Раді Вас бачити!

Глава 21. Складні перешкоди

Минуло два місяці.

Час ішов, але палац аль-Шафів ніби завмер у болісному очікуванні.

Принцеса Амира все ще лежала в комі, і жоден лікар не міг сказати, коли вона відкриє очі. У коридорах королівської лікарні панувала тиша, сповнена молитв і надії.

Навіть принцеса Вікторія відклала свою довгоочікувану арабську весільну церемонію з Дем’яном. Вона не могла святкувати, поки її сводна сестра Емма не подасть бодай знак, що жива й щаслива з Джастіном. Пошуки Емми тривали, але новин не було.

Руслан і Моанна також залишалися під посиленою охороною. Після замаху на спадкоємця еміра їм дозволяли залишати палац лише в супроводі озброєних охоронців.

Здавалося, ніщо не змінюється.

Ніщо, окрім Каті.

Візит Моанни

Моанна давно хотіла провідати Катю. Вона знала, через яке пекло та пройшла в рабстві у аль-Масрі, і колись пообіцяла допомагати їй та її маленькій донечці Амалін.

Того ранку, скориставшись тим, що охорона вважала її звичайний візит безпечним, Моанна тихенько приїхала до будинку Каті.

У руках вона тримала пакунок із дитячою брязкальцем для Амалін та коробкою східних солодощів.

Катя щиро зраділа гості.

— Моанно! Я не очікувала тебе так рано.

— Я скучила за вами, — усміхнулася дівчина, простягаючи подарунки. — А це для маленької принцеси Амалін.

Дитина весело задзвеніла новою іграшкою, і Катя вперше за довгий час щиро засміялася.

Вони сіли на кухні за чаєм. Моанна не стала розповідати про замах на Руслана — лише сказала, що вони тимчасово гостюють у Катарі через сімейні справи.

Катя уважно слухала, але в її серці ворухнувся давній біль.

Руслан колись був її нареченим.

Тепер між ними лежала ціла прірва — інше життя, інші почуття, інші дороги.

Можливо, десь глибоко всередині вона трохи шкодувала про те, що колись сталося.

Але варто було їй почути кроки Асана в сусідній кімнаті або поглянути на сплячу Амалін, як минуле втрачало владу над нею.

Вона була вільна.

Вона була кохана.

І саме це повертало їй бажання жити.

Дві рожеві лінії

Ранок почався сонячно.

Катя з ніжною усмішкою пеленала маленьку Амалін, коли раптом її організм збунтувався.

Різкий напад нудоти змусив її кинути сковорідку й поспіхом вибігти до ванної кімнати.

— Катю! — стривожено вигукнула Моанна й побігла за нею.

Вона допомогла подрузі вмитися холодною водою, притримуючи її за плечі.

Катя підняла очі на дзеркало.

Її обличчя зблідло, а серце шалено закалатало.

— Боже… невже я знову вагітна? — прошепотіла вона, дивлячись то на своє відображення, то на Моанну.

Моанна раптом широко усміхнулася.

— Зачекай тут!

За пів години вона вже повернулася з аптечним тестом.

Очікування здалося вічністю.

Катя сиділа, стискаючи коробочку тремтячими руками, а Моанна нервово ходила кімнатою.

Нарешті на білій смужці чітко проступили дві рожеві лінії.

Катя завмерла.

Потім її очі наповнилися сльозами.

— У нас буде дитина… — прошепотіла вона.

Цього разу все було інакше.

Це була дитина від чоловіка, який став її опорою, захистом і справжнім коханням.

Моанна не стримала радості — вона обійняла Катю так міцно, що та засміялася крізь сльози.

— Ти повинна негайно сказати Асану! І я впевнена, що вся родина аль-Шафів теж буде щаслива за вас.

Катя тремтячими руками набрала номер чоловіка.

— Асане… ти не повіриш… у нас буде малюк!

У слухавці запанувала секунда тиші, а потім пролунав радісний вигук.

— Катю! Це правда?

— Так…

Навіть стриманий Асан не зміг приховати щастя.

— Я зараз же закінчу справи й приїду додому. Ми це відсвяткуємо!

Зруйноване свято

Окрилена радістю, Катя почала готувати святкову вечерю.

Вона дістала найкращий посуд, запалила свічки, накрила стіл і мріяла про те, як вони з Асаном виховуватимуть двох дітей у цьому затишному домі.

Моанна допомагала їй і щиро раділа за подругу.

Але вечір приніс не свято.

У двері різко постукали.

На порозі стояв захеканий сусід.

— Катю… там… Асан… Його забрала швидка прямо з роботи! Він знепритомнів посеред площі!

Світ навколо неї похитнувся.

Свічки, накритий стіл, дитячі мрії — усе раптом втратило сенс.

Залишивши Амалін під наглядом надійної няні, Катя помчала до лікарні.

Токсична речовина

Асан лежав у реанімації, підключений до апаратів.

Його обличчя було неприродно блідим.

Катя кинулася до лікаря.

— Що з ним? Він житиме?

Лікар виглядав надзвичайно стурбованим.

— Це не схоже на звичайний серцевий напад. У його крові виявлено токсичну речовину.

Катя завмерла.

— Отрута?..

— Так. Найдивніше те, що токсин потрапив в організм через шкіру. Ймовірно, він контактував із чимось обробленим отруйною речовиною.

У голові Каті раптом блискавкою промайнула думка.

Моанна.

Вона часто приходила до них.

Приносила солодощі, подарунки, дитячі речі…

Страх і відчай почали спотворювати її мислення.

— Ні… це не може бути… — прошепотіла вона.

Але зерно підозри вже проросло.

Незнайома порадниця

Пізно ввечері Катя сиділа в лікарняному коридорі, стискаючи руки й дивлячись на двері реанімації.

Саме тоді до неї підійшла поважна жінка в темному покривалі.

— Ви дружина Асана? — тихо запитала вона.

Катя кивнула.

— Я знаю, як важко втрачати кохану людину, — співчутливо сказала незнайомка. — Але іноді винні залишаються безкарними лише тому, що ми боїмося діяти.

Катя насторожилася.

— Що ви маєте на увазі?

Жінка нахилилася ближче.

— Якщо ви справді хочете дізнатися правду… існують способи потрапити до палацу аль-Шафів. Іноді помста — єдине, що повертає справедливість.

Сказавши це, вона повільно пішла коридором, залишивши Катю в ще більшому сум’ятті.

Справжній винуватець

А тим часом у розкішному номері дорогого готелю Брітні сиділа біля панорамного вікна, потягуючи дороге червоне вино.

Навпроти неї стояв її посіпака.

— Усе пройшло успішно, — доповів він. — Садівник Бек виконав наказ. Отрута була нанесена на рукавички Асана.

