Спочатку:
На сторінку книги
Коли я прокинулася – це знову була та сама палата, краща, ніж у мене могла бути. Тоунс знову сидів поруч. На столі стояла склянка води і я хотіла вже встати, але почула рух збоку.
– Брі ти нарешті прокинулася, – прошепотів він, – навіть не уявляєш як я злякався за тебе.
Той самий тон, емоції і слова. Це вже було.
– Дай води, будь ласка, – мій голос слабкий і я розумію, що теж вже говорила це.
Невже я втрапила у те, що називають часовою петлею? Тільки цього лиш не вистачало. Він бере склянку і допомагає мені зробити ковток.
– Як довго я тут?
– Тиждень, – глухо відповів він, – ти вже тут цілий тиждень.
– Що? – викрикнула я, ледве стримуючи себе, щоб не зірватися з місця.
О ні! Я ж стільки всього пропустила. Як тепер мені наздоганяти увесь не вивчений матеріал. Що робити? Що ж мені робити?
Елевонда. Та все буде добре, не хвилюйся.
Добре їй говорити. Але ж у мене скоро екзамени перед випускним. Як я їх здам, якщо пропустила увесь важливий матеріал.
– Усе добре, – нарешті сказав Тоунс, – для тебе вже записані конспекти, тобі немає про що хвилюватися.
– Це чудово…мабуть, – не впевнено відповіла, будучи надто слабкою, щоб про щось сперечатися, а потім додала більш вимогливо, – поклич лікаря…будь ласка.
– Звичайно.
Він виходить, але двері не зачиняє. Я повертаю голову до вікна. Погода така як завжди і те що зараз вже грудень можна зрозуміти лише за повністю голими деревами і ще більш сірим небом.
Відвертаюся. Мені вельми некомфортно через це.
Коли лікар приходить він озвучує діагноз, який я здається вже чула. Я думаю, що сон це реальність, а реальність сон. Синдром сновидця, ось як це назвали.
Щастя, що принаймні не обізвали божевільною, а сказали, що усе легко можна вирішити приймаючи ліки.
Ближче до вечора до мене навідалася наша еліта на чолі з Елейлі Вейрінгарт.
Я подумки напружуюся і готуюся до дещо виснажливої розмови. Знаю, вона скаже якісь звичайні речі. Та все ж…кожного разу, розмовляючи з нею відчуваю, немов у якійсь битві, яку неодмінно повинна виграти.
Ось і зараз на її обличчі ніжна добродушна усмішка, але я знаю, що це омана.
– Як ти мила? – запитує приязно.
– Усе добре, – тихо відповідаю, – я прокинулася і це вже перемога, – додаю з усмішкою, яка лиш для того, щоб приховати мої емоції.
– Ми дещо тобі принесли як подарунок, Ільві, Левре, – вона повертається до тих кого я давно охрестила як її права і ліва руки.
Вони завжди ходили позаду неї, наче інакше й бути не могло. Івельгрін і Леверт. Перша жартівниця, яка завжди заплітає своє волосся в косу, а другий має волосся яскраво мідного, майже червоного відтінку. А його погляд, наче він знає більше, аніж говорить завжди насторожував.
Хоча поки він вважає мене подругою, чи принаймні хорошою знайомою усе гаразд. Але у глибині душі я завжди мрію про день, коли ми всі більше не будемо бачитися.
Випускний. День початку моєї свободи.
Через свої роздуми я ледь не пропускаю всю важливість, але щастя, що в реальності думки займають менше часу часу, ніж завжди.
– Я принесла конспекти, навіть замітки додала, – своїм звичним тоном говорить Івельгрін.
Леверт мовчить.
Це означає, що те що він хоче мені передати не для сторонніх очей.
– А я купила для тебе земні солодощі, які ти так любиш, – додає Елейлі, наче вона й справді щиро піклується про мене.
– Ти найкраща, Елейлі, – радісно кажу я, – і я не маю щось зробити натомість, – з невинним виглядом запитую.
– Ох, що ти! – сплескує в долоні вона і весь її погляд стає таким, наче вона глибоко ображена, – усе для твого якнайвидшого повернення, – проспівала вона.
А тоді підіймається з місця. Розмову завершено.
– Дякую, що прийшли. І за подарунки також, – кажу тихо.
– Тоді ми підемо, відпочивай, – на мить очі Елейлі небезпечно зблискують.
Дівчата виходять, але Леверт залишається стояти на місці. Він чекає декілька миттєвостей поки вони зникнуть у кінці коридора і підходить ближче до мене.
Я з цікавістю і передчуттям дивлюся на нього. Що цього разу він знайшов?
– Ну що подруго? – звертається він змовницьки, – не хочеш більше дізнатися про цей синдром.
Я аж оживаю від таких слів.
– Із задоволенням, Леве, – я зручно вмощуюся на ліжку і з очікуванням дивлюся на нього.
– І звідки ти взяла це скорочення, – бурмотить він а тоді простягає записник.
Правду кажучи, від вигляду щоденників мене останнім часом тіпає.
– Але є дещо цікаве, – тихо говорить він і продовжує, – усе це почалося після Таймрімезької катастрофи.
Ця назва здається мені знайомою. Не зрозуміло чому, але мені просто необхідно дізнатися про це більше.
– Уперше чую, – відказала дивлячись на нього як на єдину людину, яку можу це запитати.
