Раді Вас бачити!

– Дженіфер? – перепитала я, коли зрозуміла, що відображення у дзеркалі, справді інша людина. 

– Офелія? – вигукнула вона вражено, прикриваючи рота, – тобі щось відомо про це?

– Авжеж ні, – ображено заперечила я і кинула докір у її бік, – я думала, що ти повинна знати про це, Дженіфер? 

Вона важко зітхнула. 

– На жаль, мені справді нічого не відмом, – відповіла вона тихо, – можеш не вірити мені, та я справді уперше спілкуюся крізь дзеркало. 

Вона важко видихнула і погляд її змінився. 

– Як же це втомливо говорити на ваш аристократичний манір, – протягнула вона закотивши очі. 

– Зате ти говориш як простолюдинка з району Мергі, – не залишилася в боргу я.

Вона більше нічого не сказала, вирішивши, що продовження цієї теми призведе до конфлікту, за що була вдячна. Зараз з моїм нестабільним характером це було зайвим. 

– Як пройшла адаптація? – запитала вона з цікавістю, а потім декілька митей уважно дивилася вперед, – ти кудись збиралася? 

Чи повинна я відповідати чи залишити останнє питання зовсім без відповіді? Але ні, навіщо приховувати? 

– Дзеркало засвітилося в коридорі, –  усе ж вирішила поки змовчати. – Адаптація не пройшла повністю, я можу лиш знати назви нових для мене предметів і для чого вони, але я не маю твоїх спогадів. І мене по факту змусили прийняти квест для медитування, – почала пояснювати я тихим рівним тоном. 

– Квест? – стрепенулася вона і її тон став, наче ображеним, – навіть мені ще його не дали. Дивина та й годі. 

– Твоя правда, тут справді щось не так, – погодилася з нею.

Що ж мені навіть вирішувати не потрібно було, розмова сама повернула в інший бік. 

– А як щодо тебе? – запитала, просто, насправді не будучи зацікавленою у цьому. 

Побачила поруч невелику табуретку і сіла спираючись на стіну. Мабуть, вона поставила її для того, щоб було зручніше взуватися. 

Розмова могла бути довгою. 

– Я маю усі твої спогади, але..– протягнула вона пильно дивлячись на мене від чого відчула деяке роздратування. 

Хто вона така, щоб так пильно дивитися у вічі аристократці? 

– Але деякі роки мають прогалини, – завершила після довгої паузи, – ти щось знаєш про це? – запитала вона з деякою тривогою. 

Я напружила память, не розуміючи що ж могло бути не так. У мене були всі до єдиного спогади і те, що вони не потрапили до Джен справді видавалося підозрілим. 

– Джен, чому ти взяла це завдання? – запитала таким тоном, наче від цього залежало моє життя, чи точніше наші життя. 

Вона спробувала пояснити, але склалося враження, що їй хтось стиснув горло. 

– Я не можу розповісти усіх деталей, – нарешті змігши вдихнути повітря, сказала вона, – але моя мета зробити тебе королевою – насправді твій світ, це манхва, яку я читала останньою. 

Лише витримка аристократки дозволила мені не закричати. Тобто, вона хоче сказати, що увесь мій світ це просто створена кимось історія? Але як так? Я не хочу вірити, що це правда. 

Піднялася і повільно наблизилися до столу, щоб взяти телефон Дженіфер. 

– Скажи назву, – холодно і беземоційно наказала я. 

– Те що це історія, не означає, що ти просто вигаданий персонаж, – м'яко зупинила вона мене і все ж додала, – здається “Повернення лиходійки” чи “Шлях лиходійки”. Коротше там на обкладинці буде героїня з червоним волоссям, – пояснила вона з поглядом, наче й справді забуває. 

Знайома назва змусила мене завмерти на місці. Із завмиранням серця я розблокувала телефон і зайшовши у ту саму вкладку, яку читала перед цим показала екран Джен. 

– О, ти теж…вирішила…її прочитати, – важко ковтаючи повітря мовила вона так, наче зараз почнеться Кінець Світу. 

– Джен, – прошепотіла я тихо, від усідомлення ситуації виглядала занадто збитою з пантелику, щоб мати можливість говорити нормально, – візьми, будь ласка четверту книгу на другій полиці знизу, –  цього разу я не наказувала лиш просила, вражена усім цим. 

Вона слухняно повернулася від мене і я побачила як вона швидко шукає потрібну книгу і те, як її очі збільшуються після того як Джен розуміє, яка саме назва. 

–  “Шлях лиходійки” –  серйозно? – її погляд виражав одночасно розгубленість і роздратування, наче вона здогадувалася, хто саме автор, –  а не погано вона влаштувалася нічого не скажеш, –  прошепотіла вона.  

–  Ти можеш мені щось про це розповісти? –  дивилася на неї з деяким хвилюванням.  

Я вже бачила той ефект, коли вона хотіла пояснити про завдання. Мені не хотілося, щоб вона знову постраждала. 

–  Ти й сама знаєш, хто вона, –  легко ухилилася від відповіді Джен і тепло усміхнулася. 

