Раді Вас бачити!

Глава 19. Війна за спадкоємця

У кабінеті еміра Ібрагіма панувала зосереджена тиша, яку порушував лише тихий скрип золотого пера по дорогому паперу. Сонячне світло, що проникало крізь високі аркові вікна, лягало на масивний дубовий стіл, вкритий державними документами, картами та печатками.

Емір працював над новими указами. Він прагнув відкрити Катар для світу, зробити його сучасною та процвітаючою державою. Одним із його задумів було зниження цін на нерухомість для іноземців, щоб залучити нові інвестиції та зміцнити економіку країни. Мрія про могутній і заможний Катар здавалася такою близькою, аж поки тишу не розірвав різкий стукіт у двері.

Двері різко розчинилися.

На порозі з’явився вірний слуга Ахмед. Його обличчя було блідим, а подих — уривчастим, ніби він щойно біг коридорами палацу.

— Ваша Величносте! — вигукнув він, схиляючись у низькому поклоні. — Пробачте за зухвалість, але до палацу прибув воєначальник Максимус. Він просить негайної аудієнції.

Ібрагім відклав документи й уважно подивився на слугу. Він добре знав Максимуса і розумів: той ніколи не став би турбувати його через дрібниці.

— Нехай увійде, — коротко наказав емір.

Він простягнув Ахмеду кілька документів.

— Віднеси ці папери моєму старшому синові, шейху Дімі. Нехай ознайомиться з ними.

— Слухаю, Ваша Величносте.

Ахмед обережно прийняв папери й поспіхом вибіг із кабінету, ледь не зіткнувшись у дверях із високою постаттю Максимуса.

Воєначальник був справжнім втіленням сили та мужності. Високий, широкоплечий, із міцною статурою воїна, він одразу привертав до себе увагу. Засмагла шкіра, темне хвилясте волосся, що спадало до коміра військового плаща, і пронизливі сірі очі надавали йому суворої, майже античної краси. Чітко окреслені вилиці, прямий ніс і легка щетина підкреслювали його шляхетне походження.

Максимус був вихідцем із Криту, сином поважного грецького посла. Він прибув до Катару не заради багатства чи титулів, а через відданість Ібрагіму. Його гострий розум і талант стратега свого часу допомогли Катару уникнути війни з Марокко, коли конфлікт здавався неминучим.

Він підійшов до центру кабінету і, як того вимагав протокол, опустився на одне коліно.

— Можеш не кланятися так низько, Максимусе, — з теплою усмішкою промовив Ібрагім. — Ти син шанованої людини і мій вірний союзник. Встань і скажи, що привело тебе до мене з такою поспішністю.

Максимус підвівся, але його обличчя залишалося похмурим.

— Ваша Величносте, новини, які я привіз, не терплять зволікання. Мої люди у Великій Британії повідомили про підготовку замаху на вашого спадкоємця — принца Руслана.

Ібрагім зблід.

— Його хотіли вбити, — тихо додав воєначальник.

Емір відчув, як серце пропустило удар. Ноги раптом стали важкими, і він змушений був спертися руками на масивний стіл.

— Що?.. Що ти сказав? Мій син?..

— На щастя, принца Руслана в той момент не було в кампусі, — швидко пояснив Максимус. — Але його кімнату розгромили вщент. Це була не погроза і не попередження. Це була спроба знищення. Треба діяти негайно.

Ібрагім важко вдихнув. Його очі налилися люттю.

— Ти з’ясував, хто стоїть за цим? Хто цей шакал?

— Так, Ваша Величносте. Сліди ведуть до колишнього еміра Хашимітського королівства Хіджаз — Хуссейна Яссина.

Ці слова подіяли на Ібрагіма, мов розпечене залізо. Він стиснув кулаки так сильно, що затріщали суглоби.

— Хуссейн Яссин… — прохрипів він. — Цей нікчемний шакал насмілився підняти руку на мого спадкоємця? Він хоче знищити наше майбутнє, нашу династію, мою кров? Помститися за свою поразку, вдаривши по моєму синові?

