Раді Вас бачити!

Глава 29. Привиди пустелі

Сонце вже давно піднялося високо над пустелею.

Золотий пісок навколо них здавався безкрайнім морем, у якому не було жодного орієнтира.

Максимус стояв на невисокому пагорбі й вдивлявся в далечінь.

Його погляд ковзав від однієї піщаної дюни до іншої.

Він намагався знайти хоча б щось знайоме.

Старий кам'яний знак. Самотню пальму. Гірський виступ.

Будь-яку ознаку, яка могла б показати правильний напрямок.

Але навколо була лише пустеля.

Максимус повільно дістав карту.

Розгорнув її, притримуючи край від вітру.

— Де ж ви... — тихо промовив він.

За його спиною всі вже ледве трималися на ногах.

Спека виснажила навіть принців, які звикли до суворого клімату.

Руслан допоміг Моанні сісти в тіні.

Хакім та Іслам принесли воду.

Сьюзі й Аманда разом із Моанною до цього прикривали голови легкими тканинами, захищаючи обличчя від палючого сонця.

Тепер вони нарешті змогли зняти шарфи.

— Пий, — сказав Руслан, простягаючи Моанні пляшку.

— А ти?

— Я вже пив.

Моанна підозріло подивилася на нього.

— Не бреши.

Руслан усміхнувся.

— Добре. Питиму після тебе.

Вона зробила кілька ковтків і повернула воду.

— Тепер ти.

Руслан послухався.

Поруч Хакім уже встановлював невелику палатку.

Іслам допомагав йому закріпити тканину.

Сем розкладав речі.

А принци подбали про те, щоб їхні сестри та кохані могли відпочити в тіні.

Максимус, спостерігаючи за ними, не міг приховати здивування.

Він звик бачити принців як воїнів.

Як майбутніх правителів.

Як людей, які мають бути сильними за будь-яких обставин.

Але зараз він побачив зовсім інше.

Руслан поправив подушку Моанні.

Хакім приніс води Сьюзі.

Іслам допоміг Аманді зайти до палатки.

Вони не соромилися турбуватися про жінок.

Навпаки — робили це природно.

Максимус перевів погляд на Аманду.

Вона сиділа в тіні й витирала краплі води з обличчя.

«Їй пощастило мати таких братів», — подумав він.

Та одразу виправив себе.

«І їм пощастило мати таку сестру».

Він підійшов до них.

— Залишайтеся тут.

Руслан підвів голову.

— А ти?

— Я знайду дорогу.

Хакім одразу заперечив:

— Сам?

— Так.

— Це небезпечно.

— Саме тому я піду один.

Руслан подивився на карту.

— Скільки часу?

— Не знаю.

Максимус подивився на сонце.

— До ночі повернуся.

Аманда раптом підвелася.

— Максимусе...

Він повернувся.

Вона підійшла ближче.

— Будьте обережні.

У її голосі звучало справжнє занепокоєння.

Максимус м'яко усміхнувся.

— Принцесо, я вмію захищати себе.

— Я знаю.

— Тоді не хвилюйтеся.

— Це важко.

Максимус на мить замовк.

Він дивився на неї так, ніби хотів сказати щось більше.

— Головне, дочекайтеся мене вночі.

Аманда кивнула.

— Обіцяю.

Руслан поклав руку на плече Максимуса.

— Дійте.

Максимус подивився на нього.

— Ви довіряєте мені?

Руслан відповів без вагань:

— Так.

Хакім кивнув.

— Ми довіряємо.

Іслам усміхнувся.

— Повертайся.

Максимус забрав необхідні речі, воду та карту.

Потім рушив у пустелю.

Аманда ще довго дивилася йому вслід.

Сьюзі підійшла до неї.

— Ти хвилюєшся.

— Звичайно.

— Тільки за нього?

Аманда насупилася.

— Сьюзі...

— Добре, мовчу.

Але вона хитро усміхнулася.

---

Минуло кілька годин.

Сонце почало хилитися до горизонту.

Максимус ішов дедалі далі.

Він шукав шлях до Аль-Бані Адман, але пустеля ніби навмисно приховувала дорогу.

Карта більше не допомагала.

Старі орієнтири зникли.

Він піднявся на чергову дюну й побачив далеко темну лінію гір.

— Нарешті...

Але потім його погляд змінився.

Між горами виднівся дим.

Не один стовп.

Кілька.

Максимус одразу сховав карту.

Його рука лягла на меч.

Він уважно вдивлявся вдалину.

Там було поселення.

Але воно не було позначене на карті.

Максимус знав про нього.

Плем'я Гарас.

Жорстоке кочове плем'я, якого боялися навіть досвідчені мандрівники.

Вони не підкорялися жодному правителю.

Не визнавали законів сусідніх земель.

І найгірше — полювали на чужинців.

Максимус завмер.

— Ні...

Тепер він зрозумів, де опинився.

А головне — усвідомив, що якщо Руслан та інші залишаться біля вогню після настання темряви, їх можуть помітити.

Він різко розвернувся.

— Треба повертатися.

---

Тим часом у таборі вже настав вечір.

Руслан і Моанна сиділи в палатці.

Перед ними лежала книга.

Світло місяця проникало крізь отвір у тканині.

Моанна читала кілька рядків, а Руслан тихо усміхався.

— Ти знову читаєш не ту сторінку.

— Я знаю.

— Тоді навіщо?

— Хотіла подивитися, чи ти помітиш.

Руслан засміявся.

— Я завжди помічаю.

Моанна поклала голову йому на плече.

— Мені подобаються такі вечори.

— Мені теж.

Він поцілував її у волосся.

Раптом Руслан почув дивний запах.

Він насупився.

— Ти відчуваєш?

— Що?

— Запах.

Моанна принюхалася.

— Щось смажать.

Руслан різко підняв голову.

Він визирнув із палатки.

На іншому боці табору горіло багаття.

Біля нього сиділи Хакім, Іслам, Сем, Сьюзі та Аманда.

У руках вони тримали їжу.

Руслан завмер.

— Ні...

Моанна здивовано подивилася на нього.

— Що сталося?

Руслан вискочив із палатки.

Моанна одразу побігла за ним.

— Руслане!

Він побачив братів.

Іслам саме перевертав шматок курятини над вогнем.

Хакім сміявся.

Сьюзі тримала тарілку.

Аманда сиділа поруч і вже отримала смажений помідор.

Руслан закричав:

— Що ви робите?!

Іслам здивовано обернувся.

— Що?

— Ви що, зовсім не розумієте?!

Іслам продовжував підтримувати вогонь.

— Жаримо їжу, брате.

Він підняв тарілку.

— Помідори, курку... Тобі залишимо.

Руслан підбіг до вогню.

Він схопив пляшку води й почав виливати її просто на полум'я.

— Руслане! — здивувався Хакім.

— Носитеся ви з тим вогнем!

— Що з тобою? — запитав Іслам.

— Ви не розумієте!

Вогонь почав згасати.

Руслан дивився на братів із розпачем.

— Тут плем'я.

Усі замовкли.

Моанна підійшла до нього.

— Яке плем'я?

