Спочатку:
На сторінку книги
Ранок настав швидко. Здається – щойно заснула і ось уже час вставати. Сьогодні мене будить не будильник, а дзвінок телефону, мелодію на якому я так і не змінила.
– Алло. Я слухаю, – не подивившись хто там відповідаю.
Із запізненням згадую, що це може бути й той, хто надіслав мені ту дивну коробку. Лист я усе ж таки вирішила викинути в воду. Вирішила, що це краще, ніж спалювати і так від нього може зовсім нічого не залишитися.
– Тільки не кажи, що ти все ще спиш. У реальному світі на це не має часу, – чую голос Тіффані і ледь не видихаю з полегшенням.
– Я не чула будильник, – відповідаю, коли бачу на телефоні що зараз уже десята, а отже, я пропустила розмову з Джен.
Відчувала як на мене накочує злість на саму себе. Може вона не мала часу поговорити, але якщо це сталося через мене…
– У будь якому випадку я вже їду до тебе тому вставай і приводь себе до ладу. У тебе… – мабуть, вона подивилася на годинник і сказала, – двадцять хвилин.
– Ти ще гірша, ніж моя покоївка і компаньйонка Ешлі, – бурчу на неї я.
Вона сміється і завершує виклик.
Ні, ця моя риса характеру точно найгірша. Але так хочеться поспати чим довше тим краще. Та й узагалі я у цій реальності не працюю, то хіба я не маю права прокидатися тоді, коли забажаю?
Повільно, майже сонно підіймаюся з ліжка, одягаю нову футболку і цього разу штани. А вчорашній одяг складаю у кошик для брудного одягу.
У моєму розумінні це той, який я носила аж цілий день. А після прання можна уявити, що це новий одяг. От що викликало у мене найбільший захват це пральна машинка і пилотяги. У нас такого не було ні в якому вигляді, тому я спостерігала за цим чудом техніки з деяким побоюванням і цікавістю.
Потрібно буде попросити Джен, щоб вона додала це до запланованих винаходів.
За цей час босоніж проходжу до вікна і відкриваю штори, а потім і вікно, щоб впустити чисте повітря. Уночі я ніколи не відкриваю вікна, бо через вуличний шум не можу спати.
Власне пройшло декілька днів поки я звикла навіть без відчинених.
Далі проходжу у ванну кімнату. Приймаю душ, мию волосся і вмиваюся.
Потім дістаю гребінець, який відрізняється від того, що у моїй реальності і радію з того, що у Джен таке коротке волосся, якщо порівнювати з тим яке в мене.
Я знаю, що тягну час. Неквапливо черепашиним кроком простую на кухню і відкриваю холодильник з подивом дивлячись на контейнери.
“Але ж учора ввечері їх тут не було”
Обертаюся і бачу Тіффані, яка дивиться на мене з хитрою усмішкою.
– Ваша доставка їжі, розпишіться, будь ласка, – вона ледь схилила голову в знак вітання.
– Щиро вдячна ви врятували мене від голодної смерті, – відповіла у тон їй і не втрималася, щоб не розсміятися.
Вона підійшла ближче і обійняла мене. Я зробила теж саме у відповідь.
– Може тебе усе ж навчити готувати, – задумливо запитала вона, – інакше як ти без мене узагалі виживеш.
Я знизала плечима. Навичка безсумнівно корисна, але…хоча я ж уже не аристократка, то чому я хвилююся.
– Узагалі є доставка, але твоя пропозиція теж слушна, – відповіла я.
Вона вражено подивилася на мене і постукала мене по плечі.
– Наша Фелі вже так виросла, – стерла невидиму сльозу вона, через що мій погляд став невдоволеним.
– То чому ти прийшла? – запитала переходячи до суті.
– Принесла перероблений одяг, чому ж ще, – враз, посерйознізавши сказала Тіфф.
А його взагалі можна так просто перевозити?
