Раді Вас бачити!

Глава 28. Полювання в пустелі

Королівство Хімджаз

Тут усе було інакше.

За високими стінами стародавнього палацу діяли суворі східні закони, яким підкорялися навіть найзнатніші родини. На вулицях стояли озброєні вартові, а над воротами майоріли прапори Хімджазу.

Колись жителі цієї країни покладали величезні надії на шейха Арафата.

Багато хто молився за нього і вірив, що саме він зможе змінити уряд, пом’якшити старі порядки та привести країну до нового життя.

Але доля розпорядилася інакше.

Арафат загинув.

І тепер його батько, емір Хуссейн, був охоплений жагою помсти.

Королева Єлена знала про це.

Вона також знала, що після смерті Арафата під ударом опинився її улюблений молодший син — принц Руслан.

Хуссейн хотів знайти його.

І не просто знайти.

Він хотів знищити спадкоємця Катару, щоб ніколи не дозволити йому посісти трон.

Але Єлена не збиралася цього допустити.

Вона була готова на все заради своїх дітей.

Навіть на те, чого ніколи не хотіла б робити.

Навіть на наказ про таємну розправу, якби йшлося про порятунок її родини.

Але зараз вона хотіла вирішити все інакше.

Вона хотіла поговорити.

Саме тому королева особисто вирушила до Хімджазу.

---

Машина зупинилася біля величезних воріт.

Єлена сиділа всередині й дивилася на палац.

На ній була довга синя східна сукня, яка мерехтіла на сонці, немов нічне небо, всипане зорями.

На голові сяяла витончена прикраса.

Вона виглядала велично.

Але всередині неї вирувала тривога.

— Ваша Величносте, — обережно промовив водій, — ми приїхали.

Єлена кивнула.

— Залиште мене.

Чоловік здивовано подивився на неї.

— Але, Ваша Величносте, тут небезпечно.

— Саме тому я повинна йти сама.

— Я можу викликати охорону.

— Ні.

Вона дістала гроші й простягнула їх водієві.

— Повертайтеся до палацу.

— Але…

— Це наказ.

Водій уклонився.

— Як побажаєте.

Машина поїхала.

Єлена залишилася сама перед воротами.

Без охорони.

Без свити.

Без звичного захисту.

Лише з маленьким кинджалом, захованим під складками сукні, і твердим рішенням урятувати свого сина.

Вона глибоко вдихнула.

— Заради Руслана.

І рушила вперед.

---

Біля воріт на неї вже чекали.

Кілька вартових мовчки розступилися.

За кілька хвилин назустріч королеві вийшов сам емір Хуссейн.

Він помітно постарів.

Йому було важко ходити, і слуги підтримували його під руки.

Але очі залишалися гострими.

Холодними.

Злими.

Єлена побачила його й відчула, як усередині спалахує лють.

Перед нею стояла людина, яка збиралася відібрати в неї сина.

Але королева не дозволила собі показати страх.

Вона злегка вклонилася.

— Емір Хуссейн.

Він подивився на неї з насмішкою.

— Що ж…

Його погляд затримався на Єлені.

— Ваша краса справді не знає меж.

Єлена стримано усміхнулася.

— Дякую.

— Але ви дуже смілива жінка.

Хуссейн зробив крок назустріч.

— Приїхати до Хімджазу без охорони.

— Я приїхала поговорити.

— З ворогом?

— Із батьком загиблого сина.

В очах Хуссейна промайнув біль.

— Ви чудово знаєте, що сталося.

Єлена опустила погляд.

— Знаю.

— Ваш син Ахмед убив мого сина.

— Ахмед захищав честь своєї молодшої сестри Емми.

Хуссейн стиснув губи.

— Ви виправдовуєте вбивство?

— Я не виправдовую смерть Арафата.

Єлена подивилася йому просто в очі.

— Але я не дозволю вам звинувачувати мого сина в тому, що він захищав свою сестру.

Хуссейн нічого не відповів.

Лише махнув рукою.

— Пройдемо.

---

Вони попрямували до саду.

Навколо росли апельсинові дерева, троянди та високі пальми.

Попри красу саду, Єлена почувалася полонянкою.

Хуссейн ішов повільно.

— Ви знаєте, Єлено, ваш чоловік завжди вважав себе великим правителем.

— Ібрагім багато зробив для нашої родини.

— Але він слабкий.

Єлена стиснула пальці.

— Не говоріть про мого чоловіка подібним чином.

Хуссейн усміхнувся.

— Ви досі захищаєте його.

— Тому що кохаю його.

— Навіть після того, як він приховав від вас правду?

Єлена замовкла.

Вона справді була ображена на Ібрагіма.

Він збрехав їй.

Приховав надто багато.

Але вона розуміла причину.

Він хотів уберегти її від болю.

Він знав, що заради дітей Єлена здатна на все.

І все ж їй було боляче.

Хуссейн продовжив:

— Ваш чоловік не зміг виховати своїх дітей.

Єлена різко зупинилася.

— Обережніше.

— Ваша Емма мала стати дружиною мого сина.

— Емма не була річчю.

— А тепер Арафат мертвий.

Єлена глибоко вдихнула.

— Я прийшла не для того, щоб сперечатися.

Вона зробила крок ближче.

— Я прошу вас лише про одне.

Хуссейн підняв брову.

— Ви просите?

— Так.

Єлена вперше дозволила голосу здригнутися.

— Не чіпайте Руслана.

Хуссейн мовчав.

— Він мій син.

Єлена продовжила:

— Він не винен у смерті Арафата. Він спадкоємець.

Він ще дуже молодий.

— Саме тому він небезпечний.

— Ні.

Єлена похитала головою.

— Він просто хлопець, який мріє спокійно жити поруч із коханою дівчиною, своєю майбутньою дружиною.

Хуссейн подивився на неї.

— Ви говорите про Моанну?

— Так.

— І заради них ви готові принижуватися переді мною?

Єлена заплющила очі на кілька секунд.

— Якщо буде потрібно, я все життя пам’ятатиму цю зустріч і проситиму вас про милість.

Хуссейн усміхнувся.

— Велика королева просить милості?

— Мати просить зберегти життя своїй дитині.

На мить між ними запала тиша.

Але обличчя Хуссейна залишилося холодним.

— Ні.

Єлена відчула, як усередині все похололо.

— Що?

— Я не зміню свого рішення.

---

Вони увійшли до кабінету еміра.

На великому столі лежали карти.

Єлена побачила їх і зупинилася.

На одній із карт був позначений Катар.

На іншій — дороги, що вели до місць, де міг перебувати Руслан.

Її серце забилося швидше.

— Ні…

Хуссейн повільно сів на трон.

— Ви все зрозуміли.

— Ви збираєтеся відправити армію?

— Так.

— Щоб знайти мого сина?

— Щоб знайти Руслана та Моанну.

Єлена підійшла до столу.

— Навіщо?

Хуссейн підняв голову.

— Вони не правитимуть Катаром.

— Чому?

— Тому що я не дозволю.

Його голос став жорстким.

— У вашому королівстві надто багато крові змішалося з давньою династією.

Єлена відчула, як у ній підіймається гнів.

— Що ви хочете сказати?

— Я говорю про вас.

Він указав на неї.

— Ви самі не належите до арабської крові.

Єлена завмерла.

— І тому ви вважаєте моїх дітей негідними?

— Я вважаю, що ваша родина надто далеко відійшла від старих традицій.

Єлена стиснула зуби.

— Ви помиляєтеся.

— Ні.

Хуссейн усміхнувся.

— Ви помиляєтеся, коли думаєте, що зможете протистояти нам.

Єлена відчула паніку.

У голові прозвучало лише одне:

Руслан.

Моанна.

— Ні…

Вона швидко попрямувала до дверей.

Але двоє вартових перегородили їй шлях.

Єлена зупинилася.

— Відійдіть.

Вартові не поворухнулися.

— Я королева.

Хуссейн засміявся.

— Тут ваші титули не мають значення.

— Відпустіть мене.

— Ні.

— Ви пошкодуєте!

Хуссейн підвівся.

— Сподіваюся, ви не думаєте, що ваша династія зможе протистояти нам.

Єлена подивилася на нього з ненавистю.

— Ви не знаєте мою родину.

— А ви не знаєте мене.

Він підійшов ближче.

— Ваш син позбудеться життя так само, як мій син позбувся свого.

Єлена зблідла.

— Не смійте!

— Такі закони помсти.

— Це не закони!

— Для мене — закони.

Єлена спробувала пройти до дверей.

Вартові схопили її за руки.

— Відпустіть!

Хуссейн усміхнувся.

— Ніхто ніколи не міг здолати королеву Єлену.

Він нахилив голову.

— Але сьогодні я перший.

Олена вирвалася з рук охоронців.

— Ви пошкодуєте!

— Можливо.

Хуссейн повернувся до дверей.

— Але спочатку ви зустрінетеся з людиною, яка чекала цього дня багато років.

Двері відчинилися.

До кабінету увійшов молодий чоловік.

Олена побачила його обличчя.

І завмерла.

— Мурад…

Перед нею стояв принц Мурад.

Його погляд був сповнений ненависті.

Єлена одразу згадала минуле.

Колись давно, ще в молодості, її нинішній чоловік Ібрагім був воїном.

Саме тоді сталася подія, яка змінила життя кількох родин.

Батько Мурада, султан Оману, утримував Єлену проти її волі.

Ібрагім прийшов за нею.

Він бився.

І султан загинув.

Єлену було врятовано.

Відтоді вона намагалася більше не повертатися думками до тих часів.

Але минуле повернулося.

Тепер перед нею стояв син загиблого султана.

Мурад повільно усміхнувся.

— Ви мене пам’ятаєте?

Єлена дивилася на нього.

— Я сподівалася, що ти обереш інший шлях.

— А я сподівався, що одного дня зустріну вас саме так.

— Що ти тут робиш?

— Я уклав союз з еміром Хуссейном.

Єлена перевела погляд на Хуссейна.

— Ви об’єдналися?

— Так, — відповів Мурад. — У нас спільний ворог.

— Я не ваш ворог.

Мурад усміхнувся.

— Для мене ви — частина родини людини, яка вбила мого батька.

Єлена похитала головою.

— Твій батько сам зробив свій вибір.

— А мій батько помер.

— І я все життя несла пам’ять про це.

— Але недостатньо страждали.

Мурад зробив крок уперед.

— Тепер будете.

Єлена відчула, що стіни навколо немов стиснулися.

Вона була сама.

У чужому королівстві.

Без охорони.

Без можливості повідомити Ібрагіма.

Без можливості попередити Руслана.

І саме тоді вона зрозуміла, що припустилася помилки.

Вона приїхала сюди як мати.

А її зустріли як ворога.

---

— Відведіть її, — наказав Хуссейн.

Вартові підійшли до Єлени.

— Не смійте!

Вона намагалася чинити опір.

— Я королева аль-Шаф!

— Тут ви полонянка, — холодно сказав Хуссейн.

Єлену вивели з кабінету.

Вона йшла довгим коридором.

Повз неї проходили слуги.

Деякі навіть не розуміли, хто перед ними.

Інші впізнавали королеву й налякано опускали голови.

Але ніхто не наважувався втрутитися.

Нарешті перед нею відчинилися важкі залізні двері.

За ними була темниця.

Єлена зупинилася.

— Ви справді думаєте, що зможете утримувати мене тут?

Хуссейн подивився на неї.

— Ніхто не дізнається, що ви в Хімджазі.

— Ібрагім знайде мене.

— Можливо.

Мурад усміхнувся.

— Але до того часу багато чого може змінитися.

Єлена подивилася йому просто в очі.

— Якщо ви завдасте шкоди моєму синові, я ніколи вас не пробачу.

— Мені не потрібне ваше прощення.

— А мені не потрібен ваш дозвіл, щоб захищати своїх дітей.

Мурад нічого не відповів.

Єлена увійшла до темниці.

Двері за нею зачинилися.

Гучний металевий звук луною рознісся коридором.

Королева залишилася сама.

Навколо були лише кам’яні стіни.

Холодна підлога.

Маленьке вікно під стелею.

Олена повільно опустилася на лаву.

На кілька секунд вона закрила обличчя руками.

Але потім випросталася.

Сльози зникли.

Перед Хуссейном вона могла дозволити собі показати страх.

Але тут вона знову стала королевою.

Олена подивилася на маленьке вікно.

— Ібрагім…

Вона тихо промовила ім’я чоловіка.

— Ти повинен зрозуміти, що я зникла не просто так.

Вона згадала Руслана.

Його усмішку. Його Моанну. Своїх дочок. Аврелію.Афіну. Онуків.

Усю свою родину.

— Я не дозволю їм перемогти.

Вона підвелася.

— Навіть якщо мені доведеться вибратися звідси самій.

Олена підійшла до дверей і уважно оглянула замок.

Вона вже почала думати.

Тому що Хуссейн припустився однієї помилки.

Він вирішив, що спіймав безпорадну жінку.

Але перед ним була Олена.

Королева.

Мати.

Дружина великого еміра.

Жінка, яка пережила палацові інтриги, війни, зради та втрати близьких.

І вона не збиралася здаватися.

А в цей час у Катарі ніхто ще не знав правди.

Усі думали, що Олена перебуває в дорозі.

Ніхто не знав, що її машина давно поїхала назад без неї.

Ніхто не знав, що королева зникла.

Ніхто не знав, що в Хімджазі вже будується новий план проти принца Руслана.

А Хуссейн стояв біля вікна свого кабінету.

Поруч перебував Мурад.

— Тепер усе готово, — сказав Хуссейн.

Мурад подивився на двері, за якими зникла Олена.

— Вона сильна.

— Тому я не дозволю їй вийти.

— А якщо її знайдуть?

Хуссейн усміхнувся.

— Не знайдуть.

Але він помилявся.

Тому що далеко від Хімджазу вже починали помічати відсутність королеви.

І людиною, яка першою відчує недобре, буде не Ібрагім.

Нею стане той, кого Олена найменше очікувала побачити.

І якщо він дізнається, де перебуває королева, Хімджазу доведеться зіткнутися з гнівом усієї династії аль-Шаф.

А сама Олена, сидячи в холодній темниці, вже будувала свій перший план втечі.

Вона подивилася на маленьку щілину в стіні.

І тихо промовила:

— Я повернуся додому.

Потім її погляд став твердим.

— І тоді, Хуссейне, тобі доведеться відповісти за все.

Королева Олена ще не знала, що саме її полон стане початком нового союзу.

Але одне вона знала напевно:

заради Руслана вона боротиметься до останнього.

А тим часом далеко від палацу, серед зелені, каміння та безкрайніх пісків, Сем продовжував шукати Руслана й Моанну.

Він уже кілька годин скакав пустельною дорогою, то озираючись назад, то вдивляючись удалину.

Доха залишилася далеко позаду.

Настільки далеко, що Сем уже почав сумніватися, чи взагалі правильно обрав напрямок.

— Руслане! — крикнув він на весь голос. — Друже! Ти де?!

У відповідь почувся лише далекий крик якогось птаха.

Сем насупився.

— Дуже смішно…

Він знову натягнув повіддя.

— Руслане!

Цього разу десь попереду почувся кінський тупіт.

Сем завмер.

— Що це?

Він спрямував коня вперед.

За невисоким камінням показалася невелика зелена долина, де поміж пальм дзюркотіло маленьке джерело.

А біля нього стояв кінь.

Сем одразу впізнав його.

— Руслан!

Він зіскочив із сідла й побіг уперед.

— Руслане! Моанно!

З-за пальми несподівано вийшов Руслан.