Руслан повернувся до неї.

— Гарас.

Хакім одразу перестав усміхатися.

— Ти впевнений?

— Так.

Іслам подивився в темряву.

— Але Максимус нічого не казав.

— Бо він сам цього не знав.

Руслан показав рукою на далекі гори.

— Я бачив їхні стоянки.

Сьюзі прошепотіла:

— І що буде?

Руслан відповів:

— Якщо вони побачать наш вогонь, вони прийдуть.

Аманда повільно по

ставила тарілку.

— А Максимус?

Руслан подивився вдалину.

— Він саме шукає дорогу.

Аманда зблідла.

Моанна побачила її страх.

Вона взяла її за руку.

— Він повернеться.

Аманда кивнула.

Але тепер її серце билося швидше.

Не через себе.

Через нього.

Руслан тим часом наказав:

— Загасити все.

Хакім швидко засипав багаття піском.

Іслам забрав їжу.

Сем почав збирати речі.

Принци миттєво стали серйозними.

Моанна дивилася на Руслана.

Вона бачила, як він переживає за братів і сестер.

Як миттєво забув про втому.

Як його перша думка була не про себе.

А про них.

Її серце стиснулося від ніжності.

«Саме тому я погодилася стати його нареченою», — подумала вона.

Руслан був не просто спадкоємцем

Він був людиною, яка готова захищати тих, кого любить.

Ніч повільно огортала пустелю.

Над головами мандрівників розкинулося безкрайнє зоряне небо, а холодний вітер тихо пробігав піщаними барханами. Ще зовсім недавно біля намету панувала майже домашня атмосфера: усі розмовляли, жартували, готували їжу. Але тепер вогонь давно згас, і кожен розумів — жартувати вже не час.

Моанна стояла трохи осторонь.

Вона дивилася в темряву, туди, де за кількома далекими пагорбами виднілися слабкі вогники.

Там було плем’я Гагар.

Вона не могла відвести погляду.

Навіть здалеку це місце здавалося зовсім іншим світом. Там не було нічого схожого на сучасну Доху, її величні палаци, дороги, лікарні, університети та будинки. Навіть поселення племені аль-Мура, яке жило за своїми стародавніми традиціями, здавалося Моанні набагато ближчим до звичного світу.

А тут…

Тут час наче зупинився.

Кам'яні й глиняні споруди, грубі намети, багаття просто посеред землі, люди в старовинному одязі.

І тиша.

Страшна тиша.

Моанна вже розуміла, чому Руслан так різко відреагував, коли побачив цей народ.

Вона пам’ятала його очі.

Там був не просто страх.

Там була лють.

Лють людини, яка знала, що перед нею небезпека.

— Не думай іти туди…

Тихий голос змусив Моанну здригнутися.

Вона обернулася.

Позаду стояли Сьюзі та Аманда.

Сьюзі одразу підійшла ближче й обережно взяла Моанну за руку.

— Ми туди не підемо, — прошепотіла вона. — Чуєш? Ні за яких обставин.

Моанна подивилася на неї.

— Але хто вони?

Сьюзі мовчала кілька секунд.

Потім повільно повернула голову в бік поселення.

Її обличчя стало сумним.

Саме в цей момент далеко спалахнуло полум’я одного з багать.

Моанна побачила людей, які ходили між будинками.

А потім побачила щось, від чого її серце стиснулося.

Один із чоловіків грубо штовхнув жінку.

Інший щось кричав.

Жінка впала на землю, але ніхто навіть не поспішив їй допомогти.

Моанна прикрила рот долонею.

— Боже…

Сьюзі опустила погляд.

— Це плем’я Гагар.

— Гагар?..

— Так.

Сьюзі говорила дуже тихо, ніби боялася, що навіть вітер може донести її слова до тих людей.

— Про них у Катарі майже не говорять. Навіть у королівському палаці не люблять згадувати їхню назву.

Аманда стояла поруч і мовчала.

Вона теж дивилася вдалечінь.

— Чому? — запитала Моанна.

Сьюзі зробила глибокий вдих.

— Тому що їхня історія дуже стара. І дуже страшна.

Моанна напружилася.

— Наскільки страшна?

Принцеса кілька секунд мовчала.

— Ще за часів нашого дідуся, еміра Анвара, були війни між племенами. Дідусь об’єднався з тими, хто підтримував порядок, зокрема з племенами аль-Мура. Вони воювали проти Гагар.

Моанна уважно слухала.

— Чому?

Сьюзі з болем подивилася на поселення.

— Бо Гагар не визнавали жодних законів.

Вона зробила паузу.

— Вони не визнавали владу еміра. Не визнавали угод. Не визнавали навіть традицій, яких дотримувалися інші племена.

— Але ж це арабська земля… — тихо сказала Моанна. — Невже тут можуть існувати люди, які живуть настільки жорстоко?

— Саме тому про них і мовчать, — відповіла Сьюзі.

Її голос тремтів.

— За переказами наших старших, вони жорстоко поводилися з жінками. Карали їх за найменшу провину. Були випадки, коли жінок могли побити, принизити або навіть убити.

Моанна зблідла.

— Убити?..

Сьюзі кивнула.

— Навіть спалювали живцем тих, кого вважали винними.

На кілька секунд усі троє замовкли.

Вітер пройшовся між ними, піднявши маленькі піщинки.

Моанна дивилася в темряву й не могла повірити, що зовсім неподалік від них живуть люди з такими законами.

— Це жахливо…

— Так, — тихо сказала Сьюзі. — І саме тому дідусь Анвар не дозволив залишити це без відповіді.

Аманда підійшла ближче.

— Він переміг?

— Так.

В очах Сьюзі промайнув сум.

— Анвар об'єднав сили з племенами аль-Мура та іншими союзниками. Війна була важкою. Але зрештою Гагар змусили відступити.

Моанна слухала, не перебиваючи.

— А потім уклали договір, — продовжила Сьюзі. — Гагар пообіцяли не переходити межі наших земель, не нападати на поселення інших племен і не викрадати жінок.

— І вони дотримуються договору?

Сьюзі гірко усміхнулася.

— Переважно.

— А якщо хтось заходить на їхню територію?

Цього разу відповіла Аманда:

— Тоді людина може не повернутися.

Моанна відчула, як по спині пробіг холод.

— Тому Руслан так злякався?

Сьюзі кивнула.

— Руслан знає історію нашої родини. З дитинства чув, що Гагар — це місце, куди не можна заходити. Для нас вони майже як привид. Ми не шукаємо з ними конфлікту, але й не наближаємося.

Вона подивилася на Моанну.

— І ти повинна це запам’ятати.

Моанна кивнула.

— Тепер я все розумію.

Вона знову подивилася в бік племені.

— Руслан побачив їх і зрозумів, що ми опинилися поруч із небезпекою.

— Саме так.

Раптом позаду почувся хрускіт піску.

Дівчата обернулися.

З темряви вийшов Руслан.

Він був у темному арабському одязі, а волосся трохи розтріпав вітер. На обличчі виднілася легка щетина після кількох днів у дорозі.

Але найбільше Моанну вразили його очі.

Вони горіли тривогою.

