Раді Вас бачити!

Сьогодні я спробую востаннє. Я рішуче проходжу в хол Магічної Вежі, стукаючи підборами так, що чарівники які проходять повз відразу розступаються. Я їх повністю розумію.

У лабораторію я майже влітаю мимохідь вітаючись з присутніми тут людьми і проходжу у ту саму кімнату, де вперше потрапила у той підпростір.

Тут порожньо і тихо. Я опускаюся на те саме крісло, але цього разу жодного ефекту немає. Усе так як має бути. Заплющую очі і пробую зосередится. Майже медитую.

І думаю. Довго думаю над тим, що я зробила неправильно і чому у мене нічого не виходить. Хоча… я знаю. Моя найбільша проблема – щоб усе відбувалося тут і зараз, без розтягування на довго. Тоді я матиму більше часу на відпочинок.

Адже я звикла робити усе точно. А тут потрібно було залучити ту мою рису, яку я хотіла забути – креативність. Це ж магія, її не можна сприймати як щось просте і те, що можна легко зрозуміти. І навіть якщо мати інструкцію як діяти, усе не вийде з першого разу.

– Офеліє, що ти тут робиш? – почула чийсь здивований голос.

Я надто від'єдналася від реальності. Повільно розплющила очі і поглянула на людину, яка прийшла.

– Тату? – не менш здивовано глянула на нього, – Я просто…– почала шукати відповідь і поставила зустрічне питання, – А ти?

– Зайшов дещо взяти…– протягнув він усе ще здивовано дивлячись на мене.

І що не так з цим кріслом, що коли я на ньому сиджу усі дивляться на мене або перелякано або як на восьме чудо світу. Вони ж тут теж мають бути? Нарешті знайшовшись з відповіддю я зістрибнула вниз і відповіла.

– Допомагаю бабусі Лукреції і заразом навчаюся.

– Тоді успіхів, сподіваюся ти якнайшвидше з цим завершиш і частіше буватимеш вдома, – посміхнувся він і поспішив покинути цю кімнату.

Може вона проклята, чи що?

– Тобі теж вдалого дня, тату, – побажала я вже навздогін.

Він обернувся, ледь всміхнувся і вийшов. А я була близька до того, щоб опуститися на холодну підлогу і заплакати. Знову ця тригерна тема, яка дістала як нашу авторку, яка вже за це була готова кинути в мене сковорідку так і мене саму.

Я знаю, що мати тригери нормально. Але як я ненавиділа себе, що уже протягом скількох років не могла оговтатится після подій, які вже давно пройшли. Ганчірка. Ось і вся правда про Дженіфер Лойд.

Тесс. Ну не треба Джен. Ти чудова людина, щоб ти там не говорила і не думала. А ще ти прекрасно вмієш усе розуміти навіть краще за інших.

Джен. І справді. Я повинна зібратися. Мені ще потрібно стати королевою, щоб ти могла закінчити книгу, а Кесседі перемогти ту Вер’яту.

Тесс. То ти усе ж на її боці? Але скажу ще дещо – не замикай у собі свої емоції, ти можеш плакати, сміятися, злитися, ображатися, коли цього забажаєш.

Джен. Щиро тобі вдячна.

Тесс. Я просто повернула тобі допомогу.

Вдихнула і видихнула. Заспокоїлася і підійшовши до дверей торкнулася холодної ручки. Щось ця арка надто затягнулася, уже давно був час завершувати. Я вийшла з приміщення і пішла на пошуки Лукреції. Вона приїхала раніше за мене і тепер перебувала десь так.

Я швидко побігла до ліфту і ледь не розминулася з тою кого шукала.

– О, ти вже тут, – протягнула вона, а погляд її був, наче не тут.

– Так, я готова спробувати востаннє? А ви, Лукреціє? – схвильовано запитала.

Я знала, що їй точно буде важко попрощатися з важливими для неї людьми і почати жити своє життя. Це було видно у її невпевнених якихось рваних рухах, майже не вловимій усмішці і погляді людини, яку не врятувати збираються, а навпаки стратити.