Ібрагім підвів погляд на Максимуса. У його очах палала справжня буря.

— Максимусе, я перед тобою в неоплатному боргу. Що ти порадиш?

— Я чекаю на ваші накази, пане, — серйозно відповів воєначальник.

— Я сам поїду до сина! — вигукнув Ібрагім. — Особисто заберу його з Англії. Він не залишиться там ані хвилини довше.

Максимус на мить завагався.

— Є ще дещо, Ваша Величносте.

— Говори.

— Загроза існує не лише для Руслана. Полювання почалося і на його майбутню дружину — Моанну. Вони знають, як зламати принца — через його серце.

Ці слова стали останньою краплею.

У нападі гніву Ібрагім перекинув важкий стіл. Документи, чорнильниця та карти розлетілися по мармуровій підлозі.

— Проклятий Яссин! — прогримів він. — Тепер він націлився і на Моанну? Вона — майбутня шейха, частина моєї родини! Накажи негайно готувати літак. Ми вилітаємо до Англії сьогодні ж. Про цей візит не повинен знати ніхто, окрім моєї особистої охорони.

Максимус схилив голову.

— Слухаю, Ваша Величносте. Усе буде виконано.

Коли воєначальник вийшов, Ібрагім залишився сам серед розгромленого кабінету. Він важко дихав, дивлячись у високе вікно на освітлені вечірнім сонцем вежі палацу аль-Шафів.

— Ти думав, що зможеш забрати мого спадкоємця, Хуссейне? — глухо промовив емір. — Ти хотів помститися мені через моїх дітей? Ти помилився. Ти ніколи не отримаєш мого сина, мого спадкоємця. Я знищу тебе. Я зітру твоє ім’я з пам’яті пустелі. Ти пошкодуєш про ту мить, коли насмілився кинути виклик аль-Шафам!

Його голос відлунював у стінах палацу, немов клятва майбутньої війни.

Десь далеко, за тисячі кілометрів від Катару, принц Руслан ще не знав, що його батько вже готується вилетіти до Англії, щоб урятувати його і розпочати боротьбу за життя власного сина.

А того самого вечора один із лондонських студентських кампусів жив своїм звичним життям. У коридорах лунав сміх, у кімнатах грала музика, студенти поспішали на вечірки та обговорювали навчання. Ніхто з них навіть не здогадувався, що над старовинними будівлями вже згущуються тіні великої політики, небезпечних змов і смертельної гри, у центрі якої опинився спадкоємець могутньої східної династії.

Руслан ще не знав, що його батько вже вилетів, аби розпочати війну за його життя.

Того вечора один із лондонських кампусів жив своїм звичним студентським життям, навіть не підозрюючи, що над його старовинними будівлями вже згущуються тіні великої політики та смертельної змови.

У просторій кімнаті принца Руслана було гамірно й весело. Селім, Ахмед, Джангір та їхній вірний друг Сем влаштували справжнє свято. З колонок лунали запальні арабські пісні, які намагалися підспівувати навіть британські студенти, кумедно перекручуючи складні східні слова. Хлопці сміялися, жартували, цокалися пляшками пива й святкували офіційне оголошення про заручини Руслана та Моанни.

Сам Руслан не торкався алкоголю. Його погляд був прикутий лише до Моанни.

Вона сиділа навпроти, і в її темних очах відбивався м’який блиск вечірніх вогнів. Це було кохання, яке пройшло через випробування навчанням, різницею культур, палацовими традиціями та чужими очікуваннями. Друзі щиро раділи за них: пара, яку всі давно вважали ідеальною, нарешті офіційно підтвердила свої почуття.

Коли вечірка добігла кінця і захмелілі студенти розійшлися по своїх кімнатах, Руслан ніжно взяв Моанну за руку.

— Добраніч вам, закохані! — весело гукнув Сем, махаючи рукою.

— Дякую, Семе. На добраніч! — відповів Руслан.

Моанна лише щасливо усміхнулася.

Вони повільно підійшли до дверей своєї кімнати. Руслан зупинився, притягнув Моанну до себе й пристрасно поцілував її, насолоджуючись рідкісною миттю спокою.