Волосся принца було розкуйовджене, одяг укрився піском, а на обличчі з’явилося здивування.

Поруч із ним стояла Моанна.

Виглядала вона не краще.

Сукня була забруднена, волосся розтріпалося, а погляд говорив про те, що останні кілька годин стали для неї справжнім випробуванням.

Руслан подивився на друга.

— Сем?

Сем зупинився, важко дихаючи.

— Слава Богу!

Він схопився за груди.

— Я вже думав, що втратив вас!

Моанна втомлено подивилася на нього.

— Про що ти говориш?

Сем підійшов ближче.

— Про вас!

Він указав спочатку на Руслана, потім на Моанну.

— Ви просто зникли!

Руслан знизав плечима.

— Ми поїхали.

— Я помітив!

— І вирішили трохи побути подалі від палацу.

— Трохи?!

Сем підняв руки.

— Руслане, ми вже настільки далеко від Дохи, що я починаю підозрювати, що скоро опинимося в сусідньому королівстві!

Руслан розсміявся.

— Не перебільшуй.

— Я?!

Сем обурено подивився на нього.

— Колись твої батьки сказали мені: «Сем, не загуби свого друга».

Він тицьнув пальцем у Руслана.

— І я не загублю!

Руслан усміхнувся.

— Я знав, що можу на тебе розраховувати.

Моанна ледь усміхнулася.

— Як романтично.

— Не починай, — пробурмотів Сем. — Я сьогодні вже достатньо пережив.

Руслан озирнувся.

— Ми справді надто далеко від палацу.

Він подивився на горизонт.

— Але що може статися?

Сем повільно підняв брови.

— Після цих слів зазвичай обов’язково щось трапляється.

— Наприклад?

— Не знаю.

Сем знизав плечима.

— Напад, піщана буря, розбійники…

Моанна зітхнула.

— Не треба його лякати.

— Я не лякаю.

Сем подивився навколо.

— Я попереджаю.

І тут із-за кущів пролунав гучний сміх.

— Ага!

Усі троє різко обернулися.

— Хто тут?!

Із зелені буквально викотилося кілька людей.

Причому не просто вийшли.

Вони справді котилися по землі.

Першим підвівся молодий хлопець із темним кучерявим волоссям.

За ним з’явився ще один юнак.

А позаду — дві дівчини.

Вони теж були вкриті травою та піском.

Руслан кілька секунд дивився на них.

Потім його очі широко розплющилися.

— Хакім?!

Молодий принц широко усміхнувся.

— Руслане!

Він кинувся до нього.

— Це ти!

Руслан ледве встиг відступити, щоб Хакім не збив його з ніг.

— Що ти тут робиш?

— Пригода!

Хакім гордо розправив плечі.

Поруч стояв Іслам — його рідний брат.

Він виглядав спокійніше, хоча на його одязі теж було повно піску.

Іслам подивився на Руслана.

— Ми, взагалі-то, теж хотіли запитати, що ти тут робиш.

Руслан усміхнувся.

— Довга історія.

— Значить, потім розкажеш.

А тим часом дві принцеси вже підійшли до Моанни.

Це були Сьюзі та Аманда.

Сьюзі була справжньою непосидою.

Вона обожнювала пригоди й терпіти не могла сидіти в палаці.

Аманда була її старшою сестрою і теж вирізнялася дивовижною любов’ю до авантюр.

Обидві дівчини з цікавістю розглядали Моанну.

— То це ти Моанна? — запитала Сьюзі.

Моанна усміхнулася.

— Так.

— Нарешті ми тебе побачили!

Аманда одразу обійняла її.

— Руслан стільки про тебе розповідав!

Руслан почервонів.

Сем тихо засміявся.

— Схоже, тебе викрили.

— Сем!

— Мовчу.

Усі засміялися.

За кілька хвилин несподівана компанія розташувалася біля джерела.

Коней напоїли.

Моанна нарешті змогла привести волосся до ладу.

Руслан змив із обличчя пісок.

А Сьюзі тим часом дістала невеликий мішечок.

— Ми знайшли фініки!

Хакім одразу підтримав її.

— Найсмачніші!

— А ще в нас є коржики, — додала Аманда.

Моанна здивовано подивилася на них.

— Ви носите із собою їжу?

Іслам знизав плечима.

— Ми ж вирушили в подорож.

Сем подивився на нього.

— Ви вирушили в подорож чи втекли з палацу?

Іслам замислився.

— Це майже одне й те саме.

Руслан розсміявся.

— Ти невиправний.

Сьюзі простягнула Моанні фінік.

— Тримай.

— Дякую.

Моанна відкусила шматочок.

— Дуже смачно.

Руслан теж узяв один.

— Справді.

Хакім гордо усміхнувся.

— Бачите? Ми найкращі мандрівники!

Іслам похитав головою.

— Ми просто вкрали їжу з кухні.

Усі замовкли.

Сьюзі повільно повернулася до нього.

— Ісламе!

— А що?

— Навіщо ти це сказав?

— Бо це правда.

Аманда закрила обличчя руками.

— Іноді мені здається, що в тебе зовсім немає почуття самозбереження.

— Зате чесність є.

І саме в цей момент звідкись пролунав страшний крик:

— ЕЙ!!!

Усі завмерли.

— Хто взяв мої фініки?!

Компанія повільно повернула голови.

На дорозі стояв чоловік.

У руках він тримав рушницю.

Обличчя його було червоним від люті.

— Ви вкрали мої фініки!

Сьюзі прошепотіла:

— Ой…

Хакім подивився на мішечок.

— Але їх же небагато.

Чоловік закричав:

— НЕБАГАТО?!

Іслам знизав плечима.

— Ну, справді…

— БІЖІТЬ! — заволав Сем.

Усі схопилися.

Руслан схопив Моанну за руку.

Хакім потягнув Сьюзі.

Аманда побігла поруч з Ісламом.

А Сем кинувся слідом.

— Швидше!

— Куди?! — кричала Сьюзі.

— Куди завгодно!

Чоловік продовжував кричати:

— Стійте!

Іслам біг і ніяк не міг зрозуміти, що відбувається.

— Я взагалі не розумію, чого він кричить!

Хакім, важко дихаючи, крикнув:

— Ми взяли його фініки!

— Так це ж лише кілька фініків!

— Ось саме!

Іслам озирнувся.

— Він що, через це вирішив нас убити?!

— Не знаю!

— Дивні люди!

Сем, почувши це, закричав:

— Ви спочатку вкрали в нього їжу, а тепер дивуєтеся?!

— Ми не вкрали! — заперечила Сьюзі. — Ми просто взяли!

— Це і називається «вкрали»!

Усі бігли пустельною дорогою.

Пісок летів з-під ніг.

Руслан і Моанна намагалися не відставати.

Але несподівано перед ними з’явилося кам’яне підвищення.

— Туди! — крикнув Хакім.

Вони почали підійматися.

— Ти впевнений? — запитав Іслам.

— Звичайно!

— Чому?

— Бо вниз бігти складніше!

Іслам зупинився на секунду.

— Це взагалі не аргумент!

Але було вже пізно.

Хакім уже видерся нагору.

За ним побігли решта.

Сем раптом помітив небезпеку.

— Стійте!

Але ніхто не почув.

Каміння під ногами почало осипатися.

— Ой…

Аманда подивилася вниз.

— Здається, це поганий знак.

Сьюзі усміхнулася.

— Чому?

І тут земля під ними поїхала.

— А-А-А-А-А!

Усі одночасно послизнулися.

Руслан спробував утримати Моанну.

Але камінь вислизнув з-під його ноги.

— Моанно!

Вони обоє покотилися вниз.

Хакім полетів слідом.

— Тримайтеся!

Іслам спробував зупинитися, але натомість випадково штовхнув Аманду плечем.

— Вибач!

— Ісламе!

— Я не навмисно!

Сьюзі теж покотилася схилом.

— Я НЕ ХОТІЛА СЮДИ!

Сем ухопився за кущ.

— Тримайтеся!

Але кущ не витримав.

— О ні…

Він теж полетів униз.

— СЕМЕ!

Кілька секунд усі лише котилися.

Пісок.

Каміння.

Крики.

Одяг.

Волосся.

І знову пісок.

Нарешті вся компанія з гучними криками скотилася в невелику улоговину.

Останнім туди приземлився Сем.

Він лежав на спині й важко дихав.

— Усі живі?

З-за каменя показалася голова Іслама.

— Здається.

Хакім сів.

— Я цілий.

Сьюзі підняла руку.

— Я теж!

Аманда застогнала:

— Я більше ніколи не піду з вами в подорож.

Іслам подивився на неї.

— Ти це казала вчора.

— І сьогодні кажу!

Руслан підвівся й одразу подивився на Моанну.

— Ти ціла?

Вона поправила волосся.

— Так.

Потім подивилася на його одяг.

— А ти?

Руслан глянув на себе.

Увесь його костюм був укритий піском.

— Я чудово.

Сем сів поруч.

— Звичайно.

Він подивився на Руслана.

— Просто чудово.

Руслан розсміявся.

— Що?

— Ми втекли з палацу, заблукали в пустелі, зустріли п’ятьох родичів, вкрали фініки, за нами погнався чоловік із рушницею, а тепер ми скотилися зі скелі.

Він зробив паузу.

— І ти кажеш, що нічого не може статися?

Руслан не витримав і розсміявся.

Моанна теж засміялася.

Навіть Іслам усміхнувся.

Але раптом згори знову пролунав голос:

— ВИ ТАМ?!

Усі завмерли.

Сем повільно підняв голову.

— Тільки не це…

На краю скелі показався той самий чоловік.

Він подивився вниз.

— МОЇ ФІНІКИ!

Сьюзі швидко сховала мішечок за спину.

Іслам подивився на неї.

— Сьюзі…

— Що?

— Ти досі їх тримаєш?

— Звичайно.

— Навіщо?!

— Вони смачні!

Аманда закрила обличчя руками.

— Все. Нам кінець.

Хакім підвівся.

— Усім бігти!

— Куди?! — одночасно закричали Руслан і Сем.

Хакім озирнувся.

Перед ними була вузька стежка, що губилася між скелями.

— Туди!

Усі кинулися бігти.

Згори чоловік знову закричав:

— СТІЙТЕ!

Іслам, тікаючи, крикнув:

— Ми повернемо вам фініки!

Сьюзі обурено подивилася на нього.

— Ми?!

— Ну а хто?!

— Я їх знайшла!

— Ти їх вкрала!

— Не починай!

Руслан біг поруч із Моанною й сміявся.

— Схоже, наша прогулянка справді перетворилася на пригоду.

Моанна похитала головою.

— Я вже починаю сумувати за палацом.

Сем, який біг позаду, крикнув:

— Я теж!

Він раптом зупинився.

— Друзі…

Усі повернулися.

— Що?

Сем указав уперед.

— Здається, у нас нова проблема.

Попереду, між двома високими скелями, стояло кілька вершників.

На їхньому одязі були незнайомі знаки.

Вони мовчки дивилися на компанію, що наближалася.

Усмішки зникли з облич принців і принцес.

Руслан інстинктивно став перед Моанною.

Хакім стиснув кулаки.

Іслам перестав жартувати.

Сьюзі сховалася за Амандою.

А Сем тихо промовив:

— Здається, чоловік із фініками був ще не найбільшою нашою проблемою…

Руслан подивився на незнайомців.

І вперше за весь цей божевільний день на його обличчі з’явилася справжня тривога.

Тому що вершники були озброєні.

І вони явно чекали саме на них.

Руслан завмер.

Вершники, що перегородили їм шлях, були вже зовсім близько. Під ногами коней здіймався пісок, а на сонці блищала зброя. Незнайомі символи на їхньому одязі могли б обдурити будь-кого, але не спадкоємця Катару.

Руслан знав цей знак.

Його серце стислося.

— Це люди еміра Хуссейна… — тихо промовив він.

Сем повернув голову.

— Ти впевнений?

— Абсолютно.

Руслан не зводив очей із вершників.

Тепер усе стало зрозуміло. Хуссейн не збирався чекати. Він знав, де знаходиться спадкоємець Катару, і віддав наказ не просто схопити його.

Убити.

І разом із Русланом — Моанну.

Руслан непомітно зробив крок уперед, прикривши кохану собою.

— Не відходь від мене, — прошепотів він.

— Руслане…

— Що б не сталося, залишайся позаду.

Моанна подивилася на нього й побачила в його очах те, чого раніше майже ніколи не бачила.

Страх.

Не за себе.

За неї.

А тим часом його молодші брати й сестри навіть не розуміли всієї небезпеки.

Хакім раптом присів біля землі й почав уважно розглядати пісок.

— Зачекайте…

Іслам здивовано подивився на нього.

— Що ще?

Хакім приклав палець до губ.

— Тихо.

Він показав на маленьку тріщину в піщаній кірці.

— Це воно!

— Що «воно»? — пошепки запитала Аманда.

Очі Хакіма засяяли.

— Білий пустельний трюфель!

Сьюзі одразу присіла поруч.

— Серйозно?

— Серйозніше не буває!

Хакім обережно розгріб пісок. Під тонким шаром землі показався світлий округлий гриб.

— Ось він!

— Нічого собі! — захоплено вигукнула Сьюзі.

Хакім уже забув і про вершників, і про небезпеку.

— Це ж зубайді! Білий трюфель! Я такі гриби просто обожнюю!

— Ти зараз серйозно про гриби? — прошепотів Сем.

— Абсолютно.

Хакім продовжив шукати.

Такі трюфелі росли повністю під землею, біля коріння пустельного соняшника. Досвідчені шукачі знаходили їх лише за ледь помітними тріщинами на поверхні піску.

А для Хакіма це було справжнім подарунком долі.

— Батько колись наказував слугам збирати їх для мене, — захоплено розповідав він. — Я просив приготувати їх із бараниною. Неймовірний смак! Насичений, грибний, земляний, маслянистий…

— У тебе зараз слюна потече, — прошепотів Іслам.

— І нехай!

Хакім витягнув ще один гриб.

— Оце гриби!

Сьюзі теж уже почала збирати їх.

— У мене теж слинки течуть! Я пам’ятаю, як кухар готував їх із м’ясом!

Аманда тихо засміялася.

— Ви двоє ненормальні.

— Зате ситі, — гордо відповів Хакім.

Ніхто з них не помітив, як Руслан напружено дивився в бік вершників.

Моанна помітила.

Вона підійшла ближче.

— Руслане…

Він лише похитав головою.

— Це вони.

— Хто?

— Люди Хуссейна.

Моанна зблідла.

Руслан нахилився до неї й прошепотів:

— Поки вони нас не побачили, треба йти.

Моанна одразу кивнула.

— Усім треба йти!

Її голос прозвучав голосніше, ніж вона хотіла.

Усі обернулися.

— Що? — здивувався Хакім, тримаючи в руках цілий пакет грибів.

— Тихо! — різко прошепотів Руслан.

Але було пізно.

Десь неподалік пролунало іржання коня.

— Біжимо! — вигукнув Сем.

Усі кинулися вперед.

Хакім притиснув сумку з трюфелями до грудей.

— Гриби не кидаю!

— Хакіме! — обурився Іслам. — Нас зараз уб’ють!

— Але гриби дорогі!

— Я тебе сам уб’ю!

— Потім!

Вони добігли до густих колючих кущів і сховалися за ними.

— Усі вниз! — наказав Руслан.

Брати й сестри присіли.

Сьюзі та Аманда притиснулися одна до одної. Сем сидів поруч із Хакімом та Ісламом. Унизу, просто біля їхніх ніг, повільно проповзав маленький павук.

Іслам глянув на нього.

Потім на Хакіма.