Але спочатку ми випили чаю і поснідали. Після того пройшли у вітальню, де Тіфф залишила одяг, який привезла на таксі.
А подивилася ще раз. Наче зовсім інший і цього разу я відчувала емоції. Я відчувала усе що вона хотіла сказати і це було чудово.
– Ти змогла. Смуток, надія, ностальгія і багато чого іншого. Вітаю Тіфф! – сказала я щиро радіючи за неї.
Вона ледь всміхнулася, але я знала, що їй подобається визнання. Придивившись уважніше я зрозуміла ще дещо.
– Ти використала мій стиль одягу? – здивовано перепитала.
– Ти хотіла практичність. А він подобається мені найбільше. Та й схожий з моїм, – чесно відповіла вона, – ти ж не проти?
– Та ні, головне, щоб це не було через підлаштовування, – тихо сказала я.
– Я не люблю робити щось заради інших. Я велика егоїстка, якщо чесно, – відповіла вона дещо байдуже.
Але я все розуміла. Та й ніхто нічому не повинен. І абсолютно нормально ставити себе на перше місце.
Цього разу примірка пройшла простіше. Але це не означало, що одяг втратив вишуканість. Навпаки він став більш самобутнім, ніж до того. І я відчувала себе справді щасливою, маючи змогу бути у ньому. І це було честю для мене одягнути його першою за інших.
– І як тобі? – запитала Тіффані схвильовано.
– Що потрібно робити далі? – водночас із нею запитала я.
У цьому одязі я відчувала себе впевненішою і чомусь мені хотілося допомогти усім, чим зможу.
Вона усміхнулася. Її обличчя розслабилося і опустившись на диван тихо сказала.
– Усе, що захочеш Фелі.
У сенсі? Я не зрозуміла її слів. Мені ж багато чого невідомо і багато чого було заборонено, то як я можу дозволити собі щось зараз?
Та й чи є щось, що я б хотіла зробити. Я звикла до слухання матінки без зайвих кроків. І у мене була мета до якої я йшла.
– Я не знаю. Хіба от хочу навчитися водити машину, щоб можна було легко пересуватися, а так, – я не визначено махнула рукою.
Вона кивнула.
– Точно, – погодилася, – це дуже хороша ідея, Фелі, – усміхнулася схвально.
– Тоді подбай про мене, – відповіла.
Мій характер поступово повертався і я відчувала як дихати з кожним днем стає легше. Немає нічого кращого, ніж бути собою.
– Але можу я тебе дещо попросити? – запитала вона зніяковіло, але погляд її був рішучим.
– Вийти у твоєму одязі на конкурсі, – ствердно відповіла я, цього разу я сприймала це спокійніше і не збиралася кидатися на Тіфф як тоді.
– Це було б ідеально, – сказала вона з найневиннішим поглядом і з наймилішою усмішкою.
Я задумалася. А хіба це не те, що я робила усе своє аристократичне життя. Одягала гарний одяг і ходила як не в гості до когось з батьками, а потім вже й сама. То що такого, якщо я зроблю це й тут. Якщо подумати у мене є усе, що потрібно для того, щоб бути моделлю.
Принаймні не пропаду тут, якщо що.
– Фелі? – Тіффані провела рукою перед очима в мене, – Земля викликає Офелію.
– Я просто подумала, що могла б навіть працювати цією моделлю, – сказала я і додала з азартом, – згода.
Вона здивовано дивилася на мою простягнуту руку.
– Це ваше остаточне рішення, леді Офеліє? – запитала вона з лукавою усмішкою.
– Так, – рішуче заявила, – відступати не збираюся.
– Тоді добре, – вона вклала свою руку в мою, – угода укладена, – урочисто мовила вона.
Я нервово всміхнулася. Навіть Джен більш обережна у моєму світі, ніж я у її. Цікаво куди мене ще приведуть мої рішення. Але чомусь я була переконана, що роблю усе правильно.