Брітні голосно розсміялася.

— Відмінно! Нехай цей Асан помирає. Катя повинна залишитися зовсім одна — вагітна, з маленькою дитиною на руках і з розбитим серцем.

Вона зробила ковток вина, а її очі блиснули справжнім безумством.

— Але найкраще в цій грі те, що всі підозри впадуть не на мене.

— На кого?

— На принцесу Вікторію, — задоволено прошепотіла Брітні. — Я вже подбала про це.

Вона дістала зі столу маленький флакон із таким самим токсином і усміхнулася ще ширше.

— Скоро Катя повірить, що її єдині друзі при дворі хотіли її знищити.

Тінь нової змови

У лікарні Катя сиділа біля дверей реанімації, плачучи й благаючи Асана не залишати її та їхню ще ненароджену дитину.

Вона ще не знала, що Моанна невинна.

Не знала, що справжній отруйник — садівник Бек, який працював на Брітні.

І не знала, що навколо неї вже затягується новий зашморг змови.

Щастя, яке здавалося таким міцним лише кілька годин тому, розсипалося на уламки.

А десь у темряві Брітні вже будувала наступний крок — крок, який мав принести Каті найстрашніше: самотність, втрату і ненависть до тих, хто насправді хотів її врятувати.

Минув тиждень з того страшного дня, коли принцесу Амиру знайшли непритомною серед розпечених пісків біля моря.

Для принца Аміра час ніби зупинився.

Палац аль-Шафів, який колись був наповнений сміхом сестри, її легкими кроками та веселими суперечками з братами й сестрами, тепер здавався йому холодним і порожнім. Аміра все ще лежала в комі, а кожен день без змін розривав його серце.

Амір змінився до невпізнання.

Він перестав з’являтися на сімейних вечерях, не цікавився державними справами й майже не виходив зі своїх покоїв. Його мучила страшна провина: він карав себе за те, що не був поруч із сестрою, коли їй загрожувала небезпека. Йому здавалося, що якби він не поїхав до племені аль-Мура, якби залишився в Досі, цього жаху можна було б уникнути.

Принц замкнувся у своєму болю.

За зачиненими дверима його покоїв часто було чути гуркіт перекинутих меблів і дзвін розбитого скла. Так Амір вихлюпував свою безсилу лють і розпач.

Уся родина аль-Шафів намагалася підтримати його. Навіть Мія прилетіла з Греції разом із дітьми, сподіваючись, що поява племінників бодай трохи поверне братові бажання жити далі. Але Амір не хотів нікого бачити.

Королева Олена була на межі відчаю.

Її материнське серце боліло одразу за двох дітей: за Амиру, яка лежала між життям і смертю, і за Аміра, який повільно руйнував себе власним горем. Вона стала різкою з прислугою, зривалася через дрібниці, а палацова атмосфера дедалі більше нагадувала затишшя перед бурею.

Лише вірна Мар’яма вміла знаходити слова, щоб хоч трохи заспокоїти королеву і повернути їй самовладання.

Одного вечора шейх-принц Діма підійшов до дверей покоїв брата. Почувши черговий звук розбитого скла, він важко зітхнув і зупинився, не наважуючись увійти.

Саме в цей момент у коридорі з’явилася принцеса Вікторія.

Останній тиждень вона теж була сама не своя. Біль за Амиру затьмарив навіть її власне життя. Її стосунки з Дем’яном трималися лише на духовній підтримці — вони були поруч одне з одним, але родинна трагедія не залишала місця для особистого щастя.

— Ну що? Він знову в полоні своєї люті? — тихо запитала Вікторія, глянувши на Діму.

Той лише сумно похитав головою.

Вікторія рішуче поправила сукню.

— Я зайду до нього. Навіть якщо він буде кричати чи вижене мене — я не залишу його самого.

Діма схопив сестру за руку.

— Вікторіє, не варто. Він зараз не тямить себе від горя. Може ненароком образити тебе.

Але принцеса подивилася братові просто в очі з тією впевненістю, яку успадкувала від матері.

— Я маю бути поруч із ним. Він не повинен проходити через це сам.

Вона почала наполегливо стукати у двері.

Довго ніхто не відповідав.

Лише після кількох хвилин тиші замок клацнув, і двері повільно відчинилися.

Амір виглядав жахливо.

М’ята біла сорочка була розстебнута, на обличчі темніла густа щетина, а очі почервоніли від безсонних ночей.

— Іди, Вікторіє… залиш мене, — глухо промовив він.

Та принцеса сміливо увійшла до розгромленої кімнати.

На підлозі валялися уламки вази, перекинуті книги та розбиті рамки з сімейними фотографіями.

— Що ти робиш із собою? — тихо запитала вона.

Амір різко обернувся.

— Йди геть! Я не зміг захистити власну сестру! Я приношу лише нещастя!

Вікторія підійшла ближче й ніжно торкнулася його щетини, зовсім не звертаючи уваги на хаос навколо.

— Ти не винен у тому, що сталося з Амірю, — тихо сказала вона. — Ми всі боїмося за неї. Але якщо ти зламаєшся, їй буде ще важче повернутися до нас.

— А якщо вона ніколи не прокинеться? — його голос зірвався.

Вікторія відчула, як на очі навертаються сльози.

— Не кажи так. Амира сильна. Вона завжди була найсміливішою з нас.

Амір безсило опустився в крісло й закрив обличчя руками.

— Я повинен був бути поруч… Я мав захистити її…

Вікторія сіла поруч і обійняла брата.

— Послухай мене. Мама не спить ночами. Батько тримається лише завдяки своїй силі волі. Діма намагається підтримати всіх. А тепер і ти хочеш знищити себе? Амира не пробачила б тобі цього.

На мить Амір завмер, а потім міцно обійняв сестру, ховаючи обличчя в її волоссі.

— Пробач… Я просто не можу уявити життя без неї.

— І не треба уявляти, — шепотіла Вікторія. — Вона повернеться до нас. А поки ти повинен жити заради неї.

Амір повільно витер сльози сестри.

— Не плач, маленька. Обіцяю… я спробую триматися. Я буду жити, щоб знайти того, хто зробив це з Амірю.

У цю мить до кімнати обережно увійшов Діма. Побачивши, що брат уже не кричить і не трощить усе навколо, він полегшено видихнув.

— Нарешті ви змусили його відчинити двері, — тихо сказав він.

Вікторія ледь усміхнулася крізь сльози.

Діма підійшов до брата й міцно поклав руку йому на плече.

— Ми знайдемо винного, Аміре. Разом.

Троє дітей аль-Шафів стояли посеред розгромленої кімнати, обійнявшись, і вперше за останній тиждень у серці Аміра з’явилася не лише темрява, а й крихітна надія, що Амира ще почує їхні голоси і повернеться додому.

