Спочатку:
На сторінку книги
Переді мною з'явився синій екран і я уважно читала те, що там прописувалося.
“Додатковий квест
Назва – Дар Душі.
Рівень складності – S
Завдання – Зрозумійте, що насправді означає ваш дар і як ним керувати.
Термін. База за сім днів, додатково час до повернення.
Нагорода – Вам буде дозволено використовувати цю здібність як додаткову без застосування монет.
Додатково. 20000 ігрових монет і здібність четверта стіна.
Покарання за невдачу – смерть”
Я декілька хвилин дивилася на останнє слово і, мабуть, здавалася божевільною, яка дивиться в одну точку. Але чи не занадто жорстоке таке покарання. Я завмерла. Усі інші квести, які я проходила раніше були простішими і цей видався надскладним.
Але я повинна. Чого б це не коштувало?
“Слухай, Лізо, ти зараз серйозно?” – усе ж перепитала я.
“Повністю” – без жодної краплі співчуття мовила вона.
“Ясно, – не засмутилася і продовжила, – підказки будуть?”
“Авжеж, це ж квест ти щось проходиш отримуєш і йдеш далі, – пояснила вона”
Джен зітхнула з полегшенням і більше не запитувала. Вона зможе.
– Лукреціє, з чого мені починати? – рішуче звернулася до неї і та щиро всміхнулася.
– З азів – ти маєш зрозуміти з чого усе почалося і як ти вперше активувала свій дар.
Зітхнула. Це було ще десять років тому і пам'ятати це було майже нереально.
– Я спробую пригадати. Але якщо чесно усе так, наче одного дня я просто прокинулася в кімнаті переходу, – рівним тоном пояснила я, наче мені було байдуже.
– Кімната переходу? – перепитала вона з нерозумінням. – А далі що? – не відставала вона і я важко зітхнувши усе ж відповіла.
– Це зала з мерехтливими стінами від якої ведуть різні коридори, – пояснила і продовжила тихо, – а далі…я прокинулася у тілі зовсім іншої людини.
– О Господи, скільки ж тобі років було, – занепокоєно запитала вона.
– Дивно, що ви не згадали вашу Світлу богиню, – усміхнулася я.
– Чому я повинна змінювати віру через якусь дурну нову реальність, – скривилася вона і міцно стиснула мої руки.
– Це сталося у день, коли я стала повнолітньою. Насправді я була впевнена, що це сон, тому не встигнула злякатися, – заспокоїла її я, – те що це правда я дізналася, коли зі мною зв'язалося Бюро потраплянців.
– І таке існує? – щиро здивувалася вона і перевела тему на інше, – отже, ти можеш переносити тільки свою душу і це стається тоді, коли ти переступаєш поріг, – підсумувала вона.
Я кивнула. Мабуть, вона хотіла почути щось інше, але це була єдина відповідь, яку я могла надати.
– Якщо це працює за таким принципом, тоді ти маєш якось перетягнути мене у той коридор. Але з того, що я чула про цей дар ніхто з провідників не спав, коли використовував дар, – задумливо проговорила вона.
– Мабуть, ви вже забули, що це особливість нашої реальності, – кинула я.
– Точно, та зараз ми маємо зосередитися на дослідженнях. Пройди зі мною.
Я неохоче підвелася з місця. У мене до неї вже знизилася після цих сумнівних прогулянок. Ми пройшли в меншу бічну кімнатку, де було багато приладів неясного призначення і якісь артефакти, до яких я втратила будь яку довіру.
А посередині стояло крісло як в кабінеті лікаря.
– А може не треба? – благально запитала я, відступаючи, крок назад.
– Я ще навіть нічого не почала робити, Офеліє і те було лиш випадковістю, – тихо, без краплі вини відповіла Лукреція.
Я підняла брову, але змовчала. Як знаєте, леді Лукреціє. Все ж підступність ніхто не відміняв.
Байдуже знизавши плечима я лиш тихо запитала.
– То що мені робити далі?
Спочатку вона просила мене одним за одним підійти до магічних приладів усіх кольорів веселки, щоб щось перевірити.
Але нічого не відбувалося, більше не бачила жодних дивних видінь, а мій стан залишався сталим.
– І що з тобою не так? – зміряла мене важким поглядом.
– Мені звідкіля знати, – зміряла її байдужим поглядом, наче мене ця ситуація й зовсім не стосується, – але усе ж таки, що мало відбутися?
– Вони мали показати твої показники, – розгублено відповіла вона, – але тебе, наче огортає якась захисна плівка.
Системний захист, чи що? Саме тому Арчі ще не знає хто я?
– Якби ж тільки усе вийшло ми могли б знати як діяти. А тепер ми як сліпі кошенята, – вона притулилася до холодної стіни кімнати, а потім щось обдумавши сказала.
– Авторка. Тесс, чи як її правильно, точно має щось про це знати, – пильно глянула на мене, чекаючи чи то підтвердження чи заперечення.
Зітхнула. Повинна, але чи захоче нам щось пояснити? Чи не поставить сам сюжет вище за своїх персонажів?
– Добре. Я поставлю одне тільки запитання на яке вона точно дасть відповідь. Як можна керувати цим даром і як провернути це дивне перенесення душі, чи що воно там?
Тесс. Скидається на те, що це два питання записані як одне.
Лукреція. Ви й справді відповіли?
Тесс. Я ж уже пишу цю книгу. Мені зовсім не важко перейти в розмови з персонажами.
Дженіфер. Рада, що ти тут. То як допоможеш?
