її під руку.

— Ходімо.

Вікторія усміхнулася.

— Я хочу побачити місце, де ти працював до того, як доля привела тебе до мене.

— Там немає нічого величного.

— Для мене є.

Вона притулилася до його плеча.

— Якщо там ти допомагав людям, значить, це особливе місце.

Дем'ян ніжно поцілував її руку.

— Саме тому я хочу, щоб ти побачила його.

Вікторія погодилася.

І вони вирушили до села.

Разом із ними поїхали друзі.

Грейс, яка завжди залишлася поруч із Дем'яном у найважчі моменти.

Джангар — воїн аль-Мура, спокійний і надійний.

Принцеса Емма зі своїм чоловіком Джастіном.

А також принцеса Крістіна з чоловіком Логаном, давнім другом Дем'яна, який колись урятував його після тяжкого поранення.

Ніхто не хотів пропустити цей день.

Коли вони наблизилися до села, люди почали виходити зі своїх будинків.

Хтось упізнав Дем'яна.

— Це лікар!

— Дем'ян повернувся!

— Він повернувся до нас!

Селяни радісно вітали його.

Коли ж вони побачили Вікторію, багато хто завмер від подиву.

Перед ними стояла сама принцеса.

Вона була прекрасна.

Але замість того, щоб триматися осторонь, Вікторія одразу спустилася з коня.

Люди почали вклонятися.

— Ваша Високість…

Вікторія швидко зупинила їх.

— Не потрібно.

Вона усміхнулася.

— Ми сьогодні прийшли не як правителі. Ми прийшли до друзів.

Селяни переглянулися.

А потім почали усміхатися.

Діти першими наважилися підійти ближче.

Вони дивилися на Вікторію широко розплющеними очима.

Для них вона була наче казкова принцеса.

Дівчинка з двома кісками несміливо підійшла до неї.

— Ви справжня принцеса?

Вікторія присіла перед нею.

— Справжнісінька.

— А ви живете в палаці?

— Так.

Дівчинка подивилася на її сукню.

— Ви дуже гарна.

Вікторія засміялася.

— А ти ще гарніша.

Вона дістала з маленької сумочки цукерку й простягнула дитині.

— Це тобі.

Очі дівчинки засяяли.

— Дякую!

Незабаром біля Вікторії зібралися й інші діти.

Вона потиснула їм руки, роздала солодощі й поговорила з кожним.

Її не цікавило, хто перед нею — син багатого торговця чи дитина бідної родини.

Для неї всі були однаковими.

Дем'ян дивився на дружину й усміхався.

— Ти навіть не уявляєш, як я тобою пишаюся.

Вікторія повернулася до нього.

— Чому?

— Тому що ти могла залишитися в палаці.

— А навіщо мені палац, якщо я не можу бачити життя простих людей?

Вона взяла його за руку.

— Ти колись жив тут. Я хочу знати твоє минуле.

Дем'ян усміхнувся.

Серед селян швидко почали ширитися шепітки.

— Невже це його дружина?

— Принцеса Вікторія?

— Як йому пощастило!

— Він справді зумів підкорити серце найвеличнішої принцеси?

Один чоловік усміхнувся.

— Та це ж справжній джекпот!

Інші тихо засміялися.

Дем'ян почув ці слова й похитав головою.

— Люди думають, що мені пощастило через її титул.

Вікторія подивилася на нього.

— А хіба ні?

— Ні.

— Чому?

Дем'ян стиснув її руку.

— Мені пощастило, тому що ти вибрала мене.

Вікторія усміхнулася.

— А я вибрала тебе не через те, що ти лікар.

— А чому?

— Бо ти був добрим до людей тоді, коли ніхто не знав, що одного дня станеш чоловіком принцеси.

Дем'ян замовк.

Його очі наповнилися теплом.

Та радісну атмосферу несподівано порушив знайомий голос.

— Дем'ян!

Усі обернулися.