«Нехай місяць освітлює шлях нареченій,

Нехай її дім буде повний любові,

Нехай чоловік береже її серце,

А Аллаг благословить її щастя…»

Молоді дівчата кружляли навколо Рафи, обсипаючи її пелюстками троянд, а гості захоплено милувалися красою внучки шейха Джаміля.

Серед гостей особливо виділялася Моанна.

Для цього вечора Руслан подарував їй сукню, яку замовив у найкращого катарського дизайнера. Вона була кольору нічного сапфіра й уся вкрита дрібними кристалами, що мерехтіли при кожному русі, ніби зоряне небо. Відкрита спина, довгі прозорі рукави та тонкий срібний пояс робили її схожою на казкову принцесу.

Руслан не міг відвести від неї очей.

— Ти сьогодні найгарніша жінка цього палацу, — прошепотів він, цілуючи її руку.

Моанна засміялася.

— Не говори так, сьогодні це вечір Рафи.

— Для мене — твій, — відповів він, і її щоки ніжно зашарілися.

Пізніше, коли в залі почалися танці, Моанна вирішила ненадовго вийти до саду. Після гучного свята їй захотілося трохи тиші.

Нічний сад був чарівним. Між пальмами світилися золоті ліхтарі, у фонтанах тихо дзюрчала вода, а в густих кущах жасмину лунав спів солов’я.

— Який ти красивий… — усміхнулася Моанна.

Вона дістала телефон і підійшла ближче до квітучого куща, намагаючись сфотографувати маленького птаха, що сидів на гілці під місячним світлом.

Саме в цю мить позаду неї майнула тінь.

— Ти вбила Асана! — пролунав дикий, спотворений люттю крик.

На Моанну налетіла Катя.

Її волосся було розпатлане, очі блищали божевільним відчаєм, а в руці виблискував кухонний ніж.

— Катю?! — скрикнула Моанна.

Але та вже замахнулася.

Лезо просвистіло зовсім поруч із її обличчям. Моанна інстинктивно відсахнулася, і ніж лише розірвав блискучу тканину її сукні.

— Ти отруїла його! — кричала Катя. — Ти приносила нам солодощі! Ти хотіла забрати в мене все!

Вона знову кинулася вперед.

Моанна спробувала відштовхнути її, але Катя, охоплена шаленством, виявилася несподівано сильною. Вона повалила Моанну на землю й схопила її за шию.

— Зізнайся! Зізнайся, що це ти!

Моанна задихалася, відчуваючи, як пальці стискаються все сильніше.

У цей момент із боку тераси пролунав чоловічий голос:

— Моанно!

Це був Сем — друг Руслана.

Він саме вийшов у сад і побачив страшну сцену.

Не вагаючись ні секунди, Сем кинувся до жінок. Він схопив Катю за плечі й різко відтягнув її від Моанни.

Катя відчайдушно виривалася.

— Відпусти мене! Вона вбивця!

Сем із силою вибив ніж із її руки. Лезо дзенькнуло об кам’яну доріжку.

Крики почули гості.

Музика в палаці раптово обірвалася.

До саду почали вибігати охоронці, слуги та перелякані родичі.

Серед перших був Руслан.

Побачивши Моанну на землі з розірваною сукнею та червоними слідами пальців на шиї, він зблід.

— Моанна!

Він миттєво опустився поруч, підхопив її на руки й почав гарячково цілувати її обличчя.

— Подивися на мене… Ти чуєш мене? Ти не поранена?

Моанна кашляла, намагаючись відновити дихання.

Руслан притиснув її до себе так міцно, ніби боявся втратити.

— Води! Негайно принесіть води! — наказав він охоронцям.

Сем тим часом утримував Катю, яка вже майже втратила контроль над собою.

— Вона вбивця! — кричала Катя, захлинаючись слізьми. — Через неї Асан помирає! Вона хотіла знищити нас!

Гості стояли приголомшені.

Шейх Джаміль наказав негайно вивести жінок і дітей із саду, щоб не допустити паніки під час весілля власної онуки.

Руслан обережно переніс Моанну до мармурової лавки біля фонтану. Один зі слуг подав холодну воду.

Він тремтячими руками підніс чашку до її губ.

— Повільно… усе добре… я тут…

Моанна зробила кілька ковтків і заплющила очі, намагаючись заспокоїтися.

Руслан помітив сліди на її шиї, і в його погляді спалахнула така лють, що навіть охоронці відступили.

Він підвівся й подивився на Катю, яку вже тримали двоє вартових.

— Відвести її до палацової темниці, — холодно наказав він.

— Руслане, ні! — закричала Катя. — Вона отруїла Асана! Вона винна!

Руслан на мить завмер.

Перед ним стояла вже не та Катя, яку він колись знав. Її обличчя було спотворене страхом, болем і майже божевільним відчаєм.

Він повільно похитав головою.

— Ти хвора від горя, Катю. Але ти щойно намагалася вбити невинну людину.

Катя продовжувала кричати, поки охоронці відводили її геть.

Сад поступово знову занурився в тишу, але свято вже було зруйноване.

Руслан повернувся до Моанни й сів поруч із нею, обережно торкаючись її обличчя.

— Пробач мене… — прошепотів він. — Я не зміг уберегти тебе навіть тут, серед власної родини.

Моанна поклала руку на його щоку.

— Це не твоя провина…

Але Руслан уже розумів страшну правду.

Спочатку замах у Лондоні.

Потім погрози Хуссейна Яссина.

Тепер напад Каті просто посеред королівського весілля.

Він глянув на освітлений палац шейха Джаміля, де ще лунали приглушені схвильовані голоси гостей, і відчув, як усередині наростає тривожна рішучість.

У Катарі для них більше не залишалося безпечного місця.

Він міцніше обійняв Моанну.

— Ми повинні поїхати, — тихо сказав він. — Якнайшвидше. Тут уже немає місця для нас двох. Поки навколо стільки ненависті, я не зможу бути спокійним за твоє життя.

Моанна мовчки притулилася до нього.

А над садом усе ще лунав далекий спів солов’я — сумний, мов прощання з тією короткою миттю щастя, яка щойно розбилася під ударами чужого божевілля."

Після того як Катю відвели до палацової темниці, весільний сад поступово спорожнів. Гості ще довго перешіптувалися між собою, намагаючись зрозуміти, що саме сталося, але охорона вже перекривала проходи й наказувала всім повернутися до святкової зали.

Руслан стояв біля мармурової лавки, тримаючи Моанну за руку. Її шия все ще була червоною від сильних пальців Каті, і від одного погляду на ці сліди у принца стискалися кулаки.