Та щойно він відчинив двері, магія вечора зникла.

У кімнаті панував справжній хаос.

Меблі були потрощені, книги розкидані по підлозі, вікна розбиті, а речі безладно вивернуті з шаф. На килимі валялися уламки скла й перекинуті фотографії.

Руслан завмер. Серце пропустило удар, а рука миттєво стиснулася в кулак.

Моанна скрикнула й прикрила рот долонею.

— Що… що тут сталося, Руслане? — її голос тремтів від жаху.

— Не маю уявлення, — процідив принц, швидко озираючись довкола, ніби очікуючи побачити нападника.

Раптом на його плече лягла важка рука.

Руслан різко розвернувся, готовий завдати удару, але перед ним стояв той, кого він найменше очікував побачити в Лондоні.

— Сину, ти в порядку? — низьким, стривоженим голосом промовив емір Ібрагім. — І ти, Моанно, ціла?

Руслан видихнув, відчуваючи, як адреналін змінюється шоком.

— Тату?.. Що ти тут робиш? Ти мене налякав… Що відбувається? Чому моя кімната виглядає так, ніби тут пройшов торнадо?

Моанна швидко ввімкнула єдину вцілілу лампу. Її жовте світло освітили втомлене, але рішуче обличчя еміра.

— Сину, нам потрібно поговорити, — тихо сказав Ібрагім. — І тобі, Моанно, теж варто це почути.

Минуло близько години.

Серед ночі, у напівтемряві розгромленої кімнати, Ібрагім сидів біля вцілілого краю столу. Моанна, намагаючись приховати тремтіння рук, заварила чай і розлила його в прості студентські чашки.

Руслан посадив її поруч із собою й міцно взяв за руку, не відпускаючи ні на мить.

— Батьку… це правда? — нарешті запитав він. — Мене справді хотіли вбити?

Ібрагім важко кивнув.

— Так, Руслане. Це правда. Тебе хотіли знищити. Хуссейн Яссин не зупиниться ні перед чим. Ти — спадкоємець еміра Катара, майбутнє нашої династії. Вдаривши по тобі, вони хотіли вдарити в саме серце моєї держави.

Він перевів погляд на Моанну.

— І на вас обох ведеться стеження.

Моанна зблідла ще більше й міцніше стиснула пальці Руслана.

— Слава Богу, що замах не вдався… — прошепотіла вона. — Я так боялася за тебе.

Руслан обійняв її за плечі, відчуваючи, як тремтить її тіло.

— Саме тому ви більше не можете залишатися тут, — твердо сказав Ібрагім. — Ми повинні повернутися до Катару. І зробити тебе еміром раніше, ніж планували. Під моїм захистом ти будеш у безпеці.

— А як же навчання? Наші дипломи? — розгублено запитав Руслан, хоча в глибині душі вже знав відповідь.

— Я вже все владнав із керівництвом університету, — відповів емір. — Ваше життя важливіше за будь-які дипломи.

Він підвівся.

— Збирайте речі. Швидко. І запам’ятайте: нікому жодного слова про замах. Для всіх ви терміново повертаєтеся додому через важливі сімейні справи.

Руслан і Моанна почали гарячково складати найнеобхідніше у валізи. Кілька хвилин потому принц тихо вислизнув у коридор і постукав до кімнати Сема.

Сонний друг відчинив двері.

— Руслане? Що сталося?

— Семе, слухай, ми терміново їдемо до Катару, — пошепки сказав принц. — Батько приїхав і сказав, що вдома дуже важливі гості. Ми повинні бути там негайно. Не хвилюйся, ми будемо на зв’язку.

Сем здивовано насупився, але кивнув.

— Бережіть себе, брате.

Руслан вирішив не лякати Селіма, Ахмеда та Джангіра справжньою причиною від’їзду. Для них залишилася та сама версія — «важливі гості в палаці».

Коли валізи були зібрані, Ібрагім знову оглянув кімнату, ніби намагався запам’ятати кожну деталь цієї ночі.