Перед ними стояв Мустафа — батько Еміне.

На його шиї залишився помітний шрам.

Він дивився на Дем'яна з ненавистю.

Колись саме через Мустафу Дем'ян пережив один із найстрашніших періодів свого життя.

Мустафа свого часу видав Еміне заміж проти її волі.

Вона була нареченою Дем'яна.

Їхнє кохання було зруйноване.

Дем'ян тоді ледь не втратив себе.

А тепер Мустафа стояв перед ним і звинувачував його.

— Ти думаєш, що став недоторканним?

Люди навколо почали відступати.

Джангар поклав руку на руків'я меча.

Грей напружився.

Але Вікторія підняла руку.

— Не треба.

Вона подивилася на Мустафу.

— Говоріть.

— Через тебе в моєї родини стільки проблем!

— Ні, — спокійно відповіла Вікторія. — Через ваші рішення.

Мустафа розлютився.

— Ти не маєш права!

Вікторія зробила крок уперед.

— Я маю право захищати свого чоловіка.

Вона подивилася на нього холодним поглядом.

— І я не дозволю вам його принижувати.

Мустафа побачив, що навколо стоять люди Дем'яна.

Він зрозумів, що перед ним не просто лікар.

Перед ним чоловік принцеси Катару.

Вікторія продовжила:

— Якщо ви ще раз образите мого чоловіка, я буду змушена передати справу королівській владі.

Мустафа зблід.

— Ви погрожуєте мені?

— Я попереджаю.

Вона говорила тихо, але кожне слово звучало твердо.

— Вибирайте самі: припинити приниження або відповідати за образу члена королівської родини.

Люди завмерли.

Мустафа вже не кричав.

Він зрозумів, що Дем'ян має сильний захист.

Не тільки друзів.

Не тільки родину.

А саму принцесу Вікторію.

Дем'ян подивився на Мустафу.

— Ви звинувачуєте мене в тому, що сталося з Еміне.

Мустафа мовчав.

— Але саме ви розлучили нас.

Дем'ян важко видихнув.

— Через вас я ледь не зламав собі життя.

Він зробив паузу.

— Ви видали Еміне заміж проти її волі.

— Вона була моєю дочкою!

— Саме тому ви повинні були дбати про її щастя.

Мустафа відвів погляд.

— Тепер я живу своїм життям.

Дем'ян узяв Вікторію за руку.

— Еміне зробила свій вибір.

— Вона зрадила тебе!

Дем'ян похитав головою.

— Ні. Вона просто дозволила вам вирішити за неї.

Вікторія подивилася на чоловіка з гордістю.

— А тепер він щасливий.

Мустафа знову хотів щось сказати.

Але цього разу люди не підтримали його.

Навпаки.

— Досить!

— Лікар повернувся до нас!

— Він лікував наших дітей!

— Не можна так говорити з ним!

Мустафа зрозумів, що залишився один.

Він розвернувся.

Але перш ніж піти, кинув:

— Це ще не кінець.

Дем'ян спокійно відповів:

— Для мене — кінець.

Та слова Мустафи не залишилися без наслідків.

Чутки швидко дійшли до палацу.

Емір Ібрагім дізнався, що чоловіка його онуки образили прилюдно.

Він наказав провести розслідування.

— Якщо Мустафа образив члена нашої родини, він має відповісти за свої слова.

Охорона отримала наказ затримати Мустафу та його найближчих спільників для допиту.

Емір не хотів кровопролиття.

Але честь родини аль-Шаф для нього була святою.

Після всіх подій Дем'ян та Вікторія нарешті дісталися клініки.

Вона була невеликою.

Старі стіни.

Дерев'яні двері.

Невеликий сад.

Але для Дем'яна це місце було частиною його душі.

— Ось тут я працював, — сказав він.

Вікторія озирнулася.

— Мені подобається.

— Серйозно?

— Дуже.

Вона зайшла всередину.

Люди вже чекали на лікаря.

