Спочатку:
На сторінку книги
Час невпинно наближався до півночі і я відчувала себе некомфортно. Йти чи не йти? Ось у чому полягало питання.
І правду кажучи я дуже хотіла обрати саме другий варіант. Розповідали, що у цю годину Акажемія перестає бути звичайною і стає найнебезпечнішим місцем, яке тільки може бути.
Елевонда. Може спробувати легальний спосіб?
Тобто взяти пропуск? І справді чому б не піти туди вдень. Але ж у тому сні пропуск я отримала через постійні звільнення. Отже пункт перший. Що ж персонажка Брігель починає роботу.
Увесь наступний тиждень я страждала тим, що постійно запізнювалася на пару з магічної фізики. І що ви думаєте – нуль ефекту.
– Може мені з ноги двері відкрити, – одного дня поцікавилася я в авторки.
Втомлено сидячи на дивані.
Елевонда. А не легше просто попросити. З того, що я побачила до тебе викладачі добре ставляться і якщо назвеш нормальну причину тобі його видадуть.
А так можна було? Така думка завжди приходить тільки тоді, коли підеш довшим шляхом, а потім розумієш, що завжди був простіший.
Дочекавшись закінчення пари і поки всі вийдуть я відчуваючи не характерну для мене невпевненість підійшла до професорки і тихо, наче їла три дні тому прошепотіла.
– Марино Вікторівно, чи не могли б ви надати мені пропуск до архіву? – попросила я, з найбільш милою усмішкою, яку могла використовувати.
– Дозволь поцікавитися причину, – дещо строго глянула на мене, своїми занадто проникливими очима.
Вони завжди нагадували мені про темні води якогось озера і здавалося, що вона теж якоїсь іншої раси як і багато професорів в академії.
Надто довго над відповіддю – не можна, але й відповісти потрібно рівним тоном. Щоб не складалося враження, що я вигадувала на ходу.
Елевонда. Сама думай.
– Я…маю зустріч в архіві, – вирішила піти у ва банк, – якась невідома жінка подзвонила мені і сказала прийти опівночі. Але я не хочу ризикувати, тому згадала, що в одному з снів ви відправляли мене в архів за запізнення, – чесно видала все я.
Просто тому що, та незнайомка нічого не казала мені про те, що мені не можна нікому про це розповідати.
– А я все не могла зрозуміти, що це з тобою сталося останнім часом, – ледь всміхнулася вона, поправивши окуляри, – ти молодець, що не побоялася розповісти. Може мені супроводити тебе?
– Дякую, що хвилюєтеся за мене, та я вже чудово вивчила архів раніше, – відповіла я, побоюючись, що нічого не зможу знайти, якщо поруч буде хтось ще окрім архіваріуса і Ели.
Вона кивнула.
– Я напишу тобі, коли пропуск буде готовий – прийдеш і забереш, – тихо відповіла вона, встаючи з місця.
– Дякую, що вислухали і прийняли моє прохання, – радісно сказала я і попрощавшись швидко побігла вниз, згадавши, що мені потрібно в їдальню. Пропуски пропусками, а їжа – за графіком.
Дельфі невдоволено чекала на мене в черзі. Прийшла б я на секунду пізніше мене чекала небесна кара. Віддихавшись я повернулася до дівчини на роздачі.
– Те що завжди, будь ласка!
Отримавши наш обід і розрахувавшись ми вирушили на верх за свій столик. Дельфі поставила піднос на стіл і надзвичайно спокійно сіла на крісло.
Я нажахано сіла навпроти неї. Так вона справді виглядала дещо лячно. І нагадувала мені одну персонажку.
– Нічого не хочеш мені сказати? – вдавано виваженим тоном запитала вона, від чого я лиш поклала вилку на тарілку і поділивши котлету сказала.
– Вибач, що змусила тебе стояти в черзі замість мене і тягнути час, але це було надзвичайно важливе, – насправді я не боялася Дельфі як можна було б подумати, – Смачного!
– Смачного, – буркнула вона таким тоном, ніби бажала мені вдавитися.
– Не сердься, старшо сестро, я більше так не буду робити, але справа ось у чому…
Я швидко ввела її у курс справи, опустивши деякі деталі, щоб вона менше за мене хвилювалася.
– Так я ж його маю, – протягнула вона, дивлячись якимось дивним чи то обуреним, чи то розчарованим поглядом.
Серйозно? І справді чому ж я не подумала про неї. Якщо раніше раптом щось завжди просила допомоги у тебе. Невже я…ні так не можна. У академії я в першу чергу мала покладатися на сестру, а тепер раптово щось собі вирішила…
От дурне ж.
