Раді Вас бачити!

Глава 9. Полон принцеси Емми

Наступного дня у палаці запанувала тривога. Найкрасивіша жінка гарему, перша наложниця Лейла, яка керувала всім жіночим крилом, увійшла до кімнати своєї улюбленої доньки — принцеси Емми. Вона не бачила її з позавчорашнього дня, лише вчора ввечері сподівалася зустріти, але кімната була порожня.

На столі лежали розкидані книги, м’які іграшки, подаровані її батьком, еміром Ібрагімом, який обожнював доньку понад усе, навіть попри те, що вона була дитиною наложниці. Лейла відчула паніку.

— Емма! Де ти? — закричала вона, і серце її стискалося від страху.

Вона зрозуміла: донька пропала. Сльози текли по її обличчю, вона ходила з кутка в куток, не знаючи, що робити. Єдина, хто міг знати правду, була служниця Дафна. Лейла, охоплена гнівом, увірвалася до її кімнати разом із охороною.

— Дафна! — закричала вона. — Моєї Емми немає в кімнаті. Де вона?

Дафну витягли просто з ліжка, ще в нічній сорочці. Вона тремтіла від страху, але нарешті зізналася:

— Позавчора я не дозволила принцесі Еммі гуляти вночі по пустелі… але вона разом із моїм братом Джастіном поїхала туди й не повернулася. Я намагалася їх знайти, але не змогла.

Лейла була в шоці. Її гнів вибухнув:

— Ти знала і мовчала! За це ти будеш гнити в темниці. Емір вирішить твою долю.

Охоронці відвели Дафну, яка благала про пощаду. Лейла ж залишилася сама, розриваючись між страхом і відчаєм. Її сльози змішувалися з гнівом. Вона знала: тепер мусить розповісти все емиру Ібрагімові, навіть якщо він зараз зайнятий війною з Афганістаном.

Її серце розривалося: війна була важливою, але життя Емми — понад усе. Лейла відчувала, що мусить діяти негайно. Вона уявляла, як Ібрагім, дізнавшись про зникнення улюбленої доньки, може відкласти битву й кинути всі сили на пошуки.

Лейла зібралася з духом. Вона знала, що ризикує, адже емір не терпів переривань під час військових рад. Але материнське серце не могло мовчати. Вона вирішила: піде до Ібрагіма й розповість усе, навіть якщо це змінить хід війни.

Її кроки луною відбивалися у коридорах палацу. Вона йшла до чоловічої зали, де емір радився з синами й шейхами. У її очах палала рішучість, у серці — страх і надія. Вона знала: від цієї розмови залежить доля принцеси Емми.

Хашимітського королівства Хіджаз

У розкішній східній кімнаті, де пахли лампади й горіли ароматні свічки, на широкому ложі лежала принцеса Емма. Її ніжне тіло ще не оговталося після падіння з коня, коли він перекинувся в пісках пустелі. Вона втратила свідомість і не знала, що сталося далі.

Коли Емма відкрила свої милі очі, стеля над нею був чужим. Це була не її кімната, не її палац. Вона різко підвелася й закричала:

— Аййй!

На ній було легке біле плаття, яке вона ніколи раніше не бачила. Вона озирнулася навколо — усе було чужим, незнайомим. Її серце стиснулося від жаху: її викрали.

— Допоможіть! — вигукнула вона, голос її зривався від паніки. — Мене позитили!

Емма почала задихатися, її руки тремтіли. Вона відчула, що більше не в пустелі, а в чужому світі, де все було підкорене суворим традиціям. Її охопив страх: вона стала чиєюсь власністю.

Вона впала назад на ліжко, сльози текли по її щоках. Її свідомість поволі прояснювалася, і вона згадала: її забрав шейх із Хашимітського королівства Хіджаз, що на заході Саудівської Аравії, де розташовані святі міста Мекка й Медина. Там суворо шанують арабські традиції, особливо щодо жінок.