— Моанно.

Вона одразу підійшла до нього.

— Я тут.

Руслан подивився на поселення.

Потім знову на неї.

— Не ходи туди.

Його голос був тихим, але твердим.

— Я не піду.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Руслан видихнув із полегшенням.

— Вони небезпечні. І я не хочу навіть думати про те, що станеться, якщо вони зрозуміють, хто ти.

— Але чому вони так ненавидять нашу сім’ю?

Руслан похитав головою.

— Справа не тільки в нашій сім’ї. Вони взагалі не визнають влади. Навіть племена аль-Мура, які мають свої стародавні правила, все одно живуть із честю. Вони поважають угоди, сім’ю, гостей.

Він поглянув на Сьюзі.

— А Гагар завжди були окремими.

— Саме тому дідусь Анвар і заборонив нам вступати з ними в контакт, — додала Сьюзі.

Руслан знову подивився на Моанну.

— Ти моя майбутня королева. Якщо вони дізнаються, хто ти…

Він не договорив.

Моанна поклала долоню йому на груди.

— Не говори цього.

— Чому?

— Бо я бачу, як ти переживаєш.

Руслан накрив її руку своєю.

— Я переживаю за тебе більше, ніж за себе.

Моанна усміхнулася крізь хвилювання.

— А я за тебе.

Руслан нахилився і ніжно поцілував її в губи.

Потім торкнувся губами її носика.

— Я тебе захищу, кохана.

— Я знаю.

— Ходімо спати. Нам потрібно відпочити. Завтра продовжимо шлях до Аль-Бані Адман.

Моанна кивнула.

Руслан узяв її за руку, і вони разом рушили до намету.

Сьюзі пішла слідом.

Але Аманда залишилася на місці.

Вона дивилася в темряву.

Не на Гагар.

Вона дивилася туди, звідки мав повернутися Максимус.

Її серце стискалося.

— Максимус…

— Амандо!

Сьюзі вже кликала її від намету.

Аманда востаннє подивилася вдалечінь.

— Я йду…

Вона швидко рушила за ними.

А далеко від табору, за барханами, вогні поселення Гагар продовжували мерехтіти.

Їм було байдуже до королівських законів.

Байдуже до еміра.

Байдуже до давнього договору.

Вони жили за власними правилами.

І тієї ночі один із чоловіків племені раптом зупинився біля вогнища.

Він підняв голову.

На піску виднілися сліди.

Свіжі.

Дуже свіжі.

Чоловік присів, провів пальцями по піску й уважно подивився в темряву.

— Тут хтось був…

Інший чоловік підійшов до нього.

— Чужинці?

— Так.

Він піднявся.

— І вони зовсім близько.

Погляд чоловіків повернувся в бік, де стояв табір Руслана.

А далеко від них, серед чорних барханів, Максимус саме поспішав назад.

Він уже бачив слабке світло їхнього табору.

Але позаду нього знову пролунало кінське тупотіння.

Максимус озирнувся.

Його рука лягла на руків’я зброї.

— Чорт…

Він зрозумів одне.

Гагар уже знайшли їхній слід.

І тепер часу залишалося зовсім мало.

Тієї ночі в наметі спала майже вся маленька група.

Лише юна Моанна ніяк не могла заплющити очей.

Вона лежала на м’якому матраці, накрита легкою ковдрою, і дивилася на стелю намету. Ззовні ледь чутно завивав вітер. Пісок шарудів по тканині, десь далеко іржала конячка, а потім усе знову поринало в тишу.

Моанна повернула голову.

Поруч міцно спав Руслан.

Його обличчя уві сні здавалося абсолютно спокійним. Жодної тривоги, жодної напруженості, яка майже не залишала його останніми днями.

Моанна усміхнулася.

— Ти спиш, милий? — ледве чутно запитала вона.

Руслан навіть не поворухнувся.

Вона тихенько хихикнула.

— Звісно, спиш…

І тут за його спиною пролунав такий гучний храп, що Моанна ледве не розсміялася.

Хаким.

Він спав настільки міцно, ніби навколо взагалі не існувало ні пустелі, ні небезпеки, ні переслідувачів.

Моанна обережно прикрила рот долонею, щоб не розбудити інших.

— Схоже, сьогодні мені доведеться розважати себе самій.

Вона обережно підвелася.

Накинувши теплий халат поверх нічного одягу, Моанна вийшла з намету.

Уночі пустеля була зовсім іншою.

Вдень вона здавалася безкрайою, спекотною та суворою, а тепер стала майже чарівною.

Холодне осіннє повітря торкнулося обличчя Моанни.

Вона заплющила очі.

Зробила глибокий вдих.

— Як красиво…

Над нею сяяли тисячі зірок.

Великий місяць сріблив пісок, перетворюючи кожну дюну на м’яку світлу хвилю. Вдалині мерехтіли вогні поселення Гагар.

Моанна зупинилася.

Якби не знати, що ховається за цими вогнями, можна було б подумати, що перед нею справжня східна казка.

Маленькі багаття.

Смолоскипи.

Темні силуети наметів.

Люди, які рухалися між ними.

Десь паслися тварини.

Вітер ніс запах диму.

Моанна мимоволі замилувалася.

На кілька секунд вона забула про все.

Їй здалося, ніби вона потрапила до стародавньої казки, де пустеля зберігає тисячі таємниць.

Але раптом цю красу розірвав крик.

— Допоможіть!

Моанна різко розплющила очі.

Вона завмерла.

Крик повторився.

— Допоможіть! Будь ласка!

Це був жіночий голос.

У ньому було стільки відчаю, що серце Моанни стиснулося.

Вона подивилася на табір.

Крик долинав звідти.

— Ні…

Моанна згадала слова Сьюзі.

«Не наближайся до них».

Згадала Руслана.

«Моанно, не ходи туди. Вони небезпечні».

Вона зробила крок назад.

Але жінка знову закричала.

І цей крик був уже не просто проханням про допомогу.

Це був крик людини, яка розуміла, що може не пережити цієї ночі.

Моанна не витримала.

Вона сховалася за кількома пальмами й обережно визирнула.

Те, що вона побачила, змусило її збліднути.

Кілька кремезних чоловіків оточили жінку.

На ній була стара сіра рвана сукня. Волосся коротко підстрижене, обличчя бліде, а на щоці виднілася червона відмітина.

Один із чоловіків грубо схопив її за руку.

— Допоможіть! — знову закричала вона.

Моанна притиснула долоню до рота.

Інший чоловік штовхнув жінку.

Вона впала на пісок.

— Зупиніться!

Але її голос був надто тихим.

Чоловіки наче не почули.

Жінка спробувала підвестися, однак один із них знову схопив її.

Вона чинила опір з останніх сил.

— Будь ласка… не треба…

Чоловік ударив її, і жінка знепритомніла.

Моанна відчула, як усе всередині неї похололо.

Чоловіки потягли непритомну жінку до одного з наметів.

Вона дивилася на це й не могла повірити.

Перед очима виник Руслан.

Його слова.

Його дідусь Анвар.

Уся історія їхньої родини.

Честь.

Захист слабких.

Захист жінок.