Поруч із ним стояли Сем, начальник охорони Халід та старший слуга Оскар, який був присутній на весіллі шейха Джаміля.

Руслан повільно обвів їх поглядом.

— Слухайте мене дуже уважно, — його голос був тихим, але в ньому відчувалася сталь. — Те, що сталося в саду, не повинно вийти за межі нашої родини.

Халід схилив голову.

— Ваша Високосте, охорона вже ізолювала місце нападу.

— Добре. Жоден гість не повинен дізнатися, що Катя намагалася вбити Моанну. Для всіх це був… нервовий зрив через хворобу її чоловіка.

Сем здивовано глянув на друга.

— Руслане, ти впевнений? Після того, що вона зробила, її треба негайно допитати офіційно.

Руслан важко видихнув.

— Якщо зараз піде чутка, що в королівському саду жінка з ножем напала на майбутню шейху, завтра про це говоритиме вся Доха. А післязавтра — преса.

Оскар обережно запитав:

— Ваша Високосте, що саме ми маємо казати слугам?

Руслан подивився йому прямо в очі.

— Нічого. Ти скажеш лише, що пані Каті стало зле через сильне хвилювання за чоловіка і що її тимчасово ізолювали для її ж безпеки. Жодного слова про ніж. Жодного слова про спробу задушити Моанну.

Оскар низько вклонився.

— Як накажете, принце.

Халід теж коротко кивнув.

— Я особисто попереджу варту. Усі охоронці дадуть клятву мовчання.

Сем усе ще виглядав стурбованим.

— А якщо вона почне кричати про отруєння Асана? Вона ж уже звинувачувала Моанну при всіх.

Руслан глянув у бік палацу, де ще лунали приглушені весільні мелодії.

— Саме тому я хочу поговорити з нею зараз. Поки вона не наговорила ще більшого божевілля.

Моанна схопила його за руку.

— Руслане, не йди сам. Вона була не в собі.

Він ніжно торкнувся її щоки.

— Я мушу зрозуміти, що відбувається. Катя колись була моєю близькою людиною. Я не вірю, що вона просто так перетворилася на чудовисько.

Сем насупився.

— Тоді я піду з тобою.

— Ні, — твердо відповів Руслан. — Якщо вона побачить нас удвох, то замкнеться ще більше. Халід буде біля дверей, цього достатньо.

Начальник охорони одразу випростався.

— Я не відпущу вас без прикриття, Ваша Високосте.

Руслан кивнув.

— Добре. Але ніхто не входить до камери, доки я не накажу.

Він знову повернувся до Оскара.

— І ще одне. Якщо батько або шейх Джаміль запитають, чому я залишив свято, скажи, що Моанні стало зле від спеки й я супроводжую її до покоїв.

— Зрозумів, принце.

Сем тихо присвиснув.

— Ти зараз думаєш не як закоханий чоловік, а як майбутній емір.

Руслан сумно всміхнувся.

— Можливо, у мене більше немає права бути просто закоханим чоловіком.

Моанна подивилася на нього з тривогою.

— Руслане…

Він обережно притиснувся чолом до її чола.

— Обіцяю, я скоро повернуся. І ніхто більше не торкнеться тебе.

Потім принц випростався й різко змінився. Ніжність зникла з його обличчя, поступившись холодній рішучості спадкоємця аль-Шафів.

— Халід, веди мене до темниці.

Начальник охорони рушив попереду.

Сем залишився поруч із Моанною, проводжаючи друга важким поглядом.

— Сподіваюся, він готовий почути правду, — тихо промовив Сем.

Оскар перехрестив руки перед собою й прошепотів:

— Після сьогоднішньої ночі в цьому палаці занадто багато таємниць.

Руслан тим часом ішов темними коридорами нижнього крила палацу. Попереду чекала розмова з Катею — розмова, яка могла змінити не лише їхні долі, а й усе майбутнє родини аль-Шафів.

І вперше за весь вечір принц відчув, що відповідь, яку він почує в темниці, може виявитися страшнішою за сам напад у саду.

«Вона вагітна… пошкодуй її.»

Руслан повільно підняв руку.

— Зупиніться.

Охоронці здивовано подивилися на нього.

— Але, Ваша Високосте…

— Я сказав — зупиніться.

Вони неохоче відпустили Катю, хоча залишилися напоготові.

Катя важко опустилася на лаву, здивовано дивлячись на Руслана.

Він мовчав кілька секунд, а потім заговорив уже спокійніше:

— Я міг би посадити тебе до в’язниці за замах моєї закоханох нареченої Моанни, на майбутню шейху Катару.

Катя опустила очі.

— То чому не робиш цього?

Руслан гірко всміхнувся.

— Лише завдяки їй.

Вона здригнулася.

— Що?..

— Вона попросила мене не карати тебе через дитину, яку ти носиш під серцем.

У камері запанувала тиша.

Катя повільно підняла на нього очі, у яких уперше з’явилося не божевілля, а розгубленість.

— Вона… сказала це?

— Так. Після того як ти мало не вбила її.

Сльози потекли по щоках Каті.

Руслан відвернувся, ніби йому було боляче дивитися на неї.

— Ти більше не можеш залишатися в палаці аль-Шафів. Сьогодні ж ти покинеш резиденцію.

— Ти виганяєш мене?..

— Я дарую тобі свободу, якої не подарував би нікому іншому після такого злочину.

Він подивився на охоронців.

— Виведіть її за межі палацу. Дайте трохи грошей на дорогу, але відсьогодні вона не має права повертатися сюди без мого дозволу.

Катя схлипнула.

— Руслане…

Він уже не дивився на неї.

Охоронці підняли її й повели коридором.

Коли важкі ворота палацу зачинилися за її спиною, нічне повітря вдарило в обличчя холодним вітром.

У руках у неї був лише невеликий згорток із речами та кілька банкнот.

Попереду тягнулися темні вулиці Дохи.

Катя стояла самотня, вагітна вдруге, без дому, без чоловіка поруч і без жодної впевненості в завтрашньому дні.

Вона притиснула долоню до живота, і сльози знову покотилися по її щоках.

Десь далеко над містом сяяли вогні палацу аль-Шафів — світу, до якого вона колись майже належала, але який тепер остаточно втратив для неї свої двері."

Тим часом у своєму розкішному номері дорогого готелю Брітні нервово ходила від вікна до столу, чекаючи на новини від шпигуна.

Двері тихо відчинилися, і до кімнати увійшов чоловік у темному костюмі. Він низько вклонився.

— Пані, маю важливу звістку.

Брітні різко обернулася.

— Ну? Кажи! Катя звинуватила Вікторію?

Шпигун похитав головою.

— Ні, пані. У темниці вона звинуватила Моанну. Вона кричала, що саме Моанна отруїла Асана.