Емма відчула, що її життя змінилося назавжди. Вона була принцесою, донькою еміра, але тепер — полонянкою чужого шейха. Її серце билося швидко, вона майже знову втратила свідомість, усвідомивши: її викрали, і тепер вона належить комусь іншому.

Її думки плуталися: чи знає батько про її зникнення? Чи шукають її нареченого Джастіна? Чи зможе вона повернутися додому? Вона відчувала, що кожна хвилина в цьому чужому палаці може стати вирішальною.

Емма притиснула руки до грудей і прошепотіла крізь сльози:

— Боже, дай мені сили…

Її очі знову закрилися, але цього разу не від втрати свідомості, а від страху й молитви. Вона знала: попереду її чекає зустріч із тим, хто забрав її з пустелі. І ця зустріч визначить її долю.

Принцеса Емма сиділа, склавши коліна, і намагалася себе заспокоїти. Вона шепотіла:

— Все, Емма, спокійно… це сон… лише сон…

Та раптом почула скрип дверей. Її серце завмерло, вона різко підняла голову й почала гарячково шукати щось, що могло б стати зброєю. Але не встигла — двері відчинилися, і перед нею постав той, хто забрав її.

Це був молодий шейх. Темне волосся спадало на плечі, смугла шкіра сяяла в світлі лампад, а очі — карі, вогненні, мов полум’я. Йому було близько двадцяти чотирьох років. На ньому була традиційна арабська темна одежина й чорна арафатка.

Емма застигла. Його молодість і краса нагадали їй власного батька в юності, і від цього вона ще більше розгубилася.

Шейх називався Арафат Яссин. Він був молодшим сином Хусейна бен Яссина, короля Хашимітського королівства Хіджаз, яке відокремилося від сучасної Саудівської Аравії, щоб жити за власними законами й суворими релігійними традиціями. Їхній край вважався священним, і жодна держава, навіть Катар, не наважувалася почати війну проти них.

Арафат давно був закоханий у принцесу Емму. Він і його батько ще тоді, коли їй було п’ятнадцять, пропонували її руку й серце. Але емір Ібрагім відмовився віддати свою найціннішу доньку тим, кого він вважав дикарями, що не поважають жінок і живуть за старими законами.

Тоді Арафат зустрів людей Шаміля в пустелі й випадково побачив невинну красу Емми. В його серці народилася клятва: вона стане його дружиною, навіть якщо доведеться забрати її силою. І тепер настав день, коли він вирішив завоювати її серце.

Емма дивилася на нього з ненавистю й страхом. Її голос зірвався на крик:

— Ти хто такий?!

Арафат зупинився, його погляд був сповнений пристрасті й рішучості. Він бачив перед собою не просто принцесу, а жінку, яку прагнув зробити своєю.

Емма відступила назад, її голос тремтів:

— Не підходь! Я не знаю, хто ти! Ти викрав мене!

Шейх зупинився, поважаючи її страх, і промовив:

— Я — Арафат Яссин, молодший син короля Хусейна бен Яссина. Ти мала мене пам’ятати… рік тому ми бачилися на благодійних вечорах. Твій батько відмовився віддати тебе за мене.

Емма дивилася на нього з гнівом і розпачем:

— Навіщо ти мене викрав? Що ти зробив із Джастіном?

Арафат замовк, не знаючи, як сказати правду. Але її крик змусив його відповісти:

— Це був твій наречений?

— Так! — вигукнула Емма. — Де він?!

Арафат повільно підійшов і взяв її руку. Його голос був тихим:

— Пробач… ми з воїнами перебили тих, хто напав на вас. Але Джастін… він загинув.

Емма відсмикнула руку, її очі наповнилися сльозами.

— Не бреши! Я не вірю тобі!

Арафат нахилив голову:

— Мені шкода, Еммо. Ти лежала без свідомості на піску. Я не міг залишити тебе там. Ти — донька еміра Ібрагіма аль-Шаф і першої його наложниці Лейли. Я врятував тебе.

