Раді Вас бачити!

Елевонда. Пройшло 11 розділів з того часу як ми були в світі академії Суддів. Те що вона не одразу туди перенеслася, то все так і має бути.

Брігель. Відчуття, наче вічність тому. Але як говориться відпочинок завершився. 

Елевонда. Я й так думаю, що арка з цим всім фестивалем була як обхідний шлях. Хоча й не сказати, що з неї зовсім не було користі. 

Коли я прочинила двері у свою кімнату, Дельфі там не було. Подивилася на телефон – усього лиш дев'ята година, а складалося враження, що я вічність пробула в Академії. 

Час і справді найбільш незвична і складна річ. 

Сівши на диван я обдумувала почуте. Точно те ж саме говорив Фінеас під час виступу. 

Не було доказів і алібі. 

Точно так само як і у цій реальності. 

А якщо…я боялася злякати відчуття надії, яке прокинулося в мені…якщо ці справи пов’язані. Тобто, багато чого у цих двох реальностях співпадає, а отже я можу дізнатися причину там. 

Єдина проблема полягала у тому, що я одразу ж забувала про цей світ, коли опинялася там. І тому я просто не зможу провернути те, що хочу. 

Елевонда. Фарізе і його медитації. 

Справді ж. Я вже хотіла розпочати, та почула, що двері відкриваються Дельфі стояла на порозі і виглядала як у воду опущена. Такою засмученою я її в житті не бачила.

“Що трапилося” – хотілося запитати, та добре знала – не відповість. 

– Зробити чай, – сказала натомість зовсім інше. 

Вона лиш кивнула і почала переодягатися. 

Я пішла в кінець коридору, де була спільна на весь поверх кухня. Там вже була Селеста, яка тихо сиділа у своєму кутку. 

Інколи мене лякала її непомітність, особливо, якщо раптом ходила на кухню вночі. 

– Привіт, – тихо сказала я. 

– Угу, – буркнула вона і продовжила щось видивлятися в телефоні. 

Зиркнувши у її бік я краєм ока вловила, що це група “Підслухано. Академія Сновидінь” 

Ні. тільки не кажіть, що Дельфінка опинилася у якомусь обговоренні. Хіба не знають, що я їх роздеру за це? Чи навпаки це я і вона хвилюється за мене. 

А от це логічніше. 

Я поставили чайник зробила дві чашки чаю і швидко відкрила ту саму групу в тг. 

Стиснула долоні і зціпила зуби. Отже вишкребки. Повбивала, якби це був не гріх і не злочин. 

– Селлі, хмаринко, не знаєш хто це зробив? – запитала я вдавано спокійним тоном. 

Вона нагадувала мені авторку. Теж спостерігачка, яка завжди в курсі усіх подій. Тільки з Сел і зовсім рідко розмовляють. 

– Авжеж. Бо це була я, – вона підійняла на мене байдужий погляд очей, – давно хотіла поставити тебе на місце, собачко Дельфі. 

Та в дельту все і в Тартар…

Після цього я подумки згадала усі замінники лайки і видихнувши запитала лиш одне. 

– Я думала, що у нас хороші відносини Сел, не думала, що так відплачуєш за доброту, – промовила тихо, але моя усмішка стала гіркою.

Ось вже не думала, що вона таке зробить. Я ще раз проглянула допис, щастя, що хоч анонімний цього разу попри біль, який гриз зсередини. 

“Я не маю нічого проти Брі і вона дуже хороша і мила людина. Але одне я не можу зрозуміти – зміну побажань. Так, це може здатися дрібничкою. Подумаєш, якісь там листочки на яких пишуться жартівливі побажання. 

Тому я мовчала. 

Але декілька разів я бачила як вона призначала побажання конкретним людям. І вирішила розповісти. 

Правду кажучи, я навіть не знаю як їй після цього довіряти? 

І чи справді вона така мила й хороша як може здаватися? 

Тому…що ви думаєте про це…” 

Важко зітхнула і відчуваючи себе останньою мазохісткою відкрила коментарі. Передбачала як усе буде, але все ж. 

Елевонда. Хитро, нічого не скажеш. З такими навичками їй би книги писати, а не дурнею страждати. А взагалі, просто напиши допис пояснення. 

Останнє було хорошою ідеєю. А зараз я читала усе і мій погляд ставав все більш похмурим. Жодного хорошого слова, не дивно, що Дельфі такою була. 

Зайшла в особисті. 

Дехто запитував чи я вже бачила і як почуваюся? Я швидко вислала відповідні реакції і вже хотіла вийти, коли побачила несподіване повідомлення. 

Айзек. 

Ерзо. 

