Спочатку:
На сторінку книги
Погляд Фінеаса спохмурнілий і здивований.
– Я була впевнена у тому, що мені було вісім років, – невпевнено відповіла я, – але через це зілля відповіла інакше.
– Здається ваші спогади змінили. Цікаво лиш, хто і з якою ціллю, – задумлено сказав він, – або щоб захистити вас або, щоб у нас не було доказів.
Я важко зітхнула. Цього лиш не вистачало. Виходить увесь цей час я думала помилково і тепер мені було дещо страшно дізнаватися, що ж там вона ще приховує від мене.
– Це ж виходить мою маму могли виправдати ще тоді, – засмучено і з гіркотою прошепотіла я.
– Ось чому нам потрібно якнайшвидше дістати докази. І саме ви їх можете надати, – з теплотою у погляді промовив він.
– Я відповім на усі питання, – з ентузіазмом кивнула.
Він пройшовся кімнатою з одного кінця в інший, мабуть, складаючи список наступних питаннь.
– У який день ви востаннє бачилися з вашою матір’ю? Маю на увазі чи бачился ви перед зникненням? – його тон діловий і рівний.
У моїй пам'яті виринає на диво теплий день, якого ніколи не траплялося пізніше. Мама стискала мене в обіймах і гладила по волоссю.
Вона щось казала мені. Але я не можу зрозуміти. Потрібно покластися на це дивне зілля, чи що воно таке є. Що воно витягне ці слова і надасть їх як доказ.
Я розуміла це надзвичайно важливо.
– Панно Амаль? – покликав мене Фінеас, втомившись чекати поки я дам відповідь.
– Це було…– я знову пробую назвати дати у той рік, та вони вперто не підходять, нарешті підібравши потрібну кажу, – 29 лютого, 1889 року.
– Єдиний високосний рік, який у Артуріумі трапляється лише раз у сто років. День, коли стираються грані. І найкращий день, щоб безслідно зникнути. Вона сказала вам щось? – раніше я не знала цієї інформації тому зацікавлено слухаю, а останнє викликає у мене радісну посмішку.
Я роблю ще один великий ковток кави і відчуваю як у голові на мить починає дещо паморочитися. Потрібно бути обережною і не забути про свій стан.
– Можливо вона згадувала про якісь документи чи просила вас щось заховати і нікому не розповідати про це, – він задає ще декілька запитань і я заплющую очі, щоб пригадати той день ще раз.
Відчуваю як наче провалююся кудись вниз і опиняюся у тому самому дні.
Моя мама виглядає прекрасно як і завжди.
Сніг вже розтанув і тепер видно лише калюжі або його залишки який перетворився на жахливо брудний. Небо блакитне і я здригаюся. У нас у Артуріумі в житті не було такого неба. Тільки сіре, вічно вкрите важкими хмарами з яких ніколи не йде дощ.
Чомусь вічдуваю себе некомфортно.
Сцена продовжується. Обійми і прощання.
А потім мама говорить мені…
– Що не довіряти вам? – я й не зрозуміла, що сказала ці слова в голос, – ви ж не зробили це спеціально, а зараз розповідаєте казки про те як вам шкода…Хоча ні, – я перериваю сама себе і відчуваю, що знову занурююся у цей дивний спогад видіння.
І потім стається щось ще дивніше. Вона відповідає так, наче чула мою відповідь.
– У сенсі. Я не хочу, щоб ця справа була розкрита. Я хочу, щоб мої рідні жили вільним життям, а не тягалися по судах через мою помилку. Брі, моя донько, пообіцяй мені, що не будеш повертатися до цієї справи, – вона стискає мої долоні і дивиться на мене благальним і наляканим поглядом.
– Мамо…– та я хоче простягнути до неї руку, але вона обертається і зникає у дивному порталі.
Я відкриваю очі.
– Вона сказала не лізти у цю справу. Але я не зможу спати спокійно поки не докопаюся до суті.
Усмішка Фінеаса схвальна, хоч у його очах бринить щось схоже на сумнів. Наче сам би просто здався. Хоча мабуть, це й зробив, а тут я явилася.
– Якби у нас був час я б спробувала обшукати…
– Це зробили давним давно, але навіть у найпотаємніших сховках не було нічого.
– Вибачте, що запитую, але у чому саме звинуватили мою маму?
– Замах на вбивство студентки Академії – Елері Ферд, яка готувалася стати суддею. Вона зникла після зустрічі з нею і всі вирішили…
Елевонда. Є! Цей пазл нарешті складено.
Брігель. Не знаю про що ви авторко думали, але це вельми нелогічно.
Елевонда. Та ні.
– А як же тіло? – незрозуміла я, – як це може бути замах на вбиство, якщо жертва просто зникла.
– Вона зробила заяву про переслідування перед цим. І вказала саме на твою маму, – тихо відповів він. .
А то ось у чому суть. То виходить це ще й якусь логіку має. Я лиш стискала руки в замку, спробувавши якось це все скласти.
– Тоді чим я ще можу допомгти? – запитую важко зітхнувши і відчуваючи себе безсилою.
Він теж стає ще більш похмурим і виглядає як людина, яка вхопилася за останню нитку, а та виявилася хибною. Раптом його очі загорілися.
– Панно Амаль, у вас часом не залишилося якоїсь речі від вашої мами. Може вона передала вам якийсь кулон, браслет чи щось таке.
