Спочатку:
На сторінку книги
Глава 10. Боротьба за Афіну
Аврелія, Луїза та Галина вискочили з таксі й увійшли до дому, де Афіна колись жила з нелюбимим чоловіком. Стіни ще зберігали тінь минулого, запах старих речей і гіркі спогади. Кожен кут нагадував про біль і приниження, які довелося пережити сестрі.
Луїза, оглядаючи знайомі місця, прошепотіла крізь сльози:
— Моя донька… як же я винна перед нею.
Аврелія обійняла матір, її голос був теплий і рішучий:
— Ти не винна, мамо. Вона лише хотіла знайти мене. Ти берегла її, і я не осуджую тебе.
Галина підійшла ближче й тихо сказала:
— Подруга… я подзвонила Івану й усе розповіла.
Аврелія з гнівом глянула на неї:
— Навіщо? Він не повинен страждати!
Галина зітхнула, її очі блищали від суму:
— Я б пошкодувала, якби не сказала йому…
Луїза, здивована, але з усмішкою, додала:
— Він відданий тобі.
Аврелія вирішила не сперечатися й сказала:
— Мамо, потім я все поясню. Сподіваюся, Іван не прилетить сюди.
Галина замислилася, а Аврелія твердо промовила:
— Треба поспішати. Заберемо Афіну й летимо в Катар.
Вони знали, що Варіда схована в сараї. Аврелія знайшла інструменти, щоб відкрити двері, і разом із Галиною визволила Варіду. Та була вся в крові, ледве трималася на ногах. Луїза кинулася до неї й прошепотіла:
— Дякую, що берегла мою Афіну. Ми допоможемо тобі.
Аврелія сказала матері:
— Мамо, відведи її до лікарні. Ми з Галиною підемо за Афіною.
Луїза вагалася, її серце стискалося від страху:
— Доню, краще зачекай дядьків. Вони сильні й захистять нас.
Аврелія похитала головою, її очі палали рішучістю:
— Ми не можемо чекати. Ходімо, Галино.
Галина глянула на Луїзу й запевнила:
— Не хвилюйся, я допоможу їй.
Вони рушили вперед, залишаючи позаду матір. Луїза, ведучи Варіду до лікарні, з гордістю дивилася на свою доньку. У її серці жила впевненість: Аврелія стала справжньою спадкоємицею, яка не боїться боротися за сім’ю.
Дім Афіни був сповнений тиші, але ця тиша була тривожною. Аврелія й Галина обережно піднімалися сходами, кожен крок луною відбивався в їхніх серцях. Вони знали: попереду може чекати небезпека.
Вони тихо, на пальцях, зайшли всередину. Кімнати були темні й задушливі, кожен крок луною відбивався у тиші. Аврелія відчувала, як руки стають вологими від хвилювання: ось-ось вона знову побачить сестру — тепер без бурки, без кайданів.
Вона піднялася нагору, відкриваючи одну за одною двері. Нарешті натрапила на замкнену. Аврелія з усієї сили вдарила плечем, і замок із тріском піддався.
Афіна не спала. Вона стояла біля вікна, спиною до дверей, і дивилася в темряву. Серце Аврелії завмерло: перед нею постала сестра — без бурки, неймовірно красива блондинка з виразними, глибокими карими очима, які зараз відбивали тьмяне світло з вулиці.
Аврелія повільно, ніби боячись сполохати цей момент, зробила декілька кроків уперед.
Афіна обернулася на шум і завмерла. Вона дивилася на дорослу, статну дівчину, яка стояла перед нею. Вони не бачили одна одну тринадцять років — відтоді, як зовсім маленьку Аврелію вивезли на Санторіні. Тепер Афіна з подивом і трепетом упізнавала в ній знайомі риси: Аврелія була неймовірно схожою на їхнього батька.
Очі Афіни заблищали від щастя й болю, і перші сльози покотилися по щоках.
— Це я, сестро… — прошепотіла Аврелія крізь сльози.
— Аврелія… моя люба… — Афіна зробила крок назустріч і міцно пригорнула її до себе. — Я так хотіла знайти тебе…
— Я теж, сестро. Я знала, що ми знову будемо разом, — відповіла Аврелія, ніжно гладячи її по щоках та витираючи сльози.
Вони плакали й сміялися водночас, обіймаючи одна одну після стількох років розлуки. Аврелія розповла, що донька Азіза в безпеці, а мати вже приїхала, щоб возз’єднатися з ними. Афіна нарешті зрозуміла, що даремно колись порушила обіцянку, і тепер у неї є шанс усе виправити.
— Нам треба йти, поки цей монстр не повернувся. Внизу чекає моя подруга, — тихо, але рішуче додала Аврелія.
Афіна кивнула, і в її карих очах з’явилася нова, незламна сила. Вона знала: тепер вони разом, і жодна темрява не зможе їх розлучити.
Аврелія й Афіна ще не встигли оговтатися від радості зустрічі, коли раптом у дверях з’явився Каримулла. Його обличчя було спотворене зловісною усмішкою. Він повільно підійшов, тримаючи ключі в руках, і холодно промовив:
— Ну ось, попалися. За вас принцеси заплатять тепер. Сидіть тут, як належить.
Він різко зачинив двері й замкнув їх на засув. Металевий звук відлунював у кімнаті, мов вирок.
