Спочатку:
На сторінку книги
Офелія Ельдер
Я прокидаюся. Розчаровано озираюся навколо і згадую, що все ще знаходжуся у реальності Джен.
Ще один день тут. Ще один день з навчання медитаціям. Можливо завтра я завершу цей квест і отримаю наступний, той самий.
Згадую розмову з її сестрою. Склалося враження, що у них хороші відносини, та про це запитаю Джен згодом. Наразі потрібно розібратися з дзеркалами.
Кесседі згадувала про злам, який дозволяє відбуватися розмовам і також натякнула на те, що через дзеркала можна пройти. Але як це працює? Що змушує їх активуватися? Щоразу вони вмикалися о дев’ятій і тільки тоді, коли ми обидві сиділи навпроти дзеркал.
Час завжди однаковий?
Та чи можна передати відтерміноване послання, навіть тоді, коли хтось з нас не поруч з ним.
Сьогодні ми повинні перевірити це. Одягнувшись у спідницю і футболку, поснідала тим, що для мене вчора зготувала Тіфф і подивившись на годинник, стала чекати.
Рівно дев'ять. Невже час має значення?
– Ти знову біля іншого дзеркала? – замість привітання Джен як завжди щось запитала.
– І тобі доброго ранку, – з усмішкою відповіла я, приховуючи своє невдоволення.
– Ой вибач. Ранку, Офелія, – похопилася вона.
– Просто перевіряю свою теорію, – відповіла на її питання, – нам потрібно зрозуміти як це працює.
Вона кивнула, погоджуючись.
– Так, краще дізнатися наперед, що нам це дасть. Це може бути корисно в майбутньому, – і зараз вона дуже нагадувала мене тоді, коли я говорила про щось серйозно і не посміхалася.
І чомусь це змусило мене хвилюватися. Вона надто добре шрала роль. Джен склала руки на колінах і уважно подивилася на мене.
Я задумливо схилила голову на руки. З чого саме почати?
– Може спробуємо для початку передати якийсь предмет одна одній? – запитально глянула на неї я.
– Те ще не шкода, – підхопила мою ідею вона.
Коли справа доходить до такого – шкода стає навіть найменшу дрібничку, яку раніше навіть не помічала. наші погляди були однакові. А хоча…
– Зачекай хвильку, – я підвелася зі свого місця і під не розуміючим поглядом Джен попрямувала шукати той самий лист, який вона раніше мені написала.
Тесс. Прийшла таки коза до воза.
Джен. У сенсі?
Офелія. А лист тут до чого?
Тесс. Я думала, що вже не використаю цю ідею, а тут ось.
Офелія. О, тепер зрозуміло.
Нарешті знайшовши місце куди я його приткнула, зробила з нього паперовий м'ячик і повернувшись в кімнату кинула його прямо в дзеркало.
Джен інстинктивно ловить його і розпрямивши з подивом дивиться на лист, наче вперше його бачила.
– Чому це виглядає так, наче я його писала, але…але я зовсім не пам'ятаю цього, – розгублено дивиться на мене вона, шукаючи відповідь, якої у мене немає.
Вона навіть не встигла дочитати звичайну частину, коли лист затягнуло назад до мене і він впав на підлогу біля дзеркала.
Зовсім недовго. Але можливо є спосіб продовжити дію цього ефекту.
“Так” – не забарилася з відповіддю Ліза, – “усе, що вам потрібно це поступово збільшувати кількість предметів, але робити це необхідно в один і той самий час, спочатку” – пояснила вона.
– Он як, – тихо промовляє Джен, – запишу, щоб не забути. Вона обертається і йде шукати письмове приладдя у моїй кімнаті.
Дзеркало не вимикається. Отже, прямий контакт не обов'язковий. Через декілька хвилин вона повертається і сідає перед ним.
– Якщо з цим завершили, – протягнула вона, – по очах бачу, що ти хотіла сказати щось ще.
– Телефонувала, – повільно кажу це слово, бо воно мені ще важко дається, – твоя сестра, – завершую, і з тривогою очікую на її реакцію.
На щастя вона не злиться, а посміхається натомість. Полегшено видихаю і чекаю на її подальші слова.
– І про що ви говорили? – у її очах щира зацікавленість.
– Вона запитувала чи не зможеш ти приїхати на її випуск з університету, – пояснила.
– Я…– Джен виглядає так, наче їй важко дихати, наче вона бореться з собою, – я…не можу, Офеліє, – нарешті промовила вона і я зрозуміла, що по її обличчю течуть сльози.
– Чи можу я зробити це замість тебе? – запропонувала, сподіваючись, що вона погодиться.
Вона подивилася на мене відстороненим поглядом, але не кивнула і нічого не сказала.
– Ти ж знаєш мою відповідь, – нарешті промовила, хоч щось Джен, – я не збираюся туди повертатися, навіть, якби хтось пригрозив мені пістолетом…але ти справді можеш, бо ніщо не пов'язує тебе з ними.
– А якщо до того часу ми навчимося на деякий час мінятися місцями через дзеркало, – зрозуміла справжню причину її смутку я.
Можливо вона не хотіла визнавати, але дуже хотіла побачити свою сестру. Що б там не говорила.
– Як ти? – вражено запитала Джен.
– Хіба ти забула, хто я? – з усмішкою розсміялася, – чекай справді забула про мій статус? – продовжила розгублено, побачивши її погляд.
Джен напружено думала, а потім її очі наповнилися розумінням і переляком.
– Ти ж маєш божественну силу…Вища емпатка…І Свята королівства Уранія, – скрикнула вона і одразу ж прикрила рот рукою.