Потім знову на павука.

— Якщо я зараз закричу, мене зрозуміють?

Хакім прикрив йому рот долонею.

— Навіть не думай.

Аманда затамувала подих.

Сьюзі обережно визирнула крізь гілки.

І побачила темного коня.

Спочатку з-за пагорба показалися копита.

Потім ноги вершника.

Ще секунда — і чоловік з'явився повністю.

Сьюзі злякано глянула на Моанну.

Та сиділа мовчки, напружена, мов струна.

Руслан заплющив очі.

Він стискав руків’я кинджала так сильно, що лезо врізалося в долоню.

По руці потекла кров.

Моанна це побачила.

— Руслане… — ледве чутно прошепотіла вона.

Він не відповів.

Його думки були лише про одне.

Якщо вони нападуть, він не дозволить убити Моанну.

Не дозволить скривдити своїх братів і сестер.

Навіть якщо доведеться самому вступити в бій.

Навіть якщо після цього його руки будуть у крові.

Моанна обережно торкнулася його долоні.

— Ти поранився.

— Це дрібниця.

— У тебе кров.

— Моанно, тихо.

Вершник наближався.

Кінь зупинився зовсім неподалік.

Чоловік уважно оглянув пустелю.

— Вони повинні бути десь тут, — сказав він.

За ним з'явилися ще двоє вершників.

— Емір наказав знайти принца Руслана.

Серце Моанни завмерло.

Сьюзі стиснула руку Аманди.

Хакім перестав посміхатися.

Іслам уперше за весь час не знайшов жарту.

Руслан повільно відкрив очі.

Його пальці ще міцніше стиснули кинджал.

Та саме тоді Сем нахилився до Хакіма.

— У тебе ще залишилися ті гриби?

— Так.

— Кидай сумку якомога далі.

Хакім подивився на нього так, ніби Сем запропонував йому віддати золото.

— Ти що?!

— Зараз!

Хакім неохоче кинув сумку далеко вбік.

Вона впала просто на пісок.

Один із вершників одразу помітив її.

— Там щось є!

Коні рвонули вперед.

— Зараз! — прошепотів Сем.

Руслан махнув рукою.

Усі одночасно піднялися й побігли в протилежний бік.

— Вони там! — закричав вершник.

За спиною почулися крики.

Кінський тупіт загримів по пустелі.

Руслан біг попереду, Моанна поруч.

Сем допомагав Сьюзі, а Хакім тягнув Іслама.

Аманда бігла останньою, раз у раз озираючись.

— Швидше!

Вони петляли між камінням, доки нарешті не сховалися за високою пальмою.

Усі впали на землю, важко дихаючи.

Декілька секунд ніхто не говорив.

Потім Іслам суворо подивився на Руслана.

— Що це було?

Руслан мовчав.

Його темне волосся розсипалося в різні боки, одяг був укритий пилом. Він виглядав зовсім не як спадкоємець престолу, а як звичайний мандрівник, якого щойно переслідували до смерті.

Він опустив погляд на свою руку.

Кров уже засохла на долоні.

Руслан боявся не самої крові.

Він боявся того, що могло статися, якби вороги підійшли ще ближче.

Моанна дивилася на нього з тривогою.

— Ти хотів убити його?

Руслан підняв очі.

— Я хотів захистити тебе.

Моанна нічого не відповіла.

Вона лише взяла його руку у свої долоні.

— Я не хочу, щоб через мене ти став іншим.

— Через тебе я став сильнішим.

Сьюзі підійшла до них.

— Не хвилюйся. Він охолоне.

Моанна здивовано подивилася на неї.

Сьюзі знизала плечима.

— Я знаю своїх братів. Вони всі дуже запальні.

Вона помітила кинджал.

— А цей кинджал належить нашій королівській родині. Якщо Руслан його дістав, значить, справа справді серйозна.

Аманда вийшла вперед.

— Тоді поясніть мені одне.

Усі подивилися на неї.

— Чому вони полюють саме на вас?

Моанна мовчала.

Руслан відійшов убік.

Він дивився на пустелю, звідки вони щойно втекли.

Тепер він уже не сумнівався.

Це не випадковість.

На них розпочалося полювання.

І допомоги чекати нізвідки.

Десь далеко залишився Катар.

Палац.

Батько.

Мати.

Але вони навіть не знали, де зараз Руслан.

Не знали, що Єлена сама опинилася в пастці Хуссейна.

Не знали, що ворог уже розставив своїх людей по пустелі.

Руслан стиснув кулак.

— Вони не зупиняться, — тихо сказав він.

— Хто? — запитав Іслам.

— Хуссейн.

Запала тиша.

Навіть Хакім перестав думати про гриби.

— Він хоче тебе вбити? — запитала Аманда.

Руслан кивнув.

— І Моанну також.

Сьюзі зблідла.

— Але чому?

Руслан подивився на всіх.

— Тому що я спадкоємець Катару.

Він зробив паузу.

— А Хуссейн хоче змінити майбутнє нашої держави.

Сем підійшов ближче.

— Тоді ми залишимося разом.

— Сем…

— Ні. Ти сам знаєш, що сказали мені твої батьки.

Руслан опустив очі.

— «Семе, не загуби свого друга».

— Саме так.

Сем усміхнувся.

— Я не збираюся порушувати наказ королеви.

Хакім підняв руку.

— І я з вами.

Іслам кивнув.

— Я теж.

Аманда переглянулася зі Сьюзі.

— Ми нікуди не підемо.

— А гриби? — тихо запитав Хакім.

Іслам закотив очі.

— Ти справді про гриби?

Хакім винувато посміхнувся.

— Ну… якщо ми виживемо, я хочу їх приготувати.

Сьюзі тихо засміялася.

Навіть Руслан не втримав усмішки.

Але вона швидко зникла.

Бо вдалині знову почувся кінський тупіт.

Руслан підняв голову.

— Вони знайшли наш слід.

Сем одразу встав.

— Тоді треба йти.

Руслан подивився на Моанну.

Вона кивнула.

Вони знову рушили в пустелю.

Не знаючи, що за ними вже стежить ще один вершник.

Він не наближався.

Лише спостерігав здалеку.

А потім розвернув коня і поскакав у бік Хімджазу.

У нього було важливе повідомлення для еміра Хуссейна:

Руслан живий.

Але тепер він був не один.

І поруч із ним були ті, кого Хуссейн зовсім не очікував побачити.

Ніч опустилася на пустелю майже непомітно.

Ще кілька хвилин тому останні промені сонця фарбували піски золотом, а тепер над землею розкинулося темне небо, всіяне міріадами зірок. Пустеля, яка вдень здавалася безмежною й відкритою, у темряві перетворилася на лабіринт із тіней, каміння та пальм.

Руслан ішов попереду.

Він раз у раз озиралася назад, прислухаючись до кожного звуку.

— Тихіше, — прошепотів він. — Нам не можна залишати слідів.

Сем ішов поруч.

— Думаєш, вони ще шукають нас?

Руслан не відповів одразу.

Десь далеко пролунав кінський тупіт.

Усі завмерли.

Ще один удар копит.

Потім другий.

— Шукають, — тихо сказав Руслан.

Хакім важко видихнув.

— А я сподівався, що після заходу сонця вони вирішать піти вечеряти.

Іслам подивився на нього.

— Ти думаєш, люди, які хочуть схопити спадкоємця Катару, підуть вечеряти?

— Усі люди хочуть вечеряти.

— Хакіме!

— Що?

— Тихо!

Сьюзі ледь не засміялася, але одразу прикрила рот рукою.

Руслан підняв долоню.

— Під пальми.

Усі швидко рушили за ним.

Вони сховалися між високими стовбурами, де густа тінь майже повністю поглинала їхні постаті.

Моанна присіла поруч із Русланом.

Вона була дуже втомлена, але намагалася цього не показувати.

Руслан подивився на неї.

— Ти як?

— Нормально.

— Не бреши.

Моанна ледь усміхнулася.

— Я просто боюся за тебе.

— А я — за тебе.

Вона обережно торкнулася його плеча.

— Куди нам тепер, любий?

Руслан подивився вдалечінь.

Перед ними була лише темрява.

— Нам потрібно дістатися Мустангу.

— Мустангу? — перепитала Аманда.

— Так. Якщо ми зможемо дістатися туди, у нас буде шанс сісти на літак і залишити цей район.

Хакім кивнув.

— Зрозуміло. Тоді нам потрібно десь переночувати. Якщо ми будемо бігти всю ніч, до літака ніхто не дійде.

Руслан погодився.

— Нам потрібне безпечне місце.

Хакім задумався.

— Я знаю одну невелику прибережну деревню.

Іслам здивовано подивився на нього.

— Звідки ти знаєш?

— Був там із батьком кілька років тому.

— І що це за місце?

Хакім зітхнув.

— Там досить суворі правила. Особливо для жінок.

Сьюзі насупилася.

— Які ще правила?

— Незнайомих дівчат без покритої голови там можуть навіть не пустити на територію поселення.

Сьюзі обурено схрестила руки.

— Чудово. Просто чудово. На нас полюють озброєні люди, а нам ще треба думати про те, чи правильно ми одягнені.

— Там так заведено, — спокійно відповів Хакім.

Руслан задумався.

— Іншого шляху немає?

— Є, але він довший.

Сьюзі суворо подивилася на брата.

— Тоді інший шлях!

Руслан похитав головою.

— Якщо ми підемо довшим шляхом, люди Хуссейна наздоженуть нас.

Сьюзі замовкла.

Вона знала, що він має рацію.

— Тоді доведеться ризикувати, — сказала вона.

Хакім підвівся.

— Згоден. Якщо треба, я проведу вас.

Раптом із темряви долинув свист.

Руслан миттєво присів.

— Вони!

Усі завмерли.

На горизонті з'явилися маленькі вогники.

Смолоскипи.

А за ними — силуети вершників.

— Біжимо! — прошепотів Сем.

Компанія зірвалася з місця.

Пісок сипався з-під ніг. Хтось спотикався об каміння, хтось хапав іншого за руку, допомагаючи не впасти.

— Сюди! — кричав Хакім. — До води!

Попереду вже було видно темну смугу.

Річка або невелика затока розтікалася між берегами.

Біля води стояв старий дерев'яний човен.

— Човен! — закричала Аманда.

— Швидше! — відповів Іслам.

Вони побігли до нього.

Але позаду почулися крики.

— Там вони!

— Не дайте їм утекти!

Коні рвонули вперед.

Вершники швидко скорочували відстань.

Сем першим стрибнув у човен.

— Усі сюди!

Сьюзі схопила Аманду за руку.

Хакім допоміг Ісламу.

Моанна вже майже дісталася човна, коли раптом спіткнулася.

— Ай!

Вона впала на пісок.

Руслан одразу обернувся.

— Моанно!

— Біжи! — крикнула вона. — Рятуйся!

Але Руслан навіть не подумав.

Він повернувся до неї.

— Я тебе не залишу!

Вершники вже були зовсім близько.

Руслан вихопив кинджал.

Він став перед Моанною, не дозволяючи нікому наблизитися.

— Назад!

Один із вершників спробував під'їхати ближче.

Руслан різко замахнувся кинджалом.

Чоловік відсахнувся.

Руслан швидко присів біля Моанни.

— Де болить?

— Нога.

Вона спробувала підвестися, але від болю скрикнула.

Руслан побачив, що щиколотка вже почала набрякати.

— Ти не підеш сама.

— Руслане…

Він підхопив її на руки.

— Тримайся за мене.

— Але човен…

— Ми встигнемо.

Руслан поніс Моанну до води.

Позаду лунали крики переслідувачів.

— Стій!

— Віддай нам принца!

Руслан не озирнувся.

— Ніколи!

На човні Сем уже тримав мотузку.

— Руслан! Швидше!

Хакім стояв біля керма.

— Я заведу човен!

— Він узагалі вміє ним керувати? — запитала Сьюзі.

Іслам подивився на неї.

— Зараз не найкращий момент для запитань.

— Я просто питаю!

— Я сам не знаю! — відповів Хакім.

— Хакіме! — одночасно закричали всі.

— Жартую!

Він відштовхнув човен від берега.

Руслан уже був біля води.

— Моанно, тримайся!

Він зробив останній ривок.

І буквально стрибнув у човен разом із нею.

Човен хитнувся.

Сьюзі закричала.

Аманда схопилася за борт.

— Ми зараз перекинемося!

— Не перекинемося! — відповів Хакім.

Човен хитнувся ще раз.

— Хакіме!

— Тепер точно не перекинемося!

Руслан обійняв Моанну, не даючи їй упасти.

— Ти ціла?

Вона кивнула.

— Так.

— Точно?

— Точно.

Вона притулилася до нього.

— Я рада, що ти зі мною.

Руслан поцілував її у волосся.

— Я завжди буду поруч.

На березі вершники зупинилися.

Вони більше не могли їх дістати.

Один із них спробував зайти у воду, але течія була надто сильною.

— Назад! — крикнув інший.

— Вони втекли!

— Ні, — відповів старший. — Вони ще не втекли. Ми знайдемо їх.

Він довго дивився на човен, що віддалявся.

Потім розвернув коня.

— Повідомте еміра Хуссейна. Принц Руслан живий і прямує до поселення.

— А якщо вони дістануться Мустангу?

Чоловік посміхнувся.

— Тоді ми перекриємо їм дорогу.

Човен тим часом плив далі.

Хакім упевнено тримав кермо.

— Усе добре. Вони нас не дістануть.

Сьюзі полегшено видихнула.

— Нарешті.

Іслам подивився на нього.

— Ти точно знаєш, куди пливеш?

Хакім на секунду замислився.

— Приблизно.

— Що означає «приблизно»?

— Означає, що я пам'ятаю берег.

— Хакіме!

— Не кричи. Розбудиш рибу.

Сьюзі засміялася.

Навіть Аманда не втрималася від усмішки.

Але Руслан не сміявся.

Він сидів поруч із Моанною й дивився назад.

На темний берег.

Там уже не було видно вершників.

Та він знав — це лише початок.

Хуссейн не відмовиться від свого плану.

А тепер небезпека чекала не тільки на нього.

Вона могла торкнутися кожного з них.

Моанна поклала голову йому на плече.

— Про що думаєш?

— Про те, що нам потрібно якнайшвидше дістатися Мустангу.

— А потім?

Руслан поглянув на неї.

— Потім ми сядемо в літак.

Він стиснув її руку.

— І полетимо туди, де нас не зможуть дістати.

— Куди?

Руслан на мить замислився.

— Поки не знаю.

Моанна усміхнулася.

— Головне, що разом.

— Саме так.

Позаду човна вода тихо розходилася хвилями.

Попереду темнів берег.

Десь там було невелике поселення, де вони мали переночувати.

Але ніхто з них ще не знав, що саме в цій деревні на них чекає нова загадка.

Бо люди Хуссейна вже знали, куди вони прямують.

І цього разу ворог вирішив не наздоганяти їх.

Він вирішив чекати.

Чекати там, куди Руслан сам приведе Моанну.

Човен продовжував плисти в ніч.

А над водою світив місяць, ніби попереджаючи їх про те, що наступний день стане ще небезпечнішим.

Перші краплі впали на землю майже непомітно.

Одна.

Друга.

Третя.

А потім небо ніби розчинилося, і на маленьке поселення обрушився теплий пустельний дощ.

Вулиці одразу потемніли. Пісок перетворювався на мокру кашу, вода стікала з дахів невеликими струмками, а мешканці поспішали зачиняти віконниці та двері своїх невеликих будинків.

Руслан підняв капюшон.

Він поправив його так, щоб дощ не намочив волосся, і озирнувся.