Аврелія, охоплена гнівом, кинулася до дверей і почала їх ламати плечем. Її голос зривався на крик:
— Відкрий, виродку! Я тобі відомщу! Запам’ятай за страждання моєї сестри — я тебе вб’ю!
Афіна, вже трохи прийшовши до тями, схопила Аврелію за руки й намагалася заспокоїти:
— Заспокойся сестро, не витрачай сили даремно. Ми знайдемо інший шлях. Ти повинна бути спокійною, бо тільки так ми зможемо врятуватися.
Аврелія важко дихала, її очі палали ненавистю, але вона зрозуміла: Афіна має рацію. Вони мусили чекати й сподіватися на допомогу.
— Принцеса Вікторія з Дем’яном… вони прийдуть, — прошепотіла Афіна, стискаючи руку сестри. — Ми повинні вірити.
Аврелія підійшла до вікна й глянула назовні. Її серце стискалося від тривоги. Вона прошепотіла:
— Іван… хоч би він був у безпеці. Але мені так його бракує…
Афіна обійняла її міцно й запитала тихо:
— Хто цей Іван?
Аврелія зніяковіла, але відповіла:
— Він той, хто завжди був поруч. Він мій захист і моя любов.
Афіна усміхнулася крізь сльози:
— Тоді ти мусиш вижити заради нього.
У цей момент двері різко відчинилися. У кімнату увірвалися люди Каримулли. Вони схопили Галину, яка стояла неподалік, і потягли її в іншу кімнату. Її крик луною рознісся по коридору:
— Аврелія! Допоможи!
Аврелія кинулася вперед, але двері знову зачинилися перед її обличчям. Вона вдарила кулаками по дереву, її голос зривався на відчай:
— Галино! Тримайся!
Афіна схопила сестру й прошепотіла:
— Ми врятуємо її. Але зараз мусимо думати, як вибратися самі.
У кімнаті запанувала тиша, але ця тиша була наповнена страхом і рішучістю. Аврелія й Афіна знали: вони стали заручницями Каримулли, і тепер їхня доля залежала від того, чи встигнуть Вікторія й Дем’ян.
А десь у темряві Галина боролася за своє життя, розуміючи, що її подруги теж у небезпеці.
Галина сиділа в темній кімнаті, серце її билося швидко, а думки плуталися. Вона вже майже втратила надію, коли раптом у вікні з’явилася знайома постать. Її очі розширилися від радості: це був Іван, її брат.
— Іване! — вигукнула вона крізь сльози. — Ти прийшов!
Іван, тримаючи в руках залізний прут, розбив віконне скло й простягнув руку до сестри. Його голос був сповнений рішучості:
— Піднімайся, сестро. У нас є ще одна справа — Аврелія й Афіна в полоні. Ми мусимо їх врятувати.
Галина схопила його за руку й вибралася назовні. Її очі світилися вдячністю й надією. Вона швидко розповіла братові все, що сталося:
— Аврелія й Афіна замкнені нагорі. Каримулла схопив їх і тепер тримає, щоб вимагати викуп. Він жорстокий, Іване… я боюся за них.
Іван стиснув кулаки, його обличчя стало кам’яним.
— Я не дозволю, щоб вони страждали. Аврелія — моя любов, а Афіна — твоя сестра. Ми мусимо діяти негайно.
Галина кивнула, її серце билося швидко, але вона відчувала силу поруч із братом.
Вони разом піднялися сходами, намагаючись не привернути увагу охоронців. Іван ішов попереду, його кроки були тихими, але впевненими. Він знав: кожна секунда має значення.
Аврелія тим часом сиділа біля дверей, стискаючи руку Афіни. Її очі були сповнені гніву й відчаю. Вона шепотіла:
— Якщо він повернеться, я не витримаю. Я готова боротися до кінця.
Афіна обійняла її й тихо сказала:
— Заспокойся, сестро. Ми виживемо. Я відчуваю, що допомога близько.
І саме в цей момент двері різко відчинилися. На порозі стояв Іван. Його очі палали рішучістю, а в руках він тримав прут, готовий до бою.
— Аврелія! — вигукнув він. — Я прийшов за тобою!
Аврелія застигла, не вірячи власним очам. Її серце вибухнуло від радості. Вона кинулася до нього й обійняла міцно, сльози текли по її щоках. — Іване… ти живий… ти прийшов…
Афіна теж піднялася й підійшла ближче. Вона дивилася на Івана з подивом і вдячністю.
— Хто він? — запитала вона тихо.
Аврелія усміхнулася крізь сльози:
— Це Іван. Той, хто завжди був поруч. Той, кого я люблю.
Іван глянув на Афіну й промовив:
— Я врятую вас обох. Ми виберемося звідси, навіть якщо доведеться битися з усіма людьми Каримулли.
Галина стояла поруч, її очі світилися гордістю. Вона знала: брат не відступить.
У цей момент у коридорі почулися кроки. Каримулла повертався. Іван стиснув прут і прошепотів:
— Тримайтеся позаду. Настав час діяти.
Аврелія й Афіна схопилися за руки, їхні серця билися в унісон. Вони знали: тепер у них є шанс. Іван прийшов, і разом вони зможуть вирватися з темряви.
