Спочатку:
На сторінку книги
Глава 5. Сльози правди
Аврелія слухала матір, і сльози котилися по її щоках. Вона не могла повірити, що всі ці тринадцять років жила в обмані, серед чужих людей, думаючи, що вони — її справжні батьки. Її світ руйнувався, але водночас у серці народжувалося нове розуміння: тепер усе стало на свої місця. Вона згадала слова Вікторії, яка колись казала, що Аврелія схожа на когось із сестер. Тепер це мало сенс.
Та найбільше боліло інше.
— Якщо батько так любив нас із Афіною… чому він не був поруч? — прошепотіла вона, і голос її зламався.
Луїза не витримала й заплакала. Її плечі здригалися, а руки тремтіли. Аврелія сіла ближче, обійняла матір, намагаючись заспокоїти її.
— Мамо, що з батьком? — її слова були тихими, але в них звучала вимога правди.
Луїза дивилася на доньку крізь сльози й бачила в ній риси Саміра — ті самі очі, кучеряве волосся, але характер був більше схожий на її власний. Вона відчувала, що минуле оживає в кожному русі Аврелії.
У цей момент двері відчинилися, й увійшла Далія, несучи маленьку Азізу. — Вона щойно прокинулася, — усміхнулася служниця, обережно тримаючи дитину.
Луїза завмерла, дивлячись на малечу. Чи справді це її онука? Вона простягнула руки й взяла дитину на руки. Серце її затремтіло: вона відчула схожість із Аврелією в дитинстві, навіть очі були схожі на очі Саміра. Луїза знала правду — хто був справжнім батьком Азізи, але поки що не могла вимовити цього вголос.
— Доброго дня, моя дорога, — прошепотіла вона, і Азіза засміялася, простягаючи ручки до Аврелії.
Аврелія усміхнулася, але в її серці знову з’явився біль. Вона дивилася на доньку сестри й відчувала, що їхня родина розірвана на шматки. Луїза задумалася й запитала: — Доню, а що з Афіною? Чому вона не з тобою?
Аврелія не витримала й теж заплакала. Її голос тремтів, але вона змогла вимовити:
— Вона потрапила до жорстокого чоловіка. Він тримав її, мов у клітці. Вона намагалася втекти з донькою, але він її зловив. Я хотіла допомогти, але він кинув мене до в’язниці. Якби не принц Хуссейн…
Луїза зблідла й мало не втратила свідомість. Її руки ослабли, і Далія швидко підбігла, щоб підтримати її. Служниця принесла воду, торкнулася її чола, і Луїза нарешті відкрила очі.
Аврелія тримала на руках Азізу й підійшла до матері, яка вже приходила до тями.
— Мамо, тепер розкажи мені правду. Чому ви з Афіною не спілкувалися? Чому ти залишила її з дитиною?
Луїза зітхнула, її голос був тихим, але в ньому звучала глибока туга:
— Ми посварилися через тебе, Аврелія. Афіна хотіла поїхати до Санторіні, щоб знайти тебе й розкрити таємницю. Я не дозволила їй цього зробити. Я боялася, що правда зруйнує все, що ми намагалися зберегти. Вона не пробачила мені й пішла своїм шляхом…
Аврелія була шокована. Її серце стискалося від думки, що навіть сестра хотіла знайти й повернути її, але доля роз’єднала їх. Вона відчула, що всі ці роки були втрачені не лише для неї, а й для Афіни, яка боролася сама.
— Виходить, ми всі жили в тіні брехні, — прошепотіла Аврелія, дивлячись на матір. — Ти втратила мене, Афіна втратила тебе, а тепер ми всі ризикуємо втратити одне одного назавжди.
Луїза обійняла доньку й внучку водночас. Її сльози падали на волосся Аврелії, а серце билося швидко, мов у пташки, що прагне вирватися з клітки. Вона знала: настав час відкрити всі таємниці, навіть ті, що можуть завдати болю.
— Я більше не буду мовчати, — сказала вона твердо. — Ти маєш знати все. І про твого батька, і про Афіну, і про те, що нас роз’єднало. Лише правда може повернути нам силу.
Аврелія сиділа бліда, зі сльозами на очах, слухаючи все, що відбувалося навколо. Вона нарешті зрозуміла: усі ці жертви робилися заради неї. Луїза витирала сльози, поки маленька Азіза повзала по підлозі, а Далія пильно стежила за дівчинкою. Луїза прошепотіла:
— Ти мій скарб, доню… Я завжди навідувала тебе, коли ти була маленькою.
Аврелія згадала, як у Санторіні до неї приходила добра жінка, обіймала й розповідала історії. Тоді вона думала, що це сон. Тепер вона обняла матір і сказала рішуче:
— Цей Шаміль мене не отримає, обіцяю. Ти не винна… Я знаю, що Афіна хотіла мене знайти, і тепер їй потрібна допомога.
Луїза кивнула й додала:
— До речі, Афіна вийшла заміж за сина Аміни.
Аврелія здивовано глянула на матір:
— Справді? Нічого собі… Значить, Азіза — його донька? А де він?
— Вона тобі не розповідала? — запитала Луїза.
Аврелія похитала головою:
— Ні… Але ми повинні її врятувати й дізнатися правду.
Луїза відповіла:
— Скоро прибуде твій дід Ібрагім і твої дядьки. Вони допоможуть.
Аврелія перебила матір:
— Пробач, мамо, але треба рятувати сестру вже зараз. І зі мною буде Галина, моя подруга. Я хочу познайомити тебе з нею.
Луїза наказала Далії знайти Галину. Тим часом мати й донька гралися з Азізою, насолоджуючись довгоочікуваним щастям. Але попереду стояло найважливіше завдання — врятувати Афіну.
У саду серед троянд Аврелія відчувала, як її дитинство закінчується. Вона вже не просто донька принцеси Луїзи — вона спадкоємиця таємниць, які можуть змінити долю цілих держав. Її серце билося швидко, коли вона уявляла майбутню зустріч із сестрою.
Луїза дивилася на доньку й розуміла: Аврелія дорослішає швидше, ніж хотілося б. І тепер їй доведеться прийняти виклик — не лише врятувати Афіну, а й захистити себе від тіней минулого, які переслідують їхню родину.