Поруч Сем зробив те саме.

Хакім натягнув капюшон на голову, а Іслам, побачивши це, посміхнувся.

— Ви обоє виглядаєте так, ніби збираєтеся пограбувати магазин.

Сем подивився на нього.

— Зате волосся сухе.

— Це головне?

— У нашій ситуації — так.

Хакім засміявся.

— Підтримую Сема.

Руслан лише похитав головою.

Але посмішка на його обличчі швидко зникла.

Він дивився на поселення.

Невеликі будинки, вузькі вулички, прості дерев'яні двері. Десь за парканом плакала дитина. Десь жінка поспішно забирала з мотузки мокру білизну. Біля одного будинку старий чоловік стояв під навісом і спостерігав за незнайомцями.

Це місце було зовсім іншим світом.

Тут жили прості люди.

Люди, які не мали розкішних палаців, охорони, дорогих машин і придворних.

Вони жили за старими правилами.

За законами, які передавалися від покоління до покоління.

І далеко не всі мешканці цього поселення прихильно ставилися до влади аль-Шаф.

Руслан знав чому.

Багато років тому його дід, емір Ібрагім, прийняв рішення, яке стало причиною численних суперечок.

Він одружився з українкою.

Для одних це було символом любові, яка змогла подолати кордони.

Для інших — порушенням давніх традицій.

Деякі люди так і не змогли пробачити правителю цей вибір.

Вони не були ворогами королівської родини.

Не бажали їй смерті.

Але й не хотіли сліпо приймати всі рішення аль-Шаф.

Руслан це розумів.

Тому він прийняв рішення.

— Ми не будемо говорити, хто ми такі, — тихо сказав він.

Сем подивився на нього.

— Ти серйозно?

— Так.

Хакім кивнув.

— Я теж вважаю, що це правильно.

Іслам озирнувся на будинки.

— Якщо вони дізнаються, що тут принц...

— Нас можуть почати розпитувати, — перебив Руслан. — А нам зараз потрібне лише одне — безпечно пережити ніч і дістатися Мустангу.

Сем поправив капюшон.

— Тобто ми тепер звичайні мандрівники?

Руслан усміхнувся.

— Саме так.

— А якщо хтось запитає, хто ми?

Хакім замислився.

— Туристи.

Сем подивився на нього.

— У пустельному селі?

— А чому ні?

Іслам пирхнув.

— Дуже переконливо.

Руслан тихо засміявся.

— Просто не називайте наших імен та титулів. Решта — звичайна історія.

Він подивився на братів.

— Усе, пішли.

Вони рушили вперед.

Але дівчата залишилися біля входу до будинку.

Сьюзі та Аманда вже дістали хустки.

Вони знали місцеві правила.

Обидві були мусульманками й розуміли, що в цьому поселенні краще не провокувати людей неповагою до звичаїв.

Сьюзі акуратно накрила голову тканиною.

Аманда повторила її рух.

— Готово, — сказала вона.

Сьюзі поправила край хустки.

— Сподіваюся.

Потім вона помітила Моанну.

Дівчина стояла трохи осторонь і розгублено дивилася на них.

Вона ніколи раніше не бачила, щоб принцеси, яких вона знала, ось так просто надягали хустки через чиїсь правила.

— Ви справді будете так ходити? — тихо запитала Моанна.

Сьюзі подивилася на неї серйозно.

— Тут доведеться.

— Але ж...

Моанна не договорила.

Сьюзі вже відкрила свою сумку.

Вона дістала запасну хустку.

Червону.

Яскраву, але досить велику, щоб повністю прикрити волосся.

Сьюзі простягнула її Моанні.

— Тримай.

Моанна здивовано подивилася на тканину.

— Мені?

— Тобі.

— Але я не мусульманка.

Сьюзі стала ще серйознішою.

— Я знаю.

— Тоді навіщо?

— Тому що тут не люблять чужаків.

Моанна подивилася на будинки.

Декілька місцевих жінок уже визирали з-за фіранок.

Їхні погляди ковзали по незнайомцях.

Деякі дивилися байдуже.

Інші — з цікавістю.

А кілька поглядів були явно настороженими.

Сьюзі продовжила:

— Якщо вони побачать сучасну дівчину з непокритою головою, це одразу приверне увагу.

— Я не хочу проблем.

— Саме тому одягни.

Моанна взяла хустку.

— А якщо я не хочу?

Сьюзі на секунду замовкла.

Потім м'якше сказала:

— Тоді ніхто тебе не змусить. Але я дуже прошу. Не тому, що ти мусиш підкорятися їхнім правилам. А тому, що хочу, щоб ти була в безпеці.

Моанна подивилася на Руслана.

Він стояв неподалік.

Капюшон закривав його волосся, дощ стікав по темній тканині куртки.

Вона знала його достатньо добре.

Руслан ніколи не змусив би її робити щось проти її волі.

Тому вона чекала його реакції.

Руслан помітив її погляд.

Він підійшов.

— Що сталося?

Сьюзі простягнула руку з хусткою.

— Я пояснила Моанні ситуацію.

Руслан подивився на червону тканину.

Потім — на Моанну.

— Ти не хочеш її вдягати?

Моанна тихо відповіла:

— Я просто не знаю.

Руслан підійшов ближче.

Його голос став лагідним.

— Тоді слухай мене.

Моанна підняла очі.

— Я не змушуватиму тебе.

Вона ледь усміхнулася.

Він продовжив:

— Але якщо ти погодишся, це буде лише тимчасово.

Руслан обережно взяв хустку з рук Сьюзі.

— Поки ми тут.

Він подивився Моанні просто в очі.

— Це тимчасово, мила. Обіцяю.

Моанна кілька секунд мовчала.

Потім усміхнулася.

— Добре.

Руслан кивнув.

— Тільки якщо ти сама цього хочеш.

— Я хочу бути поруч із тобою.

Його погляд потеплів.

— Тоді все добре.

Моанна взяла хустку.

Сьюзі допомогла їй акуратно накрити голову.

Червона тканина приховала її волосся, а потім частково закрила нижню частину обличчя.

Моанна подивилася на себе у маленьке дзеркало.

— Я виглядаю дивно.

Сьюзі посміхнулася.

— Ні. Ти виглядаєш красиво.

Аманда додала:

— Навіть дуже.

— Дякую.

Руслан підійшов ближче.

Він кілька секунд дивився на неї.

— Що?

— Нічого.

— Ти так дивишся.

— Просто думаю.

— Про що?

Руслан усміхнувся.

— Що червоний тобі дуже пасує.

Моанна засміялася.

— Ти просто хочеш мене заспокоїти.

— І це теж.

Хакім, який стояв неподалік, голосно сказав:

— Ми можемо вже йти, чи ви плануєте залишитися тут до ранку?

Руслан обернувся.

— Ідемо.

Сем підняв руку.

— Нарешті.

— Не бурчи, — сказала Сьюзі.

— Я не бурчу.

— Ти завжди бурчиш.

— А ти завжди командуєш.

— Бо хтось повинен.

Іслам засміявся.

— Усе як завжди.

Вони вийшли під дощ.

Руслан ішов поруч із Моанною.

Вона трималася за його руку.

Червона хустка приховувала її обличчя, залишаючи відкритими лише очі.

Та навіть цього було достатньо, щоб Руслан упізнав її серед сотні людей.

Продовжу цю сцену з акцентом на атмосферу чужого суворого села, напруження для Моанни, підтримку Руслана та легкі репліки між братами й сестрами. Збережу ідею, що вони приховують своє походження й поводяться як звичайні мандрівники.

Глава 39. Чужі звичаї

Дощ не припинявся.

Він дедалі сильніше бив по землі, змиваючи сліди з вузької дороги, якою йшла невелика група мандрівників.

Руслан ішов попереду.

Темний капюшон був натягнутий низько на голову, тому краплі майже не потрапляли на волосся. Він виглядав зовсім не так, як звикли бачити його в палаці.

Без охорони.

Без дорогого одягу.

Без символів королівської родини.

Просто молодий чоловік у темному плащі, який разом зі своїми братами шукав місце для ночівлі.

Поруч ішов Сем.

Позаду — Хакім та Іслам.

А ще далі крокували Сьюзі, Аманда й Моанна.

Принцеси тримали хустки, прикриваючи волосся та частину обличчя. Видно було лише очі.

Моанна робила те саме.

Вона весь час поправляла червону хустку, яку дала їй Сьюзі.

Дощ намочив тканину, і вона стала важчою.

Дівчина трохи тремтіла.

Не стільки від холоду.

Від хвилювання.

Це місце було чужим.

Люди тут дивилися на них зовсім інакше.

Моанна відчувала на собі десятки поглядів.

Вона знала, що Руслан — мусульманин.

Знала, що його родина дотримується певних традицій.

І хоча сама вона не була мусульманкою, сьогодні вперше зрозуміла, наскільки важливо для неї поважати світ коханого чоловіка.

Не тому, що її змушували.

А тому, що вона любила його.

Попереду нарешті з'явилися ворота.

Високі дерев'яні, потемнілі від дощу.

Руслан зупинився.

Озирнувся на всіх.

— Пам'ятаєте, що ми говорили?

Хакім кивнув.

— Ми звичайні мандрівники.

— Саме так.

Сем поправив капюшон.

— А якщо запитають, звідки ми?

— Подорожуємо.

— Куди?

Руслан зітхнув.

— Сем.

— Що?

— Не ускладнюй.

— Я просто хочу знати легенду.

Іслам тихо засміявся.

— Наша легенда проста. Ми заблукали.

— Чудова легенда, — пробурмотів Сем.

Руслан підійшов до воріт.

Підняв руку.

І сильно постукав.

Раз.

Другий.

Третій.

За воротами почулися повільні кроки.

Хтось відсунув засув.

У маленькому отворі з'явилося зморшкувате обличчя літнього чоловіка.

Він уважно оглянув незнайомців.

— Що вам потрібно, господа?

Голос був грубим, але не агресивним.

Руслан відповів спокійно:

— Ми шукаємо гостиницю, щоб переночувати.

Чоловік примружився.

Його погляд пройшовся по Руслану, Семові, Хакіму та Ісламу.

Потім він подивився позаду.

На Сьюзі.

На Аманду.

На Моанну.

Усі три дівчини тримали хустки.

Вони трохи нахилили голови, демонструючи повагу до господаря поселення.

Сьюзі тихо сказала:

— Ассалам алейкум .

Аманда повторила:

— Ассалам алейкум .

Моанна, трохи невпевнено, повторила за ними:

— Ассалам алейкум...

Її голос тремтів.

Вона міцніше притиснула край червоної хустки до щоки.

Чоловік ще кілька секунд мовчки дивився на них.

Потім його погляд зупинився на Моанні.

Можливо, він помітив, що вона тримається трохи невпевнено.

Можливо, зрозумів, що вона чужа.

Але нічого не сказав.

Нарешті чоловік відчинив ворота.

— Проходьте, господа.

Руслан кивнув.

— Дякуємо.

Вони зайшли.

Усередині поселення було ще тихіше.

Дощ перетворив дороги на суцільне болото.

Черевики грузли в багнюці.

Вода стікала з дахів просто на землю.

Люди визирали з будинків.

Хтось дивився через вікно.

Хтось стояв під навісом.

Дехто пошепки щось обговорював.

Руслан відчував ці погляди.

Але не реагував.

Він ішов уперед, не піднімаючи зайвий раз очей.

Сьюзі тихо нахилилася до Моанни.

— Не дивись незнайомим чоловікам прямо в очі.

Моанна кивнула.

— Я зрозуміла.

Аманда додала:

— Тут так прийнято.

— Добре.

— І не відходь від нас.

— Не відійду.

Руслан почув їхню розмову й озирнувся.

Його погляд одразу зустрівся з очима Моанни.

Вона ледь усміхнулася.

Руслан відповів такою ж маленькою усмішкою.

А потім знову повернувся вперед.

Вони пройшли кілька метрів.

Раптом з-за повороту вийшов чоловік.

Моанна не встигла зупинитися.

Вона мало не врізалася в нього.

— Обережно!

Дівчина відсахнулася.

Її рука міцніше схопила хустку.

Вона автоматично підняла очі.

На секунду зустрілася з поглядом незнайомця.

Чоловік нахмурився.

— Ти чого дивишся, дівко?

Моанна зблідла.

Вона одразу опустила погляд.

— Вибачте...

Сьюзі швидко підійшла до неї.

— Моанно.

— Що?

— Не варто було дивитися йому в очі.

Моанна тихо відповіла:

— Я випадково.

Сьюзі взяла її за руку.

— Я знаю.

Чоловік ще кілька секунд дивився на них.

Потім буркнув:

— Тут так не прийнято.

І пішов далі.

Моанна стояла нерухомо.

Її серце шалено билося.

Руслан, який побачив усе здалеку, одразу повернувся.

Він підійшов до Моанни.

— Все добре?

Вона кивнула.

— Так.

— Точно?

— Я просто випадково подивилася.

Руслан подивився в бік чоловіка, який уже зник за будинками.

Потім знову на Моанну.

— Ти нічого поганого не зробила.

Сьюзі тихо додала:

— Просто тут інші правила.

Руслан кивнув.

— І ми повинні їх поважати, поки перебуваємо тут.

Моанна подивилася на нього.

— Я намагаюся.

Руслан лагідно відповів:

— Я знаю.

Він обережно поправив край її хустки, який трохи сповз із волосся.

— Тільки не лякайся.

— Я не боюся.

— Ти тремтиш.

Моанна усміхнулася.

— Трохи.

— Холодно?

— І трохи страшно.

Руслан нахилився ближче.

— Я поруч.

Цих двох слів їй вистачило.

Моанна кивнула.

---

Вони продовжили шлях.

Через кілька хвилин Хакім помітив невелику будівлю.

— Ось.

На дерев'яній табличці було написано, що тут можна зупинитися мандрівникам.

— Схоже, ми знайшли гостиницю, — сказав він.

Сем полегшено видихнув.

— Нарешті дах.

Іслам подивився на нього.

— Ти так говориш, ніби ми три дні в пустелі.

— Для мене це вже три дні.

— Ми втекли кілька годин тому.

— Для мене це психологічно три дні.

Сьюзі засміялася.

Навіть Моанна не втрималася від усмішки.

Руслан похитав головою.

— Ви невиправні.

Вони підійшли до дверей.

Руслан постукав.

Цього разу майже одразу відчинила літня жінка.

Вона уважно подивилася на гостей.

— Мандрівники?

— Так, — відповів Руслан.

— У вас є гроші?

Хакім уже хотів відповісти, але Руслан його випередив.

— Так.

— Тоді заходьте.

Вони переступили поріг.

Усередині було тепло.

Невелика піч гріла кімнату.

Пахло свіжим хлібом, травами та димом.

Моанна полегшено видихнула.

Сьюзі зняла мокрий верхній одяг.

Аманда теж.

Але Моанна не поспішала знімати хустку.

Вона все ще пам'ятала слова чоловіка на вулиці.

Руслан помітив її нерішучість.

— Можеш залишити її, якщо тобі так спокійніше.

Моанна подивилася на нього.

— Я залишу.

— Добре.

Сьюзі сіла поруч.

— Ти швидко звикнеш.

Моанна усміхнулася.

— Не думаю.

— Повір, після сьогоднішньої ночі тебе вже мало що здивує.

Хакім почув це.

— Не кажи так.

— Чому?

— Бо коли ти це говориш, зазвичай трапляється щось іще гірше.

Усі замовкли.

Сем подивився на нього.

— Не лякай нас.

— Я просто попередив.

Руслан підійшов до вікна.

