Спочатку:
На сторінку книги
Можливо колись я до такого звикну, але точно не найближчим часом.
Хтось знову тормошить мене за плече, наче нормальні способи розбудити завершилися. Хоча принаймні я повинна радіти, що ніхто не обливає мене крижаною водою.
Темні стіни, вічно похмурі хмари і жодного променя сонця. Я неохоче дивлюся на ту, яка порушила мій сон.
– Ти взагалі хто? – невдоволено запитую у дівчини, яка стоїть поруч.
– Вибач, але ми запізнюємося, тому я тебе розбудила, – вона невпевнено мнеться, не знаючи куди подітися від мого різкого погляду, – а ще я твоя нова сусідка, – яскраво всміхнулася вона.
То ось ким тебе замінили, Дельфі. Ще одна мила і мрійлива. Хоча яке у них взагалі було право тебе вигнати і так швидко знайти заміну!? Ненавиджу своє оточення.
Вона більше нічого не говорила лиш тихо підійшла до своєї сумки і почала збирати речі.
Я встала з ліжка і також почала швидко збиратися. Пари починалися о восьмій, а до аудиторії йти хвилин з десять, отже у мене залишилося лише скільки ж щоб зібратися.
– Дякую, що розбудила, – нарешті змінила гнів на милість я, – мене звати…
– Я знаю, – перервала вона, – усі його знають. А моє Клітемнестра Вельмар, сподіваюся ми потоваришуємо.
Елевонда. Ім'я я їй звичайно написала ще те.
Брігель. Не можу згадати звідки ми знайомі, але погоджуюся. Хоча її прізвище чиєсь нагадує.
Елевонда. Я допомогла тобі раніше, а тепер дякую за підказку.
Я ледь не засміялася вголос з її слів. Мила моя, якщо вже знаєш, хто я, то й мала розуміти, що з іншими спілкуюся тільки в разі крайньої необхідності. Натомість відповіла дещо інше.
– Авжеж, – погодилася і додала поки вона не вигадала зайвого, – якщо ти не будеш заважати мені і набиватися у справжні подруги, окей?
– Гаразд. Я почула тебе, Брігель, – її усмішка стала надзвичайно сумною і складалося враження, що вона ось ось заплаче.
Але сльози у мене завжди викликали співчуття, а не сміх.
Я вийшла з кімнати і направилася на вихід з нашого непривітного гуртожитку, який знадвору нагадував закинутий будинок, а сама академія в'язницю. Хоча, де у нашому місті взагалі знайдеться гарні архітектурні будівлі.
Алея допомагала налаштуватися на потрібний лад і подумки повторити щось на пару. Але сьогодні мене більш цікавило те, хто така ця Елевонда і як я можу з нею спілкуватися телепатично…у реальності, де це не кожному під силу.
– І про що ти задумалася, моя кохана Брі, – почула я глузливий голос за своєю спиною і його рука опусилася на мою талію.
Реджинальд Тоунс.
А я та, кому вкрай пощастило зустрічатися з ним. Саме його статус дозволив мені швидко пробитися на вершину ієрархії академії і робити усе що захочу. Єдине, що було б чудово, якби зовсім не прийшлося терпіти його присутність.
Я одразу ж змінююся в обличчі і починаю грати закохану дурепу. У цій реальності не знайдеш кращої розваги, ніж ця.
– Увесь ранок, про тебе Тоунсе, – на видиху говорю я і всміхаюся.
– Справді? – з лукавою усмішкою запитує він, – я щось сумніваюся.
Я не відповідаю і переводжу тему. Усміхаюся від того, що йому приходиться ходити швидше, ніж зазвичай.
– То…чому ти тут? – зі щирою цікавістю запитую, а моя усмішка повторює його.
– Маю для тебе подарунок, – відповідає він і витягує з сумки потріпаний життям щоденник, очікуючи на мою реакцію.
Я з обережністю беру його в руки. Він абсолютно звичайний такий, яких безліч продається у канцелярській крамниці за рогом. Кручу в руках, шукаю приховані значення. Запитально дивлюся на Тоунса.
– Він належить Дельфі, – тихо промовляє він і цього достатньо.
З радісним вигуком обіймаю його, дякуючи за подарунок. Цей предмет коштовніший для мене за усі прикраси світу, які він з легкістю міг для мене купити. Моя усмішка цілком щира і тому я швидко її ховаю. Справжні почуття не можуть існувати у цьому місті.
– Радий, що зміг зробити тебе такою щасливою, – після цього він схиляється ближче до мене і шепоче, – але за це з тебе буде одна невеличка послуга, мила моя.
– Ти ж знаєш, що я не можу тобі відмовити, – прошипіла я, а вголос сказала інше, – тільки не кажи, що мені прийдеться з'явитися на жахливо нудній зустрічі аристократів, – кажу втомленим тоном.
Він киває, а ми вже зайшли на поріг академії. Відкриває мені двері і пропускає всередину. Мимовільно здригаюся від холоду, який завжди тут витає, а очі повільно звикають до напівтемряви.
– Я приїду за тобою, а сукню отримаєш раніше.
– Добре.
