Спочатку:
На сторінку книги
Глава 14. Тріумф Азіза
Принц Азіз відчував солодкий смак тріумфу. Повернувшись до палацу, він знову відчув під ногами твердий ґрунт влади, але цього разу його жадоба помсти була безмежною.
Все стало можливим завдяки його матері — королеві Мар’ямі, яка дала йому шанс тимчасово керувати двором. Вона вірила, що син зможе довести свою силу й відновити авторитет роду. Азіз скористався цим шансом, але не для миру — він прагнув помсти.
Його головною ціллю стали Амір та Анастасія — пара, яка колись допомогла викрити його злочини та виштовхнути з королівського кола. Азіз не міг забути приниження. Він підготував компромат, який підніс матері, доводячи, що Амір і Анастасія нібито діяли проти честі королівської сім’ї.
Особливо він ненавидів Анастасію. У його пам’яті назавжди залишився момент, коли вона публічно зганьбила його, показавши всім його слабкість і жорстокість. Для Азіза це було нестерпним ударом по честі.
Тепер, коли він тимчасово відвів увагу від своїх в’язнів у підземеллі, він вирішив завдати удару в саме серце брата. Його план був простий: використати владу, яку дала йому Мар’яма, і знищити тих, хто колись принизив його.
Азіз стояв у тронній залі, його очі палали ненавистю. Він тихо прошепотів сам до себе:
— Амір… Анастасіє… ви думали, що перемогли мене. Але тепер моя черга.
Шейх-принц Азіз відчував, що його тріумф стає ще солодшим, коли він наказав своїй вірній служниці Стейсі діяти. Вона була американкою, яку він врятував три роки тому, і між ними виникла таємна зв’язок, прихована від усіх. У них навіть була донька, про яку ніхто не мав знати — адже зв’язок принца й служниці був би ганьбою для королівського дому.
Азіз суворо наказав:
— Ніхто не повинен дізнатися про нашу таємницю. Ти зробиш усе, щоб Анастасія більше не заважала мені.
Стейсі, яка колись прив’язалася до нього через гроші й багатство, погодилася. Вона піднесла Анастасії напій із наркотиками. Слабкість швидко охопила молоду жінку, і незабаром вона знепритомніла.
Азіз дивився на неї холодними очима й промовив:
— Ось ми й позбудемося тебе. Тепер, коли вся моя сім’я зайнята своїми проблемами, ніхто не помітить твоєї відсутності.
Він наказав Стейсі взяти Анастасію за руки й винести її до берега. Там, серед пісків Катару, де пустеля зустрічалася з морем, вони кинули її у хвилі. Азіз стояв на березі й злобно прошепотів:
— Тепер ти не зруйнуєш мої плани, як тоді. Амір зненавидить тебе, і ти зникнеш назавжди.
Вони вже збиралися піти, коли раптом з’явилася принцеса Аміра — сестра Азіза. Її очі палали гнівом.
— Як наша мати могла допустити тебе у палац? — вигукнула вона. — Ти ганьбиш нас усіх! Я чула від служниць, що Стейсі підсипала щось Анастасії. І ти сам наказав їй це зробити. Ну що, вона жива? Інакше я розповім усім!
Азіз розгубився, але не встиг відповісти. Стейсі, охоплена страхом, вдарила Аміру палицею. Принцеса впала на землю, її тіло завмерло без пульсу.
Азіз закричав у паніці:
— О боже! Біжімо, Стейсі! Ніхто не повинен знати! Ніхто не повинен дізнатися!
Він схопив служницю за руку й потягнув її геть від берега, залишивши позаду дві жіночі постаті — одну в морських хвилях, іншу на піску. Його серце билося швидко, але він знав: тепер їхня таємниця стала ще небезпечнішою.
План був простий і жорстокий: море мало стати її могилою, а він сам подбає про те, щоб Амір повірив у її зраду. Тієї ж ночі тіло Анастасії скинули у воду з крутого обриву.
Але море має власну волю. Холодна вода та сильна течія не дали дівчині піти на дно. Її, напівживу, винесло до рибальського селища на околиці Дохи. Старий моряк Ахмед, який вийшов перевірити сіті перед світанком, помітив у воді щось дивне. Спочатку він подумав, що це уламок човна, але коли підійшов ближче, його серце стиснулося. У піні прибою лежала дівчина з довгим золотим волоссям, її очі були заплющені, а шкіра — блідою, як місячне сяйво.
— О Аллах! Дитино... — старий кинувся у воду, підхоплюючи її на руки. — Живи, благаю, живи!