Обережно відсунув фіранку.

На вулиці все ще йшов дощ.

Люди поступово розходилися по домівках.

Він не рухався.

Просто дивився в бік гостиниці.

Руслан примружився.

Щось у його постаті здалося знайомим.

Він швидко відпустив фіранку.

— Руслане? — запитала Моанна.

— Нічого.

Вони дійшли до невеликого будинку, який Хакім пам'ятав із минулого.

Господар дозволив їм переночувати.

Усередині було просто.

Кілька кімнат.

Низькі дивани.

Старий дерев'яний стіл.

Біля стіни горіла лампа.

Дощ барабанив по даху.

Усі нарешті змогли видихнути.

Сем сів на підлогу.

— Я більше ніколи не хочу бігати пустелею вночі.

Хакім подивився на нього.

— Ти так кажеш після кожної пригоди.

— Тому що кожна пригода стає гіршою.

Іслам засміявся.

— Зате нудно не буває.

Сьюзі сіла поруч з Амандою.

— А я хочу спати.

— Я теж, — погодилася Аманда.

Руслан тим часом підійшов до Моанни.

Вона сиділа на дивані, поклавши хвору ногу на подушку.

Він присів поруч.

— Як нога?

— Уже краще.

— Ти точно не брешеш?

— Трохи.

Руслан усміхнувся.

— Я так і знав.

Він обережно поправив подушку.

Моанна подивилася на нього.

— Руслане?

— Так?

— Дякую.

— За що?

— За те, що не змусив мене.

Він ніжно взяв її за руку.

— Я ніколи не змушуватиму тебе бути кимось іншим.

Моанна усміхнулася.

— Навіть якщо я іноді створюю проблеми?

— Особливо тоді.

Вона тихо засміялася.

Але в цей момент надворі пролунав кінський тупіт.

Руслан миттєво перестав усміхатися.

Сем підняв голову.

Хакім встав.

Усі замовкли.

Тупіт наближався.

Один кінь.

Потім другий.

Потім ще кілька.

Руслан підійшов до вікна й обережно відсунув край завіси.

На мокрій вулиці виднілися вершники.

Їх було четверо.

Накидки приховували обличчя.

Руслан повільно опустив завісу.

Хакім тихо запитав:

— Вони?

Руслан кивнув.

— Люди Хуссейна.

Моанна зблідла.

Руслан повернувся до неї.

— Не бійся.

— Вони знайшли нас?

— Схоже на те.

Сьюзі тихо сказала:

— Що будемо робити?

Руслан поглянув на братів.

Потім на Моанну.

За вікном гримів дощ.

А вершники вже зупинялися біля воріт поселення.

Руслан прошепотів:

— Цієї ночі ніхто не спить.

Він стиснув руку Моанни.

— І якщо вони прийшли за нами...

Його погляд став твердим.

— Вони не заберуть тебе.

Ранок прийшов тихо.

Нічний дощ нарешті припинився, і над селом зависло бліде ранкове небо. Волога земля блищала під першими променями сонця, а з дахів ще зрідка падали важкі краплі.

Моанна прокинулася від незвичного звуку.

Десь далеко мекали вівці.

Потім почулося кукурікання півня, гавкіт собаки й голоси людей, які вже починали свій день.

Вона повільно піднялася з ліжка й обережно поставила ногу на підлогу.

Біль був.

Але вже значно слабший.

— Нарешті, — прошепотіла вона.

Руслан, який сидів неподалік біля вікна, одразу повернув голову.

— Не поспішай.

Моанна усміхнулася.

— Я вже можу ходити.

— Я хочу це побачити.

— Ти що, лікар?

— Ні. Але я твій чоловік і маю право хвилюватися.

Моанна тихо засміялася.

Вона зробила кілька кроків.

Спочатку обережно.

Потім упевненіше.

Руслан уважно стежив за кожним її рухом.

— Ну?

— Нога болить?

— Трохи.

Він підійшов і взяв її за руку.

— Тоді сьогодні без геройства.

— А ти сам?

— Я?

— Ти всю ніч майже не спав.

Руслан усміхнувся.

— Я охороняв тебе.

— Від кого?

— Від усього світу.

Моанна подивилася йому в очі.

— Ти неймовірний.

— Знаю.

— Самовпевнений.

— І це теж знаю.

Вона засміялася.

Їхню розмову перервав Сем, який визирнув із дверей.

— Ви двоє вже закінчили свою ранкову романтику? Там унизу сніданок.

Руслан повернувся до нього.

— Сем...

— Що?

— Іноді ти з'являєшся дуже невчасно.

— Зате завжди вчасно, коли йдеться про їжу.

Моанна засміялася ще сильніше.

---

За кілька хвилин вони спустилися вниз.

У невеликій залі було людно.

За кількома дерев'яними столами сиділи чоловіки.

Дехто вже снідав, а дехто придбав кальян і весело розмовляв між собою. Чулися гучний сміх, уривки розмов і дзенькіт чашок.

Руслан одразу став серйознішим.

Він взяв Моанну за руку.

— Не знімай поки що платок.

— Навіть тут?

— Так.

Він нахилився до неї.

— Прозорий шарф краще залишити. Я не хочу, щоб хтось почав чіплятися до тебе або господарі вирішили, що ми не поважаємо їхніх правил.

Моанна кивнула.

— Добре.

Руслан лагідно стиснув її пальці.

— Це ненадовго.

Сьюзі та Аманда також поправили свої хустки.

— Ми теж залишимо, — сказала Сьюзі. — Так буде спокійніше.

Аманда кивнула.

— Ми повинні показати, що поважаємо людей, серед яких перебуваємо.

Моанна подивилася на них.

— Ви звикли до цього?

Сьюзі усміхнулася.

— До свого одягу — так. До чужих суворих правил — не завжди.

Руслан почув її слова.

— Саме тому ми маємо бути обережними.

Вони сіли за вільний стіл.

Через кілька хвилин адміністратор гостиниці підійшов до них.

Руслан запитав:

— Вибачте, де тут мечеть?

Чоловік показав рукою в бік вузької вулички.

— Недалеко. За будинками, біля старої площі. Побачите мінарет.

— Дякую.

Руслан подивився на Моанну.

Вона сиділа поруч, прикривши волосся червоною хусткою.

Він обережно торкнувся її щоки.

— Я ненадовго.

Моанна накрила його руку своєю.

— Я знаю.

— Ми з братами підемо помолитися.

Він перевів погляд на Сьюзі й Аманду.

— Ви теж підете?

— Звичайно, — відповіла Сьюзі.

— Я залишуся тут, — сказала Моанна.

Руслан одразу кивнув.

— Сем залишиться з тобою.

— Я впораюся.

— Я знаю. Але мені буде спокійніше.

Моанна усміхнулася.

— Добре.

Вони піднялися до номера, щоб забрати деякі речі.

Кімната була дуже проста.

Одне широке ліжко, старий двоспальний диван, невеликий дерев'яний стіл і вікно, з якого відкривався краєвид на село.

Моанна підійшла до вікна.

Перед нею розкинувся зовсім інший світ.

Зелені поля.

Невеликі ділянки землі.

Вівці, які повільно ходили біля огорож.

Старі будинки.

Жінки в темних абаях.

Деякі старенькі носили золоті маски, які закривали нижню частину обличчя.

Моанна довго дивилася на них.

— Наче інший світ...

Руслан підійшов ззаду.

— Для тебе він і справді інший.

Вона повернулася.

— Я ніколи не думала, що опинюся в такому місці.

— Я теж не думав.

Руслан обережно торкнувся її щоки.

— Але ми виберемося.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Моанна зняла вуаль із обличчя, залишивши хустку на голові.

Руслан усміхнувся.

— Так я бачу тебе краще.

— Ти сумуватимеш?

— Навіть якщо піду лише на годину.

Моанна тихо засміялася.

— Руслане...

Він нахилився до неї.

— Я повернуся.

— Я чекатиму.

Він ніжно поцілував її.

Поцілунок був коротким, але сповненим тепла й обіцянки повернутися.

Коли вони відсторонилися, Руслан ще раз провів пальцями по її щоці.

— Бережи себе.

— І ти.

— Сем!

— Я тут! — почувся голос з коридору.

— Не залишай її саму.

— Не залишу.

Руслан узяв за руку Хакіма та Іслама, а Сьюзі й Аманда поправили свої хустки.

Разом вони вийшли.

Моанна залишилася біля вікна.

Вона бачила, як Руслан разом із братами та принцесами повільно рушив вузькою вулицею.

Вони йшли до мечеті.

Їхні голови були покриті.

Вони виглядали не як принци та принцеси, а як звичайні люди, які прийшли помолитися.

Моанна проводжала їх поглядом, доки вони не зникли за старими будинками.

— Ну що, — сказав Сем, сідаючи на диван. — Тепер ми самі.

Моанна повернулася до нього.

— Схоже на те.

— Тоді я маю важливу місію.

— Яку?

— Не дати тобі нудьгувати.

Вона усміхнулася.

— І як ти це зробиш?

Сем задумався.

— Можу розповісти найсмішніші історії з життя Руслана.

— О, це вже цікаво.

— Тільки нікому не кажи.

— Обіцяю.

Сем почав розповідати.

Моанна слухала його й час від часу сміялася.

Але коли Сем на хвилину замовкав, її погляд знову повертався до вікна.

Вона дивилася на жінок, які проходили вулицею.

На їхні темні абаї.

На покриті голови.

На стареньких у золотих масках.

І мимоволі торкнулася червоної хустки.

— Знаєш, Сем...

— Що?

— Я досі не можу повірити, що вдягла це.

— Хустку?

— Так.

Вона замислилася.

— Там, звідки я родом, усе зовсім інакше. Я звикла до свободи. До того, що можу вдягати те, що хочу, ходити куди хочу, не думаючи про те, хто на мене подивиться.

Сем слухав мовчки.

— А тут я ніби потрапила в минуле, — продовжила вона. — Жінки закриті, чоловіки дивляться на чужих із підозрою. Тут живуть за старими законами.

— Це тимчасово.

— Я знаю.

Моанна посміхнулася.

— Я вдягла цей платок не тому, що мене змусили.

Вона подивилася в напрямку, куди пішов Руслан.

— Я зробила це заради нього.

Сем усміхнувся.

— Він це оцінить.

— Я просто хочу, щоб він був у безпеці.

— І буде.

Моанна тихо сказала:

— Сподіваюся.

Сем підвівся.

— А поки він молиться, пропоную прогулятися до подвір'я.

— З моєю ногою?

— Повільно.

— Ти справді вирішив мене розважити?

— Я серйозно поставився до завдання.

Моанна засміялася.

— Добре. Але якщо я впаду, нестимеш мене.

— Домовилися.

Вони вийшли на подвір'я.

Сонце вже піднялося вище.

Після дощу село виглядало майже казково.

На зелених полях блищала вода, вівці збиралися біля огорож, а з далеких будинків долинали жіночі голоси.

Моанна вдихнула свіже повітря.

Вона ще не знала, що цей дивний ранок запам'ятається їй надовго.

Бо поки Руслан молився в мечеті, у селі вже починали відбуватися події, які могли змінити їхній план втечі.

Продовжую розділ у тому ж стилі — з небезпекою для Руслана, комічною необережністю Іслама та несподіваною зустріччю Аманди з Максимусом.

Глава 41. Таємничий Странник

Після того як Руслан із братами та сестрами вирушили до мечеті, Моанна залишилася в гостиниці разом із Семом.

Вона спочатку почувалася трохи самотньо.

Її погляд раз у раз повертався до вікна, за яким зник Руслан.

Але Сем не давав їй нудьгувати.

Він розповідав кумедні історії з дитинства принца, згадував, як Руслан одного разу мало не впав у фонтан під час палацової церемонії, і навіть зобразив його серйозне обличчя.

Моанна сміялася так щиро, що кілька разів змушена була витирати сльози.

— Не можу повірити, що принц може бути таким незграбним, — сказала вона.

— Не просто може, — гордо відповів Сем. — Він професіонал.

— Сем!

— Що?

— Ти знову розповідаєш про мене?

Руслан саме зайшов до гостиниці разом із Хакімом, Ісламом, Сьюзі та Амандою.

Сем одразу замовк.

— Я? Ні.

Руслан примружився.

— Я все чув.

Моанна підбігла до нього, наскільки дозволяла нога.

— Ти повернувся!

Руслан одразу обійняв її.

— Я обіцяв.

Моанна притулилася до нього.

— Я чекала.

— Я знав.

Руслан відчув величезне полегшення.

Молитва дала йому внутрішній спокій. Він щиро просив Аллаха, щоб їхній шлях був захищений і щоб вони змогли залишити це небезпечне місце.

Але дорогою назад він не забув про Моанну.

На маленькому базарі біля мечеті його погляд привернув невеликий браслет.

Він був зроблений із тонких синіх і м'ятних ниток, а між ними були нанизані маленькі світлі ракушки.

Руслан одразу подумав про неї.

Про її дім.

Про море.

Про той світ, до якого вона звикла.

Тому він купив браслет.

Тепер, повернувшись до гостиниці, він дістав його з кишені.

— Це тобі.

Моанна здивовано подивилася.

— Мені?

— Так.

Руслан обережно взяв її руку й застебнув браслет на зап'ясті.

Сині та м'ятні намистинки красиво блищали біля її шкіри.

Між ними виднілися маленькі ракушки.

Моанна завмерла.

— Руслане...

— Я побачив його й одразу подумав про тебе.

Вона провела пальцями по ракушках.

— Він нагадує мені море.

— Саме цього я й хотів.

Моанна підняла очі.

— Ти справді думав про мене?

Руслан усміхнувся.

— А коли я не думаю про тебе?

Вона обійняла його за шию.

— Дякую.

Руслан притиснув її до себе.

Вони сіли навпроти каміна, де потріскували дрова.

На кілька хвилин усе навколо перестало існувати.

Не було ні погоні.

Ні Хуссейна.

Ні небезпеки.

Лише вони двоє.

---

Надвечір усі вирішили повечеряти перед тим, як вирушати далі.

У невеликій залі гостиниці знову було людно.

Хтось розмовляв, хтось вечеряв, а в кутку кілька чоловіків знову курили кальян.

Хакім замовив собі лимонад із лічі.

Сьюзі побачила його склянку.

— А це що?

— Лимонад.

— Із лічі?

— Так.

Сьюзі одразу підняла руку.

— Тоді мені такий самий.

Хакім засміявся.

— Я навіть не сумнівався.

За іншим столом Руслан сидів поруч із Моанною.

Перед ними стояли тарілки з хумусом, свіжим хлібом, овочами та іншими простими стравами.

Моанна скуштувала хумус і усміхнулася.

— Мені подобається.

— Я радий, — відповів Руслан.

Він саме хотів подати їй шматочок хліба, коли Сем раптом нахилився до нього.

Його голос став зовсім тихим.

— Руслане.

— Що?

— Не обертайся різко.

Руслан завмер.

— Чому?

— Той чоловік.

— Який?

Сем непомітно кивнув у бік дальнього кута.

— Він стежить за нами ще відтоді, як ви повернулися з мечеті.

Руслан повільно підняв очі.

Біля стіни стояв чоловік у темному капюшоні.

Він тримав електронну сигарету.

З-під капюшона було видно лише частину обличчя.

Він зробив затяжку й випустив тонку хмару пари.

Руслан дивився на нього кілька секунд.

— Ти впевнений?

— Абсолютно.

Аманда, яка сиділа навпроти, теж помітила чоловіка.

Їй він одразу не сподобався.

— Хто це?

Сьюзі подивилася в той бік.