– Усе добре, – я простягнула руку вперед і так і застигла не знаючи, що робити далі, а потім міцно її обійняла, – усе буде добре, – знову повторила не знаючи кого хочу підбадьорити більше – Лукрецію чи усе ж себе.

– Дякую, Фелі, – усміхнулася вона, – я просто трохи розгублена від того, що все відбудеться. Я чекала це усе своє життя тут, – рішуче мовила вона і направилася вперед.

Я швидко пішла за нею ледь встигаючи за її ходою. У такі моменти справді забуваю скільки їй років. Я не знала куди веде мене Лукреція, але здогадувалася, що саме там усе й відбудеться.

– Це нічого, що ви з нею не попрощаєтеся. Думаю, вона буде засмучена, – кинула я.

Лукреція не обернулася. Вражено подивилася їй вслід. Я спеціально прийшла раніше, щоб коли настане девята година ранку вони могли поговорити. І що тепер?

Невже Офелія більше не зустрінеться з нею?

Вона мовчки відкрила одні з непомітних дверей більше схожих на якусь технічну кімнату і тихо прошепотіла.

– Тут є дзеркало, яке не буде блокувати вежа. Скільки у нас часу?

– Обмежень наче немає, – пояснила я, – як тільки годинник проб'є дев'яту ви зустрінетеся.

Вона пішла вглиб кімнати і я побачила, що там стоїть високе дзеркало, зі старовинним оздобленням рами. Воно нагадувало якийсь портал і цим викликало страх і захоплення водночас. Скло було запилене і я побачивши ганчірки і воду у іншому кінці кімнати почала його обережно витирати.

Мені не хотілося торкатися його голіруч. Здавалося, що це призведе до якихось поганих наслідків. Ну або це вже параноя.

– Якби я просто його торкнулася, щось би сталося? – усе ж не втрималася.

– Могло б. Ніколи не знаєш чого очікувати від давніх речей, – туманно відповіла Лукреція.

– Але ви не попереджали мене, – дещо образилася я.

– Знала, що ти не зробиш чогось дурного, – пояснила вона, – надто вже цінуєш своє власне життя, – чи то з насмішкою, чи то з повагою кинула Лукреція.

І глянувши на свій годинник завмерла в очікуванні. Я також. Нарешті час настав. Поверхня вже звично замерехтіла, а переді мною з'явилася Офелія.

– Привіт…О, це ж магічна вежа! – радісно сказала вона, а потім з розгубленим поглядом подивилася на Лукрецію, – Бабусю?

– Тобі личить цей образ, Офеліє, – схвально усміхнулася вона, – так дивно бачити мій колишній світ знову, – з ностальгією промовила.

Я побачила, що з очей Офелії котяться сльози і відчула себе зайвою тут. Це їхня сцена прощання, останній момент, коли вони будуть бачитися так. І я відчувала себе винною, що забрала в Офелії можливість попрощатися з нею по справжньому.

Хоча…якби мене не було тут…прощання й зовсім не відбулося б. Адже я виявляється єдина, хто могла зробити розділення душ.

Тихо зачинила за собою двері і притулилася до них, наче захищала ту кімнату від сторонніх осіб.

Невпевнена скільки часу пройшло аж поки я не почула кроки. Відступила вбік і двері прочинилися.

– О, ти чекала на мене тут, – турботливо сказала вона, – потрібно було йти.

– Мені не складно, – тихо відповіла, мій голос був занадто порожнім і Лукреція це помітила.

– Офелія подякувала тобі за це, – схожим до мого тоном сказала вона.

Не дивно, що її називали Святою і Посланницею Світлої богині.

– Я б здивувалася більше, якби вона відповіла інакше, – фиркнула я.

І цього разу ми відправилися вже в потрібну кімнату, де на нас уже чекали Арчезар і дідусь, присутність якого змусила мене занервувати.

Тільки його ще не вистачало. Ні, я розумію чому він тут, але…Мої думки перервав порив вітру від дверей, які прочинилися.

– Вибачте я запізнилися, – почула я дзвінкий голос і обернулася.

