Спочатку:
На сторінку книги
“Додатковий квест
Назва – Розуміння Тіффані.
Рівень складності – А
Завдання – знайдіть пояснення вчинків Тіффані.
Термін. 9 днів.
Нагорода – шкала ставлення, доступ до ігрового магазину.
Покарання за невдачу – ваші шляхи розійдуться”
Мій ранок почався з незвичного квесту, про який я одразу ж забула як тільки системне вікно закрилося.
У квартирі панувала цілковита ідилія, на ноутбуці лунала заспокійлива фонова музика, а на столах стояли чашки з чаєм.
Я странно вишивала і краєм ока спостерігала за Тіффані, яка як завжди малювала ескізи.
Вона хмурилася, коли не розуміла чого не вистачає і радісно всміхалась, коли все виходило саме так як вона планувала. З кожним днем я здавалося починала розуміти її краще і все більше переконувалася у тому, що саме повинна зробити далі.
“Система вітає вас з підвищенням рівня ставлення до Тіффані. Тепер ви зможете краще зчитувати її стан і здогадуватися про її наміри” – побачила я блакитний екран.
– Твоя пропозиція, – не впевнено почала і швидко продовжила, щоб не передумати, – чи ще в силі вона?
Вона підійняла на мене погляд і подивилася здивовано і з недовірою.
– Для тебе завжди, – усміхнулася вона відірвавшись від роботи і щосили стараючись приховати справжні емоції.
Але навіть не бажаючи цього я завжди їх зчитувала.
– То ти вирішила погодитися, – підморгнула вона, переможно усміхаючись.
потім кинулася міцно мене обіймати, – щиро вдячна за надану честь, леді Офеліє, – вклонилася після цього.
Я знала, що після цього ніяк не зможу відмовитися від власного рішення, але побачивши старанність Тіфі я щиро хотіла їй допомогти. Та й справді чи буду я робити щось нехарактерне для мене. Ні, якщо бути чесною.
– Тоді обговоримо деталі, що саме ти від мене очікуєш? – запитала більше з цікавістю.
Вона декілька митей мовчала, а тоді тихо відповіла.
– Моя мрія – створювати власний одяг, – тихо почала вона, – але спочатку мені потрібно зробити дипломний проєкт і стати найкращою, але для цього потрібно, щоб мій одяг був впізнаваним і за нього проголосувало більше людей, – пояснила вона свою мету, – а ти як аристократка краща будеш ніж моделі.
Нарешті я почула від неї чесність.
– Тоді чи можу я поглянути на ескізи? – обережно запитала я.
Вона заперечно похитала головою, наче щонайменше я хочу прочитати її особистий щоденник. Ледь усміхнулася на таку реакцію.
Через декілька миттєвостей вона невпевнено протягнула мені скетчбук чекаючи на мій вердикт. Це пройняло мене легкою ностальгією за Арчі, який завжди просив моєї думки щодо його винаходів.
Тільки от у тій темі я розумілася краще, аніж у одязі. Хоча я ж навчалася мистецтву і естетиці, то може це й дасть щось.
Я уважно проглядала ескізи, шукаючи у них хоч найменший недолік, але усе було виконано так бездоганно. Що я лиш могла вражено не відводити свій погляд, дивлячись на цю красу.
– Не знаю, що там скажуть і як думають інші, але я готова одягати такий одяг, хоч кожного дня, Тіфі. Це надзвичайно прекрасно. Тут є і аристократична вишуканість, але так само ваш сучасний мінімалізм, чи що, – захоплено виголосила я.
– Дякую, – здивовано сказала Тіффані.
Мабуть, ще жодного разу, ніхто не говорив її подібного. І це викликало смуток. Цікаво, скільки насправді разів вона пробивала усі можливі стіни, але ніхто не хотів побачити її роботи. Відчути їх і зрозуміти.
Я була близька до розгадки чогось важливого, але все ще не могла усвідомити.
“Чи не бажаєте ви відкрити один епізод з життя Тіффані і дізнатися більше”
А чи маю я право на таке погоджуватися. Але все ж я не втрималася і кивнула.
Блакитний екран змінив свої барви і поступово переді мною розкинулася потрібна сцена. Я завмерла в очікуванні.
