Раді Вас бачити!

Клітемнестра ображено видихнула, але цього разу почала вже справді говорити по темі і я уважно слухала. Вона справді виявилася цілком обізнана в цьому.

– Найбільше шуму викликала справа, яка сталася у нашому місті в 1827 році за земним календарем. Катаріна Рейміс і Фаріо Вальзер змогли добитися того, що їхій вирок не був виконаний.

Але як? Думала, що мене нічого не здивує, але хіба коли тобі оголосять вирок, можливо вижити. Тільки втекти? Та це потрібно робити одразу, а не чекати.

– Те що я скажу далі буде звучати ще більш неймовірно і незвично. Вони знищили свої серця, – сказала вона, чекаючи на реакцію оточуючих.

Ніхто не мав що сказати. Адже це здавалося неможливим. Як узагалі можна жити без серця у прямому, а не метафоричному сенсі, якщо я правильно зрозуміла.

– Ти знову за своє, – привідкрив очі професор, – не було такого, Клетті. Тебе з попередньої академії за це вже вигнали, – важко видихнув він.

Тепер зрозуміло, чому він зажди такий втомлений, мабуть, набридло рятувати молодшу від стражі.

– Але інші мене слухають, – твердо стоявши на своєму, сказала вона дещо ображеним тоном.

Він задумався, а я сподівалася, що дозволить слухати далі. Він вказав поглядом на аудиторію, потім щось шепнув Клитемнестрі.

Вона підійшла до дошки і швидко почала писати. Ну точно, голосування, оживилася я. Яке щастя, що ми могли самі вирішити. Вперше за весь час усі зробили це одностайно. Руки підіймалися одна за одною і він нарешті кивнув.

– Тільки не шкодуйте потім як почуєте до кінця, – ледь всміхнувся він, – стирай і говори вже, цікаво до чого твоя вигадка дійшла цього разу, – глузливо мовив.

Вона виконала вказівки і тихо продовжила.

– Знищити серце – спеціальне закляття, яке давно було втачене в глибинах архівів. Знайти його у наш час здається справжнім дивом, чи точніше прокляттям, – вона зробила невелику паузу і продовжила тихо, – і потрібно дякувати всім вищим силам, що це неможливо. Бо знищення серця призводить до того, що ви все ще живете, але ваше серце стає кришталевим і закуте в ланцюги.

Вона вклонилася усім і розповідь вже б мала вважатися закінченою, але після цього у її бік полетіли питання.

– А що сталося з тими людьми, вони залишилися разом? – почула чийсь голос з останнього ряду.

Вона кивнула і пішла на своє місце.

– Це правда? – запитала я вимогливо, коли вона опустилася поруч.

– Так, – твердо вимовила вона.

Після цього пара продовжилася уже в звичному режимі, але усі ще довго не могли відійти від цієї божевільної історії, яка не могла бути правдою. Тому потрібно знайти якісь відомості того, чи не вигадала вона її і що сталося з тими людьми далі.

Наступною парою було ораторське мистецтво, де ми вчилися говорити і не боятися виголошувати усе правильно і чітко. Для мене це було найлегше, що може бути. Я повністю перевтілювалася, коли починала говорити на публіку.

Цю пару вів професор Ательші, якому здавалося було більше років, ніж нашій академії, але викладав він чудово.

Елевонда. А скільки ж років академії.

Брігель. Насправді років 400, я дуже перебільшила.

Після цього я швидко побігла в їдальню і зайнявши місце почала уважно читати записку у якій було лише три слова.

“Стережіться її, Брігель”

Швидко сховала в рукав, коли почула чиїсь кроки. На щастя, це був лиш Тоунс, а не згадана в посланні. Якщо чесно я й сама здогадувалася, що моя сусідка щось приховує. Потрібно буде попросити дізнатися про неї більше.

– Я зайняла для нас місця, – відразу ж змінила свій тон, інколи мене лякало наскільки природньо я це робила.

– Молодець, – похвалив він мене, сідаючи поряд і додав стишивши голос, хоч тут завжди майже порожньо, – по очах бачу щось потрібно, кажи вже, – з деяким хвилюванням запитав він.

– Клітемнестра Вельмар, вона сестра нашого професора, але він і сказав мені стерегтися її, – я витягнула записку, показавши йому.

Тоунс декілька митей переглядав її, наче там мали з'явитися якісь знаки, але зрозуміло, що це було єдине написане там.

– Від сьогодні ні кроку від мене, – наказовим тоном сказав він.

“Я й так постійно з тобою…”

– Але ж пари, ми не можемо бути на одних й тих самих, – невпевнено додала я.

– Не хвилюйся, Брі, є ті, хто зможуть за тобою приглянути, – усміхнувся він.

І чому я хвилювалася? Це ж Тоунс, у нього знайомих вистачить скрізь, що вже говорити про якийсь там інший курс академії.

– А кімната? – згадала я через деякий час, жуючи свій обід.

Я як завжди скривалася. Єдине, що мені не подобалося у моєму світі – це їжа, чи точніше її відсутність в звичному розумінні. На відміну від земного світу у нас буквально купували емоції і саме так отримували їхню недостачу.

Кожна емоція мала свій унікальний смак, але я мріяла, хоч раз спробувати щось інакше.

Це й було ще однією частиною нашої угоди, Тоунс допоможе мені потрапити у Земний вимір.

– Кімната? Ти завжди можеш переїхати до мене, – прошепотів він, і я ледь стукнула його ліктем.

– Тоді мене загризуть твої фанатки, дорогий, – ледь розсміялася, мій настрій став дещо кращим, – та й хіба це не буде рахуватися втечею і вагомим доказом того, що мені відомо про її каламутність.