Захист тих, хто не здатен захистити себе.

Моанна стиснула кулаки.

— Руслан…

Вона подивилася назад, туди, де знаходився їхній табір.

Їй хотілося розбудити його.

Хотілося покликати Сьюзі. Аманду. Хакима. Усіх.

Але всередині неї щось кричало:

«Поки ти покличеш їх, буде вже пізно».

Моанна заплющила очі.

— Пробач мені…

Вона повернулася до намету.

Тихо зайшла всередину.

Руслан усе ще спав.

Моанна довго дивилася на нього.

Таким спокійним вона бачила його рідко.

Вона присіла поруч.

Провела пальцями по його волоссю.

— Пробач, коханий.

Руслан не прокинувся.

— Ти зробив би те саме.

Вона тихо видихнула.

— Я знаю, що зробив би.

Моанна взяла невеликий кинджал, який лежав серед речей.

Вона не збиралася нікого вбивати.

Але розуміла, що повинна мати можливість захиститися.

Потім знову подивилася на Руслана.

— Ти зрозумієш мене.

І вийшла.

Моанна бігла холодним піском.

Сірий халат розвівався за спиною.

Серце билося так сильно, що здавалося, його чує вся пустеля.

Вона пробралася між пальмами й підбігла до намету.

Зсередини долинали голоси.

Вона зупинилася.

Стиснула кинджал.

— Я не дозволю…

Моанна різко зайшла всередину.

Кілька чоловіків обернулися.

Вони явно не очікували побачити тут молоду дівчину.

На землі лежала та сама жінка.

Вона все ще була непритомною.

Один із чоловіків ступив до Моанни.

Він щось різко сказав своєю мовою.

Моанна нічого не зрозуміла.

— Відійдіть від неї!

Чоловіки переглянулися.

— Я сказала, залиште її!

Один зробив ще крок.

Моанна підняла кинджал.

— Не чіпайте її!

У її голосі вже не було страху.

Лише лють.

Чоловік спробував схопити її.

Моанна різко відступила й ударила його кинджалом, змусивши відсахнутися.

Він скрикнув і схопився за руку.

Інші чоловіки миттєво ожили.

Вони почали щось кричати один одному.

Моанна не розуміла жодного слова.

Вона побачила, як один із них рушив до неї.

— Не підходь!

Вона заслонила собою жінку.

У цей момент постраждала насилу розплющила очі.

Її погляд був мутним.

Вона побачила перед собою незнайому дівчину.

Моанна стояла між нею та чоловіками.

— Ви… хто?..

— Тихо, — прошепотіла Моанна. — Я допоможу вам.

Жінка спробувала підвестися.

— Тікайте…

— Разом.

Моанна допомогла їй піднятися.

Вони вибігли з намету.

Позаду пролунали розлючені крики.

— Швидше!

Жінка майже не могла йти.

Моанна підтримувала її, незважаючи на те, що самій було страшно.

— Нам потрібно дістатися до мого табору!

Вони побігли.

Але позаду вже було чути кроки.

Чоловіки Гагар вибігли назовні.

— Вони переслідують нас!

— Я знаю!

Моанна озирнулася.

Кілька силуетів рухалися за ними.

Вона міцніше обхопила жінку.

— Не бійтеся.

— Вони вб'ють вас…

Моанна важко дихала.

— Не вб'ють.

— Чому?

Моанна на секунду задумалася.

А потім сказала:

— Тому що мене кохає людина, яка ніколи не дозволить цьому статися.

У цей же час Руслан різко розплющив очі.

Він прокинувся миттєво.

Не від шуму.

Не від крику.

Від дивного відчуття.

Ніби саме серце попередило його.

Він повернув голову.

Місце поруч було порожнім.

— Моанна?

Тиша.

Руслан сів.

— Моанна?

Він озирнувся.

Її халата не було.

Її речей також.

У ньому все обірвалося.

— Ні…

Він миттєво схопився.

Хаким продовжував спати.

Руслан схопив його за плече.

— Хаким! Прокинься!

— Що?.. Що сталося?..

— Моанна зникла!

Хаким миттєво прокинувся.

— Що?!

Він схопився на ноги.

— Де вона?

— Не знаю!

Руслан вибіг із намету.

Сьюзі та Аманда прокинулися від шуму.

— Руслан? — перелякано запитала Сьюзі.

— Моанна пішла!

Аманда зблідла.

— Вона могла піти до Гагар…

Руслан завмер.

У його очах спалахнув справжній вогонь.

— Вона не могла…

Він побачив сліди на піску.

Сліди вели в бік поселення.

— Вона пішла туди.

Хаким вилаявся.

— Треба негайно її повернути.

Іслам уже схопив кинджал.

— Я йду.

Сьюзі швидко накинула хустку.

— Ми теж!

— Ні! — різко сказав Руслан. — Залишайтеся тут.

— Руслан…

— Якщо ми всі підемо, табір залишиться без захисту.

Він подивився на братів.

— Хаким, Іслам, за мною.

Троє принців побігли в бік темних барханів.

Аманда стояла, стиснувши руки.

— Моанна…

Сьюзі поклала руку їй на плече.

— Вони її знайдуть.

Але ніхто з них не знав, що в цей момент Моанна вже була зовсім близько.

Вона бігла, підтримуючи незнайому жінку.

А за ними стрімко наближалися люди Гагар.

Руслан побачив удалині кілька рухомих фігур.

Він зупинився.

— Там!

Хаким вдивився в темряву.

— Це Моанна!

Руслан відчув, як серце стиснулося.

— МОАННА!

Вона почула його голос.

Обернулася.

І вперше за всю ніч у її очах з'явилося справжнє світло.

— Руслан!

Але між ними залишалося ще кілька сотень метрів.

А за спиною Моанни вже наближалися озброєні чоловіки Гагар.

Руслан стиснув кинджал.

— Тримайся, кохана!

І разом із братами кинувся їй назустріч.

Моанна бігла крізь нічну пустелю, міцно підтримуючи незнайому жінку.

Пісок провалювався під ногами, халат чіплявся за сухі гілки пальм, а холодний вітер бив в обличчя. Жінка ледве трималася на ногах. Вона важко дихала, час від часу спотикалася, і Моанна змушена була майже тягнути її за собою.

— Ще трохи… — шепотіла Моанна. — Ми вже майже біля табору.

— Я… не можу…

— Можете. Ви повинні витримати.

Позаду почулися кроки.

Все ближче.

Моанна озирнулася.

У темряві вже виднілися силуети чоловіків.

— Вони наздоганяють нас…

Жінка злякано похитала головою.

— Залиште мене… Тікайте самі…

— Ні.

— Ви не знаєте, хто вони…

— Мені байдуже.

Моанна міцніше стиснула її руку.

— Я не залишу вас.

Вони зробили ще кілька кроків.

І раптом Моанна відчула різкий ривок.

Хтось схопив її ззаду за одяг.

— А-а!

Вона не встигла навіть обернутися.

Чоловік підняв її над землею, утримуючи за тканину халата.

Ноги Моанни зависли в повітрі.

Вона не злякалася за себе.

Її погляд одразу кинувся до жінки.