Переді мною стояла персонажка, яку я точно не сподівалася побачити наживо. У манхві вона не фігурувала, тільки згадувалася у спогадах. І я так і не зрозуміла, що з нею сталося.

Кеальсея Шафрін.

Тесс. Але мені це ім'я не подобається.

Я доклала усіх зусиль, щоб не подивитися на неї так, наче побачила привида. Вона виглядала такою сяючою і яскравою особистістю, то яка ж доля у неї мала бути і чому та змінилася?

– Рада тебе бачити, – натомість усміхнулася привітно і щасливо.

– Ти, мабуть, дуже хвилюєшся. Але як так вийшло…– вона хотіла щось запитати, та вчасно зупинилася, – розкажеш усе потім, – змовницьки підморгнула.

І не скажеш, що вона рідна сестра Арчезара, так відрізняється від нього. Я м'яко всміхнулася і кивнула. Що вже, поясню.

– Вони знають?– здивовано перепитую Лукрецію.

– Так, – киває вона.

Але ж Арчі точно ненавидить потраплянців. Тоді, що з ним не так?

“Лізо, я точно потрапила у ту манхву, що читала”

“Авжеж, – дещо ображена таким закидом відповіла вона, – помилки бути не може”

А якщо це з ним щось не так? Ну в сенсі може Арчі теж якийсь потраплянець\ регресор\ згадав минулі життя. Як говориться потрібне підкреслити.

Але про це я подумаю сьогодні ввечері або завтра зранку чи ще краще після прийому, коли буде більше вільного часу.

Тесс. І ти така впевнена, що він у тебе буде? Це ж коли.

Джен. Ти прекрасно ставишся до своїх персонажів, нічого не скажеш.

Я вдихнула і видихнула. І перейшла до справи.

– Усі хто мав вже попрощався? – оглянула присутніх серйозним поглядом і аж тоді пригадала, – аякже батьки і брат? – звернулася до бабусі.

Вона ледь всміхнулася і м'яко відповіла.

– Не хвилюйся, я вже зробила це. Але ти маєш їм дещо передати, – тихо мовила вона останнє.

О, додатковий квест під'їхав. Ще й однозначно з пошуком предметів, бо через справжню Лукрецію вона нічого не скаже. Моє улюблене.

– Залиште це на мене, – з готовністю усміхнулася я.

– Добре, вони в таємному сховку про який Вона не знає, – пояснила, підтвердивши мої здогадки.

Після чого вона підійшла і обережно лягла на те саме крісло, що й я раніше. Відчуття, наче я магічну операцію маю провести, а всі інші мої асистенти.

“Починається ключова мета квесту”

Почула я сповіщення від системи. І відчула, що починаю втрачати впевненість. Склалося враження, наче зараз за моєю спиною лазерні промені і якщо я відступлю чи спробую втекти вони вб'ють мене.

Велезар почав підключати до Лукреції якісь дивні пристрої, а потім я й зовсім побачила щось схоже на проєкцію.

– Все добре, Фелі, ми тут з тобою, – Арчі міцно стиснув мою руку і я відчула як наче моїми руками починає текти якась дивна енергія, яка наче змінює мене і дозволяє бачити усе краще.

Чи точніше те, що відноситься до магії.

Я здивовано глянула йому в очі?

– Тобі знадобиться, – тепло усміхнувся він, а я вдячно кивнула.

Наблизилася до Лукреції і схилилася над нею. Спокійно, Джен. У тебе все вийде цього разу. Конкретні і чіткі дії вже вироблені до автоматизму.

Заплющити очі.

Зосередитися.

Вловити магічні потоки і зрозуміти кому, який належить.

І останнє повільно розділити їх так, щоб душі стали окремо.

Далі одну потрібно перенести в спеціальну магічну скриньку, а іншу залишити у цьому тілі.

І саме на останньому пункті усе давало збій. Я втрачала зв'язок, починала нервуватися і через це втрачала концентрацію. Я все псувала, хоча починала ідеально. Але страх, що я зроблю гірше, ніж було завжди стримує мене від того, щоб довести усе до кінця.