На обличчі Брітні з’явився щирий подив.

— Моанну? — вона навіть коротко засміялася. — Оце так поворот…

Вона задумливо провела пальцем по келиху з вином.

— Це навіть краще, ніж я планувала. Якщо між Катею та Моанною тепер така прірва, нею буде набагато легше маніпулювати.

Брітні повільно всміхнулася — холодно й хижо.

— А що з Катею?

— Принц Руслан наказав не ув’язнювати її через вагітність. Її вигнали з палацу. Зараз вона залишилася сама.

Очі Брітні задоволено блиснули.

— Самотня, вагітна, без чоловіка поруч… І після нападу на Моанну всі вважатимуть її нестабільною.

Вона підійшла до панорамного вікна, дивлячись на нічну Доху.

— Час зробити наступний крок.

Наступного дня Брітні добилася приватної зустрічі з Русланом у одному з менших палацових кабінетів.

Принц виглядав виснаженим після подій весільної ночі. На столі перед ним лежали звіти охорони, а в думках він постійно повертався до червоних слідів на шиї Моанни.

Брітні сіла навпроти нього й співчутливо зітхнула.

— Руслане, я щиро хвилююся за Моанну. Те, що сталося в саду, було жахливо.

Руслан холодно кивнув.

— Переходьте до справи, Брітні.

Вона зробила вигляд, що вагається.

— Я думаю про Амалін. Дитина не повинна страждати через стан своєї матері.

Руслан напружився.

— Що ви маєте на увазі?

— Катя втратила чоловіка, пережила рабство, тепер напала з ножем на вашу наречену. У такому стані їй потрібна допомога лікарів, а не відповідальність за маленьку дитину.

Принц мовчав.

Брітні продовжила м’яким, майже турботливим голосом:

— Я готова взяти на себе піклування про Амалін. Тимчасово. Поки лікарі не вирішать, чи здатна Катя безпечно виховувати доньку.

Руслан відкинувся на спинку крісла.

Він не довіряв Брітні повністю, але перед очима знову постала сцена в саду: Катя з ножем, її божевільний погляд, Моанна, яка задихалася в її руках.

Його внутрішній інстинкт спадкоємця аль-Шафів кричав лише одне:

захистити свою сім’ю.

— Ви справді хочете допомогти дитині? — тихо запитав він.

— Так, — без вагань відповіла Брітні. — Амалін потрібен спокійний дім і людина, яка подбає про неї, поки її мати не одужає.

Руслан довго мовчав.

Він не хотів мститися Каті. Попри все, колись вона була важливою частиною його життя. Але після нападу на Моанну він більше не міг заплющувати очі на небезпеку.

Нарешті він повільно промовив:

— Якщо це буде зроблено законно, через опікунів і лікарський висновок, я не буду перешкоджати. Але жодної жорстокості щодо Каті. Амалін не повинна стати знаряддям помсти.

Брітні схилила голову, приховуючи тріумфальну усмішку.

— Звісно, Руслане. Я думаю лише про благо дитини.

Коли вона вийшла з кабінету, її очі сяяли від задоволення.

Тепер у її руках з’являвся новий важіль.

Десь у місті Катя, не знаючи про цю розмову, сиділа на лавці біля дешевого притулку, обіймаючи живіт і намагаючись не плакати.

Вона втратила дім.

Втратила довіру.

Втратила підтримку.

І навіть не підозрювала, що над її маленькою Амалін уже нависла нова небезпека — небезпека, яка приходила не з темниці чи палацу, а з усмішки жінки на ім’я Брітні, котра ніколи не робила нічого просто так.

Минуло кілька днів після тієї розмови Руслана з Брітні.

Катя тимчасово оселилася у невеликому будинку на околиці Дохи. Це було скромне житло, зовсім не схоже на палацову розкіш, до якої вона колись торкнулася. Єдиною її втіхою залишалася маленька Амалін.

Того вечора Катя сиділа біля ліжечка доньки, тихо наспівуючи колискову. Її очі були втомлені від безсонних ночей, але коли Амалін усміхалася уві сні, серце матері трохи відтаювало.

Вона все ще боялася.

Після вигнання з палацу Катя постійно озиралася, їй здавалося, що за нею стежать. Найбільше її лякала Брітні — жінка, якій вона ніколи не довіряла.

— Вона ще прийде… — прошепотіла Катя, міцніше притискаючи доньку до себе.

Саме в цю мить у двері різко загримали.

Катя здригнулася.

— Хто там?

Відповіді не було.

Наступної секунди двері відчинилися, і до будинку увірвалися кілька охоронців у темній формі. За ними спокійно зайшла Брітні у дорогому світлому костюмі.

На її губах грала холодна усмішка.

— Добрий вечір, Катю.

Катя інстинктивно відступила назад, обіймаючи Амалін.

— Що ви тут робите?

Брітні повільно оглянула бідну кімнату.

— Я прийшла заради дитини.

— Не смійте наближатися до неї!

Один із охоронців простягнув папери.

— За рішенням тимчасової опіки, пані Брітні бере на себе піклування про Амалін до завершення розслідування щодо вашого психічного стану та безпеки дитини.

Катя зблідла.

— Ні… це брехня!

Вона притиснула доньку ще сильніше.

— Вона моя! Ви не маєте права!

Брітні зробила крок уперед.

— Катю, ти нестабільна. Ти напала з ножем на майбутню шейху Катару. Суд повинен бути впевнений, що Амалін у безпеці.

— Це ти все підлаштувала! — закричала Катя.

Амалін заплакала від крику матері.

Брітні простягнула руки до дитини.

— Тихо, маленька… Я подбаю про тебе.

— Не чіпай її!

Катя спробувала відбігти до спальні, але двоє охоронців перегородили їй шлях.

Вона відчайдушно боролася, намагаючись вирватися.

— Віддайте мою дочку! Будь ласка!

Брітні холодно дивилася на цю сцену, а потім сама взяла заплакану Амалін на руки.

Дитина тягнула ручки до матері й голосно ридала.

— Не хвилюйся, — тихо прошепотіла Брітні, притискаючи дівчинку до себе. — Тепер я про тебе подбаю.

У її очах промайнуло дивне, майже хижаче задоволення, ніби вона отримала довгоочікуваний трофей.

Катя кинулася вперед, намагаючись вихопити доньку.

— Амалін! Не забирайте її!

Один із охоронців схопив її за руки.

Вона виривалася, кричала, плакала, благала.

— Будь ласка! Вона ще зовсім маленька! Не залишайте мене без неї!

Брітні навіть не озирнулася.

— Заберіть у неї документи та все, що стосується дитини, — наказала вона.

Охоронці почали складати речі Амалін у сумку: свідоцтво про народження, дитячі речі, ліки, фотографії.