Кивнула. Відповідь і справді була надто очевидна, щоб її озвучувати. Можливо ця Джен не така й погана і можливо ми зможемо стати союзницею, якщо вона не збирається заважати мені, а навпаки прагне того самого. 

– Я хочу співпрацювати з тобою, леді Офеліє, –  сказала вона діловим голосом. 

–  Я сподіваюся, що вона буде вдалою, Дженіфер, –  щиро всміхнулась я. 

Вона кивнула повторивши мою усмішку. Тиша відчувалася приємно, хоч я звикла до того, що у мене є лише рідкісні миті насолодитися нею. Більшу частину часу я була на навчанні, з сім'єю і на постійних прийомах аристократів або ж у супроводі ходила вулицями простих людей, щоб дізнатися про їхнє життя. 

Я звикла до постійного шуму, який мене оточував, тому зараз було дещо дивне відчуття. 

– О точно, – згадала я, – як змінити пісню на будильнику? 

– А що та яка стоїть, не підходить для твоєї аристократичної психіки? – запитала вона з насмішкою. 

– Ну знаєш, – протягнула я, – “Highway to hell” в принципі звучить не дуже, – фиркнула ображено. 

– Це моя улюблена пісня, взагалі то, – спохмурніла вона, але одразу ж повернулася до такої звичної для мене усмішки, – зайди в файли, знайди аудіозаписи і постав пісню, яка тобі сподобається куди ти хочеш, – пояснила вона. 

Тесс. І чим тобі не подобається? 

Офелія. Забула, я звикла до класичної музики, а не такого…

Дженіфер. Це краще, ніж “Join me in death” 

Тесс. Точно. Спиш собі, нікого не зачіпаєш, а тут…так і вмерти можна. Або ще щось з такої серії.

“Аудіозаписи? І де ті ваші пояснення, коли так потрібні”

Запитувати в Джен чомусь зовсім не хотілося. 

– Офелія є щось про що мені необхідно знати? – запитала вона натомість. 

– Я не розуміюся в математиці, хімії і фізиці – випалила на одному подиху…і точно не зможу здати по ній екзамен, – закінчення фрази повисло в повітрі. 

– А…неочікувано, – подивилася вона зі щирим здивуванням, а потім склала руки і відповіла з самовдоволеною посмішкою, – тоді ти за адресом. Серйозно, потрібно було слухати мені мою дорогу матусю і молодшу сестричку і вчитися на щось пов'язане з фінансами, а не гнатися за нездійсненним, – сказала вона з гіркотою і смутком в тоні. 

– І ти шкодуєш за втраченою можливістю? – запитала з цікавістю. 

– Авжеж ні, – похитала вона головою, – це був мій вибір і всі наслідки моя відповідальність. Та й хтозна чи був би той вибір кращим? 

Я не знала чи погоджуюся з нею чи ні. Адже на відміну від неї у мене не дуже й був той міфічний вибір. Життя аристократки такого роду, як Ельдер, розписане від самого народження по хвилинах. І ще з юності я вже знала, що хочу стати тільки королевою Уранії і готова була віддати за це все. Єдине…я зовсім не розуміла причину такої одержимості. 

– Тоді буду щиро вдячна, якщо допоможеш мені, – нарешті відповіла я. 

– Мені зовсім не важко зробити це, – кивнула вона. 

– То що ти…почала я. 

– Збираєшся робити далі? – одночасно зі мною закінчила фразу вона. 

Така дивна синхронність здивувала. 

– Після вас, леді Офеліє, – вона присіла в реверансі. 

– Спробую якось пристосуватися до цього незвичного світу, – невпевнено відповіла, – А ти, як хочеш досягнути нашої спільної мети? – запитала з чистою цікавістю. 

– Для початку, – протягнула вона, – зроблю усе, щоб принц одружився зі мною, а потім доживу й побачу, – сказала вона тоном, який мені здався легковажним. 

Я вражено прикрила рота рукою, ледь стримуючи вигук. Вибачте, вона ж жартує зараз, так? 

“Ні, Джен справді вважає, що на цьому її завдання завершується, – почула голос Лізи у своїй голові, яка занадто довго мовчала до того.” 

Хоча у неї теж мають бути якісь свої справи і вільний від нас час. Але Джен, звичайно. Ні, можливо в теорії на цьому можна й завершити, але…боюся, що королевою я не стану взагалі. 

Я вже хотіла сказати усе що про неї думаю, але не встигла, бо почула мелодійний звук. 

– О, хтось прийшов, – здивовано вигукнула Джен. 

– Ох, я вже й зовсім забула…мені телефонувала Тіффані і запропонувала прийти, а ти ж знаєш, яка твоя подруга…– постаралася згладити усі можливі кути, щоб це не прозвучало, наче я не виконала обіцянку. 

– Це точно, – мабуть, уперше щиро всміхнулася вона, – перед натиском Тіфі ніхто не встоїть. 

Ця реакція зовсім суперечила тій, яку я уявляла. 