— Докторе!

— Дем'яне!

— Ми так чекали!

Дем'ян усміхнувся.

— Я повернувся.

Увечері компанія вирішила зайти до невеликого грецького кафе.

Його власником був дядько Дем'яна — Василіс.

Щойно чоловік побачив племінника, він широко усміхнувся.

— Дем'яне!

Вони міцно обійнялися.

Потім Василіс побачив Вікторію.

Він завмер.

— А це…

Дем'ян усміхнувся.

— Моя дружина.

Василіс подивився на нього, потім на Вікторію.

— Невже?

Вікторія усміхнулася.

— Дуже приємно познайомитися.

Василіс витер сльозу.

— Я пам'ятаю тебе зовсім іншим.

Дем'ян засміявся.

— Дядьку…

— Ні, дай мені сказати.

Василіс подивився на Вікторію.

— Колись цей хлопець був нещасним.

Дем'ян замовк.

— Він дізнався, що Еміне вийшла заміж, і я бачив, як йому було боляче.

Василіс похитав головою.

— Але тепер…

Він усміхнувся.

— Тепер я бачу перед собою зовсім іншу людину.

Вікторія взяла Дем'яна за руку.

Василіс засміявся крізь сльози.

— Отже, це та сама дівчина, яка не побоялася бути з ним?

Вікторія усміхнулася.

— Так.

— І не побоялася його титулу?

— А хіба я вийшла за нього через титул?

Василіс подивився на Дем'яна.

— Тобі неймовірно пощастило.

Дем'ян обійняв Вікторію.

— Я знаю.

Василіс накрив великий стіл.

На ньому з'явилися грецькі страви: свіжий хліб, овочі, сир, оливки, запечена риба та домашні солодощі.

— Сьогодні все за мій рахунок!

Вікторія здивувалася.

— Не потрібно.

— Потрібно!

Василіс усміхнувся.

— Ви привезли в моє кафе стільки радості.

Вона подякувала йому.

— Дякую за гостинність.

Василіс знову витер сльози.

— Я хочу, щоб ти знала: ти зробила мого племінника щасливим.

Вікторія відповіла:

— А він зробив щасливою мене.

За столом стало тихо.

Навіть Грей посміхнувся.

Емма взяла Джастина за руку.

Кристина притулилася до Логана.

А Дем'ян просто дивився на Вікторію.

Він нарешті отримав те, про що колись боявся навіть мріяти.

Дім.

Кохання.

Сім'ю.

І можливість знову лікувати людей.

— До речі, — сказала Вікторія, — незабаром у нас буде ще одна важлива подія.

Василіс підняв брови.

— Яка?

Дем'ян усміхнувся.

— Наша арабська весільна церемонія.

— Що?

Василіс засміявся.

— Ви ще не святкували весілля?

— Ми хочемо провести традиційну церемонію для родини.

— Тоді я приїду!

Дем'ян усміхнувся.

— Я навіть не сумнівався.

Василіс підняв келих соку.

— За вас!

Усі підняли свої келихи.

— За Дем'яна та Вікторію!

Вікторія усміхнулася.

Дем'ян нахилився до неї.

— Знаєш, я ніколи не думав, що моє життя стане таким.

— А я ніколи не думала, що зустріну людину, яка змусить мене забути про всі королівські правила.

— І ти не шкодуєш?

Вона подивилася йому в очі.

— Ні.

Вона ніжно поцілувала його.

— Ні на мить.

А за вікном маленького грецького кафе тихо шуміло море.

І Дем'ян раптом зрозумів, що його колишнє життя більше не болить.

Воно залишилося позаду.

Еміне стала частиною минулого.

Мустафа більше не міг зруйнувати його майбутнє.

Бо поруч була Вікторія.

Жінка, яка обрала його не за титул.

Не за багатство.

Не за королівську владу.

А просто за те, ким він був.

І саме тому Дем'ян знав: цього разу він знайшов своє справжнє щастя.