Емма закрила обличчя руками й заплакала:

— Це моя вина… він загинув через мене…

Арафат обійняв її, дозволивши сльозам литися на його плече. Емма відчувала найгірший біль у житті — втрату коханого, з яким мріяла про майбутнє й весілля.

Вона підняла очі й прошепотіла:

— Прошу… дозволь мені зателефонувати рідним. Я хочу додому. Я вдячна, що ти врятував мене, але я хочу повернутися.

Арафат глянув на неї серйозно й відповів:

— Пробач… але за нашими законами я не можу тебе відпустити. Тепер ти моя дружина.

Емма знову вибухнула гнівом:

— Ніколи! Я люблю Джастіна! Я не стану твоєю дружиною!

Арафат тихо промовив:

— Доля вирішила інакше. Я зроблю тебе щасливою. Ти мала бути моєю дружиною ще тоді, коли твій батько відмовився. Тепер я врятував тебе, і ти належиш мені.

Емма закричала:

— Ні! Я хочу додому!

Арафат зітхнув і відповів:

— Ми повідомимо твоїм рідним. Мій батько збирається зустрітися з твоїм батьком. Не хвилюйся.

Емма гнівно вигукнула:

— Мій батько ніколи не пробачить тобі, що ти взяв мене як річ! Я ненавиджу тебе!

Арафат знову обійняв її, дивлячись на її сльози, й сказав:

— Я дам тобі час. Ти слабка. Зараз тобі принесуть їжу.

Він вийшов із кімнати, наказавши слугам подати страви. Емма залишилася сама, її серце розривалося від болю. Вона плакала за Джастіном, звинувачуючи себе в його смерті, і водночас відчувала страх перед майбутнім, яке їй нав’язував молодий шейх.

Невдовзі шейх Арафат зустрівся зі своїм батьком — королем Хусейном бен Яссином. Старий монарх ледве пересувався, його кроки були повільні, а голос — глибокий і втомлений. Він мав старших синів, але саме молодшого, Арафата, бачив майбутнім правителем. Хусейн хотів, щоб його молодший син правив суворо й непохитно, зберігаючи традиції Хіджазу.

Король уважно вислухав розповідь Арафата про порятунок принцеси Емми. Його очі, хоч і старі, спалахнули цікавістю.

— Ти врятував доньку еміра Ібрагіма, — промовив він. — Це знак. Вона повинна стати твоєю дружиною.

Арафат кивнув, погоджуючись із батьком. Він уже відчував, що доля звела його з Еммою, і тепер мав зробити все, щоб вона звикла до нового життя.

Хусейн додав:

— Вона юна, налякана. Дай їй час. Нехай вона прийде до тями, нехай відчує комфорт у нашому палаці. Але пам’ятай: ми повинні повідомити її батька. Емір Ібрагім має знати, що його донька тепер твоя наречена.

Арафат схилив голову:

— Я зроблю все, щоб вона почувалася в безпеці. Я не хочу, щоб вона страждала.

Король поклав руку на плече сина й сказав:

— Я сам поїду до еміра Ібрагіма. Ми укладемо договір. Це буде союз двох родів, і він зміцнить наше королівство.

Арафат відчув, що його життя змінюється. Він мав не лише завоювати серце Емми, а й довести батькові, що здатний стати королем.

У цей момент він зрозумів: його майбутнє й майбутнє Емми тепер нерозривно пов’язані.

Емму одягли служниці, як належить принцесі, але вона стояла мовчки, не відчуваючи радості. Коли всі вийшли, вона вирішила: треба тікати. Відкрити вікно, вибратися й бігти якнайдалі, щоб зателефонувати рідним і попросити врятувати її. Вона не хотіла бути дружиною Арафата, навіть якщо він молодий і красивий, нагадував їй батька. Її серце належало лише Джастіну, і тепер, коли його немає, вона не могла уявити іншого кохання.

Емма відчинила вікно й побачила жахливу сцену: на старій вуличці представники мутавви гналися за жінкою в абаї. Вона кричала:

— Допоможіть!

Мутавва схопили її грубо, почали кричати й принижувати. Емма, побачивши несправедливість, вигукнула:

— Ей! Не чіпайте її!