Тесс. Спробую. Чисто теоретично можна за стандартним способом керування магією. Думаю для початку тобі варто навчитися бачити аури, потім магічні зв'язки і тоді обережно відділити душі Ликерії і Лукреції. І потім якось перетягнути її душу у інше тіло.
Лукреція. Як я й думала тобі відомо, моє попереднє ім'я.
Дженіфер. Хто, що і куди?
Тесс. Вибач, але, мабуть тобі прийдеться зрозуміти на практиці.
– Так буде швидше, – я втомлено сіла на крісло, щоб спробувати краще про це подумати.
І побачила як очі Лукреції сповнилися справжнім жахом. Вона спробувала щось прошепотіти, але було вже пізно, повіки закрилися і я провалилася у дуже дивний сон чи видіння.
“Я наче знову опинилася у тому самому місці, що тоді через кулю. Мене оточували безліч різних душ, але я просто пропливала повз них, не маючи змоги навіть доторкнутися. Що це за місце і чому я тут? Невже це і є практика.
Тесс. Ти усвідомлюєш себе, Джен?
“Мабуть” – невпевнено відповіла я.
Тесс. Тоді спробуй наблизитися ближче до якоїсь з енергій
Вона надала мені вказівки, які я спробувала виконати. Та це виявилося не так і легко. Коли я наближалася вони лише віддалялися. Що ж я роблю не так?
Тесс. Забудь про ціль. Ти тут заради того, щоб подивитися на них. Тобі ще рано дізнаватися про них. Не думай ні про що і просто наблизися до них.
Здається я зрозуміла. Наспівуючи якусь першу ліпшу пісню, яка спала на гадку я знову плавала тут. Усе й справді вийшло, коли я не думала про це. Але що ж робити далі. Я підпливла наскільки змогла близько і зрозуміла, що ця енергія належить Лукреції. Невже сама того не усвідомлюючи я підпливла куди потрібно.
Тесс. Молодець. У тебе чудово вийшло. Тепер скажи мені що ти бачиш? Яких вона кольорів і чи не обплітають її якісь нитки?
“Вона різних кольорів. Але складається враження, що вона розділена і це дві частини. Також тут дуже багато тих ниток і я не дуже розумію до кого вони тягнуться”
Тесс. Ти можеш ближче глянути на це?
Спробувала, але нічого не вийшло і я розчаровано зітхнула.
Тесс. Цього достатньо. Просто спробуй повторити в реальності.
“Дякую за допомогу”
Я прокинулася там само де й лежала, а біля мене саме схилилася Лукреція. Розмову з Тесс було завершено.
Я хотіла подивитися цю її ауру чи душу, але зараз для мене це було важко повторити. І чому в розумінні Тесс це так просто?
Ліричний відступ.
“Бо вона спостерігачка. Такому типу людей значно легше застосувати подібні здібності” – як завжди вчасно з'явилася Ліза.
“О зрозуміло” – відповіла я.
Тоді мені потрібно навчитися краще спостерігати за іншими для початку.
“Або все простіше і вона просто крадійка здібностей. Тут одне з двох.” – додала вона буденним тоном.
“У сенсі? Як вона може скопіювати здібність, якщо вона з немагічної реальності” – не зрозуміла я.
“Це діє не на все, авжеж є безліч винятків,” – неохоче, наче їй було заборонено це розповідати пояснила Ліза, – та й це не та тема, яку мені можна обговорювати”
Тесс. Вже б договорила, я взагалі теж тут.
Ліза. Ось тому й не пояснюю. Запитай в Кесседі, якщо так цікаво.
Тесс. Мені зовсім не важко. Але чи захоче вона говорити.
Ліричний відступ завершено.
І справді? Я повністю поділяла думку нашої авторки, але сподіваюся вона потім сама все розповість.
– Дженіфер? – нарешті до мене долинув оклик Лукреції.
– Нічого, що ви назвали моє справжнє ім'я? – наполохано запитала я.
– Ти не чула мене, скільки б я не кликала. Подумала, що це єдиний спосіб, – чи то роздратовано чи то з виною в голосі сказала вона.
– Вибачте, – пробурмотіла я.
Пояснити, що я відключилася від реальності через телепатичну розмову з системою не могла. Потрібно навчитися говорити з Лізою, так щоб це не впливало на зовнішній світ. Інакше це стане надзвичайною проблемою у якійсь кризовій ситуації.
– То що? – перепитала вона.
– Вашу ауру, чи душу і магічні зв'язки, які йдуть від вас, – лаконічно кинула я.
– Це чимось допомогло тобі? – запитала вона серйозно.
– Можливо, – знизала плечем я і продовжила, – зараз ви закриті від мене і це дещо насторожує.
Вона важко зітхнула.
– Усе одно потрібно спробувати йти цим шляхом і побачимо куди він приведе, – сказала вона дещо підбадьорливо і додала, – а зараз нам час додому, ти надто багато пережила, потрібно відпочити.
Вона з турботою допомогла мене піднятися з місця і вийти приміщення.
Повільно ми йшли коридорами і спускалися вниз сходами. Я ледве переставляла ноги, бо тільки зараз зрозуміла наскільки втомилася.
Як тільки ми опинилися в кареті я відчула як повіки закриваються і я засинаю.
Потрібно гарно виспатися, коли опинюся в маєтку. Наступні дні обіцяють бути ще більш виснажливими.
Потрібно було відмовитися поки мала змогу. Тепер…
Скільки я ще разів про це пошкодую за весь час перебування тут? Мабуть, навіть не має сенсу задумуватися про це.