— Ходімо, — сказав він. — Літак уже чекає. Відсьогодні ваше життя зміниться назавжди. У Лондоні ви були студентами. У Катарі вам доведеться стати воїнами, які захищають свій трон, свою родину і своє майбутнє.

Вони залишали кампус під покривом ночі.

Холодний лондонський вітер гойдав дерева, а в темних вікнах гуртожитку ще мерехтіло світло студентських кімнат. Руслан міцно обіймав Моанну, відчуваючи, як разом із цим містом позаду залишаються їхні безтурботні дні.

Попереду чекала зовсім інша реальність — боротьба за владу, безпеку і право бути щасливими на своїй землі.

Ібрагім ішов попереду. Його постать була непохитною, мов скеля, що закриває своїх дітей від шторму, який тільки починався.

Коли літак еміра Ібрагіма приземлився в Катарі, ніч уже огорнула пустелю темно-синім покривалом. Попри пізню годину, палац аль-Шафів сяяв сотнями вогнів, немов маяк серед безкраїх пісків. Високі мармурові колони, золоті арки та мерехтливі фонтани зустрічали спадкоємця та його наречену урочистою тишею.

Щойно Руслан і Моанна переступили поріг палацу, Ібрагім різко змінився. Зі стривоженого батька він знову став суворим правителем.

— Начальника охорони — до мене, — наказав він.

За кілька хвилин перед еміром вишикувалися охоронці та старші слуги палацу.

— Відсьогодні принц Руслан і його наречена Моанна перебувають під особливою охороною, — твердо промовив Ібрагім. — Без мого дозволу вони не залишають територію палацу. Якщо виникне потреба кудись вирушити — лише в супроводі озброєної охорони. Їхня безпека — ваш найвищий обов’язок.

— Слухаємося, Ваша Величносте, — одночасно відповіли охоронці.

Ібрагім уважно подивився на кожного з них.

— За будь-яку помилку відповідатимете особисто переді мною.

Після цього він звернувся до головного слуги:

— Підготуйте для принца і пані Моанни східне крило палацу. Посиліть охорону коридорів, садів і внутрішніх переходів. Ніхто сторонній не повинен наближатися до їхніх покоїв.

— Усе буде виконано, мій пане.

Руслан мовчки спостерігав за цими розпорядженнями. Йому було незвично бачити, як через нього весь палац переходить на майже військовий режим. Моанна ж відчувала, як розкіш навколо більше не здається казкою — тепер вона нагадувала золоту клітку, створену для їхнього захисту.

Коли метушня трохи вщухла, Ібрагім підійшов до сина.

— Відпочиньте сьогодні. Але пам’ятайте: небезпека ще не минула.

Він на мить замовк, а потім додав тихіше:

— Я маю намір зв’язатися з еміром Хуссейном. Це божевілля потрібно зупинити. Ніхто не має права полювати на мого спадкоємця.

Руслан кивнув, хоча в його очах залишалася тривога.

Пізніше, коли Ібрагім залишив їх, Моанна повільно підійшла до великої мармурової карти, вмонтованої у підлогу центральної зали. На ній були викладені землі Катару, морські шляхи та острови Тихого океану.

Її погляд мимоволі затримався на далекому архіпелазі.

Ніїхау.

Серце стислося від туги.

Перед очима постали хвилі океану, теплий солоний вітер, зелені пагорби та невеликий будинок її бабусі. Саме там минуло її дитинство. Бабуся навчила її слухати море, поважати традиції предків і ніколи не боятися мріяти.

Вона згадала той вечір, коли боязко зізналася:

— Бабусю, я хочу вчитися в Кембриджі.

Старенька тоді лише усміхнулася й міцно обійняла її.

— Якщо твоє серце кличе тебе вперед — іди. Справжня любов і справжні знання варті будь-якої дороги.

Саме бабуся підтримала її, коли Моанна закохалася в принца Руслана. Вона не злякалася ні різниці культур, ні того, що її онука покохала спадкоємця могутньої східної династії.

Тепер же все змінилося.

Вони були в небезпеці.

І найбільше Моанна боялася не за себе, а за Руслана.