Інший чоловік грубо схопив її за руки, не дозволяючи вирватися.

— Не чіпайте її! — закричала Моанна. — Відпустіть!

Жінка намагалася чинити опір, але була надто слабкою.

— Будь ласка…

Моанна забила ногами в повітрі, намагаючись звільнитися.

— Пустіть її! Ви ж бачите, вона ледве стоїть на ногах! Пожалійте її!

Чоловік, який тримав Моанну, щось гнівно пробурмотів своєю мовою.

Його очі були сповнені злості.

Він дивився на неї так, ніби вона вчинила страшний злочин лише тому, що наважилася ступити на їхню землю.

Моанна не розуміла його слів.

Але чудово розуміла погляд.

— Я не зробила вам нічого поганого!

Чоловік дістав ніж.

Моанна завмерла.

Але страху в її очах майже не було.

Вона лише подивилася на жінку.

— Не чіпайте її…

Чоловік підняв руку.

І саме в цю мить із темряви пролунав гучний голос:

— Відпусти її!

Чоловік не встиг нічого зрозуміти.

У наступну секунду його відкинуло вбік.

Моанна впала на пісок.

— Моанно!

Вона впізнала цей голос ще до того, як підняла голову.

— Руслан…

Перед нею стояв її коханий.

Принц Руслан.

Його обличчя було сповнене люті й тривоги.

Він кинувся вперед, ставши між Моанною та чоловіками.

— Ще раз торкнетеся її — матимете справу зі мною!

Чоловіки переглянулися.

Руслан навіть не відступив.

Він стояв прямо, немов стіна, за якою Моанна була в безпеці.

А вона дивилася на нього і раптом відчула, як усе напруження останніх хвилин проривається назовні.

Руслан обернувся.

Побачив її.

— Моанно…

Він опустився поруч і міцно обійняв її.

Так сильно, ніби боявся, що варто лише на мить відпустити — і вона знову зникне в темряві пустелі.

Моанна притиснулася до нього.

Сльози самі покотилися по її щоках.

Вона обхопила Руслана руками.

— Прости мене, коханий… — тихо прошепотіла вона.

Руслан заплющив очі.

Він провів долонею по її волоссю.

— Нічого, люба… Я все розумію.

Він обережно підняв її обличчя.

Поцілував спочатку в заплакані очі, потім ніжно торкнувся губами її носика.

— Але одній тобі не варто було сюди йти.

Моанна схлипнула.

— Я не могла залишити її…

Руслан подивився на жінку.

Його погляд одразу став м'якшим.

— Я знаю.

Він знову подивився на Моанну.

— Саме за це я тебе й кохаю.

— Руслан…

— Але більше так не роби. Я не хочу одного дня прокинутися й не побачити тебе поруч.

Моанна міцніше притиснулася до нього.

— Я більше не піду сама.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Та раптом із темряви пролунали кроки.

— Відійдіть від них!

Попереду з'явилися Хаким та Іслам.

Обидва були озброєні.

Поруч із ними біг Сем, найближчий друг Руслана.

Хаким підняв зброю.

— Залиште їх!

Іслам став поруч із братом.

— Вам кінець, якщо ви зробите ще хоча б один крок!

Сем озирнувся на Моанну.

— Забирайте жінку та йдіть!

Чоловіки Гагар завмерли.

Тепер вони дивилися вже не на одну молоду дівчину.

Перед ними стояли троє молодих чоловіків із владними поставами, впевненими поглядами та зброєю.

І щось у їхній поведінці змусило нападників насторожитися.

Один із чоловіків придивився до Руслана.

Потім до Хакима.

До Іслама.

Його обличчя змінилося.

Він щось тихо сказав своїм товаришам.

Вони почали переглядатися.

Можливо, вони нарешті зрозуміли, кого бачать перед собою.

Не звичайних мандрівників.

Не випадкових чужинців.

Можливо, перед ними стояли принци королівської родини Аль-Шаф.

Але замість того, щоб відступити, чоловіки почали щось агресивно вигукувати.

Їхня увага на мить переключилася на Руслана та його братів.

І Моанна зрозуміла — це її шанс.

Вона повернулася до жінки.

— Ходімо.

Жінка насилу піднялася.

— Я не можу…

— Я допоможу.

Моанна обхопила її за плечі.

І саме тоді з іншого боку прибігли Сьюзі та Аманда.

— Моанно! — закричала Сьюзі.

Аманда вказала на пустелю.

— Біжіть! Ми заберемо її!

— Але Руслан…

— Він не сам! — вигукнула Сьюзі. — Хаким та Іслам із ним!

Моанна похитала головою.

— Я не залишу його.

— Моанно, слухай мене! — Сьюзі схопила її за руку. — Ти повинна врятувати цю жінку!

Моанна подивилася на Руслана.

Він саме стояв навпроти чоловіків Гагар.

Їхні погляди зустрілися.

Руслан ледь помітно кивнув.

Ніби казав:

«Іди. Я впораюся».

Моанна стиснула губи.

— Добре…

Сьюзі потягнула її за собою.

— Біжімо!

Моанна підтримала жінку, і вони рушили в бік табору.

А позаду залишилися Руслан, Хаким, Іслам та Сем.

— Не дайте їм наздогнати дівчат! — вигукнув Хаким.

Почалося протистояння.

Чоловіки Гагар рушили вперед.

Сем спробував перекрити одному з них дорогу, але той різко відштовхнув його вбік.

— Сем! — крикнув Іслам.

Інший чоловік кинувся до Іслама.

Принц відступив на кілька кроків, намагаючись утримати рівновагу.

Хаким кинувся вперед, але його суперник різко відштовхнув його.

Принц не втримався і покотився по піску.

— Хаким! — вигукнув Руслан.

— Я в нормі! — крикнув той, підводячись.

Але тепер Руслан залишився майже сам перед кількома чоловіками.

Він не відступав.

— Ви не отримаєте її.

Чоловіки рушили вперед.

Руслан захищався, намагаючись не дозволити їм наблизитися до табору.

Та їх було надто багато.

Один із нападників раптово відкинув його вбік.

Руслан упав на пісок.

Він спробував підвестися.

Але чоловіки знову рушили до нього.

— Руслан! — закричав Хаким.

Принц намагався піднятися, але на мить залишився безпорадним.

А за кількасот метрів від них Моанна раптом зупинилася.

Вона озирнулася.

Її погляд знайшов Руслана.

Він лежав на піску.

Навколо нього були чоловіки Гагар.

Серце Моанни стиснулося.

— Руслан…

Сьюзі схопила її за руку.

— Не зупиняйся!

Моанна не відповіла.

Вона дивилася лише на нього.

На свого коханого.

На людину, яка щойно кинулася в небезпеку заради неї.

Вона згадала, як він обіймав її.

Як цілував її заплакані очі.

Як сказав:

«Я не хочу одного дня прокинутися й не побачити тебе поруч».

Моанна відчула, як по щоках знову покотилися сльози.

— Я не можу…

— Моанно!

— Я не можу його залишити!

Сьюзі намагалася втримати її.

— Руслан наказав тобі йти!