Катя побачила це й закричала ще відчайдушніше.

— Ви забираєте в мене все!

Вона знову рвонулася вперед, але один із охоронців різко відштовхнув її назад. Катя перечепилася об стілець і впала на підлогу.

Коли вона спробувала підвестися, інший вартовий силою утримав її.

— Заспокойтеся!

Катя билася в його руках, не помічаючи сліз на власному обличчі.

— Амалін! Доню! Не віддавайте її!

Брітні стояла у дверях із дитиною на руках. Маленька Амалін усе ще плакала й тягнула ручки до матері.

На мить навіть один із охоронців відвів погляд, не витримавши цієї сцени.

— Ми повідомимо моєму чоловіку шейху -принцу Савві та суду про тимчасову опіку, — спокійно сказала Брітні. — Відтепер Амалін перебуватиме під моєю відповідальністю до остаточного рішення.

Катя застигла на підлозі, ніби ці слова остаточно зламали її.

— Ні… — прошепотіла вона. — Вона моя дитина…

Брітні лише холодно усміхнулася.

— Ти повинна спочатку врятувати себе, Катю.

Після цього вона вийшла з будинку.

Двері зачинилися.

Кроки охорони стихли.

Катя залишилася лежати на холодній підлозі серед розкиданих дитячих речей і порожнього ліжечка.

Тиша в кімнаті була страшнішою за будь-який крик.

Вона повільно підповзла до колиски, торкнулася маленької ковдри, на якій ще залишалося тепло Амалін, і вперше за весь цей час розридалася так, ніби в неї вирвали не просто дитину, а саме серце.

А далеко від цього будинку Брітні сиділа в автомобілі, тримаючи на руках заплакану Амалін, і вже будувала нові плани, не підозрюючи, що боротьба Каті за свою дочку тільки починається.

«Вона прийшла… а ти не прийшла, принцесо Вікторіє…»

Катя зупинилася біля порожньої автобусної зупинки й притиснула руки до живота.

— Вона прийшла… — прошепотіла вона сама до себе. — Брітні прийшла по мою Амалін… а ти не прийшла…

Сльози котилися по її щоках.

— Чому?.. Чому тебе не було поруч?

Вона важко опустилася на лавку, відчуваючи, як усередині змішуються відчай, образа й провина.

Перед очима раптом спливли спогади.

Темні кімнати рабського дому.

Страх.

Крики.

І Вікторія, яка, ризикуючи всім, простягнула їй руку допомоги.

Катя пам’ятала, як принцеса обіймала її після втечі, як тримала на руках маленьку Амалін і казала:

— Ти більше не сама. Я не дозволю нікому забрати у тебе дитину.

Катя здригнулася від цього спогаду.

— Тоді ти ризикувала заради мене… заради моєї дитини… — прошепотіла вона.

Її погляд став порожнім.

— А тепер?..

Вона схилила голову, стискаючи пальцями край старої кофти.

— Тепер ти не допоможеш…

Катя гірко засміялася крізь сльози.

— Бо я сама все зруйнувала… Так? Через напад на Моанну?

Вона підняла очі до темного неба.

— Вона винна… чи ні?.. Боже, я вже не знаю…

У її душі точилася болісна боротьба.

Одна частина кричала, що Моанна забрала в неї все.

Інша нагадувала, як Моанна раділа її вагітності, купувала тести, допомагала з Амалін і просила Руслана не карати її.

Катя заплющила очі.

— Я заплуталася… — тихо схлипнула вона. — Усі мене залишили…

Повз неї проходили перехожі, але ніхто не звертав уваги на молоду вагітну жінку, яка сиділа серед нічного міста й розмовляла сама з собою.

Десь далеко в палаці Вікторія саме молилася за Амиру, навіть не підозрюючи, що Катя в цю мить вважає її мовчання зрадою.

А в іншому кінці Дохи Брітні заколисувала маленьку Амалін, уже готуючись переконати всіх, що саме вона стала для дитини єдиною «надійною» опікункою.

І чим довше тривала ця тиша між Катею та Вікторією, тим сильніше Брітні могла налаштовувати одну жінку проти іншої, повільно перетворюючи біль на недовіру, а недовіру — на нову зброю у своїй небезпечній грі."

Тим часом далеко від палаців аль-Шафів і вогнів нічної Дохи в тіні розкішної вілли сидів чоловік, ім’я якого Катя намагалася викреслити зі своєї пам’яті.

Шейх Надір аль-Масрі.

Саме він колись зламав її життя, зробивши своєю наложницею. Саме через нього вона пережила приниження, страх і безсилля. Для Каті аль-Масрі назавжди залишився символом темряви, від якої її врятувала принцеса Вікторія.

Але Надір ніколи не змирився з тим, що його «власність» втекла.

Він сидів у напівтемному кабінеті, повільно обертаючи в пальцях келих із бурштиновим напоєм, коли до нього увійшла Брітні.

На її губах грала задоволена усмішка.

— Усе йде навіть краще, ніж ми очікували, — промовила вона.

Надір ліниво підвів погляд.

— Катя зламалася?

— Вона залишилася сама. Руслан вигнав її з палацу після нападу на Моанну. А Амалін тепер під моєю тимчасовою опікою.

Шейх тихо засміявся.

— Цікаво… Отже, дівчинка втратила і дім, і дитину.

Брітні сіла навпроти нього.

— Вона вже не небезпечна. Але є одна проблема.

— Вікторія? — одразу здогадався Надір.

Брітні кивнула.

— Саме вона. Якщо принцеса дізнається правду, вона втрутиться й зруйнує все, що ми так ретельно будуємо.

Надір поставив келих на стіл.

В його очах промайнув холодний вогонь.

— Принцеса Вікторія… Та сама жінка, яка забрала в мене Катю.

Він чудово пам’ятав той день, коли дівчина зникла з його маєтку. Тоді він уперше відчув не лише лють, а й приниження — хтось насмілився кинути виклик шейху аль-Масрі.

І цим «хтось» була Вікторія аль-Шаф.

— Вона завжди надто любить рятувати інших, — холодно промовив Надір. — Такі люди стають найуразливішими.

Брітні нахилилася ближче.

— Що ти пропонуєш?

Шейх повільно всміхнувся.

— Якщо Катю більше не можна використати, треба вдарити по тій, хто її оберігав.

Брітні уважно подивилася на нього.

— Ти хочеш дістатися до Вікторії?

— Поки що я хочу лише налякати її. Нехай відчує те саме безсилля, яке колись відчувала Катя.

Він підвівся й підійшов до вікна, за яким шуміло нічне море.

— Вікторія вважає себе сильною принцесою. Вона думає, що може захищати всіх навколо. Але навіть королівська кров не робить людину невразливою.