Вона стояла нерухомо, дивлячись на холодний блиск мармуру, коли раптом відчула знайоме тепло за спиною.

Руслан тихо підійшов і обережно обійняв її за плечі.

— Ти сумуєш за домом? — лагідно запитав він.

Моанна зітхнула.

— Так… Я думаю про Ніїхау, про своїх рідних, про бабусю. Вони чекали, що я просто закінчу навчання, повернуся до них щасливою… А тепер ми опинилися в центрі чужої війни.

Руслан ніжно торкнувся її волосся.

— Усе налагодиться, мила. Я зроблю все, щоб ти була в безпеці. І мій батько теж. Він не дозволить, щоб із тобою щось сталося.

Моанна повернулася до нього. У її очах блищали сльози, але на вустах з’явилася тепла усмішка.

— Ти справді в це віриш?

— Вірю, — твердо відповів Руслан. — Поки я поруч із тобою, ти не залишишся сама.

Вона мовчки кивнула й міцно обійняла його, притиснувшись до його грудей, ніби намагаючись сховатися від усього світу.

У цю мить двері зали тихо відчинилися.

До них увійшов колишній емір Анвар — дідусь Руслана.

Попри поважний вік, у його поставі все ще відчувалася велич правителя. Сріблясте волосся, глибокі зморшки та проникливі темні очі надавали йому вигляду мудреця, який пережив не одну бурю.

Анвар уже знав про замах на Руслана.

Він повільно підійшов до онука і поклав руку йому на плече.

— Іноді доля випробовує нас важче, ніж ми можемо уявити, — спокійно промовив він. — Але я вірю, що ти витримаєш це, мій онуче.

Руслан повернувся до діда й ледь усміхнувся.

— Я не боюся за себе, діду. Я боюся за неї.

Анвар перевів погляд на Моанну.

У його очах не було ні зверхності, ні холодної палацової стриманості — лише щира доброта.

— Моанно, — м’яко сказав він, — щоб не сталося, пам’ятай: ти тут не чужа. Відтепер ти частина нашої родини.

Дівчина розгублено опустила очі.

— Дякую вам, Ваша Величносте.

— Не потрібно офіційності, — усміхнувся Анвар. — Називай мене просто дідусем Анваром, якщо тобі так буде легше.

Ці слова несподівано зігріли її серце.

Анвар повільно пройшовся залою й зупинився біля вікна, за яким мерехтіли вогні нічного Дохи.

— Твій батько, Руслане, зараз робить усе можливе, щоб владнати цей конфлікт, — сказав він. — Ібрагім суворий, але заради своїх дітей він готовий кинути виклик усьому світу.

Руслан замислено подивився в темряву.

— А якщо Хуссейн не зупиниться?

Анвар мовчав кілька секунд.

— Тоді ми зупинимо його самі, — тихо відповів він. — Аль-Шафи ніколи не залишають своїх дітей без захисту.

У залі запанувала тиха, майже сімейна атмосфера. За вікнами шумів нічний вітер пустелі, а в далекому крилі палацу вже чергували озброєні охоронці.

Моанна знову притулилася до Руслана. Вона все ще сумувала за Ніїхау, за океаном і бабусею, але тепер поруч були люди, які щиро намагалися її захистити.

І хоча попереду на них чекали небезпека, політичні інтриги та боротьба за майбутнє, у цю коротку нічну мить вони вперше відчули, що більше не самі перед обличчям бурі, яка насувалася на династію аль-Шафів.

У своєму робочому кабінеті емір Ібрагім стояв біля панорамного вікна, дивлячись на нічну Доху. Вогні столиці мерехтіли далеко внизу, але сьогодні вони не приносили йому спокою. На масивному столі лежали звіти охорони, фотографії розгромленої кімнати Руслана та донесення розвідки.

Емір повільно стиснув телефон у руці.

Він довго вагався, але розумів: настав час поговорити безпосередньо з тим, хто стоїть за цією небезпекою.

— З’єднайте мене з Хуссейном Яссином, — холодно наказав він секретареві.

Минуло кілька хвилин напруженого очікування.

