Раді Вас бачити!

– Ти щось знайшла? – запитує Тоунс, коли проходить в кімнату і ставить на стіл дві чашки з ароматною кавою, а ще бачу там мій улюблений пиріг з вишнями. 

І коли він встигнув вийти, що я й не помітила. Чи це він ходити безшумно навчився? 

– Ти найкращий, – радісно кажу я, спочатку взявшись за свій десерт. 

Щоденники щоденниками, а їжа – найважливіше. Особливо солодке. 

– Радий, бачити тебе такою щасливою, – говорить він з усмішкою і сідає поруч. 

– Прочитай ось цей запис, – вказала йому на потрібну сторінку, – не знаєш що це може бути? – запитую з тривогою. 

Він декілька митей вивчає запис і мій погляд раз по раз падає на нього. А потім хитає головою. 

– Про це може бути пізніше, – тихо відповів. 

“Може” – подумки погодилася я. 

І перегорнувши сторінку на декілька миттєвостей зависла. Що? Як це взагалі прочитати? Оті попередні ієрогліфи і то простішими здавалися, ніж ці рядки написані більш звичними літерами. 

– Tu sais c’qu’on dit 

Sois près d’tes amis les plus chers

Mais aussi

Encore plus près de tes adversaires, – Тоунс натомість, так легко проспівав пісню, наче тільки цією мовою і говорив.

– Mais ma meilleure ennemie c’est toi

Fuis-moi, le pire c’est toi et moi

Mais ma meilleure ennemie c’est toi

Fuis-moi, le pire c’est toi et moi.

– Це французька мова. Одна з тих якою користуються на Землі, – пояснив він, завершивши. 

– А он воно що, – протягнула я задумливо, – у тебе дуже гарна вимова. 

– Дякую, але краще подивись, де ми знаходимося, – натомість відповів він. 

Ну невже нас знову затягнула у спогад. Цього разу це була актова зала, чимось схожа на нашу, але й дечим відрізнялася. Я з подивом усвідомила, що на мені гарна сукенка, яка була кольороів теплої осені і наче переливалася від жовтого до червоного. 

Тоунс стояв навпроти мене і на його обличчі була маска. Доторкнувшись до свого волосся, наче поправляла його, зрозуміла, що й сама її маю. 

А ще я відчула, наче парарельно відбуваються дві сцени, які накладаються одна на одну і я чула слова, які лунали ще й звідти. 

Я спробувала зосередитися. 

Але зрозуміла, що потрібно краще просто плисти за течією. 

“Дельфі це ти стоїш біля дракона” 

Я запитувала подумки, зовсім не розуміючи, що маю на увазі. Але ще було дивніше почути її голос у своїй голові. Сказавши фрази які першими прийшли в голову з не меншим подивом повернулася до Тоунса, який з очікуванням дивився на мене. 

– Вас ще цікавить моя компанія? 

Думаю він хотів поцікавитися, що це на мене найшло. Але натомість також став заручником спогаду. 

– Чи погодитеся ви на танець зі мною, леді? – на його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка, схожа на котячу, а погляд зблиснув веселістю. 

Тільки чомусь зараз це виглядало правильно, наче він знаходиться на своєму місці, а там в академії Суддів лиш прикидається. Хто ж ти такий? І у яку з твоїх версій я насправді закохана? 

– Із задоволенням, – відповіла. 

Дивно, але я чую водночас – дві пісні і дві різні розмови. 

Цього разу навіть танець інший. У кожному кроці, у кожному русі. Я не знаю, чи Тоунс просто підлаштувався, чи навпаки хоче мені щось сказати. 

Дихай Брігель. Ти повинна не відволікатися, а послухати розмову і головне не забувати про переклад пісні. На слух і перше, що приходить в голову. Мабуть, світ ще не бачив довільнішого перекладу, ніж у мене. 

Ти найкраще, що сталося зі мною 

Але водночас найгірше

Але ми ж не вороги. Ми найкращі партнери. Ідеальний тандем. Тоді чому? Хоча думаю вона не має відношення до нас. 

Я відчуваю, що щось не так. Я ледь не забуваю, що повинна слідкувати за розмовою. Заплющую очі. 

“Я б воліла аби день нашої зустрічі не настав. 

Моє благословення і прокляття. 

Але краще бути з тобою, аніж на самоті.”

