Спочатку:
На сторінку книги
Глава 15. Клятва справедливості
У розкішній вітальні палацу панувала напруга. Емір Ібрагім, весь у гніві, зібрав своїх синів-шейхів і дочок-принцес. Серед них вирізнялися рішучі постаті — принцеса Вікторія та її сестра Луїза, які добровільно викликалися вирушити з батьком у Медину. Королева Олена вирішила залишитися в палаці, щоб стежити за порядком і зберегти спокій серед придворних.Ібрагім, глянувши на дружину, відчув тривогу: він не міг допустити, щоб його улюблену доньку Емму залишив собі шейх Арафат. Його серце палало бажанням добитися справедливості й нарешті дізнатися правду — хто справжній батько Емми. Королева Олена поспішила його заспокоїти:
— Ти впораєшся, мій еміре. Ти сильний, і ти завжди захищав наш рід.Її слова були ніжними, але рішучими. Ібрагім відчув, як його гнів трохи вщухає. Він нахилився й поцілував її губи, промовивши:
— Ми скоро повернемося. Емма буде вдома.Він одразу наказав готуватися до виїзду в Медину разом із дітьми.Та саме в цей момент до королеви Олени підбігла її внучка Аврелія. В очах дівчини світилася рішучість.
— Бабусю, я хотіла поговорити з вами. Можна? — сказала вона строго.Олена всміхнулася, побачивши її сміливість:
— Звісно, дорогая. Я слухаю.Аврелія заговорила твердо:
— Відтоді як я переїхала в Катар і арештували мою прийомну матір, ви так і не вирішили її долю.Королева Олена згадала той день, коли жінка посміла вдарити Аврелію по щоці. Це викликало в ній лють.
— Поки що ні, — відповіла вона холодно. — Але вона заслужила покарання за те, що торкнулася королівської крові — моєї внучки, принцеси Аврелії.Аврелія сміливо заперечила:
— Я розумію, що вона була неправа… але посадити її лише за це?Олена перебила її:
— Ти не розумієш. Вона не виконала мого наказу — охороняти тебе й оберігати, а не принижувати.Аврелія опустила очі, але промовила щиро:
— Вона ростила мене як матір… Прошу вас, дозвольте мені побачити її.Королева замислилася й нарешті кивнула:
— Добре. Але недовго. Аврелія вдячно поцілувала руку бабусі й відчула полегшення. Їй вистачило цього дозволу, щоб знову побачити свою прийомну матір.Згодом вона поспішила розповісти новину своїм близьким — Івану та Галині. Її серце було сповнене радості: навіть у найсуворіших стінах палацу вона змогла відстояти право на зустріч із тією, хто колись була для неї матір’ю. Цей епізод можна розвинути у зустріч Аврелії з прийомною матір’ю або більш сцену виїзду Ібрагіма з дітьми в Медину.
Аврелія поспішила до своїх найближчих — Івана та Галини. Її очі світилися рішучістю, але в голосі відчувалася тривога.— Королева Олена дозволила мені побачити прийомну матір, — сказала вона, стискаючи руки. — Я мушу піти до неї, навіть якщо це буде коротка зустріч.Галина ніжно обійняла Аврелію й відповіла:
— Це правильно. Ти маєш право побачити її. Вона була частиною твого життя, і ми підтримаємо тебе.Іван підійшов ближче, його голос був сповнений сили й впевненості:
— Аврелія, у всьому я буду поруч. Ми зробимо все, щоб визволити її, якщо вона справді заслуговує на другий шанс. Ти не одна.Аврелія з полегшенням зітхнула. Її серце наповнилося теплом від слів тих, кого вона вважала своєю родиною.— Дякую вам, — прошепотіла вона. — Я знала, що ви мене підтримаєте.Галина усміхнулася й додала:
— Ми підемо разом. Ти не повинна нести цей тягар сама. Іван поклав руку їй на плече й промовив твердо:
— Ми будемо боротися за справедливість. Якщо королева дала дозвіл, значить, у нас є шанс. І ми використаємо його.Аврелія відчула, що її рішення більше не здається таким страшним. Вона мала підтримку — і це давало їй сили йти вперед.Цей епізод можна розвинути у зустріч Аврелії з прийомною матір’ю або більш сцену, де Іван і Галина готуються допомогти їй.