“Тіффані стоїть у коридорі, мабуть її університету і розмовляє з тою дівчиною з якою ми зустрілися тоді в магазині.
Вони виглядають інакше, аніж в останню зустріч свідкинею якої я ненароком стала. І хоч я не можу зрозуміти про що саме вони розмовляють, їхня поведінка цілком дружня як у подруг.
Отже, скоро відбудеться розкол, чи що? Чи є щось інше? Я пробую подивитися сцену краще, і ледь торкаюся екрану. Вони стають ближче і я нарешті можу почути слова.
– Ти будеш подавати свої роботи на конкурс, хубе? – звертається Шерін до Тіфф.
Я вже знаю, що це звертання до молодших колег або менших по курсу чи класу.
– Все завдяки вам, сонбе, – натомість сама Тіффані звертається до неї як до старшої.
Хоча це ж логічно.
– Я рада допомогти такій талановитій людині як ти, – вона тепло всміхається, але я відчуваю тривогу.
Щось у ній явно не так. Моє відчуття емоцій не може збрехати. І коли це коротке видіння закінчується я уже знаю, що хочу дізнатися.
Я повертаюся до Тіффані у вітальню і тихо але твердо запитую.
– Хто та дівчина, яку ми зустріли у торговому центрі? Що вас пов'язує? – і чекаю на реакцію Тіфф.
Інколи мені хочеться назвати її подругою, але я не певна до кінця чи маю право на це? Але вона відповідає як завжди у своєму стилі і я можу полегшено зітхнути.
– Це що ревність? – запитує вона розсміявшись і продовжує, – ми усього лиш вчилися у одному університеті і вона була на останньому курсі, коли я лиш поступила.
Я не можу стриматися від того, щоб не зиркнути на неї з під лоба.
– А якщо серйозно і без дурних жартів, які я не розумію?
– Вибачте мене, моя леді, – вона схиляється у досить дивному реверансі.
А потім нарешті відкидає свій звичний настрій і я нарешті все розумію. Ось деталь якої мені не вистачало. Яка не дозволяла мені скласти повну картину.
За маскою цієї життєрадісної вічно повної енегією дівчини ховалася втомлена і поранена душа. Яка втрачала, яка сумувала, яка шкодувала і ненавиділа.
“Вітання. Ви підвищили рівень і відкрили шкалу ставлення персонажів до вас”
Отже, Тіффані, чи дозволиш ти мені дізнатися твою історію?
Вона мовчала, а я не квапила. Усе ж це не легко комусь щось розповідати.
Я чекала, терпляче як повинна вміти це робити.
– Ти можеш не розповідати.
– А ні, – заперечила вона, – просто думаю як краще тобі її пояснити, зважаючи на те звідки ти насправді прийшла.
І справді як я могла забути, що між нами стояли два століття і декілька різних епох, які пройшли після моєї. Наскільки цей світ не схожий з моїм.
– Ну я спробую, – невпевнено відповіла, – я вже маю майже усі спогади Джен, тому не думаю, що це буде занадто.
Зробивши ковток чаю вона почала говорити.
– Вона була для мене справжньою Наставницею і я дуже багато у чому на неї покладалася. А потім на конкурсі в університеті вона виставила свої ідеї за мої.
– Але ж як так, вона ж старша за тебе, мала ж бути кращою? – не зрозуміла я, – як вона могла вкрасти ідеї в молодшої?
– Є ті, хто народжуються з талантом, а є ті, які працюють важко і все заради того, щоб їх обгінав якийсь новачок. Тепер розумієш? – запитально глянула вона.
Я похитала головою. Розуміла то наче так, але сказане було напрочуд дивним для мене.
Складалося враження, що Тіффані навмисно пропустила важливу частину історії і хоче щось приховати.
Не певна чи можу запитувати?
Але на щастя вона відповіла сама, хоча це все ще здавалося недостатньо.
– А тепер – як ти думаєш, хто з нас двох мав талант, а хто викрав ідею? – тихо запитала вона і встала зі свого місця.
– Мені потрібно їхати додому, щоб відпочити перед тим, як почну шити одяг, – сказала вона уже вголос і піднялася зі свого місця.
Обійнявши мене на прощання, поспішила на вихід.
А я довго не могла зрозуміти, а чи не причулося мені її попередні слова.