Ех. Здається наш пан адвокат перечитався тих книг, де батьки персонажам залишають, те, що насправді має виявитися чимось більшим, аніж звичайна прикраса.
Але ні.
Нічого такого моя мама мені не залишала, та й ми не живемо у тій реальності, де кожен може дозволити собі прикраси. Резинку знайти нормальну, вже щастя.
Я випила всю каву сподіваючись, що це змусить мене сказати, хоч щось корисне.
– Ключ і брелок, – раптом вигукнула я і почала ритися у моїй бездонній сумці, виловлюючи потрібну річ.
І чому ніхто не робить додаткових кишень, бо так закинеш як в ту чорну діру – з кінцями.
Нарешті діставши заповітний предмет я полегшено видихнула.
Ключі це річ на яку найменше звертаєш увагу і я, яка рідко бувала вдома вже й забула, що в мене був додатковий, який мама подарувала спеціально мені.
Але для чого він?
Рано я раділа, якщо це немає користі.
Знічев'я почала терти брелок, щоб заспокоїти нерви і з подивом помітила, що він не звичайний.
– Його можна відкрити. Мій брелок, – вигукнула я і зістрибнула з місця так, що навіть налякала Фінеаса, який уже встигнув звикнути до тиші.
– Це чудово. Дозвольте, – він простягнув руку, та я не поклала брелок.
– Можливо він реагує лише на мене, а у вас стане звичайним, – висловила свої підозри я.
Він кивнув і підійшов ближче до мене. Декілька митей скептично розглядав, а потім торкнувся рукою і наче знайшовши прихований механізм на який я раніше не звернула уваги – розкрив його.
Усередині лежав складений в декілька разів папірець. Я вийняла його і з невпевненістю почала читати якісь дивні слова, які виглядали так, наче я збираюся демонів викликати.
– Це якесь прокляття, – злякано відсахнулася я, ледь не зачепивши Фінеаса, – вибачте шепнула я.
– Це давня…але зустрівшись з моїм дещо зляканим поглядом запнувся, – це давня мова нашого світу, не потрібно її боятися, – докинув заспокійливо. Зробити вам чаю?
– Може у вас ще й їжа нормальна є? – запитала я, сама дивуючись своїй нахабності.
Елевонда. Якби я жила у твоїй реальності, то була б щаслива їсти навіть те, що терпіти не можу в звичайній.
– Авжеж є. Невже Тоунс жодного разу вас навіть не нагодував нормально.
– Вибачте, не так висловилася. Просто в академії лише емоції.
– Гаразд. Ви все одно тут найближчим часом будете на постійному місці проживання.
– То що тут усе ж пише? – з цікавістю запитала я.
Він на диво знітився. Мабуть, там було щось що предзначалося мені, та могла це прочитати хіба з словником і то не факт.
– Мейрі шеальшент. Шіарте Саншеленс соморе іно шіаре шіно норе сеншішар. Шуде. Шібе шоальт. Реарсшарх. Мейрі шеальшент, ніаросх трефері доне. Тріше.
Після цього він почав перекладати.
– Дорога, моя донько. Цей мерзотник уже близько. Ти в небезпеці. У снах знаходиться істина. Відкрий двері. Моя дорога донько, я завинила перед тобою. Вибач.
Відчуваю як серце стискає. Боляче знову знайти щось про маму. Та й про кого говорила мама і чому відчуває вину?
Я важко зітхнула. Сподівалася, що це дасть підказку, але єдине це потрібно відкрити якісь двері. А де вони?
Елевонда. А якщо вони взагалі не тут?
Брігель. Тоді це ще гірше.
– Думаю на сьогодні з вас досить, – тихо порушив мовчання Фінеас, – краще підіть і відпочиньте. Час ще є.
Я киваю і виходжу.
Дивно, але на виході мене зустрічає Тоунс і я відчуваю, що мені стає простіше. Попри все саме з ним я відчувала себе в найбільшій безпеці.
– Просив же у дядечка надто з тебе не знущатися.
– Це не через адвоката Фінеаса, – важко зітхнула я, – просто завдяки йому знайшла послання від мами і тепер відчуваю себе плачевно.
Він зупиняється.
– Усе добре, Брі, усе добре, – він міцно обіймає мене і у мене наче тягар з плечей падає.
Дихати теж стає легше і у мозку нарешті прояснюється. Я знову повертаю собі холодний розум. Не час бути слабкою. Це може зачекати до вирішення справи.
– Якщо вже на те пішло, чи не міг би ти мені з дечим допомогти.
Він киває і стиснувши мою долоню, наче я могла зникнути чи втекти веде мене в наш таємний сховок.
Пройшовши у добре знайоме приміщення я скидаю плащ, роззуваюся і йду мити руки.
У ванні відчуваю дивну слабкість.
Хтось кличе мене.
Називає ім'я. Голос такий знайомий, здається це Дельфі.
А мозок починає запускати дивну команду – час повертатися.
І справді – я дізналася достатньо, щоб можна було подумати над цим.
Справді я вже дізналася в Академії Суддів усе що могла, а тепер час додому.
У Академію Сновидінь.
Коли я відкриваю очі, розумію, що так і сиджу у позі лотоса. Потім повільно переміщаю свій погляд на налякану Дельфі.
– Ніколи не було і ось знову! – за обуренням вона хоче приховати страх за мене.
– Вибач, – зітхаю, – не думала, що впаду в транс.
І знову відчуваю вину, хоч і не зробила нічого поганого.
