Раді Вас бачити!

Психологія, яка була наступною зараз здавалася для мене справжнім порятунком. Вона була чимось достатньо приземленим, щоб заспокоїти мої нерви зараз.

Професорка Самсін як завжди чудово все розповідала і головне цікаво. Це допомагало відволіктися і повністю забути про попередню лекцію.

Наче її не було. І слова Ели мені теж просто причулися. Та й узагалі, хто зна чи не обманює мене вона від самого початку. Запевнивши себе у цьому я повністю зосередилася на лекції.

– Наступний пункт плану 3, – говорить вона, – на мить підіймаючи на нас погляд, – типи підсудних. Скажу вам правду це завжди було моєю улюбленою темою.

Ми кладемо ручки. Її тон означає, що спочатку вона нам все розповість, а потім вже окремо виділить головне.

– Їх насправді усього три – той, хто говорить правду, хто обманює і той хто каже напів правду. І знаєте, які з них найбільш небезпечні.

– Треті, – чується більшість голосів, але я не до кінця впевнена у цьому варіанті.

Як і Кліта і ще деякі студенти. Вона зацікавлено дивиться на тих, хто залишилися.

– Ті, хто обманюють, авжеж, – додають інші.

– Ті, хто кажуть правду, – не змовляючись наші з Клітою голоси лунають в унісон і ми здивовано переглядаємося.

Професорка Самсін усміхається задоволено і схвально. Отже, наша відповідь правильна. Відчуваю полегшення, але дивує, що уперше хтось окрім тебе ( Дельфі) сказав те й що й я.

Ти могла не вчитися, та твій творчий розум завжди витягував.

– Цікаво, – протягнула вона і продовжила, – як завжди думки розділяються. Що ж другий варіант від початку неправильний. У таких людей завжди все пише на обличчі і якщо вивчити поведінку людини ви викриєте їх дуже швидко.

Це було зрозуміло від самого початку.

– Напівправда небезпечна в тому, що під час довгого допиту такі люди самі починають плутатися у тому, що говорять і за потрібних навичок їх легко вивести на чисту воду, – пояснила вона і я подумки відмітила собі цей пункт.

Тепер був наш варіант і мені було вельми цікаво дізнатися чому швидше за все він і є правильний.

– А от саме правда найбільш небезпечна зброя, бо ви легко можете змусити повірити себе у брехню і будете продовжувати говорити одне й те саме, навіть якщо ця правда істина лише для вас, – завершила вона свою розповідь.

Отже, я правильно здогадалася. Чудово, знала ж що не може бути усе так очевидно.

– Але кожний з цих варіантів може бути як неправильним так і навпаки, – з усмішкою завершила вона.

Після цього пояснила нам усе так, щоб ми записали в зошит.

Через манеру ведення лекції професорки Самсін, останній пункт залишився нам на домашнє завдання. Пара завершилася і я неохоче побігла в їдальню. Щоб нам там не давали, але голод нічим не допоможе.

Тоунса не було і якщо чесно не дуже зараз хотіла з ним говорити. Мені потрібно швидко перекусити і відправлятися на наступну пару, запізнюватися на яку було справжнім самогубством.

Як завжди не відчувала смаку і пошкодувала, що узагалі щось їла. Нам останнім часом подавали надто багато байдужості і самовпевненості, чи це лише мені так здається. Швидко пробігла у приймальню.

– Студентко Амаль ви знову тут, – почула я голос асистенки Фрізоль десь поруч.

– А так, – відчула якусь невпевненість у неї хтось вже є, – перепитала відчуваючи розчарування.

Якщо я не встигну в актову залу мені кінець. А вона ще й знаходиться на іншому кінці академії.

– Фінеас Тоунс, – з напівусмішкою відказала вона, – час зустрічі з 10 00 до 12 00, – відповіла вона, бажаючи насолодитися моєю реакцією.

Чомусь вона глибоко ненавиділа мене і я старалася не пересікатися з нею.

– А Реджинальд з ним? – запитала натомість.

Наручний годинник показував, що до пари залишилося лише п'ятнадцять хвилин.

Вона кивнула.

Двері скрипнули.

Це або він або його дядько. У будь якому випадку мені б вже потрібно було мчати щодуху, щоб не запізнитися.

Але я завмерла на місці, невідриваючи свого погляду від чорних дверей. Ми часто називали їх порталом у чорну діру.

– Студентко Амаль, – почула я голос ректорки, – заходьте ми якраз обговорювали вас.

І яке вони мають на це право? Хоча зараз це давало вигоду.

– Дякую, – промовила я і кинувши на асистентку глузливий погляд увійшла всередину.

Далі мене чекала найважча частина. І я завжди дякувала за те, що нас змушували навчатися ще й етикету.

– Вітаю старшого з дому Тоунс, Фінеаса, – я схилилася у шанобливому поклоні, не сміючи підіймати голови, поки мені не дозволять.

Це дещо злило, але я повинна витримати. Інакше тоді мені точно кінець.

– Ваша поведінка як завжди бездоганна, леді дому Амаль, – промовив він, і це означало, що я можу підвестися.

Відступила крок назад і склала руки перед собою.

– Це все завдяки матінці, – ледь всміхнулася я, знаючи куди потрібно перевести тему.

– Леді Шарвіль і справді чудова людина, – його погляд тепліє, коли я згадую перше кохання Фінеаса, – передавай її мої найщиріші вітання.

