Спочатку:
На сторінку книги
Тесс. Якщо чесно я чомусь взагалі не планувала екстру від Тіффані( так не всі персонажі мали їх мати) але вона так гарно вписалася.
Тіффані. Повірити не можу. Хіба я не ключова персонажка.
Тесс. Ось саме через це.
Тіффані. Невже боялася, що я тобі всю інтригу зруйную…
Тесс. Можливо.
Практичність. Душа. Прекрасна картинка, яку ти перенесла в реальність.
Я стиснула долоні, щоб не зруйнувати усе в своїй квартирі, адже це ж орендована, а не власна як в Джен.
Ця ситуація дуже виводила мене з себе і попри мою стриманість і усмішку Офелія точно мала все вловити. Хіба…може її здібність тут не працює?
Але я одразу ж відкинула цю думку.
Офелія…Ще одна моя проблема, яка впала мені на голову. Мабуть, з моєю акторською майстерністю, я обрала не той факультет.
Але чомусь з нею було комфортно. Спокійно. І хотілося розповісти правду. Усе як було.
Але я мовчала. Ніхто не бажає відкривати свої не найкращі сторони іншим.
Ходила колами кімнатою роздумуючи над всім. Але найважливіше питання вирішити не могла.
Звідки в одязі може взятися душа?
Ні, серйозно. Я ж просто взяла ескіз і втілила його в реальність. Авжеж, щоб це виглядало гарно і мало стиль. Навіщо зайві сентименти?
Я повернула погляд до вішаків. От тільки з практичністю й справді щось потрібно робити.
Але зараз…я розблокувала телефон і зателефонувала тій, хто могла допомогти мені найкраще.
– Привіт мам, – тихо привіталася я.
– Тіффі, – занепокоєно звернулася вона, – щось сталося?
Моя мама працювала художницею манхв і хоч це було надзвичайно складно, але їй подобалося.
– У одягу є душа? Просто мені це часто говорять, а я не розумію, що не так, – тихо і дещо засмучено одразу запитала я.
Вона відповіла теплим тоном як і завжди.
– Це емоція, яку ти вкладаєш при створенні. Кожного разу, коли ти робиш щось пов'язане з творчістю найчастіше люди вкладають туди частинку своєї душі. Наприклад дай відповідь на питання кому ти присвятила цю роботу? – запитала мама, але цим поставила мене в глухий кут.
Я майже відчула як спиною вдарилася об холодну стіну.
– Або що ти хочеш сказати своєю новою колекцією. А ще для кого ти її робиш? Таких питань може бути багато, але всі вони визначають те, що шукають інші, – м'яко пояснила мама.
Я здригнулася від невидимого холоду, який пронизував мене.
– Дякую, – натомість сказала я, – не уявляю, щоб робила без твоєї допомоги, – щиро відповіла.
– Завжди, будь ласка, Тіфф. І обов'язково приїзди до нас на вихідні разом з Джен. Ми давно її не бачили, – сказала вона замість прощання.
– Так, авжеж, – тихо відповіла, – До зустрічі, мамо!
– До зустрічі, Тіффі.
Виклик завершився. А я залишилася розгублено стояти посеред кімнати. Я знала відповідь на ці питання. Сейяліра. Сяйво вночі. Зірка, яка вела мене крізь життя.
Я присвячувала їй цю колекцію, я зробила це, щоб вона побачила й згадала. Я так хотіла, щоб вона мене згадала. Але нічого не виходило. Вона пролітала крізь життя, залишаючи за собою лише шлейф своєї присутності.
Не знаю чи встигала за нею, але хотілося.
Саме це я й хотіла сказати.
Точно.
Я побігла у свою кімнату і швидко почала записувати те що прийшло на думку. Вкладаючи у це емоції, які вирували у мені тут і зараз.
“Цією колекцією я хочу розповісти про спогади, які ми хочемо приховати. І які ми зберігаємо як найдорогоціннішу річ. Які ми хочемо знищити і які ми хочемо, щоб вони жили з нами увесь цей час. А ще показати, що навіть у найтемніші дні можна знайти сяйво”
Саме тому я обрала вінтажний стиль, який найкраще асоціюється з минулим.
Як кольору гаму я обрала кольори, які втілюють ностальгію…”
У цей момент я відчувала себе, наче я якась письменниця, як подруга Джен.