Я не хочу зруйнувати чиєсь життя повністю. Вистачить і свого. Що ж, з початком як завжди усе виходить добре.

А потім...

– Ти чого? – перепитує Кеайсея схвильовано.

– Усе вийде, я тут, – проешпотів Арчі, який стояв з іншого боку.

– Я забула, що робити далі, – нервово відповіла я.

Сподіваючись, що дідусь не помітить затримки і не почне говорити, що я мало того, що потраплянка так ще й бездарна.

"Ви можете використати здібність" – почула голос Лізи.

Тихий, майже не чутний, наче це могло призвести до не дуже хороших наслідків. Я з болем пригадала її слова щодо тої здібності і відмовилася. Сама справлюся, а її залишу як крайній варіант.

Найбільша проблема для мене полягала у тому, що звичайна операція робиться вручну, а тут чимось схоже на силу думки. І мій мозок не міг цього зрозуміти.

Ні, це буде остання спроба і піду готуватися на бал. Ой, тобто на прийом до герцогині Іверіс. Сюжет має перейти до наступної арки, а то застрягла тут.

– Починаємо спочатку, – рішуче заявила я.

“Рівень занурення 1” – додала Ліза.

Я проробила все заново і тепер нарешті спробувала краще зрозуміти, що я повинна робити.

Потрібно зблизити, мені погано видно ці всі енергії. Їх занадто багато, щоб я могла розрізнити одну від одної. Трясця.

“Рівень занурення 2” – почулося тривожне від Лізи.

– Офеліє…залишилося десять хвилин, – напружено повідомив Велезар десь на фоні.

Я повинна дотиснути. Я повинна вичавити з себе все що зможу до того як настане рівень занурення 3. Тоді кінець буде для нас трьох.

– Тримайся, – прошепотіла Кеайсея і чомусь я здригнулася.

Але ж це була підтримка?

Нарешті бачення стало достатньо чітким, щоб я могла усе добре побачити. Раніше я не розуміла наскільки їхні душі переплетені і складалося враження, що одна з них, наче хотіла приховати іншу.

Мені захотілося взяти в руки скальпель чи ще якийсь інструмент. Хоч що небудь. Але система мовчала.

Тесс. І я теж. Серйозно, зроби вже це і піди спати, їсти і готуватися. А то мене добє не самокритика, а ти.

Джен. Ну бо я не розумію. Думаєш я не мрію про все те.

Тесс. Я дала тобі підказку. Використай і киш звідси. Втомилася від тебе.

Але ж…Єдина що вона сказала корисного це – зроби вже. А гайд по проходженню видати можна. Чи схему?

– Девять хвилин.

Зроби вже це. Зроби вже. Зроби…

Ці слова відбивалися десь на задвірках мого мозку як мантра і я відчула, що й справді зв'язки починають розділятися. Матінко рідна, а це трішки лячно.

Тесс. І справді. Я завжди тільки бачила, але щоб лізти в чиїсь зв'язки.

“Рівень”

Через ще декілька довгих хвилин я вперто розплутувала цей вузол, змагаючись з часом і справжньою Лукрецією. Вона не бажала віддавати мені іншу душу.

“Занурення”

“Ну серйозно, бабусю Офелії майте, хоч краплину совісті і не заважайте мені виконувати свою роботу.”

“Т”

– Готово, – сказала я, коли мій час майже завершився, – Арчі, артефакт, швидко.

Він простягнув мені невеличку скриньку і я переклала туди душу Ликерії. Як би це дивно не звучало.

Відчула як мене накриває втомою як тільки я вийшла з занурення. Усе зникло це знову була звичайнісінька кімната без проекцій і різних звязків, від яких мерехтіло в очах.

– Більше я на таке не підпишуся, – серйозно мовила я і впала в руки Арчі, який вже встиг передати скриньку Велезару.

Я знала, що Арчі зловить мене і відчула, що від перевтоми свідомість покидає мене.

Що ж, я навіть не буду шкодувати про те що не побачу наживо чим же закінчилася уся епопея. Свою роботу я вже завершила.

Тесс. Це був найбільш виснажливий розділ.