– Вибач, не хотіла тебе обтяжувати своїми проблемами, – тихо прошепотіла я чим викликала в Дельфі ще більш здивований погляд.
– Давай краще поїмо, – підсумувала вона.
І що я зробила не так? Чи навпаки правильно? Байдуже. Я з насолодою їла свій улюблений пиріг з гарбуза, радіючи що осінню він завжди є. Мабуть, тому це моя улюблена пора року. Бо тоді є усе, що я так люблю. А ще атмосфера, якоїсь містики, яка так і витає у повітрі.
Запиваю соком і спостерігаю за Дельфі.
У неї зовсім інші уподобання.
Інколи мені здається, що вона взагалі не любить солодкого. У неї найчастіше можна побачити все як не з лимоном так з вишнями. Хоча останні я теж обожнювала. Мабуть, єдине на чому ми справді сходилися.
Я ледь всміхаюся.
День чудовий і сонячний. Усе спокійно і я маю смачну їжу, а ще нікуди не потрібно йти чи бігти. Мені подобаються такі моменти тиші і затишку. У них хочеться залишитися якнайдовше.
Та час не можна зупинити.
Часові петлі навіть, якщо й існують я в них не втрапляла.
Та й минуле теж не повертається.
Я дивлюся на годинник. Пара почнеться вже за три хвилини ,а це означає лиш одне…
– Ми запізнюємося…– промовляє Дельфі.
– На пару Сильфіда… – це мало б бути шепотом, але навпаки виходить голосно.
Усі хто ще залишався на терасі зриваються з місць і спускаються вниз на ходу доїдаючи і ставимо підноси. Тепер час поспішати, щастя, що хоч аудиторія не далеко.
Елевонда. Але ж ти не ходиш на цю пару.
Брігель. Чекай.
Я зупинилася на місці. Точно, я ж обрала зілля.
“Але зміни такі незначні, що ви навіть не встигаєте усвідомити їх”
Кожного дня, я прокидалася у іншій реальності і навіть не здогадувалася про це. Тепер потрібно було за декілька секунд проаналізувати усе і зрозуміти як діяти далі?
Здається усі дивні речі, які траплялися зі мною останнім часом були ознаками того, що я вже не там, де була раніше.
Ось чому так важливо кожного ранку і кожного вечора усе перевіряти.
І тому не вигадавши нічого кращого я прикинулася, наче втрачаю свідомість.
– Що з тобою, Брі? – почула занепокоєні голоси Дельфі і Сіетла, останній і підхопив мене, коли я падала.
Потрібно буде потім йому подякувати.
Знову очі розплющила я вже в медпункті і зустрілася з насмішкуватим поглядом Фарізе.
– Як вам відпочивалося, панно? Чи не було вам твердо?
Різко сіла від його слів і в голові аж справді запаморочилося.
– Я просто трохи заплуталася, а це був найкращий спосіб втекти, – пробурмотіла я, не бажаючи зустрічатися з його очима.
– Гаразд, ви мені не заважаєте, тому роздумуйте скільки вам необхідно Брігель.
Я подякувала і лягла назад.
Тут було тихо і спокійно лиш чутно було як ритмічно йде годинник. Тік. Так.
– Я…нещодавно потрапила в ту іншу реальність через транс і здається саме після того усе пішло шкереберть, – тихо почала я, відволікаючи Фарізе від заповнення документів.
– Через транс? – здивовано перепитав він, хоча з його погляду було видно – прикидається нахабний котяра.
Ось чому дикі коти мені не подобалися. Вони були більш підступними і легко приховували обман за дійсністю.
– Саме так, – підтвердила я, приймаючи умови ведення розмови.
Хочете гру – буде вам гра.
Він ліниво відкинувся на спинку крісла сівши зручніше і вже серйозніше запитав.
– Чому ви впевнені, що саме це призвело до змін?
– Бо я була, наче справді собою, а тепер я перестала розуміти свою реальність. Я збожеволіла? – злякано запитала я, відчуваючи як страх і паніка починає наповнювати мене.
– Заспокойтеся, усе так і має бути, – зупинив він мене, – і з вами також усе гаразд, – запевнив, – якщо ви більше так не робитимете ваш стан прийде в норму.
Це мало б зняти мої тривоги, та ні.
Я зрозуміла значно більше з цих слів. І ці нові знання мені не подобалися. З цими думками я заснула, сподіваючись, що завтра усе знову буде як завжди.