Але вже не відаю чому та вона вийшла заміж за мого батька. Хоча можливо через наявність першого шлюбу за плечима. Але як би там не було я завжди користувалася цією темою.

– Обов'язково, – а потім дозволяю собі дещицю брехні, – вона нещодавно про вас згадувала.

Те що нещодавно було аж три роки тому, знати йому не потрібно.

Елевонда. І треба ж так відкрито знущатися.

Брігель. Так він буде на моєму боці. Чи ж роблю я щось погане?

Елевонда. Не впевнена. Але все ж.

– Це правда, що ти втрачаєш свідомість кожного дня? – завершивши зі всіма любязностями він нарешті переходить до суті.

– Так, думаю Реджинальд повідомив вам деталі, – тихо відповідаю я.

Тільки наодинці я дозволяю собі неналежне ставлення до нього, коли ж поруч знаходяться інші я завжди називаю його на ім'я або навіть додаючи приставку лорд. Усе ж мій статус, хоч і високий та все ж нижчий за його.

Елевонда. А я була впевнена, що ти бідолашна нещасна з якоїсь провінції.

Брігель. Стає цікавіше, правда ж.

Елевонда. Авжеж. Угоди між аристократами це ще та тема.

– Так, але чи не ставалося з вами ще чогось дивного?

Я задумалася. Можна було б повідомити про Елевонду, але я почала спілкуватися з нею пізніше.

– Я не знаю як довго це триває, – з жахом зрозуміла я і продовжила спокійно, – Вперше усвідомила тільки, коли зникла моя зведена сестра Дельфініум Темю Амаль і можливо з цим якось пов'язаний…

Ректорка зробила жест рукою, мовляв навіть не думай говорити.

Ось тепер зовсім нічого не розумію. Хоча здогадки почали вибудовувати логічний ланцюжок подій.

“Я повинна кудись повернутися.

Професор Сильфід теж пішов туди.

Можливо Дельфі теж там.

Втрата свідомості ключ до мого повернення…у невідоме для мене місце. Тільки цей спосіб викликав підозри і зайві проблеми.

Але ще є щоденник, який скоріше за все описує цей шлях від точки А до точки Б.”

Оформивши це все я вимогливо подивилася на ректорку і вона неохоче, та все ж кивнула.

Чудово. Тепер я впевена у тому, що робити. Згадала слова професорки Самсін.

“Найбільш небезпечна правда”

І я буду щиро вірити у те, що зараз скажу. Головне не змінювати тон надто різко.

– Можливо це пов'язано зі стресом через навчання. Усе ж це останній семестр, а далі нас чекатимуть екзамени і практика, – почала я щосили приховуючи невпененість, – а зникнення моєї дорогої сестри лише підсилило це відчуття, – засмучено додала я.

Фінеас задумливо дивився на мене і я з тривогою чекала на його вердикт. Далі його очі зблиснули здавалося червоним вогником.

“Мабуть, здалося. Через стрес.” – запевнила себе я, не бажаючи нічого визнавати.

У нас звичайна реальність і найбільш дивне лиш те, що у нас купують емоції і карають за почуття. На цьому все.

– Якщо ви так кажете, але все ж я радив вам пройти обстеження. Нікому не відомо чи не впадете ви під час практики, – з деяким сарказмом мовив він.

– Дядьку, – холодно звернувся до нього Реджинальд, який досі мовчав, – ви не маєте права так говорити до леді Брігель.

Як мило, що він мене захищає. Але це зайве.

– Я смиренно дослухаюся до вашої поради, лорде Фінеасе. Вам не варто хвилюватися за мене, – я ледве стримала себе від того, щоб не сказати щось більш колюче.

Я ненавиділа прикидатися леді і терпіти не могла Фінеаса Тоунса як і він мене. Але підвести Реджинальда лише зі своєї дурної примхи не могла.

Наша давня ворожнеча з його дядьком не повинна була зачіпати його.

– Саме так і я особисто проконтролюю, щоб Брігель пішла в лікарню, – я полегшено зітхнула, коли він підіграв мені.

– Це так турботливо з твого боку, – усміхнулася я, витираючи уявну, справжню сльозу.

Невже це справді змусило мене заплакати. Маячня.

– Якщо ви все обговорили, – вчасно втрутилася ректорка, – студенти повинні відвідати спеціальну лекцію і їхній час уже завершується.

І справді я зовсім забула, що запізнююся.

– Тоді не буду вас затримувати, Реджинальде, леді Амаль, – ледь всміхнувся він, – ректорко Ассін.

– Лорде дому Тоунс, – кинула я, схиляючись в поклоні на прощання.

– Дядьку, дякую що прийшли, – зовсім тихо сказав Тоунс.

Коли він покинув приміщення я видихнула з полегшенням. Ми попрощалися з ректоркою і швидко побігли в актову залу.

– Вибач я трохи перегнула, – сказала, коли ми сіли на свої місця, за лічені секунди до початку.

– Я й сам винен, – прошепотів Тоунс.

Я кивнула, пронизуючи його невдоволеним поглядом. Забираю свої слова назад, немає у ньому ні краплі ідеальності.

“Це ж треба було за моєю спиною домовитися про зустріч з дядьком і якби я не прийшла сама або пізніше, то не факт, що дізналася про це”

Його погляд став ще більш винним ніж раніше.

– Я просто хвилювався за тебе, – нарешті відповів він.

І я й подумати не могла кого побачу як запрошеного гостя.