Він приніс іноземку до своєї скромної хатини, де пахло сіллю та сушеною рибою. Ахмед не знав, хто вона, але бачив на її шиї дорогий кулон і розумів, що вона стала жертвою великої несправедливості. Він молився, зігріваючи її ковдрами: «Захисти її, Всевишній, дай цій душі ще один шанс».
Тим часом у палаці Азіз розпочав другу частину свого плану. Він майстерно підробив почерк Анастасії, написавши лист, у якому вона нібито зізнавалася, що ніколи не кохала Аміра і втікає з іншим. З цим листом він прийшов до своєї матері, Мар’яни.
Мар’яна, яка завжди недолюблювала невістку-іноземку, з силою вдарила кулаком по столу, прочитавши фальшивку.
— Я так і знала! — кричала вона на весь кабінет. — Знала, що ця приблуда кине мого Аміра! Дякую тобі, сину, що ти перший це помітив. Твій брат розбитий, але він має дізнатися правду про цю невдячну жінку. Повідом йому негайно!
Азіз схилив голову в покірному жесті, ховаючи тріумфальний блиск у погляді. Він був впевнений, що переміг. Він не знав, що в бідній хатині на березі Анастасія зробила перший подих, і що правда, загорнута в морську піну, незабаром повернеться, щоб зруйнувати його кривавий трон.
У темних покоях палацу принц Азіз сидів навпроти Стейсі. Його голос був холодним і владним:
— Пам’ятай, якщо ти бодай слово скажеш комусь про нашу таємницю, тебе депортують. І тоді нашу доньку віднімуть назавжди.
Стейсі здригнулася, її очі наповнилися сльозами. Вона благала:
— Азізе… я зроблю все, що ти скажеш. Але прошу тебе — захисти нашу дитину. Навіть якщо ніхто не повинен знати про неї, вона заслуговує на життя й любов.
Азіз нахилився ближче, його погляд палав рішучістю:
— Я не дозволю, щоб її забрали. Але ти мусиш мовчати. Це єдина умова, щоб ми зберегли її майбутнє.
Стейсі схилила голову, стискаючи руки:
— Я мовчатиму. Я готова жити в тіні, аби тільки наша донька була в безпеці.
Азіз на мить замовк, а потім додав тихо, майже шепотом:
— Добре. Ми сховаємо її від усіх. І навіть якщо світ ніколи не дізнається про її існування, вона буде нашою.
У цій розмові народилася крихітна клятва — мовчання заради життя дитини. Але водночас це мовчання ставало новим тягарем для обох, адже таємниці завжди мають ціну.
У розкішній вітальні палацу, де аромат дорогого уда змішувався з запахом свіжої кави, панувала гнітюча тиша. Мар’яма, ледь стримуючи тремтіння в голосі, закінчила свою розповідь. Перед нею стояв Емір Ібрагім, який щойно повернувся з Кембриджа. Його постава була величною, а погляд — гострим і холодним, як сталь. Новина про те, що Анастасія, його невістка, втекла, залишивши Аміра біля вівтаря, вдарила по репутації родини сильніше, ніж будь-яка політична криза.
Ібрагім повільно опустився в крісло, оббите золотистою парчею. Його шок неможливо було приховати.
— Вона просто пішла? — тихим, але небезпечним голосом запитав він. — Після всього, що ми зробили для її сім’ї?
Проте найбільше Еміра бентежило інше. Його старший син Азіз, який роками жив у вигнанні, несподівано повернувся до палацу саме в цей момент. Ібрагім ніколи не схвалював бунтарський дух Азіза, і їхні стосунки завжди нагадували натягнуту струну. Але зараз, бачачи розбитого Аміра, батько вирішив дати старшому синові шанс проявити себе, хоча й тримав це в таємниці від своєї дружини, королеви Олени. Олена була занадто зайнята державними справами та підготовкою до благодійного балу, і Ібрагім знав: якщо вона дізнається про повернення «блудного сина» зараз, палац перетвориться на поле битви.
Амір сидів навпроти батька, не піднімаючи очей.
— Сину мій, — голос Ібрагіма пом’якшав, він підійшов до Аміра і поклав важку руку йому на плече. — Я підтримаю тебе. Світ великий, і наше ім’я все ще має владу. Я зроблю все, щоб знайти тобі нову наречену — ту, яка буде гідна твого серця і цього трону. Анастасія зробила свій вибір, і вона пошкодує про це.
Амір мовчав. Його серце перетворилося на холодний камінь. Він не хотів «нової нареченої», він хотів зрозуміти, як та, кому він довіряв, змогла так легко розтоптати його гідність.