Моанна похитала головою.

— Він зробив це, щоб урятувати мене.

Вона подивилася на жінку, яку вони щойно врятували.

Потім знову на Руслана.

— Я не пробачу собі, якщо зараз залишу його.

Аманда завмерла.

— Моанно…

Моанна стиснула кулаки.

У її очах уже не було сумнівів.

— Він повернувся за мною.

Вона різко відпустила руку Сьюзі.

— Тепер моя черга повернутися за ним.

— Моанно!

Але вона вже бігла назад.

Назустріч небезпеці.

Назустріч чоловікам Гагар.

Назустріч тому, кого кохала більше за власне життя.

— Руслан!

Принц почув її голос.

Він підняв голову.

Його очі розширилися.

— Моанно, ні! Тікай!

Але вона не зупинилася.

Вона бігла щосили.

У її серці була лише одна думка:

Моанна бігла щосили.

Вона майже не відчувала ні холодного піску під ногами, ні вітру, який розвівав її просту сукню. У голові була лише одна думка — Руслан.

Її коханий залишився позаду.

Вона не могла його покинути.

Але поки Моанна намагалася повернутися до нього, події розгорталися зовсім не так, як вона сподівалася.

Руслан лежав на піску й важко дихав.

Він не ворушився лише кілька секунд.

А цього було достатньо.

Один із чоловіків Гагар підійшов до нього, схопив за одяг і грубо підняв.

Руслан не опирався.

Він лише дивився в той бік, куди побігла Моанна.

— Не чіпайте її…

Чоловік раптом заговорив зрозумілою мовою:

— Ти… той самий спадкоємець? Наступний емір Катару?

Руслан повільно підняв очі.

— Хто ти?

Чоловік усміхнувся без радості.

— Ти — онук колишнього еміра Анвара. Син Ібрагіма. Той, кому одного дня дістанеться все.

Руслан мовчав.

— Ти думав, що можеш просто прийти сюди? — продовжив чоловік. — Вторгнутися на нашу землю, забрати нашу жінку й піти?

— Вона не ваша.

— Для тебе — можливо. Для нас ти чужинець.

Руслан стиснув щелепи.

— Відпустіть моїх рідних. Головне — не чіпайте її.

— Ти все ще думаєш про неї?

— Завжди.

Чоловік різко смикнув його за руку.

— Тоді підеш із нами.

Руслан не став чинити опір.

Він знав: якщо зараз почне боротися, чоловіки можуть помститися Моанні.

Його повели до поселення.

Моанна майже добігла до місця, де залишила Руслана.

Але раптом із темряви на неї кинулися двоє чоловіків.

— Відпустіть!

Вони схопили її.

Моанна впала на коліна.

— Пустіть мене!

Вона намагалася вирватися, але її міцно тримали.

— Руслан!

Її голос рознісся пустелею.

Та відповіді не було.

Із іншого боку почулися крики.

— Пустіть мене!

Це була Аманда.

Поруч із нею чоловіки схопили Сьюзі.

— Ви вже набридли! — обурено вигукнула Аманда. — Відпустіть нас, дикуни!

— Амандо! — перелякано крикнула Сьюзі.

— Я не боюся їх!

— А я боюся!

Їх повели до поселення.

Через кілька хвилин усіх полонених зібрали біля великого намету.

Сьюзі та Аманду прив'язали до дерев'яних стовпів.

Сьюзі тремтіла.

Вона намагалася триматися мужньо, але сльози самі текли по її щоках.

— Ми всі загинемо…

Аманда подивилася на сестру.

— Не кажи так.

— Навіщо ми взагалі покинули палац? — схлипнула Сьюзі. — Навіть наш улюблений батько не зможе нас знайти тут…

Вона гірко всміхнулася крізь сльози.

— Ми такі неслухняні принцеси…

Аманда хотіла щось відповісти, але раптом її погляд зупинився на далекій постаті.

Вона завмерла.

Серед темряви хтось наближався.

Аманда придивилася.

Її серце забилося швидше.

— Невже…

На її обличчі з'явилася усмішка.

— Що? — прошепотіла Сьюзі.

Аманда тихо сказала:

— Я знаю, хто це.

— Хто?

— Максимус.

Сьюзі подивилася в той бік.

— Ти впевнена?

Аманда усміхнулася.

— Він прийде.

Тим часом принців також прив'язали.

Хаким та Іслам стояли поруч, не відводячи поглядів від нападників.

Сем був неподалік.

А Руслана поставили на коліна перед великим наметом.

Поруч стояла Моанна.

Вона теж була змушена опуститися на коліна.

Її серце стискалося від болю.

Недалеко лежала та сама жінка, яку вона намагалася врятувати.

Вона була непритомною і сильно постраждала.

Моанна подивилася на неї.

— Господи…

Їй стало боляче.

Вона хотіла допомогти їй.

Хотіла зробити більше.

А тепер через її рішення Руслан, Хаким, Іслам, Сем, Сьюзі та Аманда теж опинилися в небезпеці.

«Це все через мене…»

Моанна опустила голову.

«Якби я не пішла…»

Руслан помітив її стан.

Навіть зараз він думав не про себе.

— Моанно…

Вона підняла очі.

— Пробач…

— За що?

— Через моє милосердя всі страждають.

Руслан похитав головою.

— Не смій так думати.

— Але…

— Ти зробила те, що вважала правильним.

— А тепер ти поранений.

— Я виживу.

Він усміхнувся їй.

— Головне, що ти жива.

---

Перед ними з'явився вождь.

Це був літній чоловік у старому арабському одязі.

На його обличчі застиг суворий вираз.

Він повільно підійшов до Моанни.

Зупинився.

Уважно подивився на неї.

Її краса привернула його увагу.

Вождь нахилився та торкнувся пальцями її щоки.

Руслан миттєво напружився.

— Не торкайтеся її!

Вождь перевів погляд на нього.

Руслан підняв голову.

— Пальцем до неї не торкайтеся. Вона моя.

У наступну мить пролунав удар.

Руслан похитнувся.

На його губі з'явилася кров.

— Руслан!

Моанна кинулася до нього, але її втримали.

— Не чіпайте його! — благала вона. — Він принц Катару!

Вождь холодно подивився на неї.

— Принц?

— Так!

— І якщо його сім'я дізнається про це, вам буде дуже погано.

Хаким різко втрутився:

— Ви навіть не розумієте, з ким зв'язалися!

Іслам теж вигукнув:

— Відпустіть нас!

Але вождь не звертав уваги.

Він знову подивився на Руслана.

Щось у його обличчі здалося йому знайомим.

Він придивився уважніше.

— Ти дуже схожий на нього…

Руслан мовчав.

— На Анвара.

Вождь зробив крок ближче.

— І на Ібрагіма.

В його погляді з'явилася настороженість.

— Твій дід Анвар вважав нас дикунами.

Руслан відповів твердо:

— Мій дід поважав кожен народ.

— Не говори мені про повагу!

Вождь дістав ніж.

Моанна злякано подивилася на нього.

— Не треба!

— Був договір, — продовжив вождь. — Ми не втручаємося у ваше сучасне місто. Ви не приходите до нас. Ми зберігаємо свої традиції. Ви живете своїм життям.