Брітні задоволено всміхнулася.

— Мені подобається цей план.

— І мені, — тихо відповів Надір. — Катя ще не розуміє, що її справжня війна тільки починається.

Він дістав зі столу стару фотографію, на якій була молода Катя разом із Вікторією після втечі з рабства.

Погляд шейха зупинився на принцесі.

— Ти забрала в мене дівчину, принцесса Вікторія аль-Шаф… — прошепотів він. — Тепер я заберу в неї спокій.

Брітні підняла келих.

— За нову гру?

Надір торкнувся своїм келихом її.

— За падіння тих, хто надто вірить у добро.

І поки Катя самотньо блукала вулицями Дохи, не знаючи, кому можна довіряти, у темряві вже народжувалася нова змова — змова, у якій мішенню ставала не вона, а принцеса Вікторія, жінка, що колись ризикнула всім, щоб урятувати чужу долю.

Елітна королівська лікарня Дохи вже давно стала для родини аль-Шафів другим домом. Минали тижні, лікарі змінювали одне одного, а біля палати принцеси Амири майже завжди хтось чергував.

Того ранку в коридорах панувала звична тиша, коли раптом двері кабінету головного лікаря різко відчинилися.

— Негайно повідомте еміра Ібрагіма! — схвильовано вигукнув лікар. — Принцеса Амира прийшла до тями!

Новина блискавкою пролетіла лікарнею.

У королівському палаці емір Ібрагім саме переглядав звіти служби безпеки, коли до кабінету вбіг схвильований помічник.

— Ваша Величносте! Лікарня щойно повідомила — принцеса Амира прокинулася!

Ібрагім підвівся так різко, що крісло відкотилося назад.

— Що ти сказав?..

— Вона прийшла до тями, пане!

Королева Мар’яма, яка сиділа поруч із чоловіком, затулила рота долонею. В її очах миттєво з’явилися сльози.

— Аллах почув наші молитви… — прошепотіла вона.

Вони навіть не стали чекати офіційного кортежу. За кілька хвилин чорні автомобілі вже мчали до лікарні під посиленою охороною.

Тим часом новина дійшла й до інших членів родини.

Принцеса Вікторія, почувши її, не стримала сліз радості.

— Вона прокинулася… Боже, вона справді прокинулася!

Разом із нею до лікарні поспішили принцеса Сьюзі, Ела, Дала, а також принц Амір, який останні місяці майже жив між палацом і лікарнею.

Коли родина вбігла до королівського крила, лікарі ледве встигали відчиняти перед ними двері.

Палата була наповнена м’яким ранковим світлом.

На ліжку лежала Амира — ще дуже бліда й ослаблена, але її очі були відкриті.

Побачивши батьків, вона ледь помітно усміхнулася.

Мар’яма не витримала першою.

— Амиро! Донечко моя!

Вона кинулася до ліжка й обережно обійняла дочку, боячись навіть доторкнутися занадто сильно.

Ібрагім підійшов слідом. Уперше за багато тижнів у його суворих очах блиснули сльози.

— Моя принцесо… — хрипко прошепотів він, стискаючи її руку.

До ліжка підбіг Амір.

— Ти нас налякала, маленька.

Амира подивилася на брата й тихо промовила:

— Аміре… ти знову не голився.

У палаті пролунав нервовий сміх крізь сльози.

Принцеса Вікторія підійшла ближче, не вірячи власним очам.

— Ти впізнаєш нас?

Амира перевела погляд на сестру.

— Вікторіє… Сьюзі… Ело… Дало… Звичайно, впізнаю.

Усі полегшено видихнули.

Сьюзі заплакала від щастя й міцно стиснула руку сестри.

— Ми думали, що втратимо тебе…

Лікар, який стояв поруч, усміхнувся.

— Це дуже добрий знак. Пам’ять про родину збережена повністю.

Ібрагім одразу насторожився.

— Що означає «про родину»?

Лікар обережно підійшов до Амири.

— Ваша Високосте, ви пам’ятаєте, що сталося того дня біля моря?

Усмішка на обличчі принцеси повільно згасла.

Вона насупилася, ніби намагаючись ухопити вислизький спогад.

— Море?.. — тихо перепитала вона.

Її пальці мимоволі стиснули простирадло.

— Я пам’ятаю палац… пам’ятаю вас усіх… пам’ятаю, як розмовляла з Вікторією того ранку…

Вона заплющила очі, намагаючись згадати більше.

— Потім… пустота.

У палаті запанувала напружена тиша.

— Ти пам’ятаєш, як опинилася в пустелі? — тихо запитав Амір.

Аміра повільно похитала головою.

— Ні… Я не пам’ятаю ні пустелі, ні моря, ні того, хто був поруч зі мною.

Мар’яма стривожено подивилася на лікаря.

Той зітхнув.

— Це називається ретроградна амнезія. Після важкої травми мозок іноді блокує спогади про сам інцидент. Вона пам’ятає своє життя, але не пам’ятає подій, пов’язаних із нападом.

Ібрагім насупився.

— Тобто вона не може сказати, хто це зробив?

— Поки що — ні. Але пам’ять може повернутися поступово: через запахи, звуки, знайомі місця або сильні емоції.

Аміра розгублено дивилася на рідних.

— На мене… хтось напав?

Вікторія одразу взяла її за руку.

— Зараз про це не думай. Головне, що ти жива й повернулася до нас.

Аміра подивилася на сестру довгим поглядом.

— Ти плакала через мене?

— Щодня, — чесно відповіла Вікторія.

На очах Амири з’явилися сльози.

Вона простягнула слабку руку, і Вікторія міцно притиснула її до своїх долонь.

Ібрагім стояв біля вікна, дивлячись на свою доньку.

Вона жива.

Вона пам’ятає свою сім’ю.

Але найважливіша частина — хто й чому намагався її знищити — залишалася прихованою за темною завісою забуття.

І емір відчув, що справжня боротьба за правду лише починається.

У західному крилі палацу, де розташовувалися приватні покої шейха-принца Савви, панувала напружена тиша. Важкі оксамитові штори були щільно зачинені, а охоронцям суворо наказали нікого не впускати без дозволу.

Брітні сиділа навпроти Савви з келихом вина в руках. На її обличчі світилася задоволена усмішка, яку вона навіть не намагалася приховати.

— Отже, все завершено, — тихо промовила вона. — Тимчасова опіка над Амалін офіційно оформлена. Суд отримав медичний висновок про нестабільний стан Каті після нападу на Моанну.

Шейх-принц Савва уважно подивився на неї.

— Не називай це перемогою занадто голосно. Це лише початок процедури.

Брітні знизала плечима.

— Для Каті це вже поразка. Вона залишилася без дому, без чоловіка й тепер — без доньки.

