Спочатку:
На сторінку книги
Спустилася сходами на перший поверх і пройшовши прямо постукала у дещо непримітні коричневі двері. Мабуть, лише цим вони виділялися на фоні стін.
– Заходьте, – почула я голос чоловіка, якого була б рада ніколи не бачити.
Якщо ви думали, що він виглядав як класичний божевільний вчений, то ні. На вигляд менш, ніж тридцять років з волоссям заплетеним в дреди.
І кабінет його не був схожий на лабораторію, де проводять досліди. Це більше було схоже на студію. У вільний від роботи час, якої в нього було небагато він створював музику. Мені було відомо, що він виступає на деяких заходах в Академії.
Подейкували навіть, що колись грав у гурті.
Я завмерла на порозі, не знаючи, що мені робити далі.
Фарізе виконував партію на гітарі, одночасно додаючи щось на своєму комп'ютері і перевіряючи чого не вистачає.
Це було дивно стояти так просто і все ж мелодія була занадто гарна, щоб її переривати.
Це заспокоювало.
Та все ж я мала питання. Невпевнено ступивши крок вперед я підійшла до синтезатора і провела рукою по клавішах.
У одній реальності я навчилася на ньому грати.
Руки вміло підлаштовувалися під мелодію, пальці літали натискаючи там, де потрібно і на деякий час я навіть забула навіщо прийшла.
Це було дивно, весело і правильно.
Згадалася мені моя улюблена дорама “Скляне серце” тільки там героїня грала на барабанах, а я так і не змогла їх опанувати. Чекайте, а не звідти це я часом почала грати пісню.
– Брігель? – здивовано підійняв на мене погляд Фарізе, – не скажете, що це ви грали?
– Та так, – махнула я рукою, – більш цікаво чому ви тут, не уявляю чому ви вибрали…
Я обірвала свою захоплену тираду, згадавши розмову з Сильфідом.
“Це через неї ви приховуєте”
– Вибачте, я мабуть лізу не у свої справи? – опустила погляд в підлогу я і відійшла, знайшовши місце де сісти, – я мала два дивні сни і тепер зовсім нічого не розумію.
Він підійняв погляд на мене у ньому не було ні краплі смутку. Навпаки на мить там пропливло щось незрозуміле схоже на цікавість.
– Пройдіть за мною, якщо не боїтеся звичайно, панно Брігель, – ледь всміхнувся він і коли він встав ланцюги на його одязі задзеленчали.
Він натиснув на вмикач світла і я з подивом зрозуміла, що кабінет стає абсолютно звичайнісіньким.
– Нікому не потрібно знати, що я роблю тут насправді, – змовницьки сказав він, а я прикрила рот рукою, стримуючи сміх.
Наче він тут вбиває когось чи ще щось кримінальне. Що поганого в музиці?
– А тепер нам час, – весело сказав він і провалився кудись вниз.
У наступну мить підлога піді мною провалилися і я з надзвичайною швидкістю полетіла вниз.
Ну точно як Аліса в Країні Див. Сподіваюся унизу мене чекає м'яке приземлення, розбитися насмерть не було в моїх найближчих планах.
Через трохи я зрозуміла, що не падаю далі так і зависши у цьому темному просторі. Світло освітило прохід і я побачила, що стою на якійсь дивній платформі.
– Що це таке? – обурено перепитала я.
– Ви ж усе бачили Брігель і ніхто не заважав вам просто піти, чи не так? – проникливо перепитав він.
– Ви й справді божевільні, – констатуючи факт, важко видихнула і пішла слідом за ним, – що це взагалі за місце лікарю Фарізе і де воно знаходиться?
– Платформи? Я б теж хотів дізнатися чому саме вони? – безневинним тоном поцікавився він, але зрозумівши, що я не в темі пояснив, – це ваша підсвідомість.
Я озирнулася довкола нарешті починаючи усвідомлювати. Простір у якому на перший погляд не було нічого, окрім темряви і цих дурних платформ на які потрібно перестрибувати, виявився значно цікавішим.