– Але зачекай, – прмовила вона, здригнувшись, наче від страху, – чи пройшло вже пів години? 

Подивилася на годинник і зрозуміла, що це точно не вона. Тоді хто? 

– Не відкривай, – самими губами прошепотіла Джен налякано, – це мій колишній. 

Здивовано подивилася на неї, але вона промовчала. Дивно, але скільки б я не шукала серед спогадів Джен не було жодної згадки, щоб вона мала нареченого, чи хоча б зустрічалася з кимось. У цьому світі договірні шлюби були не настільки поширеними як в моєму. І мене дещо дивував той факт, що тут можна було вільно зустрічатися без заручин. 

Дзвінок продзвенів знову. Я перейнявши переляк Дженіфер, завмерла на місці, майже не дихаючи.  

– Він погана людина? – прошепотіла я. 

– Не сказала б, але я на нього глибоко ображена, тому й не хочу бачитися, – так само відповіла вона, теж застигнувши на місці, наче вона теж була в небезпеці. 

І все ж у її погляді читалося більше, ніж вона дозволила мені сказати. Вона хотіла приховати щось і я не мала права тиснути на неї, хоч і мала необхідність у цих знаннях. 

– Він дивний, – і сама продовжила Джен, – є у ньому щось таке, наче Себ потраплянець. 

Я стримала здивований вигук. Може саме через це його немає в моїх нових спогадах. 

– Як його повне ім'я? – натомість запитала я, – і чи залишилися у тебе фото з ним? 

– А ти інакша, ніж видаєшся на перший погляд, – задумливо і схвально кивнула вона. – Думаю одне я все ж залишила на память, а звати його Себастьян Шермоні. 

Я не покладала великих надій на це, але можливо він теж повязаний з усієї цією історію. Знайшовши галерею з фотографіями в телефоні я подавила відчуття ніяковості і подивилася на них. Ця Джен була інакша. Щаслива, а не та яку я бачила раніше в дзеркалі. 

А от цей Себастьян точно не був мені знайомим. 

Дзвінок знову задзвонив декілька разів. Я все ж не витримала і попри заперечення Джен зробила крок до дверей. 

Навшпиньках підійшла до них і подумавши все ж відкрила їх і так і завмерла вражена побаченим. Ця людина не була ні Тіффані, ні Себастьяном. Це був той кого я знала усе своє життя і той кого тут аж ніяк не могло бути. 

– Леді Офеліє, це ж ви, чи не так? – я злякано завмерла, застигнувши на місці. 

Той хто стояв переді мною виглядав інакше, але його погляд був точно таким самим як і в кронпринца. Я повинна якнайшвидше повернутися і попередити Джен. 

І за що їй така кара небесна. 

Схилившись в реверансі вона прошепотіла. 

 – За нами спостерігають, – і вже в голос з сяючою усмішкою додала, – що привело вас сюди принце Фредерік.

Не знаю, що насправді він хотів сказати, але натомість він лише сказав. 

– Я хотів переконатися, що з вами усе гаразд? 

– Як бачите, – яскраво посміхнулася і з найневиннішим виглядом промовила, – тепер, коли ви переконалися у цьому, сподіваюся найближчим часом ми зустрінемося вже у нашій рідній Уранії, – останнє додала лише так, щоб він міг почути. 

– Тоді до зустрічі, моя леді, – він повернувся, щоб іти. 

Я була вже готова видихнути з полегшенням як переді мною знову з'явився цей синій екран із новим сповіщенням.  

“Зупиніть принца” Відхилити\ прийняти. 

Шкода, що тут не було видно дзеркала і я не могла запитати про це в Дженіфер, бо Ліза відмовлялася надати пояснення. Отже, я мала вирішити сама. 

Якщо я правильно розумію, то від мого вибору залежать події в подальшому і зробивши неправильний вибір це призведе до наслідків. А от чи хороших чи поганих це вже інше питання. 

Гадаю, якби усе було так просто це питання узагалі б не вилізло, тому логічно, що я повинна…

– Зачекайте, – прошепотіла я, суперечачи самій собі, адже ще нещодавно я сказала йому, що буду рада й зовсім його не бачити. 

Він здивовано подивився на мене, але одразу ж опанував себе. Що ж мені сказати? Я не можу запитати його, чи побачуся з ним ще, бо це буде звучати вкрай дивно. Тоді у  мене залишається лиш один варіант. 

Справді тільки цей, бо система не видавала мені якихось додаткових варіантів. 

– Хай береже вас Світла богиня і захищає під час подальшого шляху, – ледь схилалася в реверансі я, сказавши традиційне прощання Уранії. 

Хоча серед звичайних громадян воно було коротше. 

– Дякую вам, моя леді. Хай буде Світла богиня на вашому боці, – усміхнувся він і нарешті пішов. 

Я видихнула з полегшенням як тільки закрила за ним двері. А ще дозволила собі голосно розсміятися. Більш ніж впевнена, що він був у вигляді того Себастьяна. 

І все ж мені хотілося сподіватися, що вона зробила правильний вибір і потім не пошкодує про це.