Ми проходимо коридорами з таким виглядом, наче це місце належить нам. Усміхаюся привітно, коли зустрічаю інших представників еліти, наче ми з ними справді хороші друзі. Але авжеж це не так. Я змушена була пристосуватися до таких умов, щоб вижити тут.
І якщо чесно мені було байдуже як.
– Я ще навіть не пішла, а вже починаю за тобою сумувати, Тоунсе, – мило посміхаюся.
– Буду чекати на тебе ввечері, – тихо відповідає він, схиляючись ближче до мене.
Я з насолодою спостерігаю за тим скільки заздрісних поглядів ловлю на собі і важко зітхаю. Знали б вони, що це мається на увазі сидіти в барі поруч з ним і страждати від смертельної нудьги, а потім засинати на ходу. Точно б не пропалювали мою спину доки я заходила.
Я проходжу в аудиторію і сідаю на своє місце. Виставу завершено час підготуватися до пари.
Першою сьогодні йде “Розгляд справ”
Це було цікаво, бо можна було дізнатися як їх вели раніше і що з них можна винести.
Професор Амаранте був тим кого всі обожнювали і боялися. Від нього завжди віяло небезпекою, але це не заважало більшості студенткам дивитися на нього закоханими поглядами.
Ось і зараз він вийшов зі свого кабінету, який був поруч з аудиторією з таким виглядом, наче щойно прокинувся. Його зелене волосся спадало на плечі і навіть не було завязане в хвіст, а на нас він дивився таким втомленим і сонним поглядом, що мені його навіть шкода стало.
Він недбало кинув журнал і матеріали на стіл і опустився в своє крісло.
– І чому ви сюди прийшли? – подивився він на нас невдоволеним і втомленим поглядом, – спали б собі, і не заважали іншим.
Майже всі зі згодою кивнули. Інколи навіть я не хотіла зриватися спозаранку, щоб зібратися на пари. А в дощ чи сніг, останнє що хотілося це вилазити з ліжка і кудись йти.
– Але хіба це рано, – почула шепіт поруч і хотіла шикнути, але було вже пізно.
Елевонда. А я була на 100 відстоків впевнена, що це ти скажеш.
Брігель. Я б і сказала, але якщо потрапила б в немилість до Амаранте, то мені б навіть Тоунс не допоміг би.
Елевонда. Отже знайшлася ще більш божевільна, ніж ти.
– Навіщо ти заговорила, – прошипіла я і всі почали чекати на події, які вже ніяк не зупиниш.
Професор підійняв погляд і його очі одразу ж знайшли мою сусідку.
– Кажете, що рано…– він відкрив журнал і швидко знайшов потрібне імя, – Клітемнестро, тоді може ви будете вести пару. Думаю у вас був час все вивчити…– усміхнувся він неприємно.
Вона хотіла щось сказати, але я шарпнула її за рукав.
– Благаю, не сперечайся з ним. Інакше нам всім буде кінець, – і неохоче простягнула їй статтю, яку сама готувала, щоб відповісти.
– Не хвилюйся за мене, – вона піднялася з місця і попростувала до кафедри з ходою уже наперед визначеної переможниці.
Вона точно не боялася наслідків своїх дій, наче могла собі таке дозволити.
– Моє ім'я Клітемнестра Вельмар, і від сьогодні я буду вчитися разом з вами. Рада знайомству, – вона вклонилася, а тоді я побачила як на мить її очі зблиснули небезпечним вогником.
Але може мені здалося, бо вона продовжила зі звичною усмішкою.
– Та сьогодні я проведу пару на якій дозволяю усім спати!
Кожний підняв погляд і глянув на неї здивовано. Та ну не може бути? Але ж…на професора надії не було, він виглядав як людина яка з радістю виконає її вказівку першим.
– То ось як ви вчинете, – натомість його голос був холодним, – не вийде студентко Вельмар. Я дозволив тобі тут навчатися за умови, що ти будеш непомітною.
І тільки зараз до мене дійшло чому саме її прізвище здалося знайомим. Невже вона його донька чи племінниця.
– А хіба я сказала щось погане брате, просто вказала на твою помилку, – усміхнулася вона.
Брат? Прокотився шепіт аудиторією. Хіба у них не занадто велика різниця?
– Якщо приїхала мені набридати вертайся звідки прийшла.
– Але мені там нудно, – зі смутком сказала вона.
Я не витримала піднялася зі свого місця, бажаючи перервати цей цирк.
– Вибачте, але не могли б ви залишити свої родинні розбірки на позаурочний час.
Мені точно може влетіти за це. Але хіба не потрібно розділяти особисте і навчальне?
Він повернувся до мене і з вдячністю кивнув. То я допомогла йому? Мабуть, сварка з сестрою було останнім пунктом в його сьогоднішніх планах.
– Підійдіть сюди, студентко Брігель, – і здається його настрій був не настільки поганим як можна було б уявити, тому я не боялася.
Максимум, що він мені може зараз зробити, це змусить відповідати.
– Розкажете Клітемнестрі про всі правила в академії, як бачите вона ще зовсім мало знає про порядки тут, – сказав він і вклав мені щось в руку, яку я швидко стиснула.
Подивлюся пізніше, коли піду в їдальню