“Ти не зробила нічого поганого” 

Та я й це сама знаю, але чому він написав. 

“Дякую. А чого це ти?” 

“Якби не ти з Інною ми б одружилися ще через десять років” 

“Рада допомогти” 

На цьому я вже вирішила, що наше переписування завершено, але з'явилася моє улюблене “набирає повідомлення” 

Він довго писав стирав, і так знову декілька разів. Я відклала телефон і повернулася до Сел. 

Пазл у моїй голові почав складатися, ще тоді, коли написав Ерзо.

– Ти ж не хочеш сказати, що закохана в Айзека? – запитала вкладаючи у тон знущальність і цинізм. 

Вона вдавилася печивом яке їла і ледь не впустила телефон на підлогу. Стало зрозуміло, я вгадала. 

Простягнуга їй склянку води. 

– Ось, запий, – а потім голосно розсміялася, відчуваючи полегшення, – це ж потрібно було тільки заради цього влаштувати весь цей цирк. 

– Ти нічого не розумієш, – її обличчя спотворила неприємна гримаса. 

Я завжди була впевнена, що вона просто соромязливе дівча, менше за нас всіх на пів голови і зі звичайнісінькою зовнішністю. А це, правду ж кажуть про тихе болото. 

Елевонда. Як щодо помсти? 

Брігель. Я за, що з нею робитимемо. 

Елевонда. Є два варіанти, перший – звести її з кимось. 

Брігель. Це ж як операція Кріс\Емвелія з моєї улюбленої книги?

Елевонда. Не сип сіль на рани.

Брігель. Та невже реально настілльки неможливо прочитати. А другий…

Елевонда. Так, там одні хвости, букви схожі одна на одну ще й дрібний шрифт. А другий відправити на пошуки лампи. 

Брігель. А як з нею щось станеться? 

Елевонда. “Авторка не несе відповідальності за персонажів поза сюжетом” 

Брігель. Що ж я подумаю. 

Тим часом на телефон нарешті прийшло повідомлення. 

“Тримайся, подруго” 

“Це ж відколи ми друзями стали” – швидко відписала. 

“У одній з реальностей в яких я побував у нас всіх були хороші відносини” 

“Зрозуміло” 

Завершивши це я обернулася, коли почула, що в кухню хтось заходить. 

Дельфі. 

А за нею Кораліна з невдоволеним і спопеляючим поглядом. 

– Це правда? – запитала вона, дивлячись на мене. 

– А що? – усміхнулася я мило, – ти цьому віриш?

Вона пройшла в глиб приміщення і зупинилася поруч з Селестрою. Вони наче не були подругами, чи я щось вже встигнула пропустити? 

– Вона на нашому боці, – тихо прошепотіла Дельфі, сідаючи поруч і гріючи руки об чашку, – але чудово, що ти їй підіграла. 

Відчувала як мене накриває хвилею вини. Авжеж Кора б більше повірила у те, що таким страждає Сіетл, як головний жартівник всієї нашої академії. Або той же Томас. Але навіть, якщо вона все знає – не звинуватила б. 

“Не пиши допис спростування” 

Прийшло коротке повідомлення від Кори, коли я вже ледь не натиснула надіслати. 

“Сіе зробить це за тебе” 

А я завжди була впевнена, що у мене є тільки Дельфі у цій реальності. Але я, наче та героїня манхви “Вижити у любовному романі” перетворила усіх на тіней і тепер заново відкривала тих, кого я завжди добре знала. 

Просто забула, що не самотня. 

От тільки, так само я добре знала, що найкраща зброя правда. Написавши Корі останню фразу перепитала, чи не зробити мені усе ж так як я вважаю за потрібне. 

“Гаразд, Брі. Тримайся” 

Ледь всміхнулася і цього разу справді надіслала. Тепер історія стала цікавішою, бо тих, хто так робив виявилося значно більше людей, ніж собі могла уявити Сел. 

І все ж навіть це не змогло зупинити хвилю дещо косих поглядів у мій бік. 

Та мені було байдуже. 

Після пар я одразу ж сіла медитувати. 

Спочатку нічого не виходило. Я ніяк не могла потрапити у те місце, куди мене провів Фарізе.

Та поступово я відчувала як мене, наче затягує у якийсь вир.

Спочатку мені було навіть страшно поки не зрозуміла, що просто повинна розплющити очі, коли повністю втрачу з'явзок з реальністю. А ще не забувати свою справжню мету.

Лікарняна палата у якій я прокинулася точно належала моєму нареченому. А сам Тоунс сидів поруч спершись на крісло. Його очі були заплющені. Він весь час був тут? 