Від мене йшли наче щось типу ниток.
Пам’ять, яка ділилася на спогади, знання, серіали, музика і усе інше.
Сни, які були схожі на хмаринку.
Критичне мислення.
Риси характеру.
Емоції.
І ще безліч ниток тягнулися до різних понять створюючи справжню мережу чи павутину з них. Це було настільки дивовижне видовище, що я й не одразу згадала про зайвих людей у цій ідилії.
– Як я сюди потрапила? – запитала з цікавістю.
– Через стрес ви змогли провалитися сюди.
– І чому ви…– додала і перевела погляд на свого супутника.
– Я? – перепитав він з поглядом як наче він кіт, – самі надали дозвіл і забули, – протягнув він ображено.
– Це тоді, коли грали…тільки не кажіть, що спеціально…
– Бінго, – задоволено сказав він.
Я підняла руку, готуючись до того, щоб вдарити його, але він граційно зістрибнув кудись вниз.
– Не відставайте, Брі.
От же нахабний котяра! Точно прибю, коли наздожену. Фарізе відносився до рідкісної для нашого світу раси – перевертнів. І був чи леопардом чи гепардом чи ягуаром. Коротше, кимось з родини котячих. Власне не важливо, їх усіх об'єднує нахабство.
Я швидко побігла вперед, не бажаючи так легко програвати.
– У вас й справді чудова фізична підготовка, – його тон прозвучав дещо налякано і захоплено, коли через декілька стрибків я вже була поруч.
Дивлячись з траєкторії він вів мене до острова під назвою Сприйняття.
Неочікувано, я думала, що ми тут заради спогадів чи снів. Цікаво, що буде далі, бо тепер зовсім не могла передбачити розвиток подій.
– Це через вас, – раптом сказав він і я з нерозумінням глянула на нього.
“Я не можу читати ваші думки” – невдовлено надіслала йому телепатичне повідомлення.
– І знову забули, – протягнув він, – може поки ми тут залатаємо вашу пам'ять, – і одразу замовк, коли я вже по справжньому його вдарила ще поки він говорив.
1.1.
– Ви хотіли спитати чому я не займаюся музикою, а стирчу в цій дірі і думаю зараз вам цікаво чи справді я лікар, – озвучив усе він, реабілітуючись в моїх очах.
Я кивнула, пильно подивившись йому в очі.
– Моя професія – нейрохірургія, і це справді те що мені подобається, але також я паралельно завершив і консерваторію.
Я зацікавлено слухала. Це було вкрай незвично, хоча може й цілком логічно.
– А от щодо вас це прохання мого друга Реджинальда Тоунса, вам же знайоме це ім'я, чи не так? – він подивився на мене серйозно без тіні усмішки.
– Так, авжеж, у одному з моїх снів він був моїм фамільяром, а в академії Суддів той з ким я маю угоду, – не в силах щось приховати відповіла я, – але залишається одне питання навіщо?
– Бо ви ключ, – тихо пояснив він, – ми на місці.
Переді мною були двері і я впевнено їх відкрила і вийшла назовні.
Це був той самий кабінет.
– Ми повернулися? – з нерозумінням запитала.
Він кивнув, вказуючи на місце перед ним.
– Тоді який був сенс у цій дивній подорожі? – подивилася на нього з очікуванням.
Він сперся на руки і загадково як завше посміхнувся.
– Ви не змогли туди потрапити, тому повернулися назад, – усе ж зволив пояснити, – саме тому з вами таке сталося. Знаєте чому ви не усвідомлюєте себе у тій реальності? – проникливим тоном запитав він.
Я підійняла погляд, який був вдавано байдужим, бо я хотіла приховати, що він натиснув на болюче місце. Не хотілося визнавати, але саме через це я прийшла. Була певна, що лікар Фарізе має для мене відповіді.
– І чому ж? – іронічно перепитала я.