Нарешті в слухавці почувся низький голос:

— Колишній емір Хіджазу слухає.

Ібрагім заговорив першим. Його голос був рівним, але в ньому відчувалася прихована лють.

— Хуссейне Яссине, я телефоную не для ввічливих розмов. Твої люди намагалися вбити мого сина — принца Руслана, спадкоємця Катару.

У слухавці запанувала коротка тиша, а потім почувся тихий, насмішкуватий сміх.

— Невже? А я чув лише про невеликий безлад у студентській кімнаті.

— Не грайся зі мною, — різко відповів Ібрагім. — Тобі не вдалося дістатися Руслана лише тому, що його не було в кампусі. Твої люди розгромили його кімнату. Це був замах.

Хуссейн не поспішав заперечувати.

— Твій син живий, Ібрагіме. Отже, ти не маєш причин для такої істерики.

Ібрагім відчув, як у ньому закипає гнів.

— Слухай мене уважно. Я прошу тебе востаннє: не чіпай Руслана. Не чіпай дівчину, яку він любить. Моанна не має жодного стосунку до наших конфліктів.

У відповідь пролунала холодна ухмилка, яку можна було майже побачити крізь телефонний зв’язок.

— Не має стосунку? — протягнув Хуссейн. — Як цікаво чути це від тебе. Ти забув, Ібрагіме, як колись забрав у мене сина — Арафата? Ти позбавив мене майбутнього, а тепер хочеш, щоб я пожалів твоє?

Ібрагім стиснув кулак так сильно, що побіліли пальці.

— Арафат загинув через власні рішення, а не через мою волю.

— Брехня! — голос Хуссейна раптом став жорстким. — Ти зруйнував мою династію, і тепер я зроблю те саме з твоєю. Я відберу в тебе спадкоємця, і Катар упаде так само, як упав мій Хіджаз.

Він зробив коротку паузу, а потім додав із отруйною насолодою:

— А його майбутня шейха… Кажуть, вона надзвичайна красуня. Моанна, здається? Було б прикро, якби через неї твій дорогоцінний Руслан остаточно зламався.

— Досить! — гримнув Ібрагім так голосно, що охоронці за дверима здригнулися. — Якщо хоч один волосок упаде з голови Руслана чи Моанни, я знайду тебе навіть у найвіддаленішій пустелі. Я підніму всі сили Катару, і тобі ніде буде сховатися.

Хуссейн лише коротко розсміявся.

— Погрози тобі ніколи не личили, старий друже. Ми ще побачимо, чия кров виявиться сильнішою.

— Це вже не політична гра, Хуссейне, — холодно промовив Ібрагім. — Ти перейшов межу.

— Межу перейшов ти багато років тому, — відповів той і без попередження обірвав зв’язок.

У кабінеті запанувала гнітюча тиша.

Ібрагім повільно опустив телефон на стіл. Його груди важко здіймалися від стримуваного гніву. Розмова не дала нічого. Хуссейн не збирався зупинятися.

Емір провів рукою по обличчю й підійшов до столу. Перед ним лежала карта Близького Сходу, позначена маршрутами охорони, дипломатичними контактами та можливими союзниками.

— Потрібне інше рішення… — тихо промовив він до себе. — Силою це не закінчиться.

Він почав перебирати документи, обмірковуючи, кого можна залучити: міжнародну службу безпеки, старих союзників у Марокко, британську розвідку чи навіть родини, що залишалися нейтральними в конфлікті між аль-Шафами та Яссинами.

Але жоден варіант не здавався достатньо надійним.

Раптом у двері тихо постукали.

Ібрагім підвів голову.

— Увійдіть.

Двері кабінету різко відчинилися, і на порозі з’явилася королева Мар’яма. Її зазвичай бездоганна постава цього разу була порушена: темно-синя шовкова сукня зім’ялася від поспіху, волосся трохи вибилося з-під оздобленого перлами покривала, а по щоках текли сльози.

Ібрагім одразу підвівся.

— Мар’ямо? Що сталося?

Королева зробила кілька кроків до нього, намагаючись опанувати тремтіння.