Він подивився на мене інакше не так як завжди у його очах була серйозність.

– Я можу бути за тебе спокійним.

А потім приобійняв мене і швидко покинув їдальню.

– І що це щойно було. Сподіваюся це не той дурний поворот сюжету, де виявиться, що це був не Тоунс, – прошепотіла я в порожнечу.

Але на щастя, не думаю, що це було обманом, хоча розпитаю у нього все при зустрічі. Я все одно ще побачу його сьогодні.

Остання пара була найнуднішою на сьогодні. Закони. А викладачка цієї пари Ізаріль Ферченгальт була найненависнішою для всіх.

Тому що вона забагато вимагала…але нічого не робила для того, щоб ми якось засвоювали матеріал. А найгірше було, що ніхто не міг звільнити її через зв'язки, які вона мала.

– Відкрийте ваші книги на сторінці 148 і починайте переписувати з пункту Б 12, – монотонним голосом, розтягуючи слова, пояснила вона і опустилася у своє крісло вікривши якийсь черговий модний журнал.

Наче це її врятує. Зовнішність у неї була така ж неприємна як і характер.

– І нам це просто переписувати, – з нерозумінням подивилася на мене Кліта і я вкотре засумнівалася у тому, що вона може бути поганою.

З цією милою і невинною усмішкою…от лише, я ж бачила і справжні емоції на її обличчі, не ті які вона купила.

– Так, – кивнула я і більше не відволікаючись почала старанно все переписувати.

Кажуть, коли так робиш, усе можна запам'ятати краще. Тоді навіщо нам у такому випадку наша викладачка? Я б з легкістю зробила це сама й вдома, точніше в гуртожитку.

Натомість, потрібно було робити це тут і відчувати дискомфорт від присутності інших навколо.

Час від часу хтось важко зітхає, кидає ручку на зошит для конспектів. Скажу на правду я б з радістю кинула книгу в нашу професорку…але за таке можна легко вилетіти з академії.

Я любила навчання тут і старалася не відволікатися на неважливе, але ж не тоді, коли у цьому всьому не було сенсу. Дивлюся на годинник який висить на стіні.

Видихаю з полегшенням. Перші двадцять хвилин пройшло, а отже зараз…

Водночас стається декілька речей.

Кліта готова підійняти руку, але я вчасно шарпаю її за рукав, не даючи зробити непоправне. І згадую, що забула розповісти правила. Потрібно буде виділити, хоч декілька хвилин інакше вона своєю поведінкою принесе мені безліч проблем.

А потім я чую заповітні слова.

– Ті, хто напишуть все до пункту В 34, можуть йти додому.

Злагоджений шурхіт сторінок наповнює тишу кімнати. Одна, друга, третя, двадцята.

Непогано. Цікаво чи можна це взагалі завершити, хоча б вчасно?

І все ж я повинна це зробити якнайшвидше. Ручка літала по зошиту, а я не відчуваючи болю пальців писала, наче у якомусь трансі.

– Я завершила, – сказала і простягнула їй зошит для перевірки.

Вона зиркнула на таймер.

– Усього 40 хвилин, ви вкотре побили рекорд, вітаю! – схвально кивнула вона, відписуючи, мені пропуск.

Знала б вона скільки часу я витратила на те, щоб навчитися швидко писати і як після такого зовсім не відчувала рук.

– До побачення, – сказала і вийшла з аудиторії.

Тепер можна зі спокійною душею повертатися у свою кімнату і готуватися до зустрічі на яку жах як не хотілося йти.

І ще одне переглянути щоденник. Побігла сходами вверх і не переодягаючись витягнула дорогоцінний предмет з сумки.

Цей щоденник зовсім не асоціювався у мене з твоїми речима. Більше того, знаючи тебе і в руки його не взяла. І все ж я пролистала сторінки. Жахливо нерозбірливий почерк, через який Ізаріль завжди змушувала переписувати лекцію і ти засиджувалася там найдовше.

Елевонда. Яке щастя, що я не навчалася в твоїй академії.

Брігель. Ох знову ви. І що настільки жахливий почерк.

Елевонда. Якби на професії вибирали за почерком я була б лікаркою.

Брігель. Не пощастило, звичайно.

Сумніву не було писала саме ти. Я повернулася на першу сторінку і почала читати. Серйозно! Навіть я не можу розібрати жодного слова, що вже говориит про нещасних викладачів.

Елевонда. Просто вгадуй та й все.

Власне вибору у мене й не залишалося.

– Я…за…гаразд розберем пізніше…і сестрою?

А потім сталося дещо зовсім дивне. Слова змінилися. Що це тут твориться? Почула кроки і швиденько сховала щоденник у свій потаємний сховок під ліжком. Там його ніхто не повинен знайти, навіть, якщо ритися спеціально.

Єдиним хто достеменно про нього знав був Тоунс.

Елевонда. А чи не надто ти йому довіряєш? У чому взагалі полягає ваша угода?

Брігель. Хочете сказати, що він поганець?

Елевонда. Не маю жодного уявлення. Я ж не творю твою долю, як дехто інший.

Про кого це вона? Але вона не відповіла. А я почула як десь незрозуміло звідки лунає невідома мелодія.

З кожною миттю я все краще могла розпізнати слова мови, яка була точно не з нашого світу.

Now I can say hey stop

Звук давив на мозок і змушував згадувати що я забула щось важливе.

I say you surrender

Я здивовано починала розуміти, що мені відоме значення цих слів.

I say you are done

Це Silence ост з моєї улюбленої дорами "Таксит" і коли ця пісня грає...це знак. Але для чого?

I say you surrender

Мозок перевантажений новими термінами не витримав і я відчула як свідомість повільно покидає тіло.

Чи я просто заснула від втоми?