Спочатку:
На сторінку книги
Лукреція вже чекала на мене. Її вираз обличчя був водночас невдоволеним, зацікавленим і нетерплячим.
Я відчула себе так, наче прийшла здавати важливий екзамен, нічого не вивчивши.
– Ходімо, – сказала вона, дещо холодно.
Мене чекає смерть? Чи усе ж отримаю помилування за надану важливу інформацію. Але, хто знає чи вона їй потрібна. І точно, поки не забула.
“Ліза, я можу додавати щось по типу нотаток.”
“Я можу ввімкнути нагадування для тебе” – знайшлася з відповіддю вона.
“Тоді добре. Нагадаєш мені, щоб як буду в лідера гільдії запитати його про Алісію і Елану Фольс”
“Добре” – погодилася Ліза.
“Дякую” – полегшено видихнула.
З власного досвіду проходження візуальних новел знала, що як випадає нагода поставити якомусь важливому персонажу питання. Я завжди обирала ті, які мали менше значення.
– Насправді я вже закінчила деякі з своїх справ, – звернулася до мене Лукреція, – але є те для чого мені потрібна твоя допомога.
– Зрозуміла, – відповіла, – якщо зможу, допоможу.
Вона вела мене тільки у їй відмомому напрямку, а я слухняно йшла за нею, навіть не запитуючи. Чомусь я щиро довіряла Лукреції, не чекаючи від неї підступу. Хоч була впевнена він тут має місце бути.
Ми прийшли до ще одного ліфта і я неохоче ввійшла всередину. Не дивно, що й самі стіни стали неприємного відтінку.
– Лабораторія, – тихо сказала вона і вже звернувшись до мене. – Потерпи, – сказала Лукреція зі співчуттям і додала якось приречено чи що, – ти скоро звикнеш. Як і я в свій час.
– Дякую, за те що розумієте мене, – сказала я з підтримкою.
Не думаю, що повністю могла зрозуміти її, усе ж мала іншу ситуацію, але хотіла зробити це.
Через деякий час вона міцно взяла мене за руку і шепнула.
– Нам зараз потрібно буде вистрибнути з ліфта.
– Що? Як ви це собі уявляєте? – шепотом прокричала я, – хіба це не самогубство?
– Авжеж ні, я раз таке вже провертала, – буркнула вона і зосереджено оглянула стіни.
– А лабораторія? – вхопилася за останню соломинку, але за її поглядом одразу зрозуміла, що це було просто для відводу очей.
Сподіваюся вона знає що робить, бо у разі моєї смерті я стану привидом і буду переслідувати до кінця її днів.
Вона нарешті змогла зруйнувати захисний купол і ми швидко перестрибнули, зачепившись рукою за щось схоже на балки, відкрили люк і вийшли біля сходів.
Лукреція відкрила одні з дверей коридору і ми прослизнули у нічим непримітну кімнату, повністю темну без жодного оздоблення. Єдине, що виділялося серед усього цього кристал, який переливався всіма відтінками веселки і куля, яка крутилася на підставці.
– Невже це для того, щоб перевірити чи є у мене магія? – з недовірою запитала я.
– Дар, який ти маєш, значить більше, ніж ти думаєш, – сказала вона з впевненістю і потягнула вперед.
Я не пручалася тільки з цікавістю спостерігала за тим як неочікувано розгортаються події. В житті б не подумала, що отримаю можливість пройти справжню магічну перевірку.
– Доторкнися кристалу, – сказала вона, майже наказовим тоном.
– А це можна робити так просто? – перепитала з деякою тривогою.
Не хотілося вязуватися у щось незаконне, а потім мати проблеми з одним з найважливіших для мене місць.
Вона відвела погляд і прошепотіла тихіше.
– Ось чому у нас не так багато часу поки по нас не прийдуть, – усе ж дала чесну відповідь, – і запам'ятай, для усіх інших нас тут не було.
Я спохмурніла, але все ж вирішила не сперечатися.
Сподіваюся ніхто і справді не дізнається. Я обережно доторкнулася вказаного предмету і ледве стримала крик від болю який пронизав мою руку.
Хотіла висмикнути руку, але не вдалося. Я зціпила зуби і подивилася на Лукрецію якимось благальним поглядом та вона лиш сказала тихо і без жодної краплі співчуття.
– Терпи, Джен. Така ціна.
Лаконічно і так чужорідно. А я справді хотіла їй довіряти. Біль від розчарування заглушив біль фізичний.
Усе припинилося швидко, наче нічого й не сталося.
– Ти молодець, – похвалила вона, ніби й не казала тих слів, – я не змогла, навідміну від тебе, – прошепотіла зовсім тихо, щоб я не почула.
На її нещастя я давно вміла читати навіть по губах.
– Тепер доторкнися кулі, і ти дізнаєшся як користуватися своєю здібністю, – додала вона.
Я послухалася. А що мені ще залишилося. Не відступати ж зараз. Мене огорнуло дивне фіолетове світло яке з'явилося нізвідки. Я рефлекторно здригнулася, але цього разу воно було приємним на дотик і вселяло спокій.
Я мимоволі заплющила очі і опинилася у невідомому приміщенні, хоча знала, моє тіло досі там, у тій кімнаті.
Перед очима замерехтіло від кількості дивних енергій складених в різні форми.
– Що це таке? – зачудовано запитала.
– Душі, – відповів тихий чоловічий голос, – і ти можеш керувати ними, Дженні. Але цей дар надто велика відповідальність.
Я колись уже чула це. Але коли і від кого? Десь на фоні прозвучало щось схоже на сирену і я спробувала покинути видіння.
Повернувшись у реальність ми чимдуж побігли з приміщення. Лукреція напрочуд добре знала усі потаємні ходи, про які в манхві майже не зшадувалося і таким чином ми потрапили у лабораторію швидше, ніж ті, хто хотіли знайти порушників.