— Ібрагіме… — її голос зірвався. — Нашу Аміру знайшли…

Емір відчув, як у грудях похололо.

— Де вона?

— У пустелі… біля моря… — прошепотіла Мар’яма. — Вона була непритомна.

Світ на мить ніби завмер.

Ібрагім схопився за край столу, бо відчув, як земля йде з-під ніг. Обличчя еміра різко зблідло, а серце стиснулося так сильно, що йому стало важко дихати.

— Аміру?.. — ледве вимовив він. — Мою доньку знайшли в пустелі без свідомості?

Мар’яма кивнула, не стримуючи сліз.

— Її привезла охорона. Лікарі зараз у східному крилі палацу. Вони кажуть, що вона жива, але досі не приходить до тями.

Ібрагім повільно опустився в крісло. Здавалося, за останні дні доля вирішила завдати ударів один за одним.

Спочатку його син від наложниці, принц Ахмед, убив шейха Арафата, і ця трагедія стала початком кривавої ворожнечі.

Потім — замах на спадкоємця, принца Руслана, і загроза для Моанни.

А тепер…

Принцеса Аміра, його улюблена донька, знайдена непритомною серед розпечених пісків біля моря.

На якусь мить Ібрагім заплющив очі, намагаючись не дозволити болю зламати себе. Він був еміром, правителем Катару, але сьогодні відчував себе лише батьком, який поступово втрачає найдорожчих дітей.

Мар’яма опустилася поруч із ним.

— Я боюся, Ібрагіме… Що, якщо це теж пов’язано з Хуссейном?

Емір різко підвів голову. У його погляді спалахнула тривожна лють.

— Ні. Поки ми не дізнаємося правду, я не дозволю робити висновки. Але якщо хтось посмів торкнутися Аміри…

Він не договорив.

Його руки тремтіли, але він силою волі стримував емоції. Мар’яма бачила, як важко йому це дається.

— Вона щось пам’ятає? — запитав Ібрагім.

— Ні. Лікарі сказали, що вона була у комі

Ібрагім різко встав.

— Хто знайшов її?

— Рибалки з прибережного селища. Вони побачили тіло біля дюн і викликали охорону палацу.

Емір почав повільно ходити кабінетом. Кожен його крок лунав важко, мов удари долі.

— Це не випадковість, — тихо промовив він. — Аміра ніколи не поїхала б сама в ту частину узбережжя. Хтось був із нею. Хтось залишив її там помирати.

Мар’яма схлипнула.

— Вона ж така добра… Вона нікому не бажала зла.

Ібрагім зупинився біля вікна. За склом простягалася темна ніч пустелі, а десь далеко шуміло море, біля якого знайшли його доньку.

Його груди стискалися від болю, але він не дозволив собі заплакати.

— Послухай мене, Мар’ямо, — тихо, але твердо сказав він. — Я клянусь тобі: я з’ясую, хто заподіяв це нашій доньці.

Він обернувся, і в його очах більше не було розпачу — лише холодна рішучість.

— Я підніму всю службу безпеки Катару. Перевірять кожного охоронця, кожного слугу, кожного, хто бачив Аміру останнім. Я хочу знати, де вона була, з ким зустрічалася і хто привіз її до тієї пустелі.

Мар’яма витерла сльози, дивлячись на чоловіка з надією.

— Ти думаєш, ми встигнемо її врятувати?

Ібрагім підійшов до дружини й міцно взяв її за руки.

— Вона житиме, — твердо промовив він. — Аміра — моя донька. Вона сильна.

Він глибоко вдихнув, ніби намагаючись зібрати уламки власного серця.

— Але той, хто посмів зробити це з нею… пошкодує про день свого народження.

У кабінеті запанувала важка тиша.

За одну ніч Ібрагім із правителя, який намагався врятувати державу від політичної кризи, перетворився на батька, що стоїть перед трьома ударами долі: кров’ю Арафата, небезпекою для Руслана і таємницею непритомної Аміри.

І тепер він розумів: ворог прийшов не лише за троном аль-Шафів. Ворог прийшов за його родиною.