– Я теж не дуже. Це краще запитати у професорки Беатріс і професора Амаранте, бо вони її застали, – пояснює Леверт, таємничим тоном.
Я киваю і подякувавши йому відкриваю записи.
Він прощається і безшумно виходить. Мене завжди дивувала ця його здатність.
Я вивчаю усі конспекти і усміхаюся від жартівливих приміток Іві у стилі, як пояснити щось у двох словах.
Це допомагає мені легко засвоїти пройдений матеріал і вже через деякий час я стаю майже в темі.
Через кілька днів я переписала усі конспекти і передала їх подрузі. Можливо я можу її так називати.
– Якщо я здам усі екзамени ідеально, то тільки завдяки тобі, Іві, – сказала, коли віддавала їх назад.
– Інколи здається, що ти могла б усе здати навіть нічого не вивчивши, – дещо спохмурнівшим тоном сказала вона.
– Скажеш таке, – протягнула я, – ти теж чудово усе знаєш, – спробувала неочікувано для самої себе підбадьорити іншу людину.
Вона усміхається і йде.
Тоунс навідувався кожного дня і вів себе як завжди бездоганно і наче й направду був моїм нареченим. Хоча я чомусь завжди відчувала себе так, наче це місце мені не належить.
– Точно коли у нього закохаюся, – пробурмотіла невдовлено.
І зрозумівши, що кожного разу дивлюся на двері з надією, що коли вони відкриються зайде саме він з жалем змушена була констатувати собі ще один діагноз.
– Вже.
Закохалася, себто. І що тепер з цим робити? Хоча зважаючи на те як довго я нічого не роблю, то й не дивно, що у мене сталося тимчасове помутніння розуму.
Ще однією людиною була Кліта. На моє прохання вона принесла мені щоденник.
Так, можливо це й неправильно, але була певна, що вона його не прочитає.
– Ти ще не збираєшся повертатися, – одного разу невимушено запитала вона.
– Я б з радістю, але де ж мені мій наречений дозволить. Потрібно сидіти скільки лікар сказав, – незадоволено відказала я.
Вона кивнула. І здається, що у питанні її було щось більше, аніж я могла здогадатися.
Елевонда. Так і є.
Брігель. Давно вас не було.
Виписали мене через декілька днів. Я більше нікуди не зникала і як говориться чемно прокидалася у цій реальності. А отже могла нарешті покинути це місце.
І перше, що я зробила це побігла розпитувати про той Таймрімез і що там за катастрофа відбулася.
Я зачекала, коли усі завершать контрольну з демонології. Останню у моєму житті на щастя.
– Ти щось хотіла? – проникливо запитала професорка Беатріс.
Я невпевнено стояла на одному місці і нарешті після декількох секунд роздумів задала своє питання.
У записнику який приніс мені Лев я дізналася багато чого нового. І навіть те, що мені жодного разу не здалося і ми справді живемо в демонічному світі. От тільки, тих хто належав класу А більше не народжувалися. Тільки B і нижче.
За ці тижні я змогла змиритися з думкою, що я справді не людина, хоч це було важко. Та у мене було достатньо часу на роздуми.
– Ви ж Цинізм, сестра демона Бажання, чи не так? – почала я здалеку.
Вони кивнула.
– Але не це тебе цікавить насправді, чи не так? – у тон мені відповіла вона і розслаблено сіла у своєму кріслі.
– Таймрімезька катастрофа. Хто у ній винен і в чому вона полягає?
Вона зітхнула і сперши голову на руку відповіла.
– Я б не радила тобі лізти у все це Брігель, – тихо відповіла вона, – але я знаю, що ти все одно туди полізиш.
Я знічено кивнула. Це була правда. Цікавість би точно перемогла.
– Це складна тема для нашого світу, адже після того ми стали слабкими і втратили більшу частину своїх сил, – засмучено пробурмотіла вона, – а я ще й брата з Венді, його дружиною.
Он як. І все ж це було надто туманно, щоб дозволило мені щось зрозуміти. Вона могла навмисно не привідкривати деталей.
– Елая закрили у так званій тринадцятій годині аби він не міг скоїти лиха. Але потім його кохана Ельвірейн, яку дехто вважає спільницею, а не жертвою випустила його звідти. А він допоміг ангелам і зробив переворот.
Я вражено застигнула, слухавши цю історію. Повірити у це було складно. Хранителька, яка знищила своє місто.
– Я розповіла усе що знаю, можеш йти.
– Дякую, – прошепотіла я.
Може узагалі не потрібно було ворушити це минуле. Наступним у кого я запитала був професор Амаранте. І його історія дещо відрізнялася від того, що повідала мені Беатріс.
– Не все так однозначно, – пробурмотів він після мого запитання, – це було надто давно. Одні й взагалі стверджують, що він від початку був підісланий тими ангелами…але я думаю, що він невинний.
Він замовк, наче на цьому хотів завершити свою розповідь, але потім подумавши додав.
– Важливо лиш те, що наш світ тепер не такий як був раніше і це справді пов'язано з тринадцятою годиною.
Елевонда. Ця сцена була б кращою, якби я її записала одразу.
Я важко зітхнула і зрозуміла лиш одне. На канікулах мені обов'язково потрібно потрапити у це місце. І дізнатися, що ж приховує це загадкове місто Таймрімез.
Після цього час починає бігти швидше. Я здаю все, що повинна на відмінно і з нетерпінням чекаю на свій випускний.