Вартові здивовано глянули на Емму, не знаючи, що перед ними принцеса. Вони почали махати руками, намагаючись заглушити її голос, але Емма ще голосніше закричала: — Залиште її в спокої!

Жінка в абаї, яку вони намагалися побити, була служницею. Її очі світилися вдячністю за сміливість Емми. Лють мутавви зростала, вони вже піднімали руки, щоб схопити принцесу, але раптом сталося те, чого Емма не могла уявити.

Перед нею з’явився… Джастін. Її коханий, якого вона вважала загиблим.

Емма застигла, не вірячи власним очам. Її серце зупинилося на мить, а потім вибухнуло щастям. Джастін був живий. Він кинувся до неї, відштовхнувши вартових, і міцно обійняв.

— Еммо… я живий, — прошепотів він.

Сльози радості потекли по її щоках. Вона кричала й плакала водночас: — Джастіне! Ти живий!

Він швидко розповів свою історію. Після того, як їх атакували люди Шаміля, Джастіна тяжко поранили. Емму забрав шейх Арафат, а Джастина залишили помирати серед пісків. Але його знайшли кочівники з племені аль‑Мура — союзники аль‑Шаф. Вони вилікували його, дали коня й розповіли, що Емму викрав Арафат, який хоче зробити її дружиною.

— Я не міг допустити цього, — сказав Джастін. — Я знав, що твій батько може віддати тебе за того, хто врятував. Але я не дозволю, щоб тебе змусили.

Емма слухала його, притискаючись до грудей, і відчувала, як її серце знову оживає. Вона була щаслива, що він повернувся.

— Ми повинні втекти, — запропонував Джастін. — Твій батько не змінить рішення. Він уже готується видати тебе за Арафата. Єдиний вихід — втекти.

Емма задумалася. Її серце розривалося між обов’язком і любов’ю. Вона знала: батько не пробачить їй втечі, але й не могла уявити життя без Джастіна.

— Куди ми втечемо? — запитала вона.

— На Кіпр, — відповів Джастін. — Там ми зможемо почати нове життя, далеко від інтриг і політики.

Емма кивнула. Вона погодилася, бо її щастя було поруч. Вони вирішили діяти негайно.

Вночі, коли охорона розійшлася, Емма й Джастін спустилися вниз. Вони тихо пробралися до конюшні, сіли на коня й помчали геть. Емма відчувала вітер у волоссі й свободу в серці. Вона була вдячна племені аль‑Мура, яке врятувало Джастіна й повернуло їй кохання.

Але їхня втеча не залишилася непоміченою. Шейх Арафат, дізнавшись про зникнення Емми, наказав своїм людям знайти й повернути її. Він був сповнений гніву й болю. Для нього це було не лише питання честі, а й особистої клятви.

— Вони не втечуть, — сказав він холодно. — Принцеса Емма належить мені.

Арафат вирішив поки що не повідомляти емиру Ібрагімові про втечу. Він хотів сам упіймати Емму й довести, що здатний утримати її.

Емма й Джастін тим часом мчали крізь ніч, не знаючи, що їхні кроки вже відстежують. Їх чекала небезпечна дорога, але вони вірили: разом зможуть подолати все.

_______________________________________________________________________________________

Хашимітське королівство Хіджаз — це історична держава, яка існувала на заході Аравійського півострова з 1916 по 1925 рік. Її столицею була Мекка, а правили там представники династії Хашимітів. Після завоювання Недждом територія увійшла до складу майбутньої Саудівської Аравії.

Хашимітське королівство Хіджаз — це історична держава, яка існувала у 1916–1925 роках на території сучасної Саудівської Аравії. 

Використання «Хашимітського королівства Хіджаз» як художнього тла додає автентичності:

—Це регіон, де суворо шанували арабські традиції.

—Він був центром духовної влади й політичних інтриг.

—Образ шейха з Хіджазу підкреслює його велич, владу й зв’язок із давньою династією Хашимітів.