— Не знаю.

Хакім обережно поставив склянку.

— Може, просто місцевий.

— Він дивиться саме на нас, — сказала Аманда.

Руслан вирішив не ризикувати.

Він покликав адміністратора гостиниці.

Чоловік підійшов.

Руслан заговорив майже пошепки:

— Вибачте. Скажіть, хто той чоловік у капюшоні?

Адміністратор обернувся.

Побачив незнайомця.

На його обличчі з'явилася дивна напруженість.

Він нахилився до Руслана.

— Тихіше.

— Хто він?

Адміністратор відповів ще тихіше:

— Він із тих, кого тут називають слідопитами.

— Слідопитами?

— Так. Не знаю його справжнього імені. Тут його кличуть Странником.

Руслан нахмурився.

— Що він шукає?

Адміністратор знизав плечима.

— Цього ніхто не знає.

І відійшов.

Руслан відчув, як на лобі виступив холодний піт.

— Странник...

Він знову подивився в той бік.

Чоловік стояв нерухомо.

Руслан подумав:

Странники... Боже... Це не Хуссейн послав за нами?

Моанна помітила його тривогу.

Вона тихо взяла його за руку.

— Руслане.

Він подивився на неї.

— Усе буде добре.

— Сподіваюся.

— Ти не сам.

Руслан стиснув її пальці.

— Знаю.

Але погляд його знову повернувся до незнайомця.

---

Тим часом Іслам, як завжди, вирішив зробити те, чого ніхто від нього не просив.

Він підвівся.

— Я зараз дізнаюся, хто він.

Хакім одразу прошепотів:

— Ісламе, сядь.

— Та я просто запитаю.

— Не треба.

— Чому?

— Бо ти можеш сказати щось зайве.

— Я?

Сьюзі закрила очі рукою.

— О Аллах...

Але Іслам уже підійшов до Странника.

— Вибачте.

Чоловік повільно подивився на нього.

— Чого тобі?

— Ви тут когось шукаєте?

— Можливо.

Іслам кивнув.

— А ви знаєте принца Руслана?

Чоловік примружився.

— Принца Руслана?

— Так.

— Ти його знаєш?

Іслам навіть не задумався.

— Звичайно!

Він усміхнувся й показав рукою назад.

— Он там сидить. Ми тут просто подорожуємо.

Запала тиша.

Руслан застиг.

Моанна відкрила рот від подиву.

Сем повільно опустив голову на руки.

Хакім прошепотів:

— Я його вб'ю.

Сьюзі тихо сказала:

— Я теж.

Аманда не витримала.

Вона різко підвелася.

— ІСЛАМ!

Уся зала обернулася.

Іслам здивовано подивився на сестру.

Аманда швидко підійшла до нього.

— Ти болван!

— Що я зробив?

— Нащо ти сказав, що він принц Руслан?!

— Але це правда...

— Тихіше!

Аманда штовхнула його в плече.

— Ти взагалі думаєш головою?!

Усі відвідувачі вже дивилися на них.

Навіть Сьюзі та Хакім перезирнулися.

— Оце тупиця, — прошепотіла Сьюзі.

— Повністю погоджуюся, — відповів Хакім.

Руслан сидів за столом і не знав, сміятися йому чи хапатися за голову.

Моанна прикрила рот рукою.

— Він справді сказав це?

— На жаль, — відповів Сем.

Але саме тоді сталося щось несподіване.

Странник раптом підійшов до Аманди.

Його рука схопила її за лікоть.

— Ви занадто багато привертаєте уваги, вредино.

— Що?!

Аманда спробувала вирватися.

— Відпустіть мене!

— Тихіше.

Він повів її сходами нагору.

— Ви куди мене тягнете?!

— Подалі від чужих очей.

— Я вам зараз покажу, як тягати принцес!

Він відчинив двері кімнати.

Аманда зайшла всередину.

Чоловік майже штовхнув її, але вона втрималася на ногах.

Вона одразу розлютилася.

— Що ви собі дозволяєте?!

Странник зачинив двері.

Аманда озирнулася.

— Ви знаєте, хто я така?!

Чоловік мовчав.

Аманда побачила біля стіни стільчик.

Схопила його й виставила перед собою.

— Не підходьте!

Странник зупинився.

— Грубіян!

Вона тримала стілець перед собою.

— Я вам не річ! Ви мене зрозуміли?!

Чоловік мовчки дивився на неї.

Аманда ще більше підняла голос:

— Знайте, чим це для вас закінчиться! Вас можуть покарати! Вас можуть навіть убити!

Вона гордо підняла підборіддя.

— Я принцеса Катару! Дочка еміра Ібрагіма аль-Шафа і третьої дружини Кесем!

Чоловік раптом засміявся.

Аманда застигла.

— Що смішного?!

Він продовжував усміхатися.

— Вас уб'ють за таку поведінку! — сердито вигукнула вона.

Тоді чоловік повільно підняв руку до капюшона.

Зняв його.

Аманда замовкла.

Перед нею стояв високий, широкоплечий чоловік із мужнім обличчям. Його зовнішність нагадувала героїв старих фільмів про римських воїнів: сильний погляд, темне волосся, виразні риси обличчя.

Аманда навіть забула про стілець.

— Ви...

Чоловік зробив крок до неї.

Вона відступила.

Але він більше не виглядав загрозливо.

Навпаки.

Він обережно взяв її за руку.

— Вибачте мене, принцесо.

Аманда не відповіла.

Він дивився прямо на неї.

— Я був грубий.

Потім легко поклав руку їй на талію, підтримуючи, щоб вона не відступила ще далі.

Аманда завмерла.

— Хто ви? — тихо запитала вона.

Чоловік ледь усміхнувся.

— Той, кого знає ваш батько.

— Мій батько?

— Емір Ібрагім аль-Шаф.

Аманда уважно дивилася на нього.

— То хто ви?

Чоловік зробив паузу.

— Максимус.

Вона повторила його ім'я майже пошепки:

— Максимус...

— Максимус, воєначальник вашого батька.

Очі Аманди розширилися.

Тепер вона зрозуміла.

Цей загадковий Странник зовсім не був людиною Хуссейна.

Він прийшов не полювати на них.

Він прийшов їх захистити.

Але чому він приховував свою особу?

І чому, дивлячись на Аманду, Максимус раптом відчув, що ця горда й запальна принцеса може стати для нього значно небезпечнішою за будь-яке поле бою?

Звісно. Продовжу з напруженої сцени, додавши захист Аманди братами, розкриття особи Максимуса, план еміра Ібрагіма та перші натяки на почуття між Максимусом і Амандою.

Глава 42. Таємний наказ еміра

Двері кімнати раптом різко відчинилися.

Максимус навіть не встиг повернути голову.

Першим усередину увірвався Хакім.

Його обличчя було сповнене такої люті, що навіть повітря в кімнаті ніби стало важчим.

У руці він тримав кинджал.

За ним одразу з'явився Руслан, а слідом — Іслам.

Вони теж були озброєні.

Сем, який стояв трохи позаду, стискав у руці електрошокер.

А за ними з'явилися Сьюзі та Моанна.

Усі вони побачили Аманду.

Вона стояла біля стіни, все ще тримаючи перед собою стілець.

Максимус стояв навпроти.

Хакім зробив крок уперед.

— Відпусти її!

Його голос пролунав так грізно, що Аманда навіть здригнулася.

— Ти почув мене?!

Руслан підняв кинджал.

— Якщо ти завдав їй болю, тобі кінець.

Іслам теж став поруч із братами.

— Ми не дозволимо нікому скривдити нашу сестру.

Сем підняв електрошокер.

— І я теж тут.

Хакім не зводив очей із Максимуса.

— Якщо ти причините їй біль, ми вб'ємо тебе. Такі наші закони. Своїх жінок ми захищаємо до останнього подиху.

Максимус не відступив.

Він лише уважно подивився на трьох принців.

У їхніх очах не було страху.

Там була готовність ризикнути життям заради сестри.

Вони могли бути втомленими, могли ховатися від ворогів, могли втратити все, але коли побачили небезпеку біля Аманди, миттєво стали перед нею стіною.

Максимус зрозумів.

Ось такими їх виховав Ібрагім.

Він пам'ятав характер еміра.

Знав його принципи.

Сім'я для Ібрагіма завжди була найважливішою.

І тепер бачив те саме у його синах.

Максимус повільно опустив руки.

— Молодці.

Хакім нахмурився.

— Що?

Максимус зробив крок назад.

— Молодці, що так оберігаєте свою сестру.

Руслан не опускав зброї.

— Не грайся з нами.

— Я не граюся.

Максимус подивився на них спокійно.

— Саме так вас і виховував ваш батько. Так само, як він захищав свою родину, ви захищаєте своїх жінок.

Хакім на мить розгубився.

— Звідки ти знаєш нашого батька?

Максимус нічого не відповів.

Аманда нарешті опустила стілець.

— Досить!

Усі подивилися на неї.

Вона підійшла до братів.

— Заспокойтеся.

— Амандо, відійди, — сказав Хакім.

— Ні.

— Він тебе схопив!

— Я знаю.

Вона повернула голову до Максимуса.

— Але він уже вибачився.

Хакім не повірив.

— Вибачився?

— Так.

Аманда подивилася на братів.

— Він не хотів мені нашкодити.

Сьюзі, яка стояла біля дверей, уважно спостерігала за ними.

Її погляд ковзнув від Максимуса до Аманди.

На обличчі принцеси вже не було тієї люті, з якою вона щойно кричала.

Навпаки.

У її очах з'явилося щось зовсім інше.

Цікавість.

І навіть легке захоплення.

Сьюзі ледь усміхнулася.

— Схоже, я вже зрозуміла...

Аманда почула її.

— Що?

— Нічого.

— Сьюзі!

— Я мовчу.

Руслан тим часом нарешті опустив кинджал.

— Добре.

Він уважно подивився на Максимуса.

— Тоді скажи правду.

Максимус мовчав.

— Вас послав наш батько?

Запала тиша.

Максимус кивнув.

— Так.

Руслан насупився.

— Що?

— Ваш батько.

Хакім зробив крок уперед.

— Тоді чому ти стежив за нами?

— Бо мав переконатися, що ви живі.

Руслан дивився на нього з недовірою.

— Поясни.

Максимус зітхнув.

— Відтоді як ви залишили територію палацу, я отримав наказ не залишати вас без нагляду.

— І весь цей час ти був поруч?

— Так.

Сем тихо пробурмотів:

— А ми думали, що це люди Хуссейна.

— Саме цього я й хотів, — відповів Максимус.

Руслан насупився.

— Чого?

— Щоб вони не зрозуміли, хто я.

Максимус підійшов до вікна й подивився на вулицю.

— Люди Хуссейна справді близько.

Усі одразу замовкли.

— Наскільки близько? — запитав Хакім.

— Достатньо, щоб я не радив вам виходити звідси сьогодні вночі.

Руслан стиснув руку Моанни.

— Ми планували вирушити до Мустанга.

— Саме тому я прийшов.

— І що пропонуєш?

Максимус повернувся до них.

— Вам треба їхати до племені Аль-Бані Алмаг.

Руслан здивовано підняв брови.

— Аль-Бані Алмаг?

— Так.

— Чому саме туди?

Максимус відповів:

— Ваш батько заздалегідь домовився з еміром цього племені. Якщо небезпека стане надто високою, ви повинні шукати там притулок.

Руслан кілька секунд мовчав.

Він не очікував цього.

Його батько все передбачив.

Навіть можливість того, що його син буде змушений тікати через пустелю.

Навіть можливість того, що вороги Хуссейна почнуть переслідувати їх.

— Отже... батько знав, що це може статися.

Максимус кивнув.

— Ібрагім не залишає долю своїх дітей випадковості.

Руслан опустив очі.

У його грудях з'явилося дивне відчуття.

Тривога змішалася з теплом.

Його батько не забув про них.

Навіть далеко від палацу він думав про своїх дітей.

Руслан підняв голову.

— І ти нас супроводжуватимеш?

— Якщо ви дозволите.

Руслан подивився на Моанну.

Вона стояла поруч і тримала його за руку.

Потім він знову подивився на Максимуса.

— Тоді ми їдемо.

Максимус кивнув.

— Але не зараз.

Руслан нахмурився.

— Чому?

— Бо люди Хуссейна вже близько.

Сем здивовано подивився на нього.

— Як це?

— Вони шукають вас.

— Але ми можемо виїхати зараз.

Максимус похитав головою.

— Саме цього я й не хочу.

Він підійшов до столу.

— Дочекаємося ранку.

Хакім запитав:

— Ти впевнений?

— Так.

— А якщо вони знайдуть гостиницю?

— Не знайдуть.

— Звідки така впевненість?

Максимус ледь усміхнувся.

— Бо я вже подбав про це.

Сем подивився на нього з повагою.

— Тепер я розумію, чому тебе називають Странником.

Максимус промовчав.

Але Аманда все ще дивилася на нього.

Їй було цікаво.

Вона вже не бачила перед собою грубого незнайомця.

Тепер перед нею стояв воєначальник її батька.

Чоловік, якому її батько довірив життя своїх дітей.

І чомусь серце Аманди билося швидше, коли Максимус був поруч.

Вона сама не розуміла чому.

Сьюзі це помітила.

Вона підійшла до Хакіма й тихо прошепотіла:

— Ти теж бачиш?

Хакім подивився на сестру.

— Що?

— Нічого.

— Сьюзі...

— Просто подивись, як Аманда на нього дивиться.

Хакім перевів погляд на сестру.

Аманда саме стояла поруч із Максимусом.

Вона намагалася зберігати гордий вираз обличчя.

Але очі її видавали.

Хакім насупився.

— Не вигадуй.

Сьюзі усміхнулася.

— Я нічого не вигадую.

---

Руслан тим часом підійшов до Максимуса.

— Є ще одне питання.

— Слухаю.

— Ти сказав, що мій батько наказав супроводжувати нас. Чому ми раніше не знали про тебе?

— Бо тоді моє завдання не мало сенсу.

— Тобто?

— Якби ви знали, що за вами стежать ваші люди, ви поводилися б інакше. А мені потрібно було бачити, куди вас веде шлях.

Руслан кивнув.

— Розумно.

Він поглянув на Моанну.

— Тоді до ранку залишаємося тут.

Моанна тихо сказала:

— Якщо це безпечніше.

— Саме так.

Вона стиснула його руку.

— Я довіряю тобі.

Руслан усміхнувся.

— А я тобі.

---

Максимус уже збирався вийти, коли почув голос Аманди.

— Зачекайте.

Він обернувся.

— Так, принцесо?

Аманда трохи зніяковіла.

— Ви... справді знали мого батька багато років?

— Так.

— І він вам довіряє?

— Настільки, що доручив мені вас охороняти.

Аманда опустила очі.

— Тоді вибачте за те, що я кричала.

Максимус усміхнувся.

— А ви завжди така?

— Яка?

— Гордa.

Аманда підняла підборіддя.

— Я принцеса.

— Це не відповідь.

Вона ледь усміхнулася.

— Можливо.

Максимус подивився на неї трохи довше, ніж потрібно.

— Тоді я радий, що ви саме така.

Аманда завмерла.

— Чому?

— Бо людина, яка здатна захистити свою гідність, не дозволить ворогу легко її зламати.

Вона нічого не відповіла.

Максимус пішов.

А Аманда ще довго дивилася йому вслід.

Сьюзі підійшла ближче.

— Ну?

— Що «ну»?

— Тобі він подобається.

— Сьюзі!

— Я просто питаю.

Аманда почервоніла.

— Він мене дратує.

Сьюзі усміхнулася.