Він подивився на Руслана.

— Але ви порушили угоду.

— Я прийшов не заради війни.

— Але прийшов.

Вождь замовк.

Потім додав:

— Я чув, що за тобою полює емір Хусейн.

Руслан напружився.

— Він хоче знищити тебе.

Моанна похитала головою.

— Не слухайте його…

— Він хоче знищити спадкоємця Аль-Шаф і твою кохану.

Вождь подивився на Моанну.

— Можливо, я зроблю це раніше за нього.

— Ні! — закричала вона.

Руслан спробував підвестися.

— Не смій її чіпати!

Вождь різко штовхнув його назад.

Руслан знову опинився на піску.

Моанна закричала:

— Руслан!

Вождь підняв ніж.

Руслан стиснув зуби.

Він намагався не показувати страху.

Але коли лезо торкнулося його плеча, він мимоволі скрикнув.

— А-а!

— Руслан! — Моанна заплакала. — Будь ласка! Не чіпайте його!

Хаким та Іслам рвалися з пут.

— Відпустіть нашого брата!

— Ви пошкодуєте!

Та раптом…

БАХ!

У темряві пролунав постріл.

Усі завмерли.

Ще один.

І ще.

Вождь різко озирнувся.

З боку пустелі почали наближатися озброєні вершники.

Попереду них був Максимус.

Поруч рухалися воїни Аль-Бані Адмана.

— Усім сховатися! — гучно наказав Максимус.

Військо стрімко увірвалося до поселення.

Нападники розгубилися.

Почалася сутичка.

Максимус кинувся до Аманди.

— Тримайся!

Він швидко звільнив її від мотузок.

Аманда ледь не кинулася йому на шию.

— Я знала, що ти повернешся!

Максимус міцно обійняв її лише на мить.

— Я завжди повертаюся.

Потім різко озирнувся.

— Ховайтеся!

Він відвів Аманду до безпечнішого місця.

Сьюзі також швидко звільнили.

— Дякую…

— Не дякуй. Іди за Амандою.

Тим часом до Моанни підбігла дівчина в коричневому плащі.

Це була принцеса Райя.

— Моанно!

Вона швидко перерізала мотузку.

— Ви вільні!

Моанна миттєво підвелася.

— Руслан!

Вона побігла до нього.

Принц лежав на піску, притискаючи руку до пораненого плеча.

Поруч уже був Сем.

— Руслане, ти як?

— Нормально…

— Не бреши.

Сем оглянув його плече.

— Потрібно зупинити кров.

Моанна впала поруч на коліна.

— Руслан…

Вона обережно торкнулася його обличчя.

— Я тут.

Руслан подивився на неї.

— Ти повернулася…

У його голосі було більше страху за неї, ніж болю.

Моанна заплакала.

— Я не могла тебе залишити.

— Я наказав тобі тікати.

— А я не змогла послухатися.

Руслан ледь усміхнувся.

— Знаю.

Сем швидко намагався допомогти йому з пораненням.

— Треба забрати його звідси!

Моанна кивнула.

Але раптом неподалік знову пролунав крик.

Бій тривав.

Хаким та Іслам усе ще допомагали воїнам стримувати нападників.

Максимус командував людьми.

Принцеса Райя допомагала звільняти інших полонених.

А вождь Гагар, зрозумівши, що його поселення оточене, відступив у темряву.

Моанна дивилася на Руслана.

Вона тримала його за руку.

— Ти будеш у безпеці.

Руслан стиснув її пальці.

— Тільки якщо ти будеш поруч.

Моанна схилилася до нього.

— Я нікуди більше не піду.

І саме в цю мить над пустелею знову пролунав гуркіт бою.

Ніч, яка починалася тихою та чарівною, перетворилася на справжнє випробування.

Але тепер Моанна була поруч із Русланом.

І вона була готова боротися за нього до кінця.

Так ❤️ Продовжую. Збережу твою задумку: поява принцеси Райї як сильної командирки, її невисловлене кохання до Руслана, переживання Моанни, порятунок пораненого принца, а паралельно — материнське передчуття королеви Єлени, її втеча з темниці разом з Ахмедом та Анею і повернення до Катару. Фінал зробимо тривожним — Єлена відчуває, що з Русланом щось сталося.

Розділ 49. Материнське серце

Ніч над поселенням Гагар уже не була тихою.

Вітер ніс над пустелею запах диму, а далеко за барханами ще лунав тупіт коней. Воїни Аль-Бані Адмана поступово взяли поселення під контроль.

Тих, хто залишився з племені Гагар, змусили опустити зброю.

Один за одним вони ставали навколішки перед принцесою Райєю.

Вона стояла перед ними у своєму коричневому плащі, який розвівався від сильного вітру. Попри те, що вона була молодою дівчиною, у її поставі відчувалася впевненість справжнього воєначальника.

Райя не просто прибула сюди як принцеса.

Її батько давно довірив їй частину війська та доручив захищати їхнє плем'я й допомагати сусіднім народам у разі небезпеки.

Вона вміла командувати.

Вміла приймати рішення.

І навіть найстарші воїни слухали її накази.

— Залишайтеся на колінах, — твердо сказала Райя. — Відтепер ніхто не чіпатиме полонених без мого дозволу.

Вона обвела поглядом поселення.

— Ми прийшли не для того, щоб знищити вас. Ми прийшли зупинити тих, хто перетворив гостинну землю на місце страху.

Максимус підійшов до неї.

— Райє, дякую. Якби ти не прибула так швидко…

— Не дякуй мені, — тихо відповіла вона.

Її погляд уже шукав когось серед людей.

Руслана.

Вона знала, що він тут.

І знала, що він поранений.

Райя ніколи не забувала його.

Три роки тому вона мріяла стати його нареченою.

Тоді Руслан відмовився від заручин.

Він не зміг відповісти на її почуття.

Райя дуже довго намагалася змиритися з цим.

Але серце не слухалося.

Вона досі кохала його.

Навіть тепер, коли поруч із ним стояла інша.

Моанна.

Та сама юна дівчина, яка одного дня стане правителькою Катару.

Райя побачила їх.

Моанна сиділа на піску поруч із Русланом і тримала його за руку.

Сем намагався оглянути поранене плече принца.

Руслан був дуже блідий.

Райя завмерла.

На якусь мить їй здалося, що земля зникла з-під ніг.

— Руслан…

Вона швидко підійшла.

Моанна підняла на неї очі.

— Принцесо Райє…

У її голосі звучала тривога.

— Він слабшає.

Райя опустилася поруч.

Вона побачила бліде обличчя Руслана, його кучеряве волосся, яке розтріпав вітер, і руку, притиснуту до пораненого плеча.

Їй стало боляче.

Попри все.

Попри те, що він не обрав її.

Попри те, що його серце належало Моанні.

Перед нею все одно лежав чоловік, якого вона любила.

— Максимус! — різко покликала вона.

Максимус підійшов.

— Що?

— Треба негайно перевезти його до моєї вілли.

— Ти впевнена?

— Так.

Райя подивилася на нього серйозно.

