Спочатку:
На сторінку книги
"Мистецтво торгу – це вміння пропонувати і віддавати. І вчасно замовкнути, щоб не втратити все"
Я відчинила двері, не знаючи, на що взагалі повинна очікувати. Вони зі скрипом відчинилися всередину, і переді мною відкрилася зовсім не та кімната, яку бачила на екрані. Натомість величезне приміщення, темне й мовчазне, наче я щойно ступила на сцену театру.
Мої кроки лунали у порожнечі, й кожен звук зрадницьки підкреслював мою самотність.
– Це ж амфітеатр… – вражено видихнула я, не стримуючи подиву.
Терасоподібні лави здіймалися півколом угору, підносячись одна над одною так, що з найвищої точки можна було легко бачити все, що відбувається внизу.
І я відчувала, що за мною пильно стежать.
Підлога в центрі була ідеально круглою, ніби викарбуваною в камені. На ній не було нічого зайвого.
Я інстинктивно озирнулася, намагаючись знайти того самого Лідера. Але навколо – ні душі.
Раптом приіщення наповнилося темрявою, залишаючи лише світло прямо наді мною.
Цікаво, що це взагалі означає. У манхві про це, знову ж таки, не писалося ні слова. Потрібно було спочатку зустріти десь Вів'єн і змусити її розповісти подробиці з оригінального роману, який вона читала перед тим як була збита вантажівкою.
Тесс. Я розумію, що бути збитою в манхвах вантажівкою це звичний початок сюжету, але вона ж була звичайною людиною до того.
А не стояти тепер тут і не знати, що робити.
Голос пролунав так несподівано, що я ледь не скрикнула, сполохавшись.
– Що саме ви хочете дізнатися, моя леді? – насмішливим тоном звернувся до мене лідер гільдії.
У сенсі? Не може бути усе так просто. У манхві він надавав інформацію уже в офісі. Це питання застало мене зненацька, тому я не вигадала нічого кращого як відповісти.
– Я скажу вам про це особисто.
– Тоді спробуйте дійти до мене, – розсміявся він, – усе просто, маєте три раунди у кожному з яких три питання. Відповідаєте правильно, підіймаєтеся. Якщо ні, починаєте заново. На все про все – три спроби, – пояснив він тоном людини, якій набридло це говорити, але мусить.
Від кількості згадок трійок в одній розмові у мене запаморочилося в голові.
– Тоді чекайте на мене! – відповіла з усмішкою.
– З нетерпінням, – протягнув він таким тоном, наче вже спочатку вірив у мою невдачу.
Але побачимо чим усе це закінчиться?
– Почнемо, моя леді. Чи змогли б ви поставити своє життя на кін?
Тесс. Скажи – я звичайно божевільна, але не настільки, щоб ставити своє життя.
Дженіфер. Це ти зараз мені допомогла, чи хочеш завалити?
Тесс. Мені просто цікаво, що він на це скаже. Я не знаю чи це правильно.
Вірити нашій авторці чи ні? Відволіклася на телепатичну розмову і тому тільки зараз побачила, що збоку від мене розташоване табло з часом. Я так розумію, що ця історія різко змінила жанр.
Не маючи часу на роздуми я просто сказала фразу, яку підказала Тесс. Ну все ж таки…
– То ви божевільні? – запитав він, більше з цікавістю.
– Мабуть так, якщо я тут, – без задньої думки, лаконічно відповіла.
– Це на що ви зараз натякаєте…моя леді? – запитав він щиро здивованим і ображеним голосом.
– А ні…я мала на увазі відчайдушна, – пояснила, зрозумівши, що не так.
– А он воно як, – зітхнув він з полегшенням, – що ж ви перші, хто змогли мене вразити, але побачимо як далеко ви зайдете. Підніміться на сходинку вище, – наче наказав він.
А прозвучало це й зовсім як погроза.
– Наступне питання. Як ви готові заплатити за інформацію?
Цього разу в заціпенінні була вже я. Тому що перше, що спало мені на думку було – натурою. Геть з моєї голови дурні думки.
Тесс. Ну бачили б ви його зовнішність, тому й не дивно.
Джен. Шкодуєш про жанр, який вибрала.