— Саме так усе й починається.

Аманда сердито відвернулася.

Але сама знала, що подруга, можливо, мала рацію.

---

Ніч поступово огортала село.

Руслан сидів поруч із Моанною біля каміна.

Вона поклала голову йому на плече.

Хакім та Іслам перевіряли речі.

Сьюзі допомагала Аманді зібрати одяг.

Сем сидів біля дверей і час від часу визирав у коридор.

А Максимус стояв надворі.

Він дивився на темну дорогу.

Десь далеко чулося тупотіння коней.

Максимус поклав руку на руків'я меча.

— Вони вже тут...

Він повернув голову до гостиниці.

За цими дверима були діти його володаря.

І тепер він мав зробити все, щоб вони дісталися Аль-Бані Алмаг живими.

А поруч із ним у вікні з'явилася Аманда.

Вона дивилася на нього.

Максимус підняв очі.

Їхні погляди зустрілися.

Аманда швидко відвела очі.

Але через секунду знову подивилася.

Максимус ледь усміхнувся.

Він ще не знав, що найбільша небезпека цієї подорожі може виявитися зовсім не в людях Хуссейна.

А в почуттях, які поступово народжувалися між ним і гордою принцесою Амандою.

Продовжую цей епізод як 43-й розділ, зберігаючи атмосферу небезпеки, втечі та поступового зближення Максимуса й Аманди.

Глава 43. Полювання до світанку

Тієї ночі Максимус майже не спав.

Він сидів біля вікна невеликої кімнати й дивився в темряву, де місячне світло сріблило піщану дорогу. На перший погляд село здавалося спокійним. Десь далеко гавкав собака, час від часу чувся шелест пальмового листя, а вітер приносив запах пустелі.

Але Максимус знав: цей спокій оманливий.

Люди еміра Хуссейна не зупиняться.

Вони отримали наказ знайти принца Руслана за будь-яку ціну.

Кожне село.

Кожна гостиниця.

Кожен будинок.

Кожен двір.

Вони мали прочесати всі місця, де міг переховуватися спадкоємець Катару.

Максимус стиснув щелепи.

Він добре розумів, що стоїть за цим наказом.

Хуссейн боявся Ібрагіма.

Якщо з Русланом щось станеться, емір Катару не пробачить цього.

Ібрагім міг підняти військо.

Міг розпочати війну проти Хімджазу.

А це означало б порушення давньої священної обіцянки — не перетинати межі священної землі зі зброєю та не перетворювати її на поле битви.

Але Максимус знав Ібрагіма.

Для нього життя сина було дорожчим за будь-які політичні домовленості.

Руслан був його спадкоємцем.

Майбутнім еміром.

А Моанна — жінкою, яку Руслан любив і яка мала стати його майбутньою королевою.

Ібрагім не дозволив би нікому забрати в нього дітей.

Максимус тихо промовив:

— Хуссейн навіть не уявляє, яку бурю він може викликати.

Раптом з вулиці долинув глухий стукіт.

Максимус миттєво насторожився.

Ще один удар.

Потім ще.

Хтось стукав у двері сусідньої гостиниці.

— Відчиняйте!

Голос був грубий.

Максимус відразу підвівся.

Він визирнув у коридор.

— Усі прокинулися? — тихо запитав він.

Руслан вийшов зі своєї кімнати.

— Що сталося?

— Вони прийшли.

Руслан зблід.

— Люди Хуссейна?

Максимус кивнув.

— Так.

Хакім уже тримався за руків'я кинджала.

Іслам теж прокинувся.

Сем швидко взувся.

Сьюзі та Аманда вийшли з кімнати в шовкових халатах, намагаючись не шуміти.

Моанна підійшла до Руслана.

— Що нам робити?

Максимус відповів пошепки:

— Нічого.

— Нічого? — здивувався Хакім.

— Саме так.

Максимус показав на інші двері.

— Я вже подбав про те, щоб вони шукали не там.

Руслан зрозумів.

— Ти переселив нас?

— Ще до того, як вони сюди прийшли.

Сем здивовано усміхнувся.

— Ти все передбачив.

— Не все, — тихо відповів Максимус. — Але достатньо.

У цей момент знизу пролунав крик.

— Відчиняй!

Чоловік, який чергував у невеликій гостиниці, сонно підвівся.

Він схопив ліхтар і підійшов до дверей.

— Хто там?

— Відчиняй негайно!

Чоловік нервово переглянувся з маленьким собакою, який лежав біля стійки.

Собака відчув небезпеку й тихо загарчав.

— Тихо, тихо...

Чоловік відсунув засув.

Двері різко відчинилися.

Усередину увірвалися кілька вершників.

Їхні коні важко дихали після довгої дороги.

Попереду стояв чоловік зі смаглявим обличчям і холодними очима.

Він зняв із голови темний каптур.

— Де спадкоємець Катару?

Адміністратор застиг.

— Я... я не знаю, про кого ви.

Чоловік підійшов ближче.

— Не бреши.

Собака раптом голосно гавкнув.

Один із вершників різко повернувся.

Тварина злякалася й сховалася під столом.

— Де принц Руслан? — повторив чоловік.

Адміністратор затремтів.

— Я... справді не знаю...

— Ми не хочемо завдати тобі шкоди.

Чоловік поклав руку на руків'я меча.

— Але якщо ти змусиш нас шукати довго, пошкодуєш.

Адміністратор ковтнув.

— Я... бачив кількох подорожніх.

— Де?

Чоловік показав рукою на сходи.

— Другий поверх.

Вершники одразу рушили туди.

Двері кімнат одна за одною відчинялися.

— Тут немає!

— Перевіряй шафу!

— Під ліжком!

— Нікого!

Вони зайшли до кімнати, де ще недавно могли б бути Руслан і його супутники.

Один із чоловіків відкинув ковдру.

Порожньо.

Другий відчинив шафу.

Нічого.

Третій заглянув під ліжко.

— Немає!

— Шукайте краще!

Він зі злості перекинув стілець.

Інший рвонув дверцята шафи так сильно, що вони вдарилися об стіну.

— Вони були тут!

— Значить, утекли!

— Перевірити всі кімнати!

Почалося справжнє полювання.

Але Руслана там уже не було.

Максимус заздалегідь переселив його в іншу частину гостиниці — у маленьке приміщення, яке ззовні виглядало як склад.

Там не було великих вікон.

Лише маленьке вентиляційне отвір, прикрите дерев'яною решіткою.

Руслан сидів на підлозі поруч із Моанною.

Вони майже не дихали.

Хакім сидів біля стіни.

Іслам дивився на двері.

Сем тримав у руці електрошокер.

Сьюзі та Аманда сиділи трохи далі.

Аманда час від часу поглядала на Максимуса.

Він стояв біля маленького вікна.

— Вони не підуть до ранку, — прошепотіла вона.

Максимус повернувся.

— Ні.

— Звідки ви знаєте?

— Бо вони отримали наказ.

Аманда підійшла ближче.

— Який?

— Знайти вас.

Вона замовкла.

— Усіх нас?

— Ні.

Максимус подивився на Руслана.

— Їм потрібен спадкоємець.

Аманда тихо сказала:

— Але вони можуть нашкодити іншим.

— Саме тому я тут.

Їхні погляди зустрілися.

Аманда раптом відчула дивне тепло.

Вона знала, що Максимус ризикує заради них.

І хоча ще кілька годин тому вона не довіряла йому, тепер усе змінилося.

— Ви зовсім не боїтеся? — прошепотіла вона.

Максимус ледь усміхнувся.

— Боюся.

Аманда здивовано підняла очі.

— Справді?

— Я не безстрашний.

— Але поводитеся так, ніби вам нічого не страшно.

Максимус подивився у вікно.

— Страх — це не відсутність мужності. Мужність — це коли ти боїшся, але все одно робиш те, що повинен.

Аманда задумалася.

— Мій батько часто так говорив.

— Я знаю.

— Ви справді давно його знаєте?

— Дуже давно.

Вона тихо запитала:

— Він вам довіряє?

Максимус повернувся до неї.

— Так.

— Тоді я теж спробую.

На його обличчі з'явилася тепла усмішка.

— Це вже багато.

Аманда ледь усміхнулася у відповідь.

З іншого боку кімнати Сьюзі тихенько штовхнула Хакіма ліктем.

— Подивися.

— На що?

— Знову.

Хакім перевів погляд на Аманду.

— Сьюзі...

— Що?

— Не починай.

— Я нічого не кажу.

Але посмішка Сьюзі говорила зовсім інше.

Тим часом унизу люди Хуссейна продовжували обшукувати гостиницю.

Вони перевірили кухню.

Комори.

Двір.

Стаєнню.

Навіть дах.

Один із них повернувся до свого ватажка.

— Їх немає.

— Тоді вони десь поруч.

— Можливо, залишили село.

Чоловік похитав головою.

— Ні. Коні не зникли.

— Тоді де вони?

Ватажок подивився на темні вікна гостиниці.

— Де-небудь тут.

Він стиснув кулак.

— До світанку перевіримо кожен будинок.

Його люди розійшлися.

Максимус почув ці слова через відкрите вікно.

Він повернувся до Руслана.

— Маємо проблему.

Руслан підвівся.

— Яку?

— Вони залишаються до ранку.

Хакім стиснув зуби.

— Тоді треба битися.

— Ні.

— Чому?

— Бо вас більше, ніж вони можуть собі уявити, але ми не знаємо, скільки людей Хуссейн привів у село.

Руслан запитав:

— Що ти пропонуєш?

Максимус дістав із кишені невелику карту.

— Є старий підземний хід.

Усі нахилилися до нього.

— Куди він веде? — запитала Моанна.

— За межі села.

Руслан уважно подивився на карту.

— І ти знаєш вихід?

— Так.

— Тоді вирушаємо.

Максимус похитав головою.

— Не зараз.

— Знову?

— Так.

Він показав на годинник.

— Почекаємо, доки вони втомляться.

Сем тихо засміявся.

— Ти хочеш, щоб вони самі заснули?

— Майже.

Максимус подивився на Аманду.

— А потім вирушимо.

Аманда кивнула.

— Я готова.

— Вам буде важко.

— Я принцеса.

Максимус усміхнувся.

— Саме це ви вже вдруге мені нагадуєте.

— Бо ви забуваєте.

— Ні. Я просто перевіряю.

Аманда ледь не засміялася.

На мить напруга зникла.

Але лише на мить.

Бо десь унизу знову пролунав кінський тупіт.

Потім голос:

— Перевірте задній двір!

Максимус миттєво став серйозним.

— Усі тихо.

Руслан обійняв Моанну.

Хакім став біля сестри.

Іслам прикрив двері.

Сем погасив ліхтар.

Кімната занурилася в темряву.

Аманда опинилася поруч із Максимусом.

Вона відчула, як він обережно поклав руку їй на плече, показуючи не рухатися.

Вони стояли зовсім близько.

Аманда чула його спокійне дихання.

Її власне серце билося набагато швидше.

Вона подивилася на нього.

Максимус теж поглянув у її очі.

Жоден не сказав ані слова.

За стіною вороги продовжували шукати їх.

А тут, у темній кімнаті, народжувалося щось інше.

Щось, чого Максимус не планував.

І чого Аманда боялася навіть більше, ніж переслідувачів.

Почуття.

Ближче до світанку тупіт коней почав стихати.

Люди Хуссейна втомилися.

Деякі залишилися біля входу, інші сіли просто на землю.

Максимус визирнув у вікно.

— Час.

Руслан підвівся.

— Усі готові?

— Так, — відповів Хакім.

Моанна взяла Руслана за руку.

Сьюзі поправила халат і тихо усміхнулася.

Сем перевірив свій електрошокер.

Аманда підійшла до Максимуса.

— А якщо нас помітять?

Він подивився на неї.

— Не помітять.

— Ви знову впевнені?

— Цього разу — так.

— Чому?

Максимус нахилився трохи ближче й тихо сказав:

— Бо цього разу я поведу вас сам.

Аманда усміхнулася.

За кілька хвилин вони один за одним зникли в темному проході.

Позаду залишалося село.

Попереду чекала пустеля.

А десь далеко, у Хімджазі, емір Хуссейн ще не знав, що його здобич уже вислизає з рук.

І що разом із принцом Русланом від нього тікає не просто спадкоємець Катару.

Від нього тікає майбутнє королівства.

А разом із ним — таємниця, яка незабаром могла змінити долю двох королівств.

Звісно ❤️ Продовжую з ранкової втечі через пустелю, додавши більше діалогів, сімейної теплоти, романтики між Амандою та Максимусом і легкі жарти Сьюзі та Моанни.

Глава 44. Дорога до Аль-Бані Адман

Ранок зустрів їх прохолодним пустельним вітром.

Сонце тільки починало підійматися над горизонтом, забарвлюючи небо в золотаво-рожеві кольори. Поки люди еміра Хуссейна ще прочісували село й перевіряли останні будинки, Максимус уже вивів Руслана та його компанію далеко за межі поселення.

Вони йшли вузькою стежкою поміж піщаних пагорбів.

Коней довелося залишити подалі від села, щоб не привертати уваги. Частину речей Максимус ніс сам, інші розподілили між собою принци.

Руслан ішов поруч із Моанною.

Хакім та Іслам трималися трохи позаду, час від часу озираючись.

Сьюзі допомагала Аманді нести невелику сумку.

А Максимус ішов попереду, уважно вдивляючись у пустелю.

Через деякий час Руслан прискорив крок і наздогнав воєначальника.

— Максимусе!

Той озирнувся.

— Так, ваша високосте?

— Куди ми йдемо?

Максимус на мить подивився на далекі гори.

— Я ж вам говорив. Ми прямуємо до Аль-Бані Адман.

Руслан насупився.

— Ти справді думаєш, що там нас не знайдуть?

— Якщо знайдуть, то точно не одразу.

— Хто там зараз?

— Ваші союзники.

Максимус зробив паузу.

— Там живе принцеса Райя. Ви її знаєте.

Руслан здивовано підняв брови.

— Райя?

— Так.

Позаду них Моанна почула ім'я.

Вона одразу підійшла ближче.

— Хто така Райя?

Руслан обернувся до неї.

В очах Моанни читалася легка тривога.

Руслан усміхнувся.

Він підійшов до неї, обережно обійняв за талію й тихо сказав:

— Не хвилюйся.

Моанна подивилася йому в очі.

— Але ти її знаєш?

— Знаю.

— І вона принцеса?

— Так.

Руслан усміхнувся ще ширше.

— Колись наші батьки хотіли одружити нас ще в дитинстві.

Моанна здивовано кліпнула.

— Що?!

Сьюзі, яка стояла неподалік, одразу прислухалася.

— О, це вже цікаво...

Руслан засміявся.

— Але я відмовився.

— Ти відмовився від принцеси?

— Саме так.

Моанна не втрималася від усмішки.

— І твій батько не змушував?

Руслан похитав головою.

— Ні. Мій батько ніколи не примушував мене до шлюбу. Він сказав, що я сам маю обрати людину, з якою хочу прожити життя.

Він ніжно подивився на Моанну.

— І я свій вибір уже зробив.

Моанна опустила очі, а на її обличчі з'явилася тепла усмішка.

Вона знала, що в родині Руслана все було трохи інакше.

Його батько міг бути суворим еміром.

Міг командувати армією.

Міг ухвалювати рішення, від яких залежала доля цілого королівства.

Але коли справа стосувалася його дітей, Ібрагім умів слухати їх.

Він захищав не тільки свій народ.

Він захищав свою сім'ю.

І найголовніше — поважав їхній вибір.

Руслан пригорнув Моанну ближче.