— Там є лікарі, чисті перев'язувальні матеріали та все необхідне.

Потім вона повернулася до воїнів.

— Обережно перенесіть принца.

Кілька воїнів підійшли.

Моанна не відпускала руку Руслана.

Сем також залишався поруч.

— Я піду з ним, — сказав Сем.

— І я, — одразу відповіла Моанна.

Райя подивилася на неї.

У її погляді промайнув біль.

Але вона лише кивнула.

— Звичайно.

Воїни обережно підняли Руслана.

Моанна й Сем ішли поруч, не випускаючи його рук.

Райя рухалася трохи позаду.

Вона дивилася на Руслана.

На його кучеряве волосся.

На бліде обличчя.

На очі, які він ледве тримав розплющеними.

— Тримайся, Руслане, — тихо сказала вона.

Принц почув її голос.

Його губи ледь ворухнулися.

— Мамо…

Райя завмерла.

Вона зрозуміла, що Руслан був майже непритомний і, мабуть, у маренні.

Моанна стиснула його руку.

— Я тут, коханий.

Руслан заплющив очі.

Райя відвернулася.

Вона не дозволила собі плакати.

Не зараз.

Їй потрібно було залишатися командиркою.

А далеко від пустелі, в темній темниці, сиділа королева Олена.

Стіни були холодними.

Невелике вікно під стелею пропускало лише тонку смугу місячного світла.

Олена сиділа на кам'яній лаві.

Вона вже кілька годин не знала, що відбувається назовні.

Але раптом її серце дивно стиснулося.

Вона підняла голову.

— Руслан…

Сама не розуміючи чому, Єлена прошепотіла ім'я сина.

Її охопило тривожне відчуття.

Материнське.

Таке, яке неможливо пояснити словами.

Вона притиснула долоню до грудей.

— Щось сталося.

Олена підвелася.

— Я це відчуваю.

Вона підійшла до дверей темниці й почала уважно прислухатися.

За дверима хтось проходив.

Чулися приглушені голоси.

Олена зрозуміла одне.

Залишатися тут вона більше не могла.

— Я повинна вибратися.

Тим часом в одному з готелів принц Ахмед та Аня все ще чекали на Олену.

Минали години.

Королева не приходила.

Аня нервово ходила кімнатою.

— Чому її досі немає?

Ахмед подивився на годинник.

— Не знаю.

— Може, щось сталося?

— Я теж про це думаю.

Він підійшов до дверей.

Відчинив їх і вийшов у коридор.

Спочатку він почув лише звичайний шум готелю.

Але потім до нього долинули приглушені голоси двох слуг.

— Кажуть, її тримають у темниці…

— Тихіше! Якщо дізнаються…

Ахмед завмер.

— Темниця?

Він підійшов ближче.

Слуги одразу замовкли.

— Про кого ви говорили? — запитав Ахмед.

Вони перелякалися.

— Ні про кого, принце.

— Я все почув.

Чоловіки переглянулися.

Один нарешті прошепотів:

— Королеву Олену тримають під вартою.

Ахмед зблід.

— Що?!

— Її наказав схопити емір Хусейн.

Ахмед стиснув кулаки.

— Це неможливо.

— Ми чули, що вона у старій темниці.

Ахмед повернувся до кімнати.

Аня одразу зрозуміла за його обличчям, що сталося щось серйозне.

— Що?

Ахмед зачинив двері.

— Аню… моя тітка Олена не в готелі.

— Де вона?

— У темниці.

Аня прикрила рот долонею.

— Що?!

— Хусейн утримує її там.

— Але чому?

— Не знаю.

Ахмед подивився на неї.

— Але якщо це правда, ми не можемо просто сидіти тут.

Аня кивнула.

— Треба її знайти.

— Саме так.

Вони швидко продумали план.

Потрібно було проникнути до старої частини фортеці, знайти ключі та звільнити королеву.

Ризик був величезний.

Але вони розуміли: якщо емір Катару дізнається, що королеву Єлену тримають у темниці, це може стати причиною відкритого конфлікту.

Ахмед не хотів, щоб через це почалася війна.

Але залишити Олену напризволяще він теж не міг.

Невдовзі вони пробралися до старої частини будівлі.

Ахмед знайшов зв'язку ключів у одного з вартових.

Аня тихо стежила за коридором.

— Швидше…

— Я намагаюся.

Один ключ.

Другий.

Третій.

Нарешті замок клацнув.

Двері відчинилися.

— Тітко Олено!

Королева підняла голову.

На мить вона не повірила власним очам.

— Ахмед?

А поруч із ним стояла Аня.

Олена усміхнулася крізь сльози.

— Ви прийшли…

Ахмед кинувся до неї.

— Ми заберемо вас звідси.

— Як ви мене знайшли?

— Почули від слуг.

Олена швидко встала.

— Нам треба їхати.

Аня допомогла їй вийти.

— Ви можете йти?

— Можу.

Але Олена раптом зупинилася.

Вона знову притиснула руку до грудей.

— Руслан…

Ахмед подивився на неї.

— Що з ним?

— Я не знаю.

Її голос затремтів.

— Але щось не так.

— Можливо, це просто тривога.

— Ні.

Олена похитала головою.

— Я його мати. Я відчуваю.

Вони швидко знайшли автомобіль.

Ахмед сів за кермо.

Аня допомогла Олені влаштуватися на задньому сидінні.

Машина рушила.

Пустельна дорога розтягнулася перед ними.

Олена весь час дивилася у вікно.

Її руки тремтіли.

— Тільки б із ним усе було добре…

Аня поклала руку їй на плече.

— Буде.

Олена заплющила очі.

Але материнське серце не заспокоювалося.

Вона знову побачила перед собою Руслана.

Ще дитиною.

Потім юнаком.

А потім — принцом, який тепер ніс на своїх плечах майбутнє всього Катару.

— Руслане…

Через кілька годин автомобіль уже наближався до Катару.

На горизонті з'явилися знайомі вогні столиці.

Доха.

Олена дивилася на них із тривогою.

— Треба негайно повідомити еміра.

Ахмед кивнув.

— Розповімо все.

— І відправимо людей на пошуки Руслана.

Аня подивилася на королеву.

— Ви думаєте, з ним щось сталося?

Олена мовчала кілька секунд.

— Я не знаю.

Вона подивилася в нічне небо.

— Але моє серце говорить мені, що він у небезпеці.

Її голос став твердішим.

— Щойно ми прибудемо до палацу, я особисто накажу перевірити кожен шлях, кожне поселення і кожен табір.

— Ми знайдемо його, — сказав Ахмед.

Олена кивнула.

А далеко в пустелі, на віллі принцеси Райї, Моанна сиділа біля Руслана.

Сем стояв поруч із лікарем.

Принц усе ще був дуже блідий.

Моанна не відпускала його руки.

Вона не знала, що саме в цю хвилину його мати вже поверталася до Катару.

І не знала, що материнське серце Єлени відчуло небезпеку раніше, ніж будь-хто зміг передати їй звістку.

Попереду на всіх чекала нова боротьба.

І, можливо, війна, якої ніхто не хотів.