Королева Олена у своєму величному блискучому срібному вбранні виглядала справжньою повелителькою. Вона тримала за руку свою внучку Аврелію, ведучи її до темниці. Охоронці низько вклонялися, відчуваючи силу королівської крові. Олена кивнула, і важкі двері відчинилися.Всередині було сиро й темно. На грубій постелі сиділа змучена Євгенія, яка колись була арештована за непослух королеві й за те, що посміла підняти руку на Аврелію. Її обличчя було виснажене, але очі світилися, коли вона побачила дівчину.— Дочка… як я рада тебе бачити! — вигукнула Євгенія, і сльози покотилися по її щоках.Аврелія, вся велична й доросла, кинулася до неї:
— Мамо… — сказала вона, обіймаючи жінку.Євгенія завжди вважала її своєю донькою, ростила й оберігала, навіть не бажаючи віддавати королівській родині. Вона дивилася на її кучеряве волосся й шепотіла:
— Пробач мене, дорогая, що я тоді підняла руку на тебе.Аврелія відповіла тихо, але твердо:
— Нічого, мамо. Я поговорю з бабусею, і тебе випустять.Королева Олена стояла поруч, слухаючи кожне слово. Її думки були важкими: з одного боку, Євгенія порушила наказ і торкнулася королівської крові, за що заслуговувала покарання. З іншого — вона була тією, хто тринадцять років тому погодився виховати маленьку Аврелію.Олена пригадала, як уклала договір з Євгенією на Санторіні. Тоді Євгенія мала власну пекарню в Україні, і саме там королева познайомилася з нею. Вона просила лише одне: виховати Аврелію з любов’ю, не бити й оберігати. Гроші на навчання надходили від Олени та Луїзи, матері Аврелії, яка сама приїжджала й навчала доньку. Але Аврелія була занадто мала, щоб пам’ятати всі подробиці.Тепер усе змінилося. Євгенія порушила наказ, і це викликало гнів королеви. Але бачачи, як Аврелія обіймає свою прийомну матір, Олена відчувала сумнів.— Можливо, вона заслуговує на другий шанс, — подумала королева про себе. — Але якщо я випущу її, інші вирішать, що королівська влада слабка.Аврелія тим часом міцно тримала Євгенію за руки, її очі світилися рішучістю. Вона знала: навіть якщо бабуся сувора, вона зможе переконати її.Королева Олена дивилася на внучку й відчувала, що рішення буде непростим. Її серце розривалося між гнівом і милосердям.
Принцеса Аврелія зайшла у свої нові покої, але відчувала себе чужою. Величні стіни, розкішні меблі — усе це не давало їй відчуття дому. Вона вже шкодувала, що колись захотіла дізнатися правду про своїх рідних. Якби не слова жінки Аміни, яка добре знала її матір, Аврелія, можливо, й не наважилася б. Вона бачила схожість із тіткою, принцесою Вікторією, і сама Вікторія відчувала, що між ними є щось більше, ніж просто родинні зв’язки — наче споріднені душі.Королева Олена забрала Аврелію із Санторіні, і тепер дівчина жила серед королівської родини, але відчувала себе чужою. Лише Іван і Галина були поруч, та й вони ненадовго. У думках Аврелія поверталася до темниці, де сиділа її прийомна мати Євгенія, і вирішила: вона мусить благати бабусю про її звільнення.У цей момент до покоїв увійшов Дем’ян. Для нього було сюрпризом дізнатися, що Аврелія — внучка королівської родини аль-Шаф. Адже він завжди вважав її двоюрідною сестрою, ще з дитинства в Санторіні. Дем’ян любив її тітку Вікторію, і саме тому пообіцяв: він буде поруч із Аврелією, навіть якщо вона не їхньої крові.Він побачив її печаль: Аврелія стояла біля балкона, дивилася на далекі горизонти.
— Аврелія, у тебе все добре? — тихо запитав він.Дівчина глянула на нього, і в її очах блиснула рішучість.
— Моя мати Євгенія сидить у темниці, — сказала вона.Дем’ян здригнувся.