Брати Аміра, молоді шейхи, стояли біля вікна, обговорюючи те, що сталося, пошепки. Вони до останнього не могли повірити, що Анастасія — дівчина, яка здавалася такою лагідною та відданою — здатна на такий зухвалий вчинок.
— Це не просто втеча, це ляпас усьому нашому роду, — прошепотів молодший брат. — Як вона могла?
— Вона не просто втекла, — раптом подав голос Азіз, що стояв у тіні дверного отвору. Його погляд зустрівся з поглядом батька. — Вона втекла від золотого клітки, яку ви всі тут будували. Але вона не врахувала одного: з цієї пустелі немає шляху назад.
Емір Ібрагім суворо глянув на Азіза, але нічого не відповів. Він знав, що зараз не час для сімейних сварок. Пріоритетом було зберегти обличчя перед підданими та заспокоїти Аміра.
— Завтра ми оголосимо, що заручини розірвані з нашої ініціативи, — оголосив Ібрагім. — Аміре, ти поїдеш на кілька тижнів у пустелю, до нашого мисливського будиночка. Тобі треба прийти до тями. А я подбаю про інше.
Амір підняв очі й тихо промовив:
— Я не хочу нової нареченої. Я хочу зрозуміти, чому вона пішла.
Його слова зависли в повітрі, як крик душі. Але ніхто не відповів. Усі знали: відтепер кохання більше не мало значення. Настав час інтриг, таємних союзів і боротьби за владу.
Палац занурився у вечірні сутінки, приховуючи в своїх коридорах нові змови. І кожен із присутніх усвідомив: втеча Анастасії стала лише початком жорстокої гри, де кожен крок міг стати фатальним.
Амір залишив палац у тиші, не озираючись назад. Його серце було важким, а думки — сповнені болю й образи. Він їхав верхи на коні, залишаючи позаду золоті зали та гучні голоси братів. Попереду простягалася безкрая пустеля — місце, де він мав віднайти себе.
Сонце палало над горизонтом, а гарячий вітер бив у лице. Пісок хрустів під копитами, і кожен крок здавався віддаленням від минулого. Амір відчував: пустеля стане його випробуванням.
Він зупинився біля мисливського будиночка, схованого серед дюн. Кам’яні стіни здавалися мовчазними свідками давніх історій. Тут не було розкоші — лише простота й самотність.
Амір сів на килим, дивлячись у вогонь, що горів у невеликому вогнищі. Його думки поверталися до Анастасії.
— Чому ти пішла? — прошепотів він сам до себе. — Чому ти розтоптала мою довіру?
Ніч опустилася на пустелю. Зоряне небо розкинулося над ним, і Амір відчув, що саме тут він зможе знайти відповіді. Йому треба було очистити серце від гніву й зрозуміти, що робити далі.
Він знав: попереду чекає нова боротьба. Але зараз, серед пісків і тиші, він був лише чоловіком, який шукає правду про себе й своє кохання.
Амір довго блукав пустелею, поки не натрапив на кочівників — плем’я аль-Мура, яке славилося своєю мудрістю й умінням лікувати рани не лише тіла, а й душі. Вони вже знали про його прибуття: новини про принца, який залишив палац у пошуках спокою, швидко поширилися серед пустельних племен.
Його зустріли з пошаною. Старійшина племені промовив:
— Ми знаємо про твою біль, принце. Ти втратив довіру й серце твоє розбите. Але пустеля не лише карає — вона й лікує.
Амір відчував слабкість: глибока рана на його боці, отримана ще під час сутички з людьми Шаміля, нагадувала про себе. Аль-Мура не залишили його самого. Жінки племені принесли лікувальні трави, чоловіки розпалили вогнище, а старійшина наклав пов’язку, просочену цілющими маслами.
— Твоє тіло загоїться, — сказав він, — але головне — очистити душу.
Амір залишився серед них. Він жив у простому наметі, їв хліб із фініками, слухав пісні пустелі. Кожна ніч під зорями ставала для нього молитвою. Він почав розуміти: сила не в троні й не в золоті, а в людях, які здатні підтримати навіть чужинця.
З часом його рана почала гоїтися. Він відчував, як біль відступає, а разом із ним повертається ясність думок. Аль-Мура стали для нього новою родиною, яка навчила його терпінню й мужності.
Амір дивився на горизонт і думав:
— Я ще повернуся. Але тепер я буду іншим. Я стану сильнішим, щоб захистити тих, кого люблю.