— Тому не ревнуй до Райї.

— Я й не ревную.

— Трохи ревнуєш.

— Ні.

— Тоді чому ти так на мене дивишся?

Моанна засміялася.

— Бо ти занадто самовпевнений.

— Це теж правда.

Сьюзі тихо засміялася.

— Вони навіть у пустелі не можуть без романтики.

Хакім почув її.

— Сьюзі, дай їм хоч трохи спокою.

— Я просто спостерігаю.

До Руслана підійшла Хасім.

Вона уважно подивилася на Максимуса.

— Руслане.

— Так?

— Ти впевнений, що він нас не зрадить?

Руслан зупинився.

Подивився на брата, потім на Максимуса.

Воєначальник почув запитання, але не втрутився.

Руслан гордо випростався.

— Не зрадить.

— Звідки ти знаєш?

— Бо наш батько довіряє йому.

Хасім усе ще сумнівалася.

— Але ми майже нічого про нього не знаємо.

Руслан усміхнувся.

— Іноді довіра починається саме з того, що ти робиш крок назустріч.

Він подивився вперед.

— Треба довіритися.

До них підійшов Іслам.

— До того ж із ним ми будемо в безпеці.

Хакім кивнув.

— Згоден.

Іслам поклав руку Руслану на плече.

— Ходімо. Нам треба випередити їх.

Вони продовжили шлях.

Пустеля з кожною годиною ставала спекотнішою.

Пісок нагрівався під ногами.

Дівчата прикривали обличчя легкими шарфами.

Максимус постійно перевіряв горизонт.

Нарешті після кількох годин дороги він підняв руку.

— Зупиняємося.

Руслан подивився на нього.

— Чому?

— Нам потрібен перевал.

— Ти впевнений, що це безпечно?

— Зараз — так.

Максимус знайшов місце між великими каменями, де сонце не так сильно пекло.

Він оглянув землю.

— Тут можна розвести невелике багаття.

— У пустелі? — здивувався Сем.

— Якщо зробити його правильно, дим не буде видно здалеку.

Максимус зібрав сухі гілочки, які залишилися після рідкісних пустельних рослин.

Аманда одразу присіла поруч.

— Дозвольте допомогти.

Максимус подивився на неї.

— Принцесам не обов'язково збирати хмиз.

— А я не просто принцеса.

— Я вже це помітив.

Аманда усміхнулася.

Вона допомогла скласти маленьке багаття.

Через кілька хвилин з'явилося перше полум'я.

Аманда сіла поруч.

— Максимусе...

— Так?

— Як ви взагалі спали цієї ночі?

Він здивовано подивився на неї.

— Ви справді питаєте мене про це?

— А що?

— Принцесам цікаво, як сплять воєначальники?

Аманда засміялася.

— Можливо.

— Погано.

— Чому?

— Бо я всю ніч стежив за вами.

Вона перестала сміятися.

— Ви зовсім не спали?

— Майже ні.

— Через нас?

— Через небезпеку.

Аманда тихо сказала:

— Я думала, ви просто суворий і грубий.

Максимус підняв брову.

— Грубий?

— Так.

— Після того, як я схопив вас за лікоть?

Аманда трохи зніяковіла.

— Так.

Максимус опустив погляд.

— Я ще раз прошу пробачення.

— Ви вже просили.

— Але цього недостатньо.

Аманда подивилася на нього.

— Чому ви тоді так зробили?

Максимус відповів не одразу.

— Бо за дверима могли бути люди Хуссейна.

— Ви боялися, що вони мене схоплять?

— Я боявся, що вони можуть завдати шкоди вам або вашій родині.

Він підняв очі.

— Я схопив вас не для того, щоб заподіяти біль. Я хотів відвести вас від небезпеки.

Аманда кілька секунд мовчала.

Потім тихо сказала:

— Тепер я це розумію.

Максимус усміхнувся.

— Тоді, можливо, ви мене не пробачите?

Аманда засміялася.

— Можливо, ще подумаю.

— Справедливо.

— Але...

— Що?

Вона подивилася йому прямо в очі.

— Ви не такий, яким здалися мені спочатку.

Максимус нічого не відповів.

Між ними зависла тиха пауза.

Аманда відчула, що починає червоніти, тому швидко відвернулася до вогню.

Максимус теж усміхнувся.

Вони обоє ще не розуміли, що ця коротка розмова змінила щось між ними.

---

Трохи далі Сьюзі та Моанна розкладали їжу.

Сьюзі нахилилася до подруги.

— Ну?

— Що?

— Ти бачила їх?

Моанна усміхнулася.

— Кого?

— Аманду і Максимуса.

— Бачила.

— І?

— Мені здається, між ними щось є.

Сьюзі тихо засміялася.

— Я теж так думаю.

Моанна поглянула в бік Аманди.

— Вона ще сама цього не визнає.

— А Максимус?

— Він тим більше.

Сьюзі хитро усміхнулася.

— Значить, буде цікаво.

Моанна засміялася.

— Тільки не втручайся.

— Я?

— Так.

— Я просто буду спостерігати.

— Це ти називаєш спостерігати?

— Звичайно.

Обидві тихо розсміялися.

Неподалік Хакім почув їхній сміх.

— Що ви там задумали?

Сьюзі невинно відповіла:

— Нічого.

— Коли дівчата кажуть «нічого», це означає, що вони щось задумали.

— Ти занадто підозріливий.

Іслам засміявся.

— Він просто вже знає свою родину.

Руслан тим часом сидів поруч із Моанною.

Він дивився на неї з особливою ніжністю.

— Втомилася?

— Трохи.

— Відпочинь.

— А ти?

— Я витримаю.

Моанна поклала голову йому на плече.

Руслан обійняв її.

Попереду чекала довга дорога.

Позаду залишалося село, де вороги все ще шукали їх.

А десь далеко за пустелею чекала принцеса Райя — давня союзниця їхніх родин.

Та Максимус уже знав: шлях до Аль-Бані Адман не буде простим.

Він підвівся й подивився на горизонт.

Далеко здійнялася хмара пилу.

Його обличчя одразу стало серйозним.

— Вирушаємо через десять хвилин.

Руслан підвівся.

— Щось не так?

Максимус ще кілька секунд дивився вдалину.

— Не знаю.

Він поклав руку на руків'я меча.

— Але краще не ризикувати.

Аманда підійшла до нього.

— Знову небезпека?

Максимус поглянув на неї.

— Можливо.

Вона тихо сказала:

— Тоді я вам довіряю.

Максимус на мить завмер.

Потім усміхнувся.

— А я зроблю все, щоб ви не пошкодували про це.

Вони знову рушили вперед.

Сонце вже високо піднялося над пустелею.

А попереду на них чекала нова зустріч — із принцесою Райєю, яка могла стати їхнім порятунком.

Або відкрити таємницю, яку їхні родини приховували багато років.

Тим часом далеко від пустелі, у палаці Хімджазу, панувала важка тиша.

Емір Хуссейн сидів у великій залі, оточений своїми радниками та охоронцями.

На столі перед ним лежала карта Катару.

Червоні позначки показували села, дороги та гостиниці, які вже перевірили його люди.

Двері раптом відчинилися.

До зали швидко увійшов один із командирів.

Він схилив голову.

— Ваша Високосте...

Хуссейн навіть не підняв очей.

— Доповідай.

Чоловік нервово ковтнув.

— Ми прочесали село.

— І?

— Принца Руслана там немає.

У залі стало тихо.

Хуссейн повільно підняв голову.

— Що ти сказав?

— Ми перевірили кожен будинок. Кожну гостиницю. Комори, стайні, подвір'я. Навіть околиці.

— А Руслан?

— Не знайдений.

Хуссейн стиснув кулак.

— Моанна?

— Її теж немає.

— Брати й сестри?

— Ніхто з них не знайдений.

Кілька секунд Хуссейн просто дивився на карту.

Потім різко підвівся.

— Отже, вони втекли.

Командир опустив голову.

— Так, еміре.

— Як?

— Ми не знаємо.

Хуссейн із люттю кинув на стіл перо.

— Ви не знаєте?!

Чоловік здригнувся.

— Нам повідомили, що вночі вони ще могли бути в гостиниці.

— Могли?

— Так.

— А потім?

— Зникли.

Хуссейн почав ходити по залі.

Його обличчя ставало дедалі похмурішим.

— Це Максимус.

Командир мовчав.

— Я знаю його, — продовжив Хуссейн. — Він воював ще за часів мого батька. Такий чоловік не залишить спадкоємця без захисту.

Він зупинився біля карти.

— Значить, Максимус вивів їх із села.

— Можливо.

— Ні. Я впевнений.

Хуссейн провів пальцем по карті.

— Вони не могли далеко піти.

— Ми продовжимо пошуки.

Хуссейн різко повернувся.

— Ні.

Командир здивовано подивився на нього.

— Ваша Високосте?

— Якщо вони ховаються від нас, ми змусимо їх самих вийти з укриття.

У його голосі з'явився холод.

— Передайте військам наказ.

— Який саме?

Хуссейн подивився на карту Дохи.

— Напад на Доху.

Командир зблід.

— Еміре...

— Ви почули мене.

— Але це може означати війну.

— Мені байдуже.

— Ваше Величність, якщо Ібрагім дізнається...

— Ібрагім уже знає.

Хуссейн усміхнувся.

— Саме цього я й хочу.

Командир обережно запитав:

— Яка наша мета?

— Не знищити Доху.

Хуссейн нахилився над картою.

— Ми покажемо силу.

— А принц Руслан?

— Він повернеться.

— А якщо не повернеться?

Хуссейн холодно відповів:

— Тоді Ібрагім сам прийде за ним.

Він випростався.

— А коли він прийде, ми матимемо перевагу.

Командир мовчки схилив голову.

— Виконати наказ.

— Негайно.

Чоловік вийшов.

Двері зачинилися.

Хуссейн залишився сам.

Він ще довго дивився на карту.

— Руслане... — прошепотів він. — Ти змусив мене піти на крайні заходи.

Але він не знав, що за кількома коридорами від нього вже знаходилася людина, яка могла почути кожне його слово.

У темниці було холодно.

Королева Олена сиділа на кам'яній лаві, загорнувшись у довгий одяг.

На перший погляд вона здавалася виснаженою.

Але її погляд залишався твердим.

Вона не дозволяла страху перемогти себе.

Після викрадення її утримували під вартою, сподіваючись використати як важіль проти Ібрагіма.

Та Хуссейн зробив одну помилку.

Він недооцінив Олену.

Ще до того, як її привезли сюди, їй вдалося непомітно заховати під одягом маленький навушник.

Він був майже непомітним.

Олена обережно торкнулася його пальцями.

У навушнику почувся слабкий тріск.

Потім голос.

— Продовжуйте пошуки.

Олена завмерла.

Вона впізнала голос Хуссейна.

Її серце забилося швидше.

Вона притиснулася спиною до холодної стіни й почала слухати.

— Руслан не може зникнути просто так.

Олена заплющила очі.

«Руслан живий».

Ця думка принесла їй полегшення.

Але наступні слова змусили її знову занепокоїтися.

— Якщо вони не повернуться добровільно, ми змусимо їх.

Олена напружилася.

Почувся голос командира.

— Як, еміре?

— Нападемо на Доху.

Олена прикрила рот рукою, щоб не видати себе.

— Ні...

Вона майже беззвучно прошепотіла.

— Ібрагім...

У її голові одразу виник образ чоловіка.

Її чоловіка.

Еміра Катару.

Батька, який зараз, мабуть, навіть не знав, що Хуссейн готовий ризикнути миром заради помсти.

Олена продовжила слухати.

— Але якщо ми атакуємо Доху, Ібрагім може оголосити війну.

— Нехай.

Олена завмерла.

— Він не порушить священної обіцянки.

— А якщо заради свого сина порушить?

Хуссейн відповів:

— Тоді це буде його вибір.

Олена стиснула кулаки.

Тепер вона зрозуміла.

Хуссейн хотів не просто знайти Руслана.

Він хотів змусити Ібрагіма зробити перший крок.

Створити ситуацію, у якій емір Катару буде змушений вибирати між миром і власною сім'єю.

«Ні, — подумала Олена. — Я не дозволю йому цього».

Вона обережно торкнулася навушника.

Їй потрібно було запам'ятати все.

Кожне слово.

Кожне ім'я.

Кожен наказ.

Кожну деталь.

Якщо їй вдасться передати інформацію Ібрагіму, він зможе підготуватися.

Але як?

Олена подивилася на маленьке віконце під стелею.

Охоронці стояли біля дверей.

Вона була замкнена.

Без телефону.

Без зброї.

Без можливості вийти.

Але вона все ще мала розум.

І пам'ять.

І волю.

Олена тихо прошепотіла:

— Я знайду твою слабку сторону, Хуссейне.

Вона знала, що кожна людина має слабкість.

Навіть найжорстокіший правитель.

Питання лише в тому, де її шукати.

Раптом за дверима почувся шум.

Олена миттєво замовкла.

— Хто там?

Двері відчинилися.

У темницю зайшов охоронець із підносом їжі.

Він поставив його біля неї.

— Їж.

Олена подивилася на нього.

— Я не голодна.

— Ти повинна їсти.

— Чому?

Чоловік знизав плечима.

— Наказ еміра.

Він уже збирався вийти.

Олена раптом запитала:

— Скажи мені...

Охоронець зупинився.

— Що?

— Хуссейн справді збирається напасти на Доху?

Чоловік зблід.

— Звідки ти...

Він одразу замовк.

Олена зрозуміла.

Вона влучила точно.

— Значить, це правда.

Охоронець озирнувся.

— Я нічого не казав.

— Ти вже сказав достатньо.

Він швидко вийшов і зачинив двері.

Олена залишилася сама.

На її обличчі з'явилася слабка усмішка.

— Отже, це його слабкість.

Хуссейн був упевнений у своїй владі.

Він вважав, що страх змусить усіх підкоритися.

Але саме його поспішність могла його погубити.

Олена підняла очі до маленького вікна.

— Ібрагіме...

Вона говорила майже пошепки.

— Якщо ти мене чуєш... якщо десь є спосіб передати тобі це повідомлення...

Її голос затремтів.

— Будь ласка, знайди мене.

Вона заплющила очі.

— І врятуй наших дітей.

У цей момент у навушнику знову почувся тріск.

Олена завмерла.

Потім пролунали слова Хуссейна:

— До ранку військо має бути готове.

Олена розплющила очі.

Вона швидко запам'ятала час.

Потім почула ще одну фразу:

— А коли почнеться напад, перевірте всі дороги, що ведуть із Дохи. Якщо Руслан десь ховається, він не залишиться осторонь, коли його народ опиниться під загрозою.

Олена зрозуміла задум.

Хуссейн хотів виманити Руслана.

Але водночас він навіть не здогадувався, що його план уже почула королева.

Вона притиснула долоню до грудей.

— Руслане... — прошепотіла вона. — Будь живий.

Потім тихо додала:

— І ти, Ібрагіме...

На її очах з'явилися сльози.

— Я знаю, що ти зробиш усе заради нашої сім'ї. Але не дай Хуссейну змусити тебе втратити ще й мир.

За стінами темниці вже починали звучати кроки.

Десь далеко готувалося військо.

А в пустелі Руслан та його близькі продовжували рухатися до Аль-Бані Адман, навіть не знаючи, що їхній ворог уже віддав наказ, здатний змінити долю всього Катару.

І тільки Олена тепер знала правду.

Вона мала витримати.

Мала знайти спосіб передати Ібрагіму почуте.

Бо якщо Хуссейн здійснить свій задум, наступний світанок може стати початком війни.