— Як?Аврелія пояснила:
— За непослух… і за те, що вона вдарила мене. Але вона мала право. Вона ростила мене, виховувала, а справжня сім’я просто віддала мене, бо не змогла захистити. Я не можу бачити, як її тримають там. Вона мене любила… Я знаю, що моя рідна мати Луїза теж любила, але вона не знає мене так, як Євгенія. Вона не знає, яка моя улюблена їжа, який мій улюблений колір…Дем’ян кивнув, його голос був сповнений співчуття:
— Я розумію. Ти маєш право так почуватися. Але знай: є ті, хто тебе підтримає. Як моя дружина, твоя тітка Вікторія. Вона ніколи б не залишила тебе саму.Аврелія всміхнулася крізь сльози:
— Саме тому я тоді й подзвонила їй, коли потрібна була допомога. Вона завжди мені подобалася. Дем’ян, я хочу попросити бабусю відпустити мою Євгенію… і мене теж.Дем’ян нахмурився:
— Ти впевнена? Адже в Санторіні ти почувалася чужою.Аврелія зітхнула:
— На жаль, так. Але тепер усе інакше. Всі ці інтриги, багатство… Я не хочу, щоб мої близькі страждали. Тепер я розумію, чому Вікторія хотіла відмовитися від титулу й жити з тобою. І я, можливо, поїду з вами. Допоможи мені, Дем’яне.Дем’ян подивився на неї серйозно, його погляд був важким, але рішучим:
— Я сам поговорю з твоєю бабусею. Обіцяю, зроблю все можливе. Покладися на мене.Аврелія всміхнулася крізь сльози:
— Дякую тобі. Я знала, що можу покластися на тебе.Їхні слова стали початком нової змови — не проти королівської влади, а заради милосердя й права на любов.Цей епізод можна розвинути у сцену прохання Дем’яна до королеви Олени або більш зустріч Аврелії з Євгенією після розмови.
Дем’ян, вийшовши з покоїв Аврелії, був приголомшений її словами. Він розумів: просто так її не відпустять, адже закони королівської родини суворі. Але його ще більше шокувало те, що Євгенію, жінку, яка виховала Аврелію, посадили в темницю. У його серці народилася рішучість: він мусить якнайшвидше зіграти арабське весілля з принцесою Вікторією, а потім повернутися в Санторіні й забрати Аврелію разом із друзями. Він відчував обов’язок допомогти їй.Дем’ян вирішив поговорити з королевою Оленою. Вона саме перебувала в жіночій половині палацу, приймаючи важливих гостей — дружин президентів. Їхні голоси звучали тихо, вони обговорювали державні справи, коли Дем’ян увійшов і шанобливо кивнув. Королева, помітивши його серйозний вираз обличчя, вирішила виділити йому кілька хвилин, залишивши гостей шушукатися між собою.Вони вийшли в коридор. Олена запитала:
— Дорогий, ти щось хотів? Це терміново?Дем’ян не боявся говорити прямо. Він знав: інакше не допоможе ні Аврелії, ні собі з Вікторією.
— Я щодо Аврелії, — почав він серйозно.Королева одразу зрозуміла, про що йдеться.
— Щодо темниці… Так, я знаю, що вона відчуває. Але вона — донька принцеси Луїзи й принца Саміра Кадербая. Вона повинна жити за законами нашої країни, хоче вона цього чи ні.Дем’ян перебив її:
— Пробачте, але вона почувається чужою. Вона не в захваті від того, що відбувається. І до того ж… я знаю, що в Аврелії є хтось, і думаю, вона захоче поїхати з ним.Олена здивовано всміхнулася:
— Невже? Це мій земляк Іван? Він її хлопець?Дем’ян кивнув:
— Вони дружили в Санторіні. Я трохи його знаю. Чув, що його сім’я колись була мільйонерами, але потім втратили все.Олена зітхнула:
— Я знаю цю історію. Але Аврелії потрібен достойний і багатий чоловік. Вона — діамант нашого Катара. Вона повинна підкорятися нашим законам.Дем’ян відповів твердо:
— Людина має право сама обирати свою долю. Так само, як ваші дочки. Особливо Вікторія — вона ж навіть відмовлялася від титулу, але повернулася через вас. Ми повинні провести весілля по-арабськи, я поважаю вас… але прошу: подумайте про долю Аврелії. Відпустіть її матір і її саму.Олена різко відвернулася, її очі спалахнули гнівом:
— Не подумаю! Аврелія повинна забути про таку просьбу. Її прийомна мати порушила наказ, підняла руку на принцесу — і вона знала, що робить. Нехай навіть Аврелія не думає про це. Вона вже достатньо зганьбила нашу сім’ю.Дем’ян стиснув кулаки:
— Ви несправедливі. Треба думати про почуття, а не лише про обов’язок.Олена відповіла холодно:
— Іноді потрібно робити те, що корисно для сім’ї. Тому ні, Дем’яне. Ми зробимо все, щоб Аврелія не почувалася чужою тут. Але її парня тут не буде. І її прийомної матері теж.Дем’ян мовчки стояв. Він бачив, як у королеви кипить злість, і розумів: якщо продовжить сперечатися, може втратити шанс бути з Вікторією. Він вирішив поки залишити цю розмову й не говорити про неї Аврелії.Та він не знав, що сама Аврелія підслухала їхню розмову. Її серце стислося від болю. Вона зрозуміла: якщо хоче врятувати свою матір і себе, їй доведеться тікати самій.