Емоції на обличчі Джен змінювалися так швидко, що я не встигла зчитувати їх.
– Що мені тепер робити, Фелі? Як мені це пережити?
– Вдихни і видихни, – якимось наказовим тоном сказала я тому що її точно накривала паніка.
Джен поступово заспокоїлася, а погляд її ставав яснішим.
– Скільки у мене є часу до того як ти будеш робити обхід? – запитала вона своїм звичним діловим тоном.
– Обхід? – не вдоволено запитала я, – це виконання обов'язків Святої, як лікування тих, хто не може оплатити його, – з натиском закінчую.
– Не важливо, – не терпляче зупинила моє обурення Джен, – я не певна, що маю твої сили і якщо про це дізнаються нас чекає безславний кінець.
Я розділяла її побоювання, але повинна була спочатку допомогти їй.
– Але ж ти не перевіряла чи є у тебе сили, – проникливо глянула на неї і доторкнулася до поверхні дзеркала, наче хотіла підбадьорити.
І не одразу усвідомила, що моя рука пройшла крізь нього. Не вагаючись ні хвилини я пройшла повністю і віч-на-віч зустрілася з розгубленою Джен.
– Ти диви і справді працює, – все ще вражено відповіла вона, але одразу ж взяла себе в руки, не витрачаючи на таке час.
Та й правду кажучи, його в нас не було.
Ми стояли на відстані одна від одної і чекали на щось.
– Це звичайно все чудово, – протягнула вона дещо розчаровано – але ми ж не обмінялися назад тілами…
Я не встигнула її зупинити, а вона вже пройшла крізь дзеркало у свою кімнату і…її зовнішність повернулася.
– Вийшло! – радісно сказала я, – головне тепер визначити наскільки довго ми зможемо так перебувати і тоді ти будеш врятована.
“А ви я бачу часу даремно не витрачаєте. Юні дослідниці” – неочікувано почула насмішкуватий голос Кесседі.
“Леді Амфро, що ви тут робите” – а це вже розгублена відповідь Джен.
“Прийшла вас застерегти, авжеж. Спочатку поверніться назад, а тоді вже я вам все розповім” – сказала вона таким тоном, наче виступала нашою наставницею.
Хоч жодна з нас їй не довіряла, але вирішили не ризикувати і слухняно пройшли крізь дзеркало назад. Повернення далося важко, я відчула як мої ноги підкошуються і я падаю на диван у вітальній.
Мабуть, через те що Джен була досвідчена потраплянка мені було легше ніж їй у моєму тілі. Вона швидко вибігла з кімнати у напрямку вбиральні.
“Що це таке?” – запитала у Кесседі.
“Відкат, дорогенькі мої” – пояснила вона з насмішливою турботою, і продовжила, – добре, що Ліза швидко мені розповіла чим ви двоє займаєтеся”
Я не розуміла. Вона справді щиро за нас хвилюється чи прикидається? Або ж боїться втрати історію, яку вона використовує в боротьбі з Вер’ятою.
Тесс. А ні, справді.
Офелія. О, дякую. Ти як завжди вчасно.
Тесс. Я ж це пишу.
“– Слухайте уважно, – холодно промовила вона, коли Джен повернулася, – ще раз таке зробите сама вас вб'ю. Усе що вам потрібно ви можете отримати через квести чи інші системні лазівки. Але не так.”
Вона давала нам настанови і ми уважно її слухали.
“– І як ти мене слухала, Фелі, коли я пояснювала, що це небезпечно, – протягнула вона незадоволено.”
Я не стала виправдовуватися. Який у цьому сенс? Все вже було зроблено і байдуже, якщо ми вибачимося чи скажемо щось. Краще дізнатися, як можна отримати те, що нам потрібно.
І знову ж те саме. Коли вже я перестану думати як Дженіфер.
– А якщо нам вкрай необхідно на деякий час замінити одна одну? – якимось благальним тоном запитала Джен, – якщо від цього залежатиме те як я справлюся з завданням.
Кесседі мовчала і роздумувала над вирішенням нашої проблеми.
“– Лукреція, – нарешті вона промовила ім'я моєї бабусі і я здивовано глянула на Джен очі якої наповнилися розумінням і смутком.”
– Але як вона може допомогти? – запитала з цікавістю.
“Вона відноситься до роду магів, тому їй буде не складно зробити те, що ви хочете. Але. Не. Довго, – наголосила Кесседі.”
Тепер я зовсім не розумію, навіщо вона так турбується про своїх жертв. Дивна людина, нічого додати.
“Ми зрозуміли” – відповіла після кивка Джен.
– Але я маю ще одне запитання, – швидко додала, поки вона не встигла піти, як могла зробити, – це завжди відбуватиметься в однаковий час і чи можна передати послання?
Цього разу відповідь надійшла швидко.
“Можливо й ні, – байдуже відповіла на перше і продовжила, – думаю ви зможете цього навчитися”
– Дякую Леді Амфро, за те що так допомагаєте нам.
“– Це мій обов'язок, – тихо відповіла нам і не прощаючись перервала зв'язок”
Джен вже поривалася щось сказати, коли почувся звук дверей, які відкриваються. Скоріше за все це Ешлі і я зовсім не була певна, чи потрібно їй знати правду. Та й як вона її сприйме.
– Завершуємо розмову, – шепнула Джен і ми одночасно відійшли від своїх дзеркал.
Нам потрібно було ще багато всього обговорити, але розмова тепер відкладалася. Але чому ж Ешлі так раптово прийшла? Це питання не давала мені спокою. Та тепер потрібно зачекати до наступного ранку.