Савва важко поставив келих на стіл.

— Мене не цікавить твоє задоволення від її падіння. Мене цікавить безпека дитини й спокій родини аль-Шафів.

Брітні примружилася.

— Але ж ти сам погодився, що Амалін не можна залишати поруч із жінкою, яка кидалася з ножем на майбутню шейху.

Савва мовчав кілька секунд.

— Я погодився на тимчасову опіку, а не на помсту.

Вона всміхнулася куточком губ.

— Називай це як хочеш. Головне, що тепер Амалін під нашим захистом.

Савва різко підвів голову.

— І запам’ятай: ніхто не повинен знати про цю розмову.

У його голосі прозвучала справжня загроза.

— Особливо Вікторія, Руслан і королева Олена. Якщо вони дізнаються, що рішення ухвалювалося так поспіхом і без присутності Каті, у палаці спалахне скандал.

Брітні поставила келих і нахилилася вперед.

— Не хвилюйся. Для всіх це виглядатиме як законний захід заради безпеки Амалін.

Савва похитав головою.

— Катя зараз зламана, але вона все ще мати цієї дитини. Не недооцінюй її відчай.

— Відчайдушні люди рідко виграють, — холодно відповіла Брітні.

Шейх-принц підійшов до вікна й подивився на нічний сад палацу.

— Ти не розумієш, Брітні. Найнебезпечнішими стають саме ті, кому вже нічого втрачати.

Вона на мить замовкла, але потім знову всміхнулася.

— Тоді ми подбаємо, щоб у неї не залишилося сил для боротьби.

Савва різко обернувся.

— Ніяких незаконних дій. Жодного насильства щодо Каті. Якщо я дізнаюся, що ти переступила межу, я першим скасую опіку й передам справу королеві Олені.

Брітні опустила погляд, приховуючи роздратування.

— Звісно, Савво. Я дію лише в межах закону.

Але коли він знову відвернувся до вікна, на її губах промайнула зовсім інша усмішка — усмішка людини, яка вже вважає себе переможницею.

— Отже, домовилися, — тихо підсумував Савва. — Катя зараз повержена, але ця історія не повинна вийти за стіни палацу. Для всіх Амалін перебуває під тимчасовим захистом родини через надзвичайні обставини.

— І ніхто не дізнається, як усе було насправді, — м’яко додала Брітні.

У кімнаті знову запанувала тиша.

Десь далеко в іншому кінці міста Катя самотньо блукала вулицями Дохи, не знаючи, що за зачиненими дверима палацу вже вирішують долю її доньки й що її поразку намагаються сховати від тих, хто міг би стати на її бік.

Тієї ж ночі, після звістки про пробудження Аміри, палац аль-Шафів уперше за довгий час наповнився полегшенням. Але для Руслана й Моанни навіть ця радість не могла заглушити тривогу, яка останні місяці жила поруч із ними.

Замах у Лондоні.

Погрози Хуссейна Яссина.

Напад Каті просто посеред весілля.

Руслан більше не вірив у випадковості.

Вони стояли на балконі східного крила палацу. Унизу шуміли фонтани, а над Дохою розливалося тепле нічне небо, всіяне зорями.

Моанна мовчала, стискаючи в руках легку шаль. Руслан помітив, як вона здригається щоразу, коли в коридорі чути кроки охорони.

Він підійшов ближче й обережно обійняв її ззаду.

— Ти знову не спиш, — тихо сказав він.

Моанна сперлася спиною на його груди.

— Я боюся заплющувати очі. Мені постійно здається, що хтось знову прийде за нами.

Руслан заплющив очі.

Йому було боляче чути ці слова, бо він відчував те саме. І у нього сльози навіть потікли.

— Моанно… — його голос став хрипким. — Я більше не хочу бачити страх у твоїх очах.

Вона повільно повернулася до нього.

— А що ми можемо зробити? Тут твоя родина, твій трон, твій обов’язок.

Руслан гірко всміхнувся.

— А що вартий трон, якщо через нього я можу втратити тебе?

Моанна завмерла.

Вітер ворушив її темне волосся, а в очах блищали сльози.

— Ти серйозно думаєш про втечу? — пошепки запитала вона.

Руслан подивився на нічне місто, ніби вперше дозволив собі вимовити те, що давно носив у серці.

— Так. Я думаю про це щодня.

Вона здивовано дивилася на нього.

— Але ти спадкоємець Катару…

— Я насамперед чоловік, який кохає тебе, — твердо відповів він. — І якщо одного дня мені доведеться вибирати між короною та твоїм життям, я виберу тебе.

Моанна відчула, як сльози покотилися по щоках.

— Руслане…

Він узяв її руки у свої.

— Ми можемо поїхати туди, де нас ніхто не знає. На твій рідний Ніїхау, до океану, де немає палацових змов. Або в маленьке місто в Європі. Мені байдуже куди — аби ти була поруч.

Моанна тихо засміялася крізь сльози.

— Ти, принц Катару, готовий жити в маленькому будинку біля океану?

Руслан усміхнувся вперше за багато днів.

— Якщо поруч будеш ти — хоч у хатині на краю світу.

Вона притулилася чолом до його чола.

— Я теж готова піти з тобою будь-куди. Але я боюся, що твій батько ніколи цього не дозволить.

Руслан важко видихнув.

— Саме тому це має бути таємницею.

Моанна здивовано підняла очі.

— Ти вже все продумав?

— Частково, — зізнався він. — У мене є люди, яким я довіряю: Сем і Оскар. Вони можуть допомогти нам непомітно залишити Доху. Якщо ситуація стане ще небезпечнішою, ми зникнемо до того, як хтось устигне нас зупинити.

Моанна міцніше стиснула його руки.

— А якщо нас знайдуть?

Руслан нахилився й ніжно поцілував її в лоб.

— Тоді я боротимуся за нас до кінця. Але я більше не дозволю нікому полювати на тебе.

Вони довго стояли мовчки, слухаючи шум нічного міста.

Десь далеко в лікарні Аміра боролася за повернення пам’яті.

У палаці Вікторія молилася за родину.

А в тіні вже народжувалися нові змови Брітні та Надіра аль-Масрі.

Руслан раптом тихо промовив:

— Обіцяй мені одну річ.

— Яку?

— Якщо настане день, коли я скажу: «Час іти», — ти не будеш вагатися.

Моанна подивилася йому просто в очі.

— Обіцяю.

Він поцілував її — повільно, ніжно, ніби намагався запам’ятати цю мить назавжди.

І вперше за багато місяців вони дозволили собі уявити не палац, не владу й не війну за трон, а просте життя удвох — життя, у якому вони могли б бути не спадкоємцем і майбутньою шейхою, а просто Русланом і Моанною, які кохають одне одного понад усе.