– Тоунсе, – тихо покликала я. 

– Брі ти нарешті прокинулася, – прошепотів він, – навіть не уявляєш як я злякався за тебе!

Його вигляд був не найкращим з тих які я бачила. Так, наче він не спав декілька днів. І мені стало його шкода. 

– Усе добре, – хрипло відповіла я, – тепер все добре, – я доторкнулася його руки в підбадьорливому жесті, – Дай води, будь ласка, – мій голос все ще слабкий.

Він стрепенувся і швидко дав склянку, допомагаючи мені зробити ковток. Складалося враження, що я провалялася у ліжку невідомо скільки часу. Але зараз це було не важливим. У мозку наче той стукіт годинника відбивалася думка. 

– Мені потрібно зустрітися з твоїм дядьком, – заявила я як тільки трохи більше прийшла до тями. 

Тоунс підвів на мене вражений погляд. Сів назад на крісло і тихо прошепотів. 

– Так зненацька. Гаразд, я поговорю з ним і дізнаюся, коли він зможе прийняти тебе.

Він і справді мій ідеальний партнер. Навіть не запитав чому й навіщо, а просто сказав, що виконає моє прохання. У цьому я була впевнена. Інколи Тоунс міг зробити щось ще до того як я просила. 

Фінеас зволив прийняти мене аж через тиждень. Майже перед самим випускним. 

Я невпевнено пройшла в кабінет. Серце шалено билося в грудях я відчувала себе не у своїй тарілці. Та це був єдиний спосіб. 

– Пам'ятаєте я запитувала про Інес Верфольмі? – він кивнув, і я продовжила вже сміливіше, – що ви знаєте про її сім'ю? 

Він підійняв на мене здивований погляд. 

– Вона відмовлялася надавати будь які відомості, хоч це значно спростило б справу. А чому ви цікавитеся цим? 

– Тоді…це щось змінить, якщо виявиться, що я…її дочка. 

Його холодні очі на мить засяяли щастям. Хоча я була впевнена, що він розсердиться за приховування такої інформації. 

– Ви не виглядаєте розлюченим? – сказала поки він відсовував тумбочку. 

– Чому ж мені таким бути? – він ввів код на сейфі і вийняв звідти документи, які бережно поклав на стіл. 

– Ну я ж вважаюся донькою злочинниці втікачки, а являюся нареченою вашого племінника, – тихо пробурмотіла я. 

– Я не з тих, хто поєднує роботу і особисте. І знаєте я вперше радий, що це виявилися саме ви, леді Амаль, – на його обличчі щось схоже на радість і прийняття, – тому що термін цієї справи завершується за 42 години. 

Менш, ніж дві доби підрахувала я. Як добре, що я так вчасно прийшла у це місце. 

– Тому сподіваюся ви будете співпрацювати, – простягнув мені руку. 

Я на мить завмираю. Так незвично чути про себе щось хороше від нього І вперше, я не відчуваю ненависті, а навпаки…

– Так. Зроблю усе можливе, щоб розкрити цю справу, адвокате Тоунсе, – я тисну його руку і опускаюся на своє місце. 

Він ледь всміхається і видихає. Складається враження, що з його плечей поступово починає зникати тягар. 

– Але чим я можу допомогти, якщо тоді була малою дитиною. Чи матимуть мої нові свідчення якусь вагу. 

Він відповідає ствердно і власноручно робить дві чашки кави. Я ледве приховую своє здивування. Справжня кава, невже це не буде просто субпродукт з емоцій. 

А потім він виймає з внутрішньої кишені піджака якусь ампулу. 

– Що ви збираєтеся робити? – стрепенулася я. 

– Це спеціальне зілля правди. Ви ждасте свою згоду на його використання, – останнє авжеж не було питанням, більше становлення перед фактом. 

Та насправді я не збиралася відмовлятися. Це чудовий спосіб дізнатися усе швидко і правильно. 

– Так. Але я вважаю, що буде справедливим, якщо ми з вами буде у рівних умовах. І чи можна мені пити це з моїм станом? – ставлю останнє питання тихо. 

Він дивиться на мене зі схваленням і висипає вміст і дві чашки. Лише у мою менше. Мабуть, така його відповідь на моє крайнє питання. 

– Гаразд, розпочнемо. Скільки вам було років, коли це сталося. 

Вісім хочу відповісти, та язик не слухається. Тоді може десять? Але ні це також неправильний варіант. 

– Вісімнадцять! – здивовано вигукую я і розумію, що нічого більше не розумію.

 Я ж була повністю впевнена у тому, що була неповнолітньою але тепер виявляється я була вже дорослою за мірками нашого міста.