Тоунс, обережно крутить мене навколо осі і притискає до себе. І я розумію, що він продовжує переклад за мною. Я навіть слів не чую, а все одно усе розумію. 

Нарешті ми опиняємося достатньо близько, щоб почути слова Дельфі. 

– Це було не найкраще рішення, правда ж? – твій тон тихий і втомлений. 

Інакший від того, який я знала. 

– Можливо, панно Дельфініум. Це ні до чого хорошого не приведе, – його голос глибший, ніж завжди. 

Я погано розумію про що вони говорять, але здається здогадуюся. 

– Чому ви обрали таку пісню? – запитує він і вона робить крок назад, – ми ж з вами друзі, а не вороги? – його тон проникливий і я ледве стримуюся, щоб все не зіпсувати зайвим рухом. 

Але Тоунс не дає мені, шепотом нагадуючи, що на мені пісня. 

Що ж там було останнє. 

Я заплуталася, хто кому найкращий ворог, друг, коханий чи про що там узагалі мова була. 

– Так, – тихо промовляє Дельфі, – друзі, але усе може статися. Від кохання до ненависті пів кроку, якщо вам не відомо, – і голос лунає, наче у трансі. 

Сцена точно скоро завершиться, тому у мене немає часу на роздуми. 

“Як кажуть інші

Тримайся близько до своїх друзів

 а до ворогів ще ближче.”

Доторки Тоунса відчуваються дивно. Наче він робив це завжди, але я ніколи не знала як це прийняти. Зараз він відрізняється від того, кого я знаю. Але це не лякає, навпаки вселяє дивну правильність. 

“Але мій найкращий ворог це ти”

Я роблю крок вперед, на моєму обличчі усмішка. 

“Тікай від мене, бо разом ми найгірше” 

Його усмішка незмінна. Він навпаки притягує мене ближче і промовляє. 

– Якщо ти вирішиш зруйнувати світ, я просто буду стояти поруч, – промовляє він і я розумію, що він щиро і додає більш серйозно, – але сподіваюся ти не будеш витрачати свій час на таке. 

Точно, щось я знову відволіклася. 

Але Дельфі за весь цей час точно нічого не говорила. 

– Він відповів, що сподівається на те, що вона не стане його ворогом, бо для нього це буде найбільше втрата, – відповідає він на мою розгубленість, – тебе ж це цікавило? 

– Завжди ти все розумієш, – говорю я щиро, радіючи цьому факту. 

– Вона ж сказала, що це не матиме значення, якщо дізнається про щось жахливе, – у Тоунса ще й інтонацію вийшло ідеально передати. 

А далі, хотіла запитати я, але вже й сама почула відповідь. Насправді ж хотіла аби все якнайшвидше завершилося. Чи то від танцю чи від впливу щоденника у мене починало паморочитися в голові. 

– Тоді, якщо такий день настане пообіцяйте мені захистити усіх, хто вам важливий, – тихо й твердо говорить Сильфід і я завмираю ледь не перервавши танець. 

– А ви? Хто захистить вас, професоре Сильфіде? – запитує вона зі щирою турботою. 

Але він не відповідає. 

– Кохаю тебе і ненавиджу, – кажу останні слова з пісні, і відчуваю як покидаю видіння. 

– Звучить як зізнання, – тихо промовляє Тоунс, підтримуючи мене. 

Я не знаю, що на мене найшло. Спочатку я хотіла відповісти зі звичною усмішкою правду, а потім обернулася до нього і наче ненароком штовхнула його на ліжко, а потім зависла над ним. 

Відстань між нами була надто мала. 

Мабуть, я збожеволіла. 

Або у каві був алкоголь. 

Чи це вплив танцю? 

– А що б ти зробив, якби це було зізнання? – прошепотіла я так тихо, що саме ледве чула свій голос. 

– Те що хотів зробити з моменту, коли ти уклала зі мною угоду, – він скоротив відстань яка залишалася і поцілував мене. 

Я здивовано дивилася на нього до кінця не розуміючи, що відбувається. 

– Чи ти проти? – запитав він з тією своєю хитрою усмішкою, яку я так не любила. 

– Ні, зовсім ні, – і цього разу сама проявила ініціативу.

Я точно пошкодую про свій вчинок. Але зараз ніщо більше не мало значення.