Тесс. Я не та авторка, а ти не та героїня, щоб писати реверс( зворотній) гарем.
“Тут був такий цікавий діалог, що я аж забула про варіанти відповідей від системи” – почула я голос Лізи і засвітилася від щастя. ( вона про Лідера, телепатична розмова була дописана пізніше)
Ще ніколи вона не була так вчасно як зараз.
“Спогади. Переконання. Ого навіть релігія, – здивувалася Ліза і продовжила перелік, – та емоції”
Часу було не багато, але я повинна встигнути і подумати. З чим найпростіше розпрощатися, що можна легко віддати? Я думаю що це
– Спогади, – тихо відповіла, але через луну в приміщенні усе було чудово чутно.
– Ви не перестаєте мене дивувати, – відповів він, – та все ж дозвольте поцікавитись, чому?
– Спогади це найцінніше, що є в людини, – відповіла глухо, – без них ми можемо легко втратити себе і від нас залишиться ніщо. Насправді, я хотіла спочатку запропонувати емоції, але потім подумала, що без них я зможу прожити, але не без своїх спогадів, – поділилася я.
– Це надзвичайно мудрі думки, – схвально сказав він.
– Рада, що ви так думаєте, – відповіла.
– Перейдіть на ще одну сходинку вверх і давайте я задам вам третє питання. Цього разу я поставлю його інакше. Що ви готові легко продати?
Що продати?
“О це складне питання. Так, а ось варіанти, – почала Ліза і на мить від чогось замовкла”
Лячно уявити, що ж там буде. Сподіваюся не душу? Можливо цього разу уже щось матеріальне?
“Діаманти, сапфіри, рубіни і золото. Серйозно, Джен, я уявлення не маю, що це за нісенітниця і як тут вгадати” – сказала Ліза винуватим тоном, – “але це те, що мені видало”
Не страшно. Я завжди вміла викрутитися. А з вгадування була найкраща.
Дженіфер. Нічого не хочеш пояснити, що це за відповіді такі.
Тесс. Цінність. значення має їхня цінність. Але я й сама не знаю. Також мається на увазі, що ти готова виставити як зустрічну пропозицію.
Дженіфер. Я думала автори усе знають. І дякую за таку підказку.
Тесс. Не тоді, коли я пишу в моменті. Зараз я просто спостерігачка.
Дженіфер. Он воно як.
– Цінність? – прошепотіла я, – може це має бути щось насправді менш цінне?
– Це ж не ваша відповідь сподіваюся, – пролунав голос лідера, який не відомо взагалі як усе почув, – інакше це буде вкрай дивно. Ви хочете дізнатися щось таке про, що хочете запитати особисто, заплатили б за це своїми спогадами, але…– його голос сповнився не прихованого розчарування, – а і у вас тільки чотири секунди.
Увесь цей час поки він говорив я думала. А ще як виявилося я можу говорити і свої варіанти як раніше.
– Інформацію, авжеж, – встигнула сказати я.
Він довго мовчав, а потім мовив тоном, яким наче притиснув до підлоги.
– Ви ж так гарно відповідали раніше, то чому ж…– протягнув він і мене дрижаки пробрали від того, що він нагадав мені Кесседі.
Невже ще один психопат?
– Ви повинні повернутися на початок, – припечатав мене і я зрозуміла як проти власної волі роблю крок назад.
Я програла.
Та я все ще маю дві спроби. І я нізащо так просто не здамся. Я досягну тієї вершини і запитаю усе, що мене цікавить.
Нові питання і інші відповіді, але цього разу я відкинула ту дивну не характерну для нас обох легковажність і повернула ясний розум.
– Цього разу ти справилася.
– Якщо ще раз згадаєш звертання моя леді, я дійду до тебе лиш заради того, щоб чимось стукнути, – холодно відповіла я.
Чи точніше через нерви мене будь що вже могло вивести з себе.
– Тоді як мені вас називати? – запитав він абсолютно спокійно.
– Кесседі, – з якоюсь зловтіхою мовила ім'я людини, яка змусила мене проходити через це.
– Не сказав би, що воно вам підходить, – протягнув він, наче одразу все зрозумів, – але це ваше бажання.
Я промовчала. І спробувала підготуватися до наступних питань.
