Раді Вас бачити!

Я спала. 

Я розуміла, що це сон, але нічого не могла зробити. Це було дивно, бо не могла згадати, коли востаннє бачила звичайні, а не усвідомлені сновидіння. 

Я знаходилася в академії Суддів і переглядала текст щоденника, але авжеж не могла прочитити жодне слово. Букви розпливалися, а листки розліталися, падаючи на підлогу і перетворюючись на щось жахливе і відразливе. Вони були повністю мокрими і брудними. 

У наступну мить я стояла на найвищій вежі Академії Сновидінь і ледь тримаючись на перилах, спостерігала за усім внизу. 

Здається я хотіла стрибнути. 

Але ж…це все одно не завершить моє життя. 

– Брі, прошу тебе злізь звідти, – голос, який чимось схожий, наче якби кіт навчився говорити. 

Зусиллям волі я обертаюсь до того, хто покликав до мене. 

А ні, з наступних слів я розумію, що просто дію за сценарієм цього сну. Переді мною сидить кіт сіамської породи. Я завжди хотіла мати саме такого, але не могла собі дозволити. 

– Злізу не злізу, яка різниця – таким як я важко вбитися, – мої вуста закриті, і я розумію, що відповідаю подумки. 

– Те що сталося уже відбулося, але ти повинна жити заради інших, – каже він тоном кота філософа. 

– Не повчай мене, фамільяре. Достатньо уже наслухалася твоїх порад, – вона ображена і обурена, розчарована і зла…на себе. 

Я відчуваю щиру ненависть до самої себе і це неприємно. Хочеться зробити щось чи запитати, але зараз я лише спостерігачка у мене не вийде взяти контроль. 

Та й уже не встигаю. Події знову змінюються. 

Тепер я біжу коридорами у пошуках ректора. Але як я можу його знайти, якщо нікому не відоме місцезнаходження кабінету. Та я не чую своїх думок і слухняно слідую за нею. 

Вона наче знає шлях. Коридори мерехтять в моїх очах так, що вони починають боліти і я не встигаю нічого роздивитися як уже стою в зовсім незнайому приміщенні. 

Усе розпливається. 

Мені не дозволено побачити який вигляд має місце, де я знаходжуся. 

– Ти прийшла, моя люба Дельфі, – чую проникливий голос незнайомця. 

– Так, – цього разу з мого рота видається звук, а я здивовано дивлюся кудись вперед, де має знаходитися мій співрозмовник. 

“Але ж я Брігель” 

Він сидить на якомусь дивному троні його темно синє волосся спадає вниз і наче скований ланцюгами. Чи навпаки це він керує цими ланцюгами? 

І на цій думці я нарешті прокидаюся. 

Знову раніше за будильник. Вимикаю його аби не набридав і думаю над тим, щоб змінити його дзвук на щось інше. 

Я напружуюся, щоб згадати сон. Але він справжній – такий, що забудеться одразу як розплющиш очі, хаотичний, коли ти зовсім не розумієш, що відбувається. Я вже не можу згадати нічого, окрім щоденника, вежі у якій я з кимось розмовляла і…це ж був кабінет ректора, правильно? 

Елевонда. Усе так, ти ж це хотіла почути, Брі. 

Вона здогадалася. Для власного спокою мені необхідне було підтвердження. 

Елевонда. Це був твій фамільяр, а останнім…ну можливо й сам ректор, якщо ти його шукала. 

Точно. Я згадала і першою думкою було спробувати заснути знову і використати техніку продовження. Але чи дозволено мені зазирнути туди куди не слід? Не думаю, що це місце дозволить ще одну таку лазівку. 

Але було важливим і ще дещо. Дельфі. Чому той незнайомець назвав мене Дельфі? А ще його тон відчувався так важко і задушливо, що правду кажучи не хотіла більше повертатися у те місце. 

Я повернула погляд на мою сестру, яка досі мирно спала накрившись ковдрою майже з головою. Волосся лізло їй на очі і я обережно підійшла присіла поруч і забрала неслухняні пасма. 

– Спи, Дельфінко, твоя молодша сестра про все подбає, – тихо прошепотіла я. 

I wanna be your fighter in this dirty world. 

Твої мрії все ще живі. 

I wanna be your fighter in this broken world. 

Твої мрії для тебе весь світ. 

Елевонда. Ти скоро цю пісню на ієрогрліфи розбереш. Українські рядки це переклад. 

Брігель. Раніше б точно. 

Я зроблю усе, щоб вона не страждала від якогось невідомого кривдника. Можливо це було послання, що над нею хтось знущається психологічно і змушує робити якісь небезпечні завдання. 

Елевонда. Я тут подумала, хіба це не старша сестра має хвилюватися про молодшу?

Брігель. А ти як молодша, хіба ніколи не хвилювалася за свою старшу?

Елевонда. На жаль. Але знаєш, якби я могла повернутися у минуле я б цього не робила. 

Брігель. Взагалі нічого. Навіщо ж тоді? 

Елевонда. У минуле повертаються ті, хто мають шкодування. Але інші повинні думати про себе самі...хоча гаразд я б написала листи і хай би робили з ними усе, щоб хотіли. 

Брігель. Тоді б що ти робила якби мала можливість повернутися в минуле? 

Елевонда. Наче ти не знаєш. Була б спостерігачкою і записала б усі книги, які могла б завчасно. 

Брігель. Кому що. 

Я ледь всміхаюся і швиденько збираюся, щоб не розбудити очі, але вона все одно на мить розплющує очі і спросоння запитує. 

– Ти куди? 

– Я не надовго вийду, – тихо кажу я, щоб не зігнати її стан, все ж добре знаю як легко руйнується цей перехід між сном дійсністю і знову засинанням, – спи, ще рано. Зараз лише шоста ранку. 

Вона знову заплющує очі і все ж запитує. 

– Ти б теж спала у нас же вихідний сьогодні, – промовляє вона і відвертається на інший бік. 

– Я скоро повернуся, – кажу і тихо зачиняю за собою двері. 

У мене багато справ сьогодні і повинна швидко їх владнати. А після цього ще хоч годинку посплю. 

Елевонда. І все ж таки чому ректор назвав тебе Дельфі. 

Брігель. То ти не знаєш? 

Елевонда. Я маю декілька версій, але в жодній з них не впевнена.