– Бо попри все для вас кожна подорож це звичайний сон і єдине, що виходить ідеально – запам’ятовувати.
Я втомлено відкинулася на крісло.
– Тоді, що мені робити? – з надією у голосі запитала.
Але він став з місця і пройшов до вікна, сперся на підвіконня, наче хотів уникнути мого погляду, коли відповідатиме. Дістав з кишені сигарети.
Я не рухалася, мовчки з цікавістю розглядала його, усе більше дивуючись тому факту, що він лікар. Не асоціювався він мене з цією професією.
З під рукавів виднілися тату.
– Ви знаєте, що витріщатися на когось неввічливо, панно Амаль, – нарешті обернувся до мене він.
Спрацювало. Я знала, що він на це купиться.
– Як і уникати відповіді, – усміхнулася широко і задоволено.
Я знову виграла.
Елевонда. Такими темпами скоро всі подумають що ця пара канон…з персонажем якого я взагалі не збиралася вводити.
Брігель. Він абсолютно не мій тип, авторко.
Елевонда. Усі так спочатку кажуть, а потім…
Брігель. Ви ж не серйозно.
Елевонда. Я то ні, але хтозна як сюжет піде.
– Це пов'язане з вашою сестрою. Вона мішень і тому…
Договорити я йому не дала. Дельфі. Ти чиясь мішень. Але ж навіщо ти комусь знадобилася?
Навіть, якщо мені заборонять я зроблю усе, щоб врятувати тебе, моя люба сестро, моя найкраща і єдина подруго Дельфініум.
Я рішуче підійнялася зі свого місця і прошипіла.
– Кажіть, – таким недоречним для цієї реальності наказовим тоном сказала я, змусивши його зробити крок назад до вікна.
– Студентко Амаль, це небезпечно, – спробував достукатися до здорового глузду він, але це було марно.
Усе втрачає сенс, коли справа стосується захисту тих, хто для тебе сім'я. Можна забути про все і мчати напролом. Байдуже, які методи застосовувати і чим потрібно пожертвувати. Адже немає нічого важливішого за найдорожчих людей, навіть, якщо шлях цей веде до згуби себе.
Порахувала до десяти і назад, помалу заспокоївшись.
– Що я потрібна зробити, щоб покращити сприйняття? – запитала вже опанувавши бурхливий потік емоцій.
Він важко зітхнув, але цього разу більше не відводив погляду.
– Що ж я попередив, – усміхнувся він і у його погляді змішалися веселість, азарт…і жалість, – ваша ж справа прийняти чи зробити як ви хочете.
Щире співчуття і смуток. Я на мить навіть засумнівалася, та все ж витримала атаку поглядом кота зі Шреку.
Кутики його губ піднялися.
– Бачу вибір очевидний. Що ж тоді я розпишу для вас курс лікування, – він у мить опинився поруч зі столом, швидко вирвав листок з блокноту і блискавично щось написав.
Чи точніше нашкрябав як курка, чи у нашому випадку кіт лапою. Його почерк був ще гіршим, ніж у лікарів у яких я побувала раніше.
– А можна розшифрування, лікарю Фарізе? – з наймилішою усмішкою запитала я.
– Тож там усе зрозуміло, – не догнав у чому проблема він і все ж пояснив, – перше, авжеж, медитації. Ви маєте спробувати потрапити у своє сприйняття і після цього прийдете ще раз, ну а інше це стандартні зілля для покращення сну і їхнього усвідомлення, – завершив він і з очікуванням глянув на мене.
– Щиро вдячна за допомогу, – відповіла я без жодної краплини сарказму, – до побачення!
І повернулася, щоб покинути приміщення.
Я відчула як за спиною знову змінюються простір.
А потім акорди, які здавалося складалися у слова.
“Що ти зробиш, коли постане вибір”
Чи може мені лише причулося? Я швидко зачинила за собою двері. Сьогодні мене чекав ще один пункт призначення і я не мала часу на щось незрозуміле і дивне.