Хоча у таких як я промова має значення. Потрібно й говорити щось таке, щоб тебе слухали і більше того хотіли, щоб саме я створювала їм одяг.
Далі я почала перемальовувати ескізи, забираючі усі зайві елементи, роблячи його простішим, але не менш вишуканим. Використавши стиль Офелії, яким якщо чесно захоплювалася, але кожного разу, коли дивилася на нього мене не покидала думка, що це чимось схоже на мій.
Але так і ненаважувалася запитати у мами чи часом це не вона.
Раптом почула дзвінок у двері і здригнулася. Я ні на кого не чекала. Невпевненим кроком пройшла до дверей. Згадалася дивна посилка для Фелі і я відчула як страх мурашками біжить по шкірі.
Чомусь я боялася відкрити двері. Стояла поруч з ними і не наважувалася зробити це. Мені згадалася дорама “Згуба до ваших послуг” чи може це вже якийсь Жнець Смерті вирішив мене навідати.
Нарешті я тихим і якимось захриплим голосом запитала
– Хто там?
Я здригнулася ще більше, коли почула знайомий голос людини, якої тут бути не могло зовсім.
Відчинила двері і пропустила його всередину.
– Що ти тут забувся? – невдоволено запитала повертаючи контроль.
– А що вже не можна навідати любу сестру? – з сарказмом перепитав він.
– У нас не ті відносини, щоб ти так просто мене навідував, – протягнула я спокійніше, – щось термінове сталося.
Повірити не могла, ще зовсім нещодавно згадувала його в розмові з Офелією і тут на тобі явився.
Так, це був той самий зведений брат. Який зараз сидів у моїй квартирі так, наче вона належить йому. З цією своєю нахабною усмішкою і лукавим поглядом. А в додатку з мідним волоссям він завжди асоціювався з якимось демоном.
Я заварила каву, а собі зробила чай і вдаючи гостинність запитала.
– Їсти будеш? Моя мама приготувала.
– Не відмовлюся, твоя друга мама прекрасно готує, – усміхнувся він.
Не те, щоб я хотіла з кимось ділитися. Але нехай.
– Тобі допомогти? – запитав він.
Я похитала головою. Поставивши усе на стіл, я нарешті запитала ще раз.
– То чому ти тут?
Він пропустивши моє питання повз вуха продовжив їсти, наче нічого не сталося. і у кого він таким нахабним вдався. У моєї кровної матері і її другого чоловіка точно був інший характер. А цей…наче його й справді підмінили після випуску з універу.
А якщо…
Він не обманював. Зберігаючи рештки своєї впевненості я тихо перепитала.
– То це був не жарт?
– Радий, що ти нарешті все зрозуміла, Тіффі, – хитро всміхнувся він, примружуючись.
– Але як? – вражено видихнула я, чомусь на наважуючись уголос казати правду.
– Через злам реальності, – тихо пояснив він, наче достеменно знаючи, що мені відомо що це таке.
Він від самого початку знав, хто я така.
– Той що зараз? – уточнила з тривогою, уже здогадуючись як він відповість.
– Ні, той що так і не закрили тридцять років тому.
– То це не через Сейяліру? – здивовано глянула на нього я.
Але ж я була певна, що вся справа у ній. І мене у цьому запевнили і сказали…
Не може бути! То мене просто що – викинули як не потрібну річ?
– Твої думки не правдиві, подруго за нещастям. Це сталося через її батька у цій реальності, – пояснив він.
А ось чого чого, а такого повороту сюжету я не очікувала.
– І мені дуже потрібна твоя допомога…і цієї потраплянки також, – додав він після паузи.
Я знала, що це означає. Добре знала. Але…
– Я погоджуюся, але спочатку завершу усі свої справи в Сеулі.
Він кивнув.
– Я повернуся через тиждень, – помахав він рукою на прощання і додав з легкою усмішкою, – якщо ти виграєш на конкурсі це буде чудовим приводом поїхати. І дякую за обід, люба сестро, – додав уже з насмішкою.
Я фиркнула. Як виявилося ми з ним узагалі ніякі не родичі.
– Йди вже. До зустрічі, – додала я тільки тому, щоб зберегти, хоча б якусь ввічливість.
Зачинивши за ним двері я залишилася тільки розгублено обдумувати нову інформацію, яка зовсім не вкладалася у голові. Цікаво скільки ще такого я дізнаюся згодом? Що ще підготувала мені доля? Але я більше не